Церква Святого Духа
Дерев’яна церква Святого Духа (первісно Св. Бориса і Гліба) в Потеличі належить до шедеврів українського сакрального мистецтва. Церква споруджена у 1502 р. (за деякими джерелами 1555 р.) є найдавнішою дерев’яною церквою України. Фундатором церкви був місцевий гончарний цех. Церква гармонійна за архітектурою, тридільна, двоверха, вкрита ґонтом. Окрасою церкви є її стінопис 1620–1640‑х рр., який можна оглянути у наві та бабинці. Стінопис відноситься до давніших, які збереглися у дерев’яних церквах України. Композиції стінопису вирізняються унікальністю розташування та акцентом на окремих сценах та образах: Богородиця Печерська, Воздвиження Чесного Хреста, Успіння Богородиці, Оплакування Христа. Інтер’єр церкви прикрашений іконами 17–19 ст. У вівтарному просторі розміщений іконостас 17 ст. Верхні яруси іконостасу намальовані на східній стіні нави (перемальовані у 19 ст).
Історія
Першу згадку про давнє поселення Потелич (Телич) зафіксовано у 1223 р. у Галицько-Волинському літописі. У 1498 р. поселення отримало статус містечка з Магдебурзьким правом. Віддавна Потелич славився гончарним ремеслом, хоча в ньому були й інші цехи. У містечку було кілька церков. Одна з давніших — церква Св. мучеників Бориса і Гліба. Відзначимо, що це доволі рідкісна посвята для середньовічних церков на західноукраїнських землях. Ця посвята може сягати княжого періоду, коли почав розвиватися культ святих мучеників (12 ст.).
Давню церкву Св. Бориса і Гліба спалили татари і на її місці у 1502 р. (деякі джерела вказують 1555 р.) було споруджено нову дерев’яну, яка збережена досі (з певними перебудовами). Цю церкву збудували своїм коштом гончарі міста. Урочище, де стоїть церква на мальовничому пагорбі, поблизу річки віддавна називається «Гончарі» або «Під Городищем». У Національному музеї імені Андрея Шептицького у Львові зберігається хоругва гончарного цеху міста 1768 р. Ще у 16 ст. церква діяла з посвятою Св. Борису і Глібу, згодом (точно невідомо коли) перепосвячена Святому Духові. З іконостасу давньої церкви Св. Бориса і Гліба збереглася намісна храмова ікона зі святими князями, намальована в останній третині 16 ст. разом з іншими іконами цього ансамблю (празниковими та намісними) майстрами самбірського осередку [1]. За манерою малярства ікони подібні до почерку майстра Федуска із Самбора, що був одним із талановитіших у цьому осередку (усі ікони зберігаються в Національному музеї імені Андрея Шептицького у Львові).
У 1620–1640‑х рр. церкву було розписано. Тоді виконали розписи нави та частково бабинця. Розписи нави становлять один з кращих і найдавніших збережених прикладів стінопису дерев’яного храму. Цей стінопис також є цінним з точки зору іконографії. Майстрами стінопису виконано також низку ікон. Деякі з них, зокрема, Покров Богородиці та Богородиця з Ісусом з Потелича також зберігаються в Національному музеї у Львові. Медальйони на царських вратах, які тепер є у церкві та ікона Нерукотворного Образу у складному маньєристичного типу різьбленому обрамленні (зберігається у Національному музеї у Львові), також, на нашу думку, виконані автором розписів.
Існує переказ, що у церкві був на Богослужінні гетьман Богдан Хмельницький. Деякі потелицькі містяни приєдналися до козацького війська у 1648 р. На стінах церкви збереглося дві дати. Одна 1628 (1620) р., інша — 1647 р. [2, 81]. У 1670 р. до іконостасу церкви була намальована нова намісна ікона Богородиці, у 1684 р. — намісна ікона Христа. У 1683 р. до молільного ярусу була виконана центральна ікона зі Спасом на престолі, Богородицею, св. Іваном Хрестителем та фундаторами — чоловіком і жінкою (зберігається у Національному музеї у Львові). Цю ікону пов’язують з авторством відомого жовківського іконописця І. Рутковича (майже тотожна за іконографією ікона 1682 р. також з фундаторами, що є унікально для ікони чину Моління, знаходиться у святилищі церкви Святої Трійці в Потеличі). Чи тоді ж були намальовані ікони апостолів до цього молільного ярусу не відомо.
Загалом у збірці Національного музею імені Андрея Шептицького у Львові є доволі велика група ікон 17 ст. з Потелича, однак точно не відомо до яких первісно церков вони належали. Адже в Потеличі було чотири церкви: окрім Святого Духа (Св. Бориса і Гліба), церкви Пресвятої Трійці, Різдва Богородиці та Св. Миколая. Верхня частина іконостасу у церкві Святого Духа — празниковий, молільний, пророчий яруси виконані на полотні, розташованому на східній стіні нави (однак перемальовані у 19 ст. (частина малюнку змінена).
У 18 ст. церкву Святого Духа тричі ремонтував і доповнював майстер Казимир Домінікович [3, 144–146; 5]. Ремонтували церкву також у 19 і 20 ст. У 1970‑х рр. церкву реставровано та перекрито ґонтом. Тоді ж реставровано її стінопис. Колись біля церкви знаходилися гончарські склади. Традиційно біля церкви розташований цвинтар. У 1960‑х рр. про церкву в Потеличі була написана окрема монографія, яка привернула увагу до цієї святині [2].
У 2013 р. церква внесена до списку світової спадщини ЮНЕСКО. Мальовниче розташування церкви, її архаїчність, чудова архітектура, мистецькі розписи та ікони відносять споруду до шедеврів дерев’яної сакральної архітектури. Відзначимо, що у Потеличі була також дерев’яна церква Трійці з давніми розписами (розібрана у 1934 р.), збудована у 1593 р., як вказує напис на її величавій дзвіниці, що стоїть до сьогодні. Ікони її давнього іконостасу кінця 16 ст. є у збірці Національного музею імені Андрея Шептицького у Львові. Церква Святого Духа є діючою, парафія належить до УГКЦ.
Архітектура
Дерев’яна церква Святого Духа є тридільного типу, складається з майже квадратної нави (6,79 × 6,85 м), майже квадратного, трохи меншого бабинця (4,96 × 5,08 м) та гранчастого святилища, яке традиційно розташоване зі східного боку. Загалом церква невелика, загальні її виміри 18,3 × 7 м [3, 144–146; 5]. Святилище є майже того ж розміру, що й бабинець. Церква є двоверхою, вищий верх є над навою, нижчий над святилищем. Нава перекрита квадратним пірамідального типу верхом із заломом. Святилише перекрите восьмигранним шоломовидного типу верхом із заломом [2, 76]. Святилище було перебудоване 1736 р., тоді ж його верх набув барокової форми. Увінчують наву та святилище маківки з металевими хрестами. Над святилищем хрест вписаний у коло з променями, що має солярну символіку, поширену в українських надбанних хрестах у період бароко. Церква має два входи. Один із заходу, другий — з південного боку у наву. Двері мають металеве декоративне окуття. Підлога у церкві похила до західного боку. Зовні по периметру церква має опасання, гранчасте на східній стороні.
Інтер'єр
Простір церкви розгортається по осі захід‑схід. З бабинця через півкруглий широкий отвір потрапляємо в наву. Нава церкви простора, її об’єм розгортається у відкритий простір верху, де видні конструкції склепіння. Висота стін нави дорівнює її ширині. У наві замонтовані «лисиці», що підтримують зруб, які частково перекривають стінопис. Наву освітлюють три вікна. Два розташовані з південного боку, одне з північного. Бабинець темніший, освітлений двома невеликими вікнами. У святилищі є чотири невеликі вікна. Між навою та святилищем є прямокутний виріз. На стінах нави та бабинця церкви розміщені ікони різного часу 17–19 ст. До західної стіни нави церкви закріплена цікава дерев’яна скарбонка.
Іконостас
У 16 ст. у церкві, ймовірно, був двоярусний іконостас. Його ікони празникового та намісного ярусів останньої третини 16 ст. зберігаються, як уже згадано, у Національному музеї імені Андрея Шептицького у Львові [1].
У 1620–1640‑х рр. гончарі міста, які опікувалися церквою, вирішили її оздобити стінописом та спорудити новий іконостас, або осучаснити, той, що був. Тоді було створено нові царські врата з маньєристично різьбленими орнаментальними мотивами. Ці царські врата мають портал, що було згідне з новою ренесансною модою, яка поширила в українських іконостасах від 17 ст. Царські врата зараз знаходяться у церкві. Над вратами, очевидно, розміщувалася ікона Нерукотворного Образу, яка зараз є в Національному музеї у Львові, виконана у тому ж маньєристичному стилі. Як ми вказали, авторами малярства обох творів були ті ж майстри (майстер), що виконували стінопис. Втім намісні ікони Христа та Богородиці, що зараз є в іконостасі виконані різними авторами у 1670–1680‑х рр. Богородиця намальована у 1670 р., Христос у 1684 р. Обидві ікони оправлені у декоративні рами з різьбою, срібленням та поліхромією. Під обома іконами є цокольні із мальованими орнаментами (закриті вівтарними тумбами, спорудженими у 18 ст.). Іконостас є відсунутим у бік святилища поза вівтарною стіною. Це пояснюють тим, що у 18 ст. церква була збільшена у східній частині.
В іконостасі немає дияконських врат. Як уже сказано, верхні яруси іконостасу — празниковий, молільний та пророчий намальовані на полотні на вівтарній стіні (перемальовані у 19 ст.). До потелицьких розписів та ікон тих же майстрів за стилістикою близька група ікон з церкви в Радружі 1620–1640‑х рр. (зберігаються в Музеї-Замку у Ланцуті та в Національному музеї імені Андрея Шептицького у Львові).
Ікони
В інтер’єрі на стінах церкви розташовані ікони 17–19 ст. Найдавнішою є ікона, що на стіні у бабинці зі зображеннями св. Миколая та св. Параскеви у повен зріст кінця 16 — початку 17 ст. У святилищі є спарені медальйони з пророками з іконостасу початку 18 ст. Інші ікони цього пророчого ярусу знаходяться у збірці Національного музею імені Андрея Шептицького у Львові. Цього ж автора окремі ікони апостолів, що тепер на стіні у церкві Святого Духа та у церкві Пресвятої Трійці в Потеличі. Оскільки це доволі великі ікони, думаємо, що вони первісно належали до іконостасу церкви Пресвятої Трійці, яка за описами візитаторів та дослідників була великою. На стіні бабинця у церкві Святого Духа збереглися три з’єднані медальйони оточені майстерною різьбою з голівкою ангела. На жаль, зображення у медальйонах повністю втрачене.
Стінопис
Акцентом інтер’єру церкви є стінопис 1620–1640‑х рр. Він покриває північну, південну та західну стіни нави, а також одна композиція — Пієта є у бабинці. Стінопис виконаний доволі графічно у світлому колориті. Розписи виділяються композицією та іконографією. Подібних аналогів програми стінопису не збереглося (загалом розписів того часу вціліло не багато). На північній стіні нави уміщена велика (25 сюжетів) композиція Страстей Христових.
Страсті намальовані у «килимовому стилі», композиції окремих сцен розташовані одна за одною, зверху донизу ярусами. По центру цієї стіни у Страсний цикл «вклинюється» велика композиція Успіння Богородиці, розташована під вікном. Вона майстерна, вирізняється ритмічністю побудови та виділяється більшим масштабом, аніж інші зображення. Справа від неї ближче до святилища намальоване Моління з верховними апостолами Петром та Павлом, над яким — медальйони з пророками. Таким чином тут уміщена програма іконостасу. Досі до кінця не з’ясовано чому ці зображення були намальовані на північній, а не на східній стіні нави. Зверху загальну композицію підкреслює фриз з голівками ангелів з крилами. Південна стіна нави уміщує велике зображення Богородиці Печерської — зі св. Антонієм та Теодосієм. Це одне з давніших зображень Богородиці Печерської у стінописі, що засвідчує місцевий культ чудотворної київської ікони та засновників і будівничих печерської лаври. Понизу — фриз зі старозавітними пророками та царями.
Вгорі ближче до вівтарної стіни — сцена Жертвоприношення Авраама. Ближче до західної стіни зображено пророка Іллю в печері. На західній стіні нави, що примикає до південної велика сцена Воздвиження Чесного Хреста, яка вирізняється майстерними образами св. Костянтина та Олени. Інших розписів на західній стіні нави не вціліло. У бабинці вражає драматичністю сцена Оплакування Христа, яка є мабуть найбільш майстерною у цілому розписі та впізнаваною у контексті історії українського іконопису. Це велика композиція намальована на південній стіні. Тут особливо виділяється постать Марії Магдалини, що плаче з хустиною в руці. Інших розписів у бабинці немає. Це може бути зумовлено тим, що на стінах тоді було багато ікон. Також немає розписів у святилищі. Це пояснюють тим, що вони були втраченими після перебудови церкви у 18 ст. Східна стіна нави, як уже згадано, уміщує іконографію трьох верхніх ярусів іконостасу. Втім, у верхній частині понад картушами з пророками помітно, що під верхнім живописним шаром є давніший з іншими зображеннями, зокрема, там проступають обриси ангелів та солярні знаки.
