Церква Святого Онуфрія Василіянського монастиря

Історія

Онуфрієвський Лаврівський монастир — визначна пам’ятка історії, архітектури та мистецтва, знаний культурно‑релігійний центр Галичини. За археологічними даними виник у ХІІІ ст. Згідно з традицією, яка спирається на грамоту галицького князя Лева Даниловича від 1292 р., засновником монастиря був «дядько наш князь великий Лавр» (Лавр — чернече ім’я великого князя литовського Войшелка). Грамота була сфальсифікована в XVI ст., однак, на думку дослідників, базується на достовірних історичних відомостях. Найдавніші документальні згадки про Лаврівський монастир містяться в грамоті польського короля Владислава ІІ Ягайла від 1422 р. 1739 р. обитель увійшла до Руської конгрегації ордену василіян. 1784 р. під час секуляризації, яку проводила австрійська влада, монастир уникнув ліквідації, оскільки тут було засновано німецьку монастирську школу, що проіснувала до 1911 р.

Під час археологічних розкопок 1986 р. Михайла Рожка у вівтарній частині храму виявили нішу‑аркасолію (аркасолії використовували для князівських поховань). Тут могли покоїлися домовини князя Лева або Лавра Войшелка. Наразі їхніх останків не вдалося виявити жодній археологічній експедиції.
Лаврівський монастир об’єднував владик багатьох конфесій, політичних та культурних діячів різних часів, що засвідчують численні поховання XVII–XVIII ст. у підземних криптах Онуфріївської церкви. Під час перебудови церкви 1860 р. за наказом світської влади більшу частину останків з Лаврівської церкви поховали на цвинтарній Святоіванівській горі у спільній могилі.

За церковними переказами впродовж XIII–XV ст. у монастирській церкві зберігалися мощі святого Онуфрія Великого. Реліквію було знищено під час турецько‑татарських набігів 1498 або 1549 р. 1811 р. до Лаврова з сусіднього ліквідованого Білинського монастиря перенесли чудотворну ікону Богородиці. Найбільший розквіт Лаврівського монастиря припав на 20–30-і рр. ХХ ст. Тут діяв Василіянський ліцей. Великий архів та одна з найбагатших бібліотек Галичини приваблювали багатьох дослідників. Лаврів відвідали, зокрема, І. Нечуй‑Левицький, Я. Головацький, І. Франко, М. Грушевський, І. Крип’якевич, О. Барвінський, В. Щурат, М. Голубець, Я. Пастернак, А. Шептицький. При Василіанському монастирі отримав чотирирічну освіту уродженець Лаврова, відомий український митець Карло Звіринський.

1939 р. радянська влада монастир ліквідувала, а його майно було пограбоване або знищене. Парафіяни зуміли частину святинь Лаврівської церкви заховати. 1963 р. монастирському ансамблеві надали статус пам’ятки архітектури, упродовж 70–80‑х рр. ХХ ст. тут проводилися археологічні дослідження. 1990 р. Онуфрієвську церкву передали парафіянам села Лаврів, 1994 р. відновлена діяльність Василіянського монастиря [4]. 2011 р. в обитель повернули мощі Святого Онуфрія.

Архітектура

Головною спорудою монастиря є мурована церква Святого Онуфрія, сучасний вигляд якої є наслідком кількох будівельних періодів. Це хрещата двоверха споруда, яка справляє враження одноверхої, оскільки купол над вівтарною частиною не має підбанника та прихований на фасаді двосхилою покрівлею. Три рамена церкви — прямокутні у плані, апсида вирішена як триконх з великою центральною (східною) конхою‑апсидою.