Довкілля церкви
З південно-східного боку від церкви розташована дерев’яна дзвіниця, яка напевно була побудована тоді ж, коли й церква. Ремонтована у 18 ст. Дзвіниця квадратна у плані (4,4 м), двоярусна з чотирисхилим ґонтовим дахом. Має по периметру опасання. Висота дзвіниці 20 м. Біля церкви є цвинтар.
текст: Роксолана Косів
світлини: Олекса Піджарий
Пов’язані покликання:
- Гелитович М. Ікони 16 ст. з церкви Святого Духа у Потеличі: матеріали до каталогу збірки Національного музею у Львові. Записки Наукового товариства імені Шевченка. Т. 236. Львів, 1998. С. 320-366.
- Міляєва Л. Стінопис Потелича. Київ, 1969.
- Слободян В. Жовківщина. Т. 5. Історико-архітектурні нариси церков. Львів, 1998.
- Українські церкви Жовківського району. Книга 2. Ілюстрований каталог. Львів: ЛНАМ, 2021.
Церква Архангела Михаїла
Перша документальна згадка про церкву у Старій Скваряві сягає 1578 р., однак село за архівними даними існувало у 14 ст., відповідно, напевно, церква у ньому була давніше. 1715 р. церква у Старій Скваряві згоріла і на її місце перенесли дерев’яну церкву зі с. Глинське. Дата, відкрита дослідником В. Слободяном на стіні нави церкви, яка прочитується як 1508 р. ставить під питання час створення цієї споруди. Нижня її частина може виявитися найдавнішим дерев’яним храмом України (підтвердити чи спростувати це датування може хімічне дослідження деревини). Не менш сенсаційним є високий іконостас церкви, верхні яруси якого — Моління та празники датуються серединою — другою половиною 16 ст. Це є приклад найдавнішого Моління намальованого на одній дошці з празниковими іконами високопрофесійним, на жаль, анонімним майстром. Не менш цікавими є ікони намісного та цокольного (нижнього) ярусів іконостасу. Намісні ікони створені у 1680‑х рр. відносяться до спадщини жовківських майстрів, відомих високим фаховим рівнем своїх творів. Зокрема, ікона св. Миколая 1687 р. пов’язується з Іваном Рутковичем, провідним майстром цього осередку.
Історія
Перша документальна згадка про село Стара Скварява сягає 1368 р., перша віднайдена згадка про церкву у селі відноситься до 1578 р. Очевидно, церква у селі була давніше, що підтверджують ікони її іконостасу. У документах візитації цієї церкви з 1793 р. [1, арк. 65–66] вона згадана з посвятою Собору Архангела Михаїла. Цій посвяті відповідає іконографія намісної храмової ікони «Собору Архангела Михаїла» 1680‑х рр. в іконостасі. Згідно з візитацією, стара церква у Старій Скваряві згоріла і на її місце у 1715 року перенесено церкву зі с. Глинсько. Перенесена (сучасна) церква була на дубових підвалинах зі соснового дерева, мала кам’яну підлогу та один верх (купол). Цю церкву 1715 р. посвятив жовківський декан Йосиф Керницький. Біля церкви тоді був розташований цвинтар та дерев’яна дзвіниця з трьома невеликими дзвонами, що вимагала ремонту. Теперішня дзвіниця датується 19 ст. Церква мала престіл з антимінсом єпископа Атанасія Шептицького, за престолом на стіні були три ікони на полотні. «Архієрей з апостолами», тобто чин Моління в іконостасі, у візитації записаний як «старосвіцької роботи і мальовання», що відповідає часу його створення у 16 ст. У наві церкви зліва на стіні була ікона Страстей Господніх намальована на полотні, а справа був різьблений пристінний вівтар з образом Собору Архангела Михаїла, зверху на ньому був образ Різдва Христового. Обидві ікони тепер справа в іконостасі (очевидно, цей вівтар був перероблений з намісної храмової ікони іконостасу, на нашу думку, орієнтовно на початку 1720‑х рр.). Храмова ікона Собору Архангела Михаїла є давнішою з 1680‑х рр., ікона Різдва Христового над нею — зі середини — другої половини 18 ст. (до 1790 р.). Цей вівтар тоді мав антимінс єпископа А. Шептицького 1723 р. На цій же стіні був великий образ на полотні Святої Трійці. Це, ймовірно, ікона, що зараз є у бабинці церкви. На той час у селі було 201 парафіян, братства та школи тоді не було [1, арк. 65–66]. Церква була ремонтована у 1820 році. Верх церкви, який був знищений підчас ІІ світової війни, громада села відбудувала. Під час радянської окупації у 1947–1989 рр. церква не діяла. У 1990‑х рр. був розбудований (видовжений) притвор (бабинець) [6, 160–162; 8; 9]. Найновіші консерваційні роботи над церквою та іконостасом були здійснені у 2010‑х рр. Реставрація церкви завершена 2015 р. Реставрація іконостасу була проведена у Львівському музеї історії релігії [7]. Після довгих дебатів іконостас повернули у церкву, яка стала філією Львівського музею історії релігії під назвою «Музей Староскварявський іконостас XVI–XVIII століть». Поблизу дерев’яної церкви на початку 1990‑х років споруджений просторий мурований храм Архангела Михаїла. Ця церква освячена 1995 р., діє як парафільна.
Архітектура
Дерев’яна тридільна не великого розміру церква видовжена по осі схід‑захід. Центральна частина церкви — нава увінчується високим гранчастим верхом на кубічній основі. Увінчує баню ліхтар‑маківка. Зовні по периметру церква має опасання. Нава квадратна більшого розміру, ніж святилище та притвор (бабинець). Святилище квадратної форми. Притвор та святилище мають двосхиле перекриття. Після реставрації церква покрита ґонтом.
Інтер’єр
Інтер’єр дерев’яної церкви доволі темний, що характерно для давніх храмів з невеликими вікнами. Найбільшим просторовим акцентом є нава, верх якої розкривається у високий восьмигранний купол відкритий у ліхтар‑маківку. У західній частині бабинця розташовані хори, що є доволі типовим для дерев’яних церков 17–18 ст. Оскільки церква діє як музей, вона не має вистрою необхідного для здійснення богослужб. На стінах бабинця розташовані окремі ікони.
Іконостас
У дерев’яній церкві Старої Скваряви унікальну цінність становить іконостас, найдавніші ікони якого походять зі середини — другої половини 16 ст. Ці ікони унікальні за тематикою та способом зображення, адже чин Моління з апостолами намальований на одній дошці з празниковим ярусом (дві ікони цього ярусу знаходяться у збірці Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького). Більше таких прикладів Моління з празниками в українському мистецтві з того часу не збереглося. У центрі чину Моління зображений Христос у славі з ангельськими силами, що також становить інтерес, оскільки в українському мистецтві у цьому чині його зображали сидячи на престолі без символічних деталей. Ікони намісного ярусу іконостасу створені у 1680‑х роках. Їх відносять авторству майстрів жовківської школи [5, 81–82]. Ікона св. Миколая у повен зріст датована 1687 р. пов’язується з відомим українським іконописцем Іваном Рутковичем, що доволі активно працював на Жовківщині у 1680–1690‑х рр. [3, 87]. Ікона св. Миколая виділяється також вкладним текстом (написаним понизу), де сказано, що її фундували аж 13 чоловіків (їхні імена і прізвища детально перелічені) «зі своїми жонами ради свого спасіння». Очевидно, ця ікона була коштовною. Намісні ікони Богородиці та Христа в іконостасі подібні до намісної ікони Христа 1684 р. в іконостасі дерев’яної церкви Святого Духа в Потеличі. Їх уважають роботами одного автора [3, 83]. Дияконські врата цього іконостасу, датовані 1677 р., як уважали деякі дослідники, можуть бути найдавнішою відомою роботою І. Рутковича [2, 109; 3] (однак підпису майстра на них, як і на інших іконах іконостасу, немає). Царські врата та їхні одвірки (датовані 1646 р.) є руки іншого, старшого майстра, який працював у середині 17 ст. Його почерк близький до групи ікон 1640‑х рр. з церкви св. Параскеви в селі Радруж, що розташоване у Польщі поблизу українського кордону сусідує з Потеличем (ікони з Радружа є у збірках Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького та Музею‑Замку в Ланцуті). Варто також звернути увагу на цокольні ікони (пределли), що розташовані найнижче в Староскварявському іконостасі. Вони є одними із давніших прикладів таких ікон зі сюжетними сценами в українському мистецтві. У першій половині – середині 17 ст. на них малювали орнаменти, що імітували тогочасні коштовні тканини, як на пределлі, що під іконою св. Миколая. Під іконою Богородиці в іконостасі зображено старозавітній сюжет: Мойсей перед Неопалимою Купиною, а під іконою Христа — сцену вручення Христом ап. Петрові ключів від царства небесного (ця ікона датована 1665 р.). Відзначимо, що сцена Мойсей перед Неопалимою купиною стала популярною в церковному мистецтві майстрів львівської школи першої половини 17 ст. Ця сцена зображена на зовнішній стіні Успенської церкви у Львові та на іконі її іконостасу 1620‑х років (іконостас тепер у церкві с. Великі Грибовичі біля Львова). Цокольні ікони, як правило, були тематично пов’язані з намісними іконами під якими розташовувалися, що бачимо в Староскварявському іконостасі. Ікони циклу Неділь П’ятидесятниці (ілюструють сюжети євангельських текстів, що читаються у п’ять неділь після Воскресіння до Зіслання Святого Духа), що розташовані над намісним ярусом та Розп’яття з пристоячими на завершенні іконостасу є наймолодшими творами цього ансамблю, створеними у другій половині 18 — на початку 19 ст.
Ікони
В бабинці на стіні церкви є ікони 18 ст. Одна з них представляє св. Миколая, друга — складну композицію з Новозавітною Трійцею (вгорі), Богородицею Непорочного Зачаття, яка наступає на змія (у центрі). Обабіч Богородиці зображені ангели (зліва) та не ідентифікований святий (справа), а біля нього ближче до Марії невелика постать чоловіка середніх літ навколішки з шаблею при боці, ймовірного фундатора ікони. У малюнку цієї ікони відчувається вплив реалістичного пізньобарокового західноєвропейського мистецтва та іконографії. Ще одна ікона початку 19 ст. зображує верховних апостолів Петра і Павла.
Стінопис
На східній стіни нави обабіч верхньої частини іконостасу помітні сліди барокового стінопису у вигляді великої декоративної завіси.
Довкілля церкви
З південно‑західного боку від церкви розташована дерев’яна двоярусна стовпова дзвіниця з чотирисхилим дахом, споруджена у 19 ст. (до 1901 р.) [6, 160–162; 9]. Не далеко від церкви у 1991 р. за проектами Святослава Крупчука та Романа Гошка споруджено великий мурований храм Архангела Михаїла [8]. Храм складної хрещатої форми однокупольний. З південно‑західного боку мурованої церкви розташована мурована дзвіниця з трьома верхами та трьома наскрізними отворами для дзвонів. Дзвіниця сучасна мурованій церкві.
текст: Роксолана Косів
світлини: Олекса Піджарий
Пов’язані покликання
- Візитація Жовківського деканату 1792–1793 рр. Державний архів у Перемишлі. Акти Греко‑Католицької єпархії (ABGK). № 327.
- Драган М. Українська декоративна різьба XVI–XVIII cт. Київ: Наукова думка, 1970.
- Зілінко Р. До питання атрибуції та датування творів Івана Рутковича і його оточення. Літопис Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького. Львів, 2007. № 5. С. 79–99.
- Овсійчук В. Майстри українського барокко: Жовківський художній осередок. Київ: Наукова думка, 1991.
- Свєнціцька, Віра. Іван Руткович і становлення реалізму в українському малярстві XVII ст. Київ, 1966.
- Слободян В. Жовківщина. Т. 5. Історико‑архітектурні нариси церков. Львів, 1998.
- Скоп‑Друзюк Г., Скоп П. Іконостас XVI–XVIII століття із села Старої Скваряви. Львів: Логос, 2009. https://uartlib.org/downloads/IkonostasSkvaryavy_uartlib.org.pdf
- Українські церкви Жовківського району. Книга 2. Ілюстрований каталог. Львів: ЛНАМ, 2021. С. 278–281
Церква Архістратига Михаїла
Церква Архістратига Михаїла у Волі Висоцькій споруджена у 1598 р. є однією з давніших українських дерев’яних споруд. Вона відзначається гармонійними пропорціями. Будівля тридільна у плані, одноверха. Інтер’єр церкви пишно облаштований. Тут виділяється високий п’ятиярусний іконостас, ікони якого створені у 1655, 1680, 1688–1699 рр. Царські врата іконостасу датовані 1665 р. Ікони двох нижні ярусів іконостасу намальовані у 1655 р. належать, ймовірно, авторству львівського майстра. Дияконські врата, ікони чину Моління, пророчого ярусу та Тайної вечері є авторства відомого жовківського майстра Івана Рутковича. На іконостасі майстер двічі написав своє ім’я та прізвище. На східній стіні нави під верхнім ярусом іконостасу знаходиться стінопис 1610‑х рр. За стилістикою малярства стінопис близький до розписів церкви Святого Духа у Потеличі. Церква унікальна також своїми іконами 16–19 ст., що розташовані на стінах, які відображають історію та періоди облаштування цієї церкви та тієї, що була перед нею. Споруда та її іконопис належать до кращих прикладів церковного мистецтва.
Історія
Первісна назва села Воля, у 1560 р. перейменоване на Воля‑Висоцька на пам’ять про власника села Андрія Висоцького. Сучасна дерев’яна церква, згідно з датою на надпоріжнику побудована у 1598 р. До цієї церкви, очевидно до її іконостасу, наприкінці 16 — на початку 17 ст. було намальовано дві ікони Богородиці з Ісусом та пророками та Архістратиг Михаїл з діяннями, що тепер у збірці Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького. На те, що в селі була давніша церква вказують збережені ікони середини 16 ст. намісного ярусу її іконостасу. Це дві ікони Христос в славі та св. Миколай з житієм, що тепер на стінах у святилищі та в наві церкви. Ще дві ікони цього ж часу: Богородиця з Ісусом та пророками та Архістратиг Михаїл з діяннями належать до збірки Національного музею у Львові. У візитації 1792 р. церква у Волі Висоцькій описана з посвятою Собору Архангела Михаїла [1, 26]. Цю посвяту підтверджує намісна храмова ікона її теперішнього іконостасу. Церква була так як тепер з одним верхом, мала двоє дверей на захід і на південь. Візитатор записав дату 1598 р., що бачив на стіні, як час спорудження церкви. Довкола церкви був огороджений цвинтар та дзвіниця. На престолі в церкві був антимінс 1723 р. єпископа Атанасія Шептицького. Над жертвенником у святилищі був образ на полотні Богородиці Втілення. Іконостас описаний як «цілий давньої різб’ярської і малярської роботи» [1, 27–28]. Братства і школи тоді при церкві не було. У 1880–1890‑х рр. церкву ремонтували, видовжили бабинець і прибудували захристію. У 1891 р. церкву перекрили бляхою. У 1949 р. священика церкви заарештовано через те, що він не перейшов на московське православ’я. У 1970‑х рр. церкву реставровано. Богослуження у церкві відновили у 1989 р. Парафія належить до УГКЦ. Ще одна реставрація споруди фахівцями Інституту «Укрпроектзахідреставрація» відбулася у 1992 р.
Архітектура
Дерев’яна церква одноверха тридільного типу, невелика. На надпоріжнику вхідних дверей вирізьблена дата «Р. Б. 1598». Цю дату уважають датою побудови храму [1, 26; 3, 27; 4, 58; 5]. До церкви ведуть двоє дверей: одні із західного боку до бабинця (притвору), інші – з південного до нави. Таке розташування дверей передбачало, що чоловіки та жінки заходять до храму окремо. У 1889 р. збільшено бабинець, він набув прямокутної форми. Бабинець та нава однієї ширини, святилище дещо вужче. Нава та святилище квадратні у плані. У 1891 р. з північного боку до святилища прибудована прямокутна ризниця [3, 27–28]. Вона має ще одні окремі двері. Церква зовні оточена широким піддашшям, що оперізує всю споруду. Високий верх над навою складається з четверика на четверику, що перекриті чотирисхилим дахом. Зверху розташований невеликий ліхтар, увінчаний хрестом. Бабинець перекритий трисхилим дахом з невеликою сигнатуркою, що увінчується хрестом. Над святилищем двосхилий дах з невеликим ліхтарем, увінчаним хрестом. Тепер церква під бляхою, первісно до 1891 р. була перекрита ґонтом, про що описано у візитації та відомо за фотографіями 20 ст. [5]. Під час реставрації у 1970‑х рр. церкву знову перекрили ґонтом, який замінили у 1990‑х рр. на бляху. Зовні верх церкви помальований на жовто.
Інтер’єр
Інтер’єр церкви видовжений по осі схід‑захід. З прямокутного бабинця через аркоподібний отвір можна потрапити у квадратну наву. Верх нави розкривається у чотирибічний простір, перекритий плоскою стелею. У бабинці стеля плоска, у святилищі двосхила. При західній стіні нави розташовані хори на які можна піднятися вузькими дерев’яними сходами. У церкві є два пристінні вівтарі, які розташовані у бабинці. Зліва великий двоярусний вівтар зі складним обрамленням з колонами має основний образ Богородиці Непорочного Зачаття. Поверх нього замонтована ікона у вигляді триптиха у якій основне центральне зображення — Собор Архістратига Михаїла зі святими воїнами по боках (на умовних крилах триптиха), та вгорі по центру медальйон з образом Воскреслого Христа. Ця ікона майстерно намальована, первісно, припускаємо, могла походити із дарохранильниці другої половини 17 ст., що була на основному престолі у святилищі. Ікона Богородиці Непорочного Зачаття виконана, як вказує підпис у правому нижньому куті у 1871 р. Її автором був Я. Жильський (J. Zylski). Ймовірно, він поновив давнішу ікону. Справа у бабинці розташований подібний за конструкцією великий вівтар з основною іконою Благовіщення Богородиці та верхньою — Христа Вседержителя. Збоку на цьому вівтарі є напис, де сказано, що він поновлений 1871 р. старанням Теодора Іванця і зятя його Михайла Ясіневича. На престолі у святилищі розміщена дещо громіздка дарохранильниця у вигляді тумби на якій поверх вирізьблене ягня (як символ Агнця), що лежить на книзі запечатаній сімома печатями (Одк 5:1–3). Ікона у складі дарохранильниці представляє Архістратига Михаїла, що поборює диявола. Дарохранильниця створена, як вказує дата на звороті, у 1828 р. Там же записані її жертводавці та ім’я маляра.
Іконостас
П’ятиярусний іконостас є окрасою інтер’єру церкви та належить до поодиноких показових прикладів українських іконостасів 17 ст., що розташовані на своєму первісному місці. Іконостас чіткої ренесансної конструкції з вираженим поділом ярусів по горизонталі, що є типовою ознакою українських іконостасів 17 ст. Іконостас складається з наступних ярусів знизу догори: цокольний, намісний, празниковий, молільний, пророчий. Увінчує іконостас Розп’яття з пристоячими вирізаними по силуету. Два нижній яруси іконостасу, як вказує дата намальовані у 1655 р. Це майстерні намісні ікони Переображення Господнього, Богородиці з Ісусом, Христа Вседержителя, Собору Архістратига Михаїла. На храмовій іконі є вкладний текст та дата, де сказано, що ця ікона написана до села Волі Висоцької старанням місцевого родича о. Василія та «всіх його парафіян» у 1655 р. Під низом дописано «і всі ікони Д». Очевидно мова про чотири намісні ікони, що були створені тоді ж. Під намісними іконами розміщені цокольні зі сюжетними зображеннями. Разом з іконами староскварявського іконостасу ці цокольні ікони є одними з давніших у спадщині українського мистецтва, що мають фігуративні композиції. Тут це наступні сцени зліва направо: Мойсей отримує і розбиває скрижалі завіту, Драбина патріарха Якова, Юний Христос навчає в храмі, Архістратиг Михаїл перемагає диявола. Усі сюжети цокольних ікон пов’язані з намісними, що є характерним для українських іконостасів. Оскільки церква у Волі Висоцькій не велика, її іконостас має лише одні північні дияконські врата необхідні для здійснення богослужб. Це є типовим для іконостасів у невеликих храмах. Відповідно центр нижнього ярусу та царські врата є зміщеними вправо. Царські врата майстерно вирізьблені, як вказує дата на звороті у 1665 р. Їхні одвірки із мальованими зображеннями святителів та одвірки дияконських врат з архідияконами є шедеврами українського іконопису. Стилістика малярства вказує, що автором ікон намісного, цокольного, празникового ярусів (окрім Тайної вечері) та одвірків царських і дияконських врат був майстер львівської школи іконопису, провідної у першій половині – середині 17 ст. Дияконські врата з цілофігурним образом Архістратига Михаїла, ікона Тайної вечері, ікони чину Моління, пророчого ярусу та Розп’яття з пристоячими намалював жовківський майстер Іван Руткович. На дияконських вратах є обширний напис про фундаторів із датою 1689 р. та ім’ям автора – Івана Рутковича. Вдруге І. Руткович залишив підпис та дату — 1688 р. — на іконах апостолів Симона і Пилипа у чині Моління. У розлогому вкладному тексті сказано, що ікони справлені за о. Якова Осташевича. Під час реставрації на рамі центральної ікони чину Моління було виявлено дату 1680 р. Уважають, що цю ікону та ікону Тайної вечері у центрі празникового яруcу також намалював І. Руткович [2, 86].
Ікони
Церква багато оздоблена іконами різного часу 16–21 ст., що розташовані на стінах нави та святилища. Вгорі на стіні нави розміщена ікона Св. Миколая з восьма житійними сценами по боках. Ікона відноситься до 16 ст. На східній стіні святилища церкви розташована майстерна ікона Спаса в славі 16 ст., що, як уже вказано, разом зі згаданою іконою св. Миколая з житієм, очевидно, походила з іконостасу попередньої церкви. Зверху цієї ікони замонтована ікона Нерукотворного Образу Спаса у різьбленому обрамленні маньєристичного типу складної конфігурації. Ця ікона, припускаємо, була намальована разом з іконами намісного ярусу іконостасу у 1655 р. і первісно розміщувалася в центрі іконостасу над царськими вратами, допоки не були виконані ікона Тайної вечері та чин Моління у 1680 р. Окрім того у церкві є дві процесійні ікони у наві. Одна з них — другої половини 17 ст. — стоїть при південній стіні нави. На ній представлено Вознесіння Господнє та півфігурну Богородицю, яку коронують ангели (відповідно на різних боках). Ікона оправлена у раму з підставкою (типу феретрона) пізнішого часу. Ця ікона майстерного виконання. Інша процесійна ікона у формі феретрона представляє Богородицю Непорочного Зачаття у повен зріст у короні. Вона намальована в реалістичній манері, як вказує напис внизу Антоном Карчмарським (Ant. Karczmarski) у 1866 р.
Стінопис
На східній стіні нави за та понад пророчим ярусом іконостасу знаходиться стінопис 1610‑х рр. (стінопис ми бачили на фотографіях; дату його виконання відносять до 1611 р., однак цього ми перевірити не мали можливості). Зараз стінопис закритий білим картоном. За фото вдалося ідентифікувати, що це сцени Страстей Христових. Стінопис є унікальним, спорідненим за стилістикою з розписами церкви Святого Духа в Потеличі (1620‑ті рр.). Розписи церкви засвідчують, що у першій половині 17 ст. вона мала невисокий іконостас. У 1889 р. церква була розписана майстрами ремісничого рівня. На світлому тлі намальовані трафаретні орнаменти та кілька нескладних фігуративних композицій.
Довкілля церкви
З південно‑східного боку від церкви розташована висока дерев’яна дзвіниця 18 ст. Вона квадратна у плані двоярусна, на стику ярусів опоясана піддашшям. Верхній ярус менший, ніж нижній. У верхньому ярусі відкриті аркоподібні отвори. Дзвіниця перекрита чотирисхилим дахом, під бляхою. Біля церкви розміщений цвинтар. Поблизу церкви поруч з давніми похованнями є могили героїв, що віддали життя за Україну у сучасній війні.
текст: Роксолана Косів
світлини: Олекса Піджарий
Пов’язані покликання
- Візитація Жовківського деканату 1792–1793 рр. Державний архів у Перемишлі. Акти Греко‑Католицької єпархії (ABGK). № 327.
- Зілінко Р. До питання атрибуції та датування творів Івана Рутковича і його оточення. Літопис Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького. Львів, 2007. № 5. С. 79–99.
- Слободян В. Жовківщина. Т. 5. Історико‑архітектурні нариси церков. Львів, 1998.
- Українські церкви Жовківського району. Книга 2. Ілюстрований каталог. Львів: ЛНАМ, 2021. С. 278–281.
Церква Пресвятого Серця Христового
Церква Пресвятого Серця Христового в Жовкві (колись Різдва Христового) є цінна не тільки з точки зору архітектури та мистецького виконання її стінопису, а як символ незламності української ідеї. Церква збудована на початку 20 ст. за проєктом архітектора Едгара Ковача на місці старої мурованої церкви 17 ст. Розписи, виконані художником Юліяном Буцманюком в інтер’єрі протягом 1910–1911 (каплиця Покрови) та 1932–1939 рр. (основний храм) є прикладом українського церковного сецесійного мистецтва, в якому відображено не тільки біблійну історію, а й історію українського народу. Діячі української держави, війська та Церкви представлені у сценах «Берестейська Унія» та «Покрова» («Акт Злуки»). У композиціях стінопису бачимо символ української держави — тризуб, герби Галицької та Львівської землі, святих українського народу. Звичайні українці у національному вбранні виступають у сюжетних сценах, як‑от Різдво Христове. Богородицю з Ісусом вітають українські діти (розпис каплиці). В орнаментах поєднані колоски пшениці, соняшник та волошки.
Історія
На місці теперішньої церкви Пресвятого Серця Христового колись стояла дерев’яна парафіяльна Різдва Христового, що належала поселенню Винники на місці якого було закладене м. Жовква. Про дере’яну церкву є згадки за 1606 та 1612 рр. У документі 1612 р. йдеться про те, що ця церква вже була стара, розвалювалася і дається дозвіл на будівництво нової мурованої [5]. Отож стару церкву невдовзі розібрали. Будівництво нової церкви тривало довго, оскільки бракувало коштів. Її спорудження завершилося на початку 1690‑х рр.