Церкву заклав, очевидно, князь Войшелк‑Лавр, або князь Лев, які були великими шанувальниками святого Онуфрія. Найдавнішою частиною церкви є невелика квадратна у плані цвинтарна каплиця ХІІІ ст. Під час другого періоду, що припадає на межу ХІІІ – XIV ст., східну стіну каплиці розібрали й прибудували вівтарну частину у вигляді триконха. Наприкінці XVII ст. додали бічні рамена, в яких влаштували підземні крипти; над середохрестям звели високий восьмерик, увінчаний банею; західну частину продовжили бабинцем; на покрівлі встановили п’ять маківок. Таким чином, церква отримала виразні риси барокової стилістики. Нарешті, внаслідок стилізаторської реконструкції 1910–1914 рр. храм набув неороманських рис. [2, с. 140]

Попри численні перебудови церква зберегла характерні особливості церковної архітектури візантійсько‑атонського стилю XIII–XIV ст. Це єдиний збережений монастирських храм ХІІІ ст. Галицького князівства.

Інтер'єр

В інтер’єрі храм справляє враження кількох відокремлених об’ємів, ніби нанизаних на одну вісь. Виразно виявлено просторовий хрест, порівняно чітко прочитується ієрархічний рух різних за конфігурацією криволінійних перекриттів: склепінь, арок, куполів. Висотною домінантою є центральний простір нави, де над середохрестям піднімається вертикальна вісь високого двоярусного восьмерика барабана, увінчаного півсферою бані. Купол над вівтарною частиною підтримує складна система підпружних арок, завдання яких забезпечити перехід від прямокутного підкупольного об’єму до четверика бані.

В інтер’єрі не застосовано ордерний декор, стіни гладкі, не загромаджені зайвими формами та готові прийняти фресковий розпис.

На початку ХХ ст. вікна заповнили орнаментальними вітражами. Різьблені двері виконав А. Коверко (збереглися фрагменти тафель), використавши орнаментальні мотиви ренесансних порталів Чорної кам’яниці у Львові.

Іконостас

1750 р. у церкві було встановлено іконостас, який виконав відомий різьбяр А. Бернакович. Упродовж 60‑х рр. ХІХ ст. бароковий іконостас зазнав значних змін, від нього збереглися фрагменти різьбленої рами та ікона «Коронування Богородиці». У 60‑х рр. ХІХ ст. під час чергової перебудови ансамблю було виконано новий іконостас у необароковому стилі з коштовним різьбленням виноградно‑акантового плетива. Двоярусна композиція іконостасу органічно заповнювала тісний простір передвівтарної арки. Нижній ярус утворювали царські та дияконські двері, а намісні ікони розташовувалися обабіч на стінах трансепту.

1993 р. Карло Звіринський виконав для іконостасу ікони «Богородиця Одигітрія», «Ісус Христос» та «Спас» з посвятою «Моєму Лаврову, на Славу Божу. Карло Звіринський».

Сьогодні, коли в церкві відбувається встановлення нового іконостасу, а давній — перенесли в каплицю монастирського корпусу, чудові ікони К. Звіринського знайшли достойне місце у наві храму.

Ікони

В описі Онуфрієвської церкви 1776 р. згадані сім бічних вівтарів, від яких до сьогодні вціліли нечисленні фрагменти, зокрема, ікона «Новозавітна Трійця», ікона «Святий Онуфрій» у різьбленому кивоті.

До цінних мистецьких пам’яток Онуфріївської церкви належить ікона «Богородиця з Дитятком на троні», яку 1900 р. виконав Теофіл Копистинський. Її нещодавно подарував монастирю анонімний доброчинець [4, с. 75].

Стінопис

Під час реставраційних робіт початку ХХ ст. маляр М. Сосенко та отець К. Морозовський під безвартісним живописом 1872 р. маляра Яблонського виявили пізньосередньовічні фрески [4, с. 32]. 1963 р. розпочали реставрацію стінопису, 2004 р. спеціалісти інституту «Укрзахідпроектреставрація» провели консерваційні заходи та врятували безцінну пам’ятку від руйнування.

До сьогодні суперечливим є питання датування стінопису. Зафіксоване графіті з датою 1586 р. визначає верхню межу датування. Іконографічні та стилістичні особливості фресок вказують на на добу пізнього Середньовіччя, швидше за все — 40-і рр. XVI ст. [1].