За описом 1740 р. ця церква мала чотири верхи, середній купол був покритий білою бляхою. Тоді при церкві була мурована з цегли дзвіниця та цвинтар огороджений муром [1, 159]. При цій церкві у 1682 р. було закладено василіанський монастир до чого спричинився львівський єпископ Йосиф Шумлянський. Однак разом з тим церква діяла як парафіяльна і при ній було братство.
До монастирської церкви спорудити іконостас запросили відомого майстра Івана Рутковича. Величний іконостас розміром 10.85 x 11.87 м, що налічував сім ярусів був створений протягом 1697–1699 рр. Можна сказати, що цей іконостас немає аналогів за рівнем майстерності, іконографічною програмою та кількістю ярусів серед збережених тогочасних ансамблів. Дослідники припускають, що можливим автором прекрасної золоченої різьби іконостасу міг бути жовківський різьб’яр Симон Путятинський [5]. Наприкінці 18 ст. цей іконостас монахи продали чи передали до церкви у селі Нова Скварява, де він пробув до 1937 р., а тоді його передали до Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, де пам’ятка зберігається (окрім чотирьох намісних ікон та ще кількох інших, які, ймовірно, були втраченими ще в Жовкві).
Митрополит Досифей, який втікаючи від турків переїхав зі Сучави до Жовкви у 1691 р., привіз зі собою цінні речі та реліквії. Зокрема, у правому крилосі церкви Різдва Христового тоді були уміщені мощі св. Івана Сучавського у «скрині викладеній срібними бляхами» [1, 159] (перевезені назад до Сучави у 1783 р. за постановою австрійського уряду). Окрім того, на іконах іконостасу та у ризниці церкви, за описом 1740 р., було багато коштовних речей зі золота та срібла. Також згадані мощі різних святих. Ще однією окрасою церкви була плащаниця гаптована золотими нитками і прикрашена «142 перлами оправленими в золото» [1, 161].
Наприкінці 19 — на початку 20 ст. монахами було вирішено перебудувати церкву. Для виконання проєкту запросили відомого архітектора професора Львівської політехніки Едгара Ковача. У 1903–1907 рр. було фактично споруджено нову церкву. Ймовірно, від старої споруди залишився майстерний ренесансний портал, який прикрашає вхід з південного боку (за деякими припущеннями портал був перенесений з костелу св. Лаврентія). Портал, декорований плоско різьбленими розетами та голівками ангелів засвідчує роботу професійних майстрів. Тоді церкву було перепосвячено Пресвятому Серцю Христовому. Це рідкісна посвята для українських церков, спричинена поширеним на Галичині культом Серця Христового, що охопив католицький світ під впливом видіння монахині Маргарити Алякок.
У 1895 р. при монастирі оо. Василіян у Жовкві була заснована друкарня, що відіграла важливу роль в українському житті Галичини. Після побудови церкви монахи василіяни вирішили її розписати. Спершу проєкт розписів плафонів розробив Е. Ковач. У його баченні у стінописі мали переважати орнаменти. Ймовірно, проєкт не знайшов схвалення у замовників і він не був реалізований. Згодом у 1910 р. до виконання стінопису невеликої каплиці Покрови, що знаходиться справа у храмі було запрошеного молодого митця Юліяна Буцманюка, який тоді ще навчався у Краківській академії мистецтв. Каплиця була розписана у стилістиці української сецесії, надзвичайно майстерно. З початком першої світової війни Ю. Буцманюк вступив до лав Українських Січових Стрільців, згодом воював в Українській Галицькій Армії, мав високі військові звання, був кілька разів поранений. До Львова повернувся щойно у 1927 р. Роботи над стінописом жовківської церкви вдалося відновити у 1932 р. Ці розписи стали найбільшим свідченням таланту митця та його патріотичної позиції. Вони до сьогодні є прикладом для наслідування. З наступом радянських військ у 1939 р. Ю. Буцманюк змушений був емігрувати на захід. Частину притвора церкви незакінчену митцем розписали за його проєктом молоді художники В. Ярема та С. Серветник у 1960‑х рр.
Іконостас
Наприкінці 2002 р. у церкві був встановлений низький іконостас. Автор проєкту та різьби іконостасу жовківський художник Стефан Скіра. Автор ікон Михайло Б’єсик. Іконостас є одноярусним, складається з чотирьох намісних ікон: св. Миколая, Богородиці з Ісусом, Христа, св. Василія Великого. Усі фігури зображені у повен зріст на золоченому тлі. На високих царських вратах представлено сцену Благовіщення Богородиці, вгорі чотири євангелісти. Над царськими вратами — арка зі сценою Тайної вечері. У структурі іконостасу використано декоративне ажурне різьблення та різьблення у низькому рельєфі.
Ікони
У церкві справа біля іконостасу знаходяться мощі св. Партенія, римського воїна, який загинув молодим 250 р. (мощі було передано до церкви в Жовкві у 1784 р. з Відня за клопотанням тодішнього ігумена о. Єроніма Стрілецького). Над ними розміщена ікона св. Партенія у повен зріст виконана бл. 2009 р. При лівій стіні нави церкви біля проповідальниці розміщена ікона Новозавітної Трійці, намальована у пізньобароковій манері наприкінці 18 ст.
Стінопис
Найбільшою мистецькою цінністю та окрасою церкви є стінопис виконаний у стилістиці української сецесії, який повністю вкриває стіни та склепіння. Стінопис виконаний Юліаном Буцманюком у два етапи. Спершу у 1910–1911 р. була розписана каплиця Покрову Богородиці. Художник тоді навчався у Краківській академії мистецтв, однак уже мав досвід роботи над розписами церков працюючи разом із досвідченішим колегою Модестом Сосенком.
Домінуючими композиціями каплиці є Богородиця та ангели. Тут привертає увагу Богородиця з малим Ісусом на руках, якому хлопчик в українському вбранні дає квітку. Поруч стоїть його мама, навпроти дівчинка також в українському одязі. Розписи каплиці виконані з перевагою синіх та жовтих відтінків, що відповідає кольорам українського прапора, на золотистому тлі з імітацією мозаїки або на локальному синьому. Ю. Буцманюк майстерно поєднує фігуративні образи та орнаменти, що у композиції каплиці відіграють важливу роль. Подібний принцип колориту та прийомів композиції був використаний у розписі основного храму. Тут дуже важливу роль відіграють сюжетні композиції, які поєднують історію України та українських святих з біблійними сценами. У стінописі церкви закомпоновані герби України та національні символи.
У склепінні центрального куполу розміщений монументальний образ Бога Отця на тлі ангельських сил (розміром 36 м2; розпис церкви було розпочато у 1932 р. саме з купола) [4]. Образ Бога Отця наділений портретними рисами митрополита Андрея Шептицького, що був духовним батьком українського народу. У святилищі церкви на східній стіні представлено старозавітних пророків на тлі ангельських сил, внизу образ Христа на престолі з палаючим серцем, по боках — апостолів. Серед орнаментальних мотивів бачимо колоски пшениці, соняшник та волошки. На стовпах тріумфальної арки (перед святилищем) зображена зліва монахиня Маргарита Алякок, справа — Христос із палаючим серцем. Таким чином тут також відображено нову посвяту церкви Серцю Христовому.
Ліва частина трансепту церкви присвячена св. Йосафату Кунцевичу та історії української церкви. Тут основною сценою є Берестейська Унія, яка показує не лише унійне духовенство, але й не унійне та історичних діячів, зокрема гетьманів Дмитра Дорошенка, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького та козацьке військо, що не підтримували унію. Таким чином сцена закликає до об’єднання вірних. На галереї другого ярусу закомпоновані дві сцени з життя св. Йосафата Кунцевича: Молитва у храмі у Володимирі Волинському перед іконою Розп’яття та Мученицька смерть св. Йосафата. Навпроти у правій частині трансепту уміщено сцену Покрови (сцену називають також «Акт Злуки українських земель»), де під опікою Богородиці стоять діячі українських визвольних змагань та Української Народної Республіки, усі – з упізнаваними портретними рисами. Серед великої кількості діячів бачимо Михайла Грушевського, Симона Петлюру, Дмитра Вітовського, Костя Левицького, Павла Скоропадського (ця частина розпису була замальована у радянський час). Також тут показано образ голодомору — молода мати, що плаче навколішки над мертвою дитиною. Так Ю. Буцманюк відобразив болючі тогочасні події нищення українського народу.
У великій композиції Різдва Христового, що на лівій стіні нави Ю. Буцманюк використав принцип ікони з клеймами. Новонародженого Ісуса підходять привітати люди в українському вбранні, а внизу в образі царів Його обдаровують князі та козаки. Малюючи портрети святих монахів на стінах церкви Ю. Буцманюк використовував реальні образи василіанських ченців. У медальйонах в композиції стінопису бачимо образи українських святих князів Бориса та Гліба, Володимира та Ольгу.
Зважаючи на обставини у яких творив Буцманюк, коли Україна не мала своєї держави, його сміливий задум програми розписів, підтриманий монахами‑василіянами, став маніфестацією української ідеї. Розпис чудом зберігся протягом радянської окупації і став символом незламності нашого народу.
текст: Роксолана Косів
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Генеральна візитація Львівської дієцезії 1740–1743 рр. Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького. Відділ рукописів і стародруків. Ркл-17.
- Слободян В. Жовківщина. Т. 5. Історико-архітектурні нариси церков. Львів, 1998.
- Українські церкви Жовківського району. Книга 2. Ілюстрований каталог. Львів: ЛНАМ, 2021.
- Юліан Буцманюк. Стінопис Жовківської церкви Христа-Чоловіколюбця. Автори-упорядники І. Гах, О. Сидор. Львів: Місіонер, 2006.
- Слободян В. Церкви Жовкви. Часопис Ї. № 62. 2012. http://www.ji.lviv.ua/n67texts/Cerkvy_Zhovkvy.htm
Церква Пресвятої Трійці
Церква збудована в 1928–1936 рр. за проектом Олександра Пежанського. Мурована, п’ятиверха, хрестовокупольна.
1928–1936 рр. у с. Потелич на Жовківщині стараннями пароха села Михайла Дороцького та на кошти парафіян побудували велику муровану церкву Пресвятої Трійці. Споруда є одним з кращих втілених проєктів знаного львівського архітектора Олександра Пежанського. Вікна церкви оздоблені вітражами та решітками у стилі ар деко, виконаними за проектом О. Пежанського. Різьблену обставу в інтер’єрі та кам’яні фігури Володимира Великого та Ольги на фасаді церкви виконали Андрій та Микола Коверки.
Історія
Вперше Телич (Потелич) згадується у ХІІІ ст. у Галицько‑Волинському та Іпатіївському літописі. У XV ст. місто перетворюється на значний ремісничий центр, розквіт якого припадає на XVI–XVII ст. У той час Потелич був широко розбудований та мав кілька дерев’яних церков. Давня церква Пресвятої Трійці була найбільшою та розташовувалася в центрі поселення, її ще на початку ХХ ст. називали «церквою у місті». На одвірку головних дверей був напис «Року Бжого АФЧГ Мца Мла Д ІЄ» з датою будівництва — 1593 р. [4, с. 44–45]. 1777 р. у місті згорів давній римо‑католицький храм і церкву Пресвятої Трійці перетворили на костел, перебудували і перекрили двосхилим дахом. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. її повернули греко‑католицькій громаді. Реставрував споруду майстер Кароль Тронікер [5, с. 142]. Поліхромія церкви Пресвятої Трійці мала характер повного завершеного циклу. Для неї притаманна монументальність, лаконізм композиції, широке декоративне письмо. Особливо в сценах страсного циклу Дослідники припускають, що стінопис виконали на початку XVII ст. [2, с. 198]. 1937 р. церкву розібрали.
1923–1936 рр. стараннями пароха о. Михайла Дороцького за проектом Олександра Пежанського поруч зі старою вимурували нову церкву Пресвятої Трійці [7]. Храм освятив перемиський єпископ Йосафат Коциловський 30 серпня 1936 р. [5, с. 142]. Зберігся напис, вибитий на стіні апсиди — 2. ХІ. 1927, – можна припустити, що це день першої посвяти.
Архітектура
Церква Пресвятої Трійці в Потеличі є одним з кращих зразків хрестово‑купольного п’ятиверхого храму Галичини початку ХХ ст. О. Пежанський звернувся до мистецької спадщини козацького бароко, зокрема, пам’яток видатного київського архітектора XVIII ст. Івана Григоровича‑Барського, який доповнив традиційну хрестово‑купольну схему розвинутою поперечною навою з конхами, що виходять за лінію прямокутного плану. Таким чином, виступи апсиди та поперечної нави утворюють об’ємно‑просторову систему триконха. Центральне дев’ятидільне ядро увінчують п’ять бань на восьмигранних барабанах, поставлених над середохрестям і кутовими камерами. Їхні розміри та ритми не тільки суголосні, а задають загальний композиційний лад екстер’єру споруди. Силует грушкуватих бань з маківками має вивірений рисунок, проте, з заміною давніх кованих хрестів, він втратив значну частину своєї довершеності. До головного фасаду прибудовано двох’ярусний нартекс‑бабинець. Об’єднує складну композицію об’ємів храму масивний вінцевий карниз. Особливу увагу архітектор звернув на оформлення західного фасаду, завершеного вишуканим бароковим фронтоном з волютами в основі.
Інтер'єр
У розкритті внутрішнього простору церкви Пресвятої Трійці борються дві тенденції — глибинна й висотна. Порівняно з традиційними хрестово‑купольними храмами, тут виразно виділено центральний простір, бокові нави не вливаються в нього, а оточують його. Середня нава, завдяки тому, що бічні – мають хори над кутовими камерами, домінує в інтер’єрі. Вона відкрита в напрямі іконостаса. Цей рух на перехресті нави й трансепта змінюється протилежною тенденцією — рухом вгору вертикалей опорних стовпів і лініями граней підбанника. Опорні підбанні стовпи розставлені широко, центральна баня простора, й тому — панує над інтер’єром. У цьому поєднанні двох протилежних тенденцій, очевидно, і полягає сила впливу на глядача.
Пандативи інтерпретовані як суттєва композиційна частина верху споруди, а їхня дивовижна ступінчаста форма сприймається як графічний орнамент на поверхні стін. Висота храму, ефектне піднесення опор, складність влаштування простору нагадують величну споруду давньоруського храму [6, с. 66].
Різьблені елементи обладнання церкви виконали Андрій та Микола Коверки. Це, зокрема, престіл з кивотом, тетрапод, вхідні двері.
Престіл має форму скрині, кутові пілястри вкриті різьбленою виноградною лозою, тафлі заповнені рельєфними композиціями Старозавітних жертв (Ноя, Авраама, Мельхиседека) та Новозавітним Покладення до гробу.
Кивот вирішено у вигляді церкви. У плані — це ротонда‑октаконх, що складається з чотирьох великих сегментних конх та чотирьох — меншого діаметра, що чергуються з ними. Фасади прорізані арковими нішами, що заповнені рельєфними зображеннями євангельських сюжетів та окремих руських святих. Чітко прочитуються — Антоній та Теодозій Печерський, Борис і Гліб, Володимир Великий та Іларіон Київський. Головний фасад кивота вирішений як едикула, арка якої заповнена рельєфною алегорично‑символічною іконою «Христос — виноградна лоза». Іконографія цього сюжету набула усталеної форми в українському мистецтві XVII–XVIII ст. Євхаристична тема поєднується з прекрасною декоративною формою красиво вигнутої виноградної лози з великими гронами. У об’ємно‑просторовій структурі кивота помітне прагнення відтворити сакральну топографію Константинополя — Нового Єрусалима, його найбільшу святиню — собор св. Софії. При цьому автор не прагнув створити буквальну модель Софії Константинопольської, для впізнавання «несхожої схожості» він обрав узгодженість центрального купола та півкуполів, багатство декору, складний ритм конх. Упродовж віків Софія Константинопольська сприймалася як палладіум православ’я. Споруда храму стала авторитетним зразком і втіленням християнства, з її образом пов’язували уявлення про духовний, церковний і художній авторитет [6, с. 108].
Унікальна за декоративним багатством є різьбярська композиція тетрапода. Кабріолеві ніжки стола вирішені як гротескна композиція у вигляді стилізованої фігури лева, по центру царги, під стільницею в обрамленні тугого акантового вінка зображений грецький хрест з чотирма медальйонами, заповненими анаграмою Ісуса Христа, тризубом і гербом міста Львова.
Рідкісні за програмою декорування двері, шість тафель яких заповнені лаконічними різьбленими сюжетами. Верхні тафлі відведені зображенню «Христа Вседержителя» й «Архистратига Михаїла», середній ярус — композиціям «Введення у храм» і «Явлення Христа жонам‑мироносицям», нижній – «Передача ключів апостолу Петрові» та «Повернення блудного сина».
У церкві Пресвятої Трійці зберігається давня мальована плащаниця 1663 р. У підписі до плащаниці в церкві написано, що вона походить із церкви Святого Духа. Тіло Спаса зображено горілиць на неґрунтованому полотні, по периметру полотнища на червоній смузі золотистими літерами виконано текст тропаря [1].
Іконостас
Іконостас встановили у церкві 1985 р.
Ікони
Чи не найцінніша пам’ятка сучасної церкви — це ікона «Деісус з пристоячими» з давнього дерев’яного храму, яка в сучасній споруді виконує функцію запрестольного образу. У 80‑х рр. XVII ст. в Потеличі працювала малярська майстерня жовківського іконописця Івана Рутковича. 1682 р. парафіянка церкви Пресвятої Трійці Марія Каровцева‑Петрова замовила ікону «Деісус» з портретами донаторів. Пізніше Іван Руткович повторив композицію для церкви Святого Духа в Потеличі [3, с. 80].
Стінопис та вітражі
Олександр Пежанський окрім архітектури церкви спроектував вітражі та решітки вікон у стилістиці ар‑деко. Виразні та лаконічні композиції характеризує акцентування строгої площинності, чистота ліній у поєднанні з геометризованим орнаментом. Відокремлені вікна конх утворюють цільний ідейно‑мистецький ансамбль. Програмним і композиційним стрижнем у кожній консі є зображення у круглому віконці, а орнаментика у високих аркових вікнах, що розташовуються обабіч, розкриває основну ідею. Вітражі апсиди символічно втілюють думку про споконвічність Бога: про центру міститься зображення Духа Святого у вигляді голуба, обабіч – Євхаристійні таїнства та літери «Α» і «Ω» (Альфа і Омега). Північна конха присвячена Ісусу Христу (у вікнах зображені христограма та виноградна лоза), південна має Богородичну посвяту (вітражні композиції відтворюють монограму Пречистої Діви Марії та стилізовані галузки лілій).
Довкілля церкви
На схід від церкви розташовується унікальна дерев’яна дзвіниця, яка зберегла первісні форми від 1593 р. «Не підлягає сумніву, що кожна доба світового мистецтва відбивалася на формах дзвіниць, але тому, що тип веж‑дзвіниць був у нас усталений у добу готики, то наступні впливи ренесансу, бароко, рококо, ампіру викликали незначні зміни» – зазначає В.Січинський [4]. Квадратна у плані, каркасна, з аркатурним підсябиттям під стрімкою наметовою покрівлею. При висоті 20 м споруда відзначається монументальністю та строгістю форм. Збереглися перекази, що дзвіниця вважалася головною висотною домінантою міста.
Перед західним фасадом церкви Пресвятої Трійці в Потеличі встановлені рідкісні за художньою досконалістю постаті рівноапостольних хрестителів Русі Володимира та Ольги, які виконав видатний львівський скульптор Андрій Коверко.
текст: Мар'яна Студницька
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Косів Р. Мальовані плащаниці XVII ст. із західноукраїнських храмів: іконографія і стилістика // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв. 2015. № 7. С. 112–118.
- Логвин Г. Монументальний живопис XIV – першої половини XVII ст. // Історія українського мистецтва: у 6-х томах. Т. 2. Мистецтво XIV – першої половини XVII століття. 1967. С. 157–207.
- Свєнціцька В. Іван Руткович і становлення реалізму в українському малярстві XVII ст. К.: Наукова думка, 1966 р. 154 с.
- Січинський В. Деревяні дзвінниці і церкви Галицької України XVI – XIX ст. Львів: Печ. ОО Василіян у Жовкві, 1925. 117 с.
- Слободян В. Жовківщина. Т5. Історико-архітектурні нариси церков. Львів: Балтимор, 1998. 188 с.
- Студницька М., Студницький Р. Церкви Галичини кінця ХІХ – першої третини ХХ ст.: художній образ храму. Львів: ЛНАМ, 2016. – 252 с.
- Ярошевич Д. Мій спогад про батька [Пежанський О. Г.] Ностальгія… Фотоальбом / [упор. В. Пилип’юк]. Львів: Світло і тінь, 1992. С. 9–12.
Церква Положення поясу Пресвятої Богородиці
У 1886–1888 рр. у с. Мацошин на Львівщині на місці старої дерев’яної церкви збудували велику муровану одноверху посвячену Положенню пояса Пресвятої Богородиці. Церква споруджена за проєктом відомого архітектора Сильвестра Гавришкевича (1833–1911), члена Політехнічного товариства у Львові, радника будівництва у Галицькому намісництві. Архітектура церкви поєднує неовізантійського типу хрещату в плані споруду з куполом на середохресті з неороманськими елементами оздоблення: пілонами, аркатурними поясами, круглими вікнами. В інтер’єрі церква простора та світла, розписана відомим українським художником Корнилом Устияновичем, що працював в академічній манері (розписи частково перемальовані). У правому приділі церкви зберігся підпис художника та дата 1895 р. Авторства К. Устиновича є, очевидно, також ікони високого п’ятиярусного іконостасу (деякі ікони перемальовано). Внутрішнє оздоблення церкви демонструє приклад типового комплексного професійного вирішення архітектури, простору, ікон та стінопису церкви в останніх десятиліттях 19 ст. в Галичині.
Історія
Перша збережена документальна згадка про церкву в Мацошині (українська назва села Мачишин) походить з 1515 року. У 1646 р. коли згоріла стара церква, до Мацошина було перевезено дерев’яну церкву зі Львова, що до того належала львівському жіночому монастиреві (стояла навпроти П’ятницької церкви). Цю церкву поставили у селі на пагорбі біля цвинтаря [2, 117–118; 3, 203; 5]. Стара церква в селі стояла в іншому місці. В документах візитації 1793 р. церкви в Мацошині записано, що вона посвячена Втечі Богородиці в Єгипет [1, арк. 34–35]. Таку посвяту у 18 ст. зазвичай мали церкви, які до того носили посвяту Собору Пресвятої Богородиці. Коли змінили посвяту церкви у Мацошині на Положення пояса Пресвятої Богородиці точно не відомо. У найдавнішому Шематизмі Перемиської єпархії 1830 р. з переліком назв церков вона має теперішню посвяту [4, 46].
Дерев’яна церква в Мацошині за описом візитації 1793 р. була дуже гарна, виставлена 1783 р. і посвячена тоді ж жовківським деканом о. Теодором Яблонським. На престолі у святилищі цієї церкви був образ Богородиці Ченстоховської. Образ був мальований на полотні та приклеєний до дошки мав накладку «суконку» з тканини та 12 мідних позолочених зірок [1, арк. 34–35]. Зараз у церкві відреставрований образ Богородиці Ченстоховської, що має славу чудотворного, знаходиться у наві зліва. У дерев’яній церкві був іконостас з царськими вратами і намісними образами давньої різьбярської роботи і мальовання. Про ці давні ікони не має інформації, ймовірно, вони втрачені.
Серед богослужбових книг у церкві згадане Євангеліє в оксамитовій оправі з бляхами з чотирма євангелістами із зірками та пуклями. Це друковане у Львові в 1690 р. Євангеліє в новій оксамитовій оправі з автентичними бляхами з гравійованими зображеннями євангелістів та Розп’яття у центрі (на звороті Богородиці з Ісусом) досі належно зберігається у церкві. Також у візитації зазначено, що в селі при резиденції священника була дерев’яна каплиця, збудована у 1759 р. за пароха о. Прокопа Ступницького. У ній був срібний хрест з реліквіями св. Анни та великий образ на полотні, що представляв праведну Анну. Каплиця була повністю опоряджена для відправи богослужб, тому що «церква за селом далеко в полі стоїть». На час візитації церкви її парохом був о. Дмитрій Ступницький висвячений львівським єпископом Петром Білянським у 1784 р. Церква мала 579 парохіян. Братства та школи тоді при ній не було. У 1863–1779‑х рр. парохом церкви був о. Іван Пелех (1827–1879) відомий громадський діяч, член товариства Галицько‑Руська матиця, посол до Галицького сейму у 1770–1776 рр.
У 1886–1888 рр. за пароха о. Олександра Сяноцького у селі на місці дерев’яної збудували велику муровану церкву за проєктом відомого львівського архітектора Сильвестра Гавришкевича. У 1895 р. церкву розписав художник Корнило Устиянович (1839–1903). Його авторства, очевидно, ікони в іконостасі. Про це свідчить малюнок ікон намісного ярусу (ікони на царських і дияконських вратах повністю перемальовані). 1910 р. церкву посвятив Перемиський єпископ Константин Чехович, про що свідчить пам’ятна таблиця на стіні церкви. Церква тепер належить громадам УГКЦ та ПЦУ. У 2009 р. церкву в Мацошині занесено до об’єктів культурної спадщини національного значення у Державному реєстрі нерухомих пам'яток України.
Архітектура
Мурована церква збудована у неовізантійському стилі з неороманськими елементами декору за проєктом архітектора Сильвестра Гавришкевича. Відомі інші подібні приклади такої архітектури храму його авторства. Це церква в с. Боброїди, споруджена у 1880–1882 рр. Ймовірно, її проект було використано для церкви у Мацошині. Церква хрестово‑купольного типу з одним великим куполом на середохресті. Нава квадратна, простора. До нави примикає із заходу притвор (бабинець), зліва і справа простір перед іконостасом видовжений у бічні рамена (крилоси), на східному боці традиційно розташоване святилище, яке має дві захристії (ризниці). Баня шоломового типу увінчана сліпим ліхтарем та маківкою. Бокові рамена хреста перекриті двосхилим дахом.
Зовні стіни потиньковані та поверх прикрашені виразним аркатурним фризом. Зовнішні кути стін на всіх сторонах фланковані гранчастими пілонами. Кожен пілон покритий гранчастим дашком та увінчаний невеликим хрестом. Основний вхід до храму є із західного боку, два додаткові знаходяться в західній стіні бокових рамен споруди. Дата початку будови церкви 1886 р. написана великими цифрами на східному фасаді притвору.