Від часу відкриття Лаврівський стінопис зазнавав втрат, він зберігся фрагментарно в чотирьох регістрах на південній та північній стіні. У нижньому ярусі збереженого стінопису відтворено цикл композицій на тему «Акафіста Богородиці», вище — декоративний орнаментальний фриз. Третій регістр — смуга святих у круглих медальйонах, під склепінням відтворено сцени семи Вселенських соборів (збереглися зображення двох) [3].

Цикл «Акафіста Богородиці» представлений фрагментами семи композицій, які вціліли на північній, південній та західній стіні. Проте, очевидно, що первинно програма фрескового циклу була ширшою, окремі сцени розташовувалися також на східній стіні.

Перше зі збережених зображень південної стіни ілюструє Зустріч Марії та Єлизавети (Ікос 3. «Маючи Бога у лонi Своєму, поспiшає Дiва до Єлисавети»), за ним міститься композиція докорів Йосипа Марії (Кондак 4. «Бурею глибоких сумнiвiв охоплений, збентежився праведний Йосиф»). Наступна сцена — рідкісна для українського іконопису іконографія походу волхвів (Кондак 5. «Богопровiдну зiрку побачивши, мудрецi пiшли за її свiтлом, немов за свiтильником»), далі – традиційна композиція поклоніння волхвів (Ікос 5. «Поспiшили дарами Його вшанувати, а Благословенну мiж жiнками привiтали»).

На північній стіні вціліло небагато композицій. Збережений цикл розпочинає сцена поклоніння іконі Богородиці з Дитятком (Ікос 9. «Бачимо, що промовцi велемовнi, наче риби, нiмi перед Тобою, Богородице»). Далі – композиція, що відтворює Розп’яття Христа (Кондак 10. «Свiт спасти бажаючи, прийшов Творець»). Завершує фриз сцена, що відтворює Богородицю, яка простягнувши руки оберігає жінок (Ікос 10. «Ти охорона дiвам, Богородице Дiво»).

У результаті досліджень виявлено, що над лаврівським стінописом працювало щонайменше п’ять майстрів [4, с. 54–59].

Довкілля церкви

Навколо церкви по периметру замкнутого прямокутного, пристосованого для оборони, двору розташовувалися дерев’яні та господарські споруди. Після великої пожежі 1767 р., яка знищила дерев’яну забудову, наприкінці XVIII ст. побудували муровані будівлі. 1902–1910 рр. постав монастирський корпус, що зберігся до сьогодні: відкритий парадний архітектурний ансамбль, що повністю втратив давні оборонні риси.

З середньовічних споруд вціліла вежа‑дзвіниця, її міцні стіни з бійницями були пристосовані для ведення верхнього та нижнього бою. Товща мурів (1,3 м), спосіб мурування та формальні особливості дають підстави датувати дзвіницю XIV ст.
На території монастиря розташовувався розкішний парк, від якого вціли прадавній дуб, липова алея, березові та модринові насадження. Неподалік від монастиря на Святоіванівській горі розташований монастирський цвинтар, а також збереглися підмурки церкви Святого Йоана.

Пов'язані покликання

1. Гелитович М. Фрески церкви Св. Онуфрія в Лаврові // Бюлетень: Інформаційний випуск Львівського філіалу Національного науково-дослідного реставраційного центру України, 2006, № 8. С. 86–89.
2. Історія української архітектури / Ю. Асєєв, В. Вечерський, О. Годованюк. За ред. В. Тимофієнка. Київ: Техніка, 2003. 472 с.
3. Козак Н. Втрачені фрагменти стінопису церкви святого Онуфрія в Лаврові // Бюлетень: Інформаційний випуск Львівського філіалу Національного науково-дослідного реставраційного центру України, 2007, № 9. С. 34–43.
4. Швед М. Василіянський монастир святого Онуфрія у Лаврові: Історія та культура духовного осередку бойківських Карпат. Львів: Місіонер, 2007. 112 с.