Інтер’єр
Інтер’єр у плані хрещатий, просторий, світлий. Нава у середохресті вгорі, понад підпружними арками та парусами, розкривається у широкий барабан купола. У барабані купола вісім великих вікон аркової форми, які освітлюють центральну частину церкви. Склепіння купола півсферичної форми з невеликим отвором у центрі з якого опускається велике панікадило. Бокові рамена просторі з пристінними вівтарями та іконами при стінах. Вхід до святилища та бічних рамен зверху підкреслюють підпружні арки. У західній частині храму вгорі розташовані невеликі хори, на які можна піднятися гвинтовими сходами. При північній стіні нави замонтована проповідальниця, її декоративний верх зроблений у формі опуклого чотирисхилого дашка. На правій стіні бічного рамена церкви за склом розташована мальована на полотні плащаниця початку 20 ст.
Перед плащаницею стоїть великий золочений Божий гріб, вгорі з балдахином складної декоративної форми та блакитним піднебессям. Божий гріб призначався для виставлення плащаниці у страсну п’ятницю. На час обстеження на ньому стоїть двобічна процесійна ікона початку 20 ст. Як свідчить напис на таблиці, що замонтована з боку «Божий гріб справила Татіянна Кузьма до церкви в Мацошині 1911 р»., «робив И. Пильник». У церкві також розміщене вирізане по силуету Розп’яття з пристоячими, процесійний хрест та хоругви. Перед солеєю розташований тетрапод з поклінною іконою та хрестом. В наві у два ряди розміщені дерев’яні лави до яких збоку закріплені хоругви.
У церкві також є хоругви (у вигляді фан), пошиті з чорної тканини, що призначаються для похорону. У просторому святилищі розташований престіл на якому домінує велика дарохранильниця у вигляді золотистої церкви. Форма дарохранильниці нагадує архітектуру церкви в Мацошині. Як згадано вище, у церкві є Євангеліє львівського друку 1690 р. на сторінці якого є покрайній запис 18 cт., де сказано, що це євангеліє належить до мацошинської церкви.
Іконостас
Окрасою інтер’єру церкви є високий п’ятиярусний іконостас, увінчаний Розп’яттям. Розташування ярусів іконостасу горизонтальне, традиційно домінують ікони намісного та Молитовного ярусів. Ікони намісного ярусу майстерні, у них упізнається почерк Корнила Устияновича, який на час праці у церкві був зрілим майстром із великим досвідом іконописних робіт (ікони на царських, дияконських вратах та дві цокольні ікони перемальовані).
Цікаво відзначити, що намісна права ікона в іконостасі церкви представляє св. Івана Хрестителя, а не храмове свято (Положення пояса Пресвятої Богородиці), як це є зазвичай. Можемо лише припустити, що це зроблено на честь святого патрона колишнього пароха церкви — о. Івана Пелеха, який мав велике значення у житті громади села і цілого краю. Образ св. Івана Хрестителя в цьому іконостасі є надзвичайно виразний з портретними рисами та емоційно піднятою правою рукою, що наче закликає до дії. Очевидно, художник використав для цього образу реальну модель.
Загалом ікони іконостасу намальовані в академічній манері, з тональним моделюванням фігур та складними ракурсами у сюжетних сценах. Притаманними для почерку К. Устияновича є постави та риси ликів Христа та Богородиці на намісних іконах і використання синіх та червоних кольорів у малюнку тканин їхніх одеж. Також звертаємо увагу, що у намісних іконах художник позолотив тло та наніс орнамент, на відміну від інших ікон іконостасу, де тло кольорове. Золочене тло ікон інспіроване давнім українським іконописом, яким почали активно цікавитися поціновувачі мистецтва наприкінці 19 ст.
Празниковий ярус іконостасу традиційно уміщує 12 сюжетів (ці ікони частково перемальовані), а в чині Моління представлено 12 апостолів зі знаряддями їхньої страти та з атрибутами. У центрі верхнього пророчого ярусу іконостасу намальовано Бога Отця та Святого Духа у вигляді голуба, що разом з образом Спаса Архієрея у центрі чину Моління творить композицію Пресвятої Трійці. Автор різьби іконостасу нам не відомий.
Ікони
На стінах церкви розташовано доволі багато ікон 19–20 ст. різної мистецької вартості. Серед ікон у наві виділяється ново відреставрована ікона Богородиці Белзько‑Ченстоховської (про неї згадано вище). У північному рамені нави привертає увагу майстерно намальована ікона Богородиці у повен зріст, яка стоїть на земній кулі – варіант Непорочного Зачаття. Навколо німба Марії бачимо зірки, що інспіровано видінням Івана Богослова (Одк 12:1). Цікавою також є ікона св. Миколая 19 ст. з рельєфно різьбленими галузками на позолоченому тлі.
На стінах святилища розташовані дві невеликі майстерно намальовані композиції в золочених рамах: Жертва Авраама та Жертва Авеля і Каїна, авторства Корнила Устияновича (на це вказує манера малярства). На східній стіні святилища розміщена доволі велика ікона Богородиці з Ісусом, яка виконана у техніці низької рельєфної різьби з позолотою поверх. Малюнок ликів Богородиці та Ісуса на цій іконі також виказує почерк К. Устияновича. Не виключено, що художник поновив давніший образ. Ця ікона у декоративному обрамленні складної форми.
Стінопис
Церква повністю розписана, стінопис є різночасовий. Найдавніші композиції належать авторству Корнила Устияновича. Це насамперед сцена «Воскреслий Христос являється Марії Магдалині в образі садівника» у правому рамені церкви на східній стіні, де є підпис К. Устияновича та дата. Його авторства також сцена «Добрий самаритянин». Обидві композиції намальовані у світлому колориті з притаманною для К. Устияновича дещо «постановочною» фігурою Христа (це загалом типово для художників, які працювали в академічній манері та використовували моделі для своїх композицій). Припускаємо, що авторству К. Устияновича належать також дві цікаві сцени у бічних раменах: «Зруйнування Содому та Гоморри» та «Всесвітній потоп», що намальовані у синьому колориті, з майстерним відтворенням фігур, складних ракурсів, плановості та відчуттям драматизму подій.
Найбільш сенсаційною також є сцена Страшного суду. Справа в тому, що художники 19 ст. в Галичині рідко коли зверталися до цього сюжету, популярного у середньовічному іконописі. Це було зумовлено тим, що церковна влада у 18 ст. категорично виступила проти зображення Страшних судів у церквах через те, що там були непристойні образи оголених людей. Корнило Устиянович був чи не єдиним професійним художником того часу, хто звернувся до цієї композиції у стінописі храму. Мало того, у сусідньому селі Бутинах, він, малюючи Страшний суд на стіні у церкві, зобразив у пеклі польського можновладця. Через це на художника подали у суд. Якщо подивитися на сцену Страшного суду у церкві в Мацошині, то у сцені пекла також бачимо чоловіків з виразними портретними рисами. Це, зокрема, чоловік з вусами в окулярах, що грає в карти, намальований внизу зліва, чорт біля нього та лисуватий чоловік внизу справа.
Із загальним первісним колоритом стінопису та ікон в іконостасі гармоніює синє склепіння куполу. У барабані купола намальовані святі мученики, серед них Варвара, Катерина, архидиякон Стефан. На парусах — чотири євангелісти із символами. Ці зображення та інші на стінах храму молодші, виконані у другій половині 20 ст. Можливо, це поновлення давнішого стінопису.
Довкілля церкви
Церква розташована на пагорбі у мальовничому місці. Зі східного боку від церкви знаходиться мурована двоярусна дзвіниця. Вона квадратна у плані, виділяється великими вікнами аркової форми. Дзвіниця накрита куполом з ліхтарем та маківкою вгорі.
текст: Роксолана Косів
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Візитація Жовківського деканату 1792–1793 рр. Державний архів у Перемишлі. Акти Греко-Католицької єпархії (ABGK). № 327.
- Слободян В. Жовківщина. Т. 5. Історико-архітектурні нариси церков. Львів, 1998.
- Українські церкви Жовківського району. Книга 2. Ілюстрований каталог. Львів: ЛНАМ, 2021.
- Schematismus universi venerabilis cleri dioeceseos graeco catholicae Premisliensis pro anno Domini 1830. Premisliae, 1829.
- https://www.pslava.info/MacoshynS_CerkRyzpolozhennja_1998Zhovkivschyna,205006.html
Церква Покрови Пресвятої Богородиці
Церква в Суходолі вражає своєю легкістю, вишуканістю бань та довершеністю форм. Пірамідальна пластика будівлі сформована компонуванням об’ємів, дахів, бань і маківок. Тут традиція гармонійно узгоджена з модерною творчістю. Церква зведена з дерева 1928 року за проєктом відомого архітектора Лева Левинського (племінник і похресник великого підприємця та будівничого Івана Левинського), а будував народний тесля‑будівничий Василь Дмитрів. У її вирішенні поєднані принципи східного і західного сакрального будівництва. Традиційні основні зруби увінчують три бані, а з досить широких кошів між верхами виростають великі маківки. Ідентичність форми маківок та бань створює враження багатоверхости церкви. Внутрішнє вирішення та оздоблення вирізняється цілісною концепцією творчого задуму: розкриті простори до вершин куполів, відкриті немальовані бруси стін гармоніюють зі стильовою різьбою іконостасу, запрестольного та бічних вівтарів, амвону, синтрону, тетраподу, жертовника, казальниці, лав, автором якої є знаменитий різьбар Андрій Сабарай. Ікони іконостасу намалював Антон Манастирський.
Історія
Вже у XV ст. в Суходолі була дерев’яна церква, про що доносять земські акти за 1497 рік. Ця найдавніша церква зафіксована в податкових реєстрах XVI ст., а в реєстрі за 1571 рік відзначений парох о. Ф. Підлясецький. У 1625 в селі постала наступна церква на місці попередньої. Її опис доносять два візитаційні акти XVIII ст. Акт 1742 року повідомляє, що «церква Покрови Пр. Богородиці дерев’яна, в середині образами оздоблена, зверху ґонтами побита, сама по собі стара і репарації вимагає. Дзвіниця дерев’яна окрема». Візитаційний акт, складений о. Миколою Шадурським 1764 року подає повніший опис давньої церкви: «дерев’яна, на підвалинах дубових, зі стінами з букового гибльованого дерева, з трьома невеликими пірамідальними верхами, ґонтами побита, з підлогою дерев’яною, з дверима на захід липовими на пасах залізних і з таким же ж внутрішнім замком, року 1625, як свідчить напис на одвірках, виставлена. Збоку на цвинтарі дзвіниця на чотирьох стовпах в’язана, ґонтами побита, з трьома невеликими дзвонами. Іконостас повний, недавньої сницерської роботи і малювання». У 1779 році була збудована нова дерев’яна церква на місці попередньої. До неї перенесли ще не старий іконостас. Ця церква збереглася на світлині та обмірах Михайла Драґана. Вона була тридільною, одноверхою, з шоломовою банею на низькому восьмерику нави. Її особливістю була висока захристія при східній стіні вівтаря. Цю церкву розібрали після зведення нової у 1928 році.
Проєкт нової дерев’яної церкви виготовив львівський архітектор Лев Левинський 1926 року (проєкт зберігається в церкві). Її будівничим був професійний тесля Василь Дмитрів з Ціневи, який у тому ж часі збудував церкви в сусідніх селах Кологорах та Лопушній. Дерево на будову пожертвував колятор (опікун) парохії Альфред Потоцький. У 1933 році різьбар Андрій Сабарай зі Львова виготовив іконостас у модерновому стилі. У тому ж стилі А. Сабарай вирізьбив до церкви інші церковні елементи: головний вівтар з киворієм, бічні та запрестольний вівтарі, лави, тетрапод, синтрон, жертовник, казальницю. Ікони до іконостасу та вівтарів 1935 року намалював Антон Манастирський. Зі старого іконостасу збереглися різьблені царські двері. При новій церкві залишилася дзвіниця з кінця XVIII ст., яку 1956 року відремонтували. Після псевдособору 1946 року церква перейшла до московського патріархату; а в серпні 1991 повернулася в лоно Української греко‑католицької церкви. У 2000‑х стіни підопасання бабинця ошалювали дрібною вагонкою.
Рішенням райвиконкому № 113 від 21.04.1983 року суходільську церкву внесли у перелік пам’яток, але на тому стало. Намагання зробити церкву пам’яткою 2009 року також не увінчалося успіхом. Управління охорони культурної спадщини з невідомих причин процес внесення зупинили на обласному рівні. У 2016 році документація була поновлена, але знову безрезультатно. На жаль, у 2015 році церкву, що була покрита бляхою в задовільному стані, всупереч нашим застереженням, покрили булатом, одночасно замінивши на штамповані оригінальні ковані хрести.
Архітектура
В архітектурі суходільської церкви Лев Левинський поєднав принципи східного і західного сакрального будівництва. В просторово‑композиційному вирішенні закладена характерна для народного сакрального будівництва кін. XIX ст. хрещата структура, ускладнена тринавовим поділом в центральній частині. Разом з тим три основні зруби увінчують три бані, характерні для давніх традиційних церков. Бані посаджені на три низькі восьмибічні барабани, з яких лише центральний освітлюється круглими вікнами. Запроєктовані досить широкі коші між верхами увінчують по краях великі маківки на високих сліпих ліхтарях. Ідентичність форми маківок та бань створює враження багатоверхости церкви. Пірамідальна пластика будівлі сформована компонуванням об’ємів, дахів, бань і маківок. Нешироке піддашшя, що прикриває відкриті зруби, полегшує монументальність церкви. До церкви ведуть три входи: головний — у східній стіні бабинця; в південній стіні східного коша та в північній захристії. Всі двері – дерев’яні набірні зі стильовою оздобою.
Зведена церква зі смерекових брусів на таких же підвалинах, покладених на кам’яний підмурівок. Нижні яруси зрубів відкриті, з лишком. Піддашшя опирається на профільовані дрібними зубцями випусти та приставлені кронштейни, а навколо бабинця переходить в опасання на різьблених колонах з арками. Стіни над піддашшям і восьмерики ошальовані дошками з лиштвами в два ряди, які підкреслені аркатурними поясками. Освітлюється церква крізь півциркульні вікна з геометричним стильовим заповненням.
В інтер’єрі три основні простори розкриті до вершин куполів, апсида вівтаря перекрита зрізаним наметовим склепінням, бічні рамена і коші – трапецієвими. Четверик нави переходить у восьмерик з допомогою східчастих тромпів. Високі арки‑прорізи, які поєднують наву з раменами, опираються на різьблені колони. Вирізняються стильовим модерновим вирішенням двері до захристій.
Широкі хори з різьбленими перилами, що оперізують три стіни бабинця, оперті на внутрішні профільовані випусти вінців, і виходять на східну стіну простору коша між бабинцем і навою. Вихід на хори влаштований в північній частині східного коша. Стіни — відкрите немальоване дерево. Підлоги дощаті.
Церква в Суходолі – унікальний зразок професійної сакральної споруди XX ст. в стилі українського модерну. В її архітектурі поєднані принципи народного будівництва та високої архітектури. Вистрій інтер’єру з іконами належить до часу утвердження неоукраїнського стилю в сакральному мистецтві.
Інтер'єр
Внутрішнє вирішення та оздоблення вирізняється цілісною концепцією творчого задуму: розкриті простори та відкриті немальовані бруси стін гармоніюють зі стильовою різьбою з геометричними мотивами та імітованою інкрустацією іконостасу, бічних та запрестольного вівтарів, амвону, синтрону, тетраподу, жертовника, казальниці, лав. Киворій на чотирьох різьблених колонах з поліхромованими золоченими капітелями, прикрашеними голівками херувимів. Автором мистецької різьби малих архітектурних форм та церковного начиння є знаменитий різьбар зі Львова Андрій Сабарай.
У вівтарі на західній стіні зберігаються старі царські двері з іконостасу середини XVIII ст. у вигляді дерева Єсея з 12‑ма колінами, яке увінчане Богородицею з Дитям.
Феритрон дерев’яний, 1803 року — бароковий, різьблений, справлений на кошти пароха о. Івана Підлясецького. Феритрони (2) на блясі (друга пол. XIX ст.).
В церкві зберігаються стародруки – Євангеліє (1690) з написом о. М. Шадурського, Євангеліє (1897), Тріодь Цвітна (XVII), Тріодь Пісна (XVII), Мінеї (XVIII), Псалтир (XVIII).
Іконостас
1930‑х років, чотириярусний, аркової побудови; ікони академічного письма Антона Монастирського; різьба з геометричними мотивами з імітованою інкрустацією та позолотою в неоукраїнському стилі (Андрій Сабарай).
Царські двері – традиційної композиції з чотирма клеймами євангелистів на тлі виноградної лози. Дияконські двері – з зображеннями святих Стефана і Лаврентія та вирізьбленими гербами Київщини (архангел Михайло) та Галичини (лев) у нижній частині.
Бічні вівтарі Непорочного Зачаття та Святого Миколая — півциркульно завершені, різьблені з геометричними та рослинними українськими мотивами та імітованою інкрустацією; ікони фланкують спаровані колонки з іонійськими капітельками, з голівками ангеликів на базах.
Запрестольний вівтар Покрову Пресвятої Богородиці, що розкрила омофор над стрільцями і козаками; півциркульно завершений, різьблений з геометричними та рослинними українськими мотивами та імітованою інкрустацією; ікони фланкують спаровані колонки з іонійськими капітельками, з голівками ангеликів на базах.
Довкілля церкви
Церква стоїть на схилі в південній частині села, при старій ґрунтовій дорозі та є активною домінантою сільського краєвиду. Церковне подвір’я велике, неправильної форми, оточене огорожею, з двома входами: брама — на осі головного входу в церкву зі сходу та брама в північному пряслі огорожі. З південного боку ділянка обсаджена кущами букшпану і молодими деревами, від заходу росте стара липа. В північній частині подвір’я зберігся фрагмент давнього кам’яного надгробку, на захід від церкви — кілька фрагментів надгробків з давнього цвинтаря.
В північно‑східному куті подвір’я стоїть дерев’яна дзвіниця, що датується кін. XVIII ст. Двоярусна, стовпової конструкції з невеликим нахилом стін до середини, вкрита пірамідальним наметовим дахом, завершеним хрестом на маківці. Всі конструкції скріплені дубовими тиблями. Чотири стовпи встановлені на невеликих дубових підвалинах, покладених на камені. Перший ярус, що первісно був відкритий, тепер ошальований, відділений від другого широким піддашшям на приставлених кронштейнах, другий вертикально ошальований дошками з лиштвами і оздоблений аркатурним пояском, верхній ярус завершує відкрита голосникова аркада з трьох арок на кожній стіні. На дзвіниці встановлені два невеликі бронзові дзвони з XIX ст. Вихід на другий ярус по внутрішніх дерев’яних сходах. Дзвіниця суходільської церкви є характерним зразком традиційних дзвіниць Опілля XVIII/XIX ст.
текст: Оксана Бойко
світлини: Олекса Піджарий
Пов’язані покликання
- Науково‑технічний архів Ін‑у Укрзахідпроектреставрація, Слободян В., Бойко О. Облікова документація на щойно виявлену пам’ятку для внесення до реєстру культурної спадщини України, 2009 р., 2017 р.
- Суходільська сільрада. Проєкт церкви арх. Льва Левинського 1926 року з підписами архітектора та будівничого Василя Дмитріва.
- Драґан М. Українські деревляні церкви. — Львів, 1937.
- Тимків Б. Мистецтво України та діаспори а діаспори: дереворізьба сакральна й ужиткова 2‑е видання, перероблене і доповнене. — Івано‑Франківськ. «Нова Зоря», 2012.
Церква Святого Архистратига Михаїла
З 1620 року в селі Верин була дерев’яна церква Різдва Христового. Патроном храму зазначена Фундація Станіслава графа Скарбека. Стара церква була розібрана після 1938 року. Збереглась дерев’яна дзвіниця, яка є пам’яткою архітектури XVIII ст. У 1907 році на засіданні церковного комітету було прийнято рішення розпочати будівництво нового мурованого храму. Проєкт церкви замовили у архітектора Василя Нагірного. Спорудження почали весною 1909 року. У 1921 році Василь Нагірний помер і архітектурний нагляд над будовою храму продовжив його син Євген. Будівництво тривало з перервами до 1929 року. В 1932 році за пароха о. Миколи Кіндія церкву було освячено на честь святого архистратига Михаїла. У 2007–2019 роках розпис храму виконав художник Микола Гаврилів. Вітражі зроблені за проєктом Любомира Медведя.
Історія
Найдавніша письмова згадка про село датується 1469 роком. У ній йдеться про те, що Верин разом з іншими селами Дроговизького староства через борг передане королем шляхтичеві Тарлу. Майже через 30 років, у 1498‑му, а потім і у 1512 році, Верин спустошений ордами кримського хана. Окрім того, великих збитків зазнавали жителі села від постійних грабежів з боку шляхетських військ [1]. З 1620 року в селі Верин була дерев’яна церква Різдва Христового[19]. У 1711 році село Верин потерпало від нашестя сарани: через голод тієї зими загинуло 15 голів худоби. Збереглися парафіяльні акти візитацій 1739 та 1764 років, парохом на той час був о. Василь Мартинович [8, 14–20]. Після його смерті у 1786 році парохом став його син о. Яків Мартинович [8, 27]. Пізніше, з кінця XVIII сторіччя, частину повинностей влада замінила селянам роботами з обслуговування рудні в сусідньому селі Демня. За роботи, виконані понад інвентар, веринчанам платили як найманим робітникам. Підробляли селяни і на ґуральні в селі Дроговиж, а також на вапнярках Гольдберга на околиці села. Отець Яків помер у 1814 році. Після нього парохом був о. Іван Мартинович [8, 27–28]. 16 квітня 1829 року парохом став о. Яким Фіцалович, який був зятем о. Мартиновича [8, 30]. 19 червня 1832 року митрополитом Михайлом Левицьким була здійснена канонічна візитація храму [8, 31]. У 1848 році громадою Верина встановлено кам’яний хрест на честь скасування панщини. Після смерті о. Якима у 1860 році парохом став його син Юліан [7, 30–31]. В 1881 році митрополитом Йосифом Сембратовичем була здійснена канонічна візитація храму [22, 241]. У церковному Шематизмі за 1882 рік зазначено патроном храму Фундацію Станіслава графа Скарбека, парохом о. Юліана Фіцаловича, 1831 р.н., єрейські свячення отримав у 1855, одружений. Парафіян греко‑католиків налічувалось 892 жителів. Парафія належала до Роздільського деканату [25, 122]. Отець Юліан помер раптово того ж року 16 липня на 51‑му році життя [8, 36]. З 24 серпня 1882 по 19 листопада 1883 році місцевим завідателем був о. Владислав Сельський, 1847 р. н. [26, 135], [8, 36]. У1883 році парохом у Верині стає о. Іван Продзевич, 1835 р. н., висвячений у 1859, вдівець [27, 138], [8, 37]. До того він був парохом ц. Різдва Пресвятої Богородиці у с. Воля Велика [26, 135], [8, 37]. 26 травня 1883 року куратор фундації Скарбека, князь Кароль Яблоновський виділив кошти на ремонт храму. У 1886 році о. Іван Продзевич розпочав ремонт церкви та дзвіниці [8, 37]. У 1903 році церква була застрахована в товаристві «Дністер» [22, 241]. 18 березня 1907 року на засіданні церковного комітету було прийнято рішення розпочати будівництво нової мурованої церкви [8, 59]. Парохом на той час був о. Іван Продзевич.
Проєкт храму замовили у архітектора Василя Нагірного. Спорудження почали весною 1909 року. Того року парафія вже належала до Миколаївського деканату [23, 217]. За часів Австро‑Угорської імперії в селі існувала громадська каса, на утриманні громади працював магазин. До середини XIX століття у Верині не було школи. Лише в другій половині сторіччя у власному помешканні місцевий дяк почав вчити дітей азбуки. У 1910 році у Верині збудовано кам'яний будинок сільської управи з тюрмою у підвалі. В шематизмі за 1914 рік парохом ще є о. Іван Продзевич [24, 236]. У 1917 році на території села розташовувалися частини Вишколу Українських січових стрільців. До легіону УСС увійшли також жителі Верина: Михайло Томіцький, Іван Курах та Михайло Біляк. З 1918 року в селі запрацювала читальня «Просвіти». Після смерті о. Івана Продзевича, 14 вересня 1917 року, настоятелем храму став о. Антін Гарасевич з с. Деліїв, біля Івано‑Франківська [8, 41]. 1 жовтня 1918 рокузавідувати парафією був призначений о. Іван Михайлів, 1883 р н., висвячений у 1909 р., одружений [8, 42], [28, 142]. 25 лютого 1921 року Василь Нагірний помер і архітектурний нагляд над будовою храму продовжив його син Євген [12]. У 1926 році проєкт добудови храму розробив Євген Нагірний [30]. Отець Іван Михайлів був парохом до 5 квітня 1927 року. 15 квітня 1927 року парохом у Верині став о. Зенон Калинюк [8, 42–51]. Весною 1928 року о. Зенон Калинюк повідомив консисторію, що тепер розпочинається будівництво церкви, яка до того часу була вимурувана кам’яними блоками майже на 1 метр. В кінці 1928 року о. Каленюк покинув парафію [8, 61]. Після нього парохом був о. Роман Яценків у 1929 році [8, 51]. Будівництво тривало з перервами до 1929 року. Весною 1930 року парохом став о. Микола Кіндій [8, 52]. У вересні 1930‑го року швейцарський вчений-історик та дипломат Карл Якоб Буркхардт зробив фото старої та нової церков у Верині, яке зберігається в Архіві Науки Польської Академії Майстерності в Кракові (Archiwum Nauki PAN i PAU w Krakowie. Polska Akademia Umiejętności) [32]. У1932 році, за пароха о. Миколи Кіндія, храм було освячено на честь святого архистратига Михаїла [31]. Того ж року польський художник Марцелій Гарасимович намалював стару дерев’яну церкву з дзвіницею. У 2008 році цей твір був виставлений на продаж у Кракові в галереї DESA (Dzieła Sztuki i Antyki) за 7000 злотих [33]. Селяни брали участь в діяльності Організації українських націоналістів. На околиці села є символічна могила Василя Біласа й Дмитра Данилишина, членів ОУН, страчених поляками. На цьому місці обох оунівців затримали польські жандарми 30 листопада 1932 року. У 1933 році в храмі була встановлена керамічна, полив’яна, пам’ятна таблиця на честь створення організації «Українська Молодь Христові». В 1938 році фото старої та нової церков зробив польський фотограф Генрик Поддембський [2], [30]. Стара церква Різдва Христового була розібрана після 1938 року, за даними з книги Михайла Драгана у 1940‑х роках [3, 402 дод. 2]. 15 вересня 1939 р. польські поліцаї спалили село. Збереглась дерев’яна дзвіниця, яка є пам’яткою архітектури XVIII століття. 2 квітня 1946 рокуу селі було вбито вісім енкаведистів. В 2004 році краєзнавець Василь Лаба написав і видав книжечку «Історія села Веринь від найдавніших часів до 1939 року [7].
У 2007–2019 роках розпис храму на замовлення пароха о. Василя Говгери виконав художник та музикант Микола Гаврилів. Зображення реальних історичних осіб у поліхромії храму привернуло увагу журналістів [5], [6], [11], [15], [18], [21]. Вісім вітражів зроблені за проєктом професора Львівської національної академії мистецтв — Любомира Медведя [10]. В 2014 році першу наукову статтю про розпис церкви у Верині написав Олег Рудак [12]. У 2015 році поліхромія храму св. арх. Михаїла у Верині, була згадана в кандидатській дисертації Олени Сімонової-Рудич [16]. В 2016 році про розпис церкви у Верині, є згадка у статті Богдана Зятика в журналі Образотворче мистецтво [4].
25 листопада 2018 року громада Верина урочисто відкрила й освятила пам'ятний хрест на честь Вишколу січових стрільців, який проходив у Верині у 1917 році [14]. У 2019 році Василь Лаба написав і видав ще одну книжечку, на цей раз під назвою „Літопис парафії Веринь від давніх часів до 1939 року“ [8].
Архітектура
Мурована, триверха, хрещата в плані церковна споруда. Вирішена у стилі українського модерну. Розміщена традиційно зі заходу на схід. У плані бабинець та бічні нави є прямокутними. Центральна нава є квадратною і трохи ширшою за бічні нави і бабинець. По висоті центральна нава є на рівні верхів бічних нав. По периметру піддашя храму декороване карнизом. Три великі бані розміщені на одній осі над бабинцем, центральною навою і святилищем. Кожна з бань має восьмигранну цибулясту форму, увінчується відкритим ліхтарем та цибулястою маківкою, також восьмигранної форми. Над кожною маківкою на шпилях є яблука, на яких розміщені автентичні мистецькі хрести. Центральний купол є трохи більшим за інші. Кожна з бань спирається на восьмигранні барабани. У кожній з граней барабану є аркоподібні вікна, які знаходяться в неглибоких нішах, що повторюють їх форму. Центральний барабан спирається на прямокутну квадратну форму, яка є трохи меншою за центральну наву. Натомість барабани над бабинцем і святилищем спираються на восьмигранні основи такої ж ширини, що роблять їх більш видовженими. Стіни святилища ззовні мають гранчасту форму. П’ять граней повторюють форму барабану. З південної та північної сторін до святилища примикають два низькі прямокутні, з похилим дахом, приміщення ризниці і паламарні. В кожному з приміщень є по одному аркоподібному вікні. До паламарні зі східної сторони є окремий вхід з прямокутними металевими дверима. Фундамент храму є кам’яним, вимуруваний з прямокутних кам’яних блоків. Вхід до храму є через аркоподібні дерев’яні двері,у верхній частині яких є півкруглий вітраж із зображенням св. арх. Михаїла. Вхідні двері обрамлює аркоподібний портал з двосхилим дашком, який увінчується кам’яним хрестом з датою побудови храму: Р. 1929. Аналогічні двосхилі дахи є над бабинцем і бічними навами, кожен з яких також увінчується кам’яним хрестом. Над вхідним порталом на рівні хорів по центру є кругле вікно. З північної та південної сторін, по центру бічних нав, є великі аркоподібні вікна, які розділені металевою решіткою. Аналогічні трохи менші вікна є на бічних стінах бабинця. Ближче до центральної нави бабинець з півночі і півдня підпирають два контрфорси. Окрім центрального входу, до храму є ще один вхід із західної сторони південної нави, який також має аркоподібну форму. Зі східної сторони у святилищі є також кругле вікно. На північно та південно‑східних стінах абсиди розміщено два аркоподібні вікна.
Інтер'єр
Інтер’єр хрещатий, просторий, світлий. Складається з бабинцю, над яким є хори, центральної та двох бічних нав та святилища. Вхід на хори забезпечують металеві спіралевидні сходи, виконані за проєктом завідуючого відділу художнього металу Львівського коледжу декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша — Остапа Лучинського, виконував їх і поручні на хорах Роман Серединський. На хорах є металеві ковані поручні, які декоровані рядом ікон із зображенням 14 стацій Хресної Дороги, авторства Миколи Гавриліва. Над бабинцем і хорами є баня без барабану із двома вітрилами на західній стороні. По центру західної стіни на хорах є кругле вікно з вітражем, на якому зображені Адам і Єва біля дерева в Едемському саду, авторства Любомира Медведя. Над вхідними дверима вітраж із зображенням св. арх. Михаїла, роботи Ігора Іваніва. На бічних вікнах у бабинці також вітражі Любомира Медведя із зображенням рівноапостольних князів Володимира і Ольги. Між бабинцем і навою є дві підпружні арки. Домінантою інтер’єру є високий чотириярусний іконостас,ймовірно 1929–1932 років. У бічних приділах є два вівтарі, споруджені у 1980‑х роках ХХ ст. У північному‑з іконою Богородиці Неустанної Помочі, у південному— із святим Миколаєм Чудотворцем. Великий круглий барабан центрального куполу спирається на чотири півкруглі великі арки. Між арками є стовпи, над якими здіймаються вітрила, що також підтримують барабан, який декорований чотирма рядами карнизів. У верхній частині барабану є вісім арчатих вікон, оздоблених кольоровими вітражними вставками. До центру бані кріпиться великий павук. На вікнах двох приділів є два вітражі авторства Любомира Медведя. У північному — Різдво Христове, у південному — Воскресіння Господнє. Над дверима південного приділу є напівкругле вікно, поділене дерев’яною рамою на три рівні частини. Склепіння бічних нав є аркоподібним. Святилище у плані має аркоподібну форму. Склепіння святилища має форму бані з двома вітрилами з західної сторони, подібно як і в бабинці. По центрі східної стіни святилища над запрестольною іконою святого архангела Михаїла є кругле вікно, декороване вітражем із зображенням Старозавітної Трійці. По обидва боки від них є два аркоподібні вікна, з вітражами на яких зображені святі архангели Рафаїл та Гавриїл. Усі вітражі авторства Любомира Медведя, виконував Орест Тарнавський. З правої сторони на стіні висить дерев’яна таблиця, різьблена Андрієм Коверком, на ній зображений митрополит Андрей Шептицький в оточенні духовенства. Ймовірно, по правицю від нього о. Йосип Сліпий, тодішній ректор Львівської Богословської Академії, а по лівицю, - можливо,о. Олександр Малиновський, віце‑ректор. Над проскомидійником є різьблена пам’ятна дошка 1988 року з нагоди 1000‑ліття Хрещення Русі, виконана заслуженим різбярем України — Василем Асталошем із Закарпаття.У святилищі є дві картини на релігійну тематику авторства Миколи Гавриліва, це«Оплакування Христа» та «Явління Христа Марії Магдалині». У святилищі також зберігається Євангелія, ймовірно 1670 року, з друкарні Львівського Ставропігійського Братства. На престолі є антимінс 1988 року, підписаний Мирославом Іваном Кардиналом Любачівським.
Іконостас
Іконостас є високим, чотириярусним. Закриває собою весь простір тріумфальної арки і навіть трохи виступає над нею. Ймовірно,іконостас є з часу побудови храму, тобто з 1929–1932 років. Автори різьби та ікон, на жаль, невідомі. Є лише відомості, що деякі ікони були закладені поверх новішими, які були зроблені у 1981–1989 роках майстром Собенком. Намісні ікони Христа Вчителя та Богородиці Одигітрії мають різьблений фон. Царські ворота різьблені мотивом ажурної виноградної лози. В чотирьох круглих медальйонах — чотири євангелисти. Завершують царські ворота різьблене Євангеліє з короною. На дияконських дверях в овальних медальйонах — архангели Михаїл та Гавриїл. Під намісною іконою Богородиці Одигітрії у пределі – Жертва Авраама. Під іконою Христа — Жертви Авеля та Каїна. Дванадцять празникових ікон розміщені у хронологічній послідовності зліва на право за принципом ступінчатої піраміди, через ступінчатий отівр над царськими воротами і намісними іконами: Різдво Богородиці, Введення в храм, Благовіщення Богородиці та Різдво Христове, Стрітення Господнє, Богоявлення Господнє, Преображення Господнє, Воскресіння Господнє, Вознесіння Господнє, Зіслання Святого Духа, Успіння Пресвятої Богородиці та Воздвиження Чесного Хреста Господнього. Празниковий ряд розбавлений двома більшими іконами, це: Вхід Господній у Єрусалим та Нагірна Проповідь. Вгорі над царськими Воротами є ікона Тайної Вечері на зразок відомої роботи Мікеланджело. Над празниковим рядом є апостольський, де дванадцять апостолів зображені по двоє у шести арках, які ступінчасто піднімаються догори до ікони Христа Вседержителя на троні,який зображений у хмарах з благословляючою десницею і відкритим Євангелієм. Вище, в круглому медальйоні, маленька ікона Богородиці Втілення. Над кожною парою апостолів є пара пророків, які обрамлені різьбленими картушами. Увінчує іконостас Розп’яття. Іконостас також декорований різьбленими колонами з коринфськими ордерами. А на іконі Богородиці Одигітрії Ісус є у вишиванці.
Ікони
В північному приділі є кивот з іконою Богородиці Неустанної Помочі. У південному — кивот з іконою Святителя Миколая Чудотворця Мирликійського. Фон в іконах є також різьблений. Під іконою Богородиці є образ Святої Родини. Автором запрестольної ікони із зображенням св. Архистратига Михаїла, як і інших ікон, є львівський художник Собенко. Під цими іконами мали б зберегтися автентичні. У ризниці також зберігаються дві чернігівські ікони ХІХ і ХХ ст., Богородиці Троєручиці, які розшарувала і реставрувала студентка відділу реставрації ЛДКДУМ ім. І. Труша, Марія Цигилик під керівництвом викладача Андрія Почекви. Окрім цих двох, є ще одна маленька ікона ХІХ ст. Богородиці з Ісусом, ймовірно, також з Чернігівщини, та образ Різдва Христового, поч. ХХ ст.
Стінопис
Найбільш відомим храм св. Архистратига Михаїла у Верині є завдяки оригінальній поліхромії із портретними зображеннями реальних історичних осіб та діячів сучасності таких як, співак Андрій Кузьменко (Скрябін) в образі Івана Хрестителя та зображення екс‑Президента України Віктора Ющенка з дружиною та сином у куполі святилища храму. Розпис церкви у 2007–2019 роках на замовлення отця Василя Говгери та громади храму виконав художник та музикант Микола Гаврилів. Окрім уже згаданих осіб, в поліхромії церкви зображено дуже багато реальних історичних особистостей. Так, до прикладу, в бабинці, на північній стіні, у сцені «Явління Христа народу», можемо впізнати Мирослава Мариновича, митрополита Бориса Ґудзяка, папу Франциска, героїв Небесної Сотні Юрія Вербицького, Сергія Нігояна, Михайла Жизневського, священників та монахинь, які є вихідцями з веринської парафії, парафіян с. Верина, диригентів хору та хористів і меценатів. У сцені «Хрещення України‑Руси», яка є на протилежній стіні бабинця, можемо впізнати Патріарха Святослава Шевчука, єпископів УГКЦ: Венедикта Алексійчука, Юліана Вороновського, Кеннета Новаківського, Гліба Лончину, Діонісія Ляховича, о. Василя Вороновського, вокаліста та лідера гурту «Мері» — Віктора Винника в образі Володимира Великого, за ним учасники цього гурту в образі його дружини, а також паламарів, провізора, дяка, регента хору та інших парафіян і осіб, що мали дотичність до Верина.
На західній стіні з південної сторони бабинця зображена сцена Майдану, Революції Гідності, яка була написана у 2013–2014 роках і присвячена Героям Небесної Сотні. В поліхромії барабану, в сюжеті Тайної Вечері, художник намалював, окрім дванадцяти апостолів, також і 28 Новомучеників УГКЦ. У чьотирьох вітрилах центральної нави зображені чотири євангелисти. В образі євангелиста Марка, Микола Гаврилів зобразив свого вчителя, художника Романа Безпалківа. У північному приділі у сценах Різдва Ісуса Христа в образі святого Йосипа можна впізнати портретну схожість з Патріархом Йосифом Сліпим. В сюжеті «Чудо Архангела Михаїла в Хонах» в образі старця можемо впізнати Архієпископа і Митрополита УГКЦ Володимира Стернюка. В куполі святилища зображена Богородиця з Дитятком. Під її ногами Києво‑Печерська Лавра та в далині Патріарший собор Воскресіння Христового УГКЦ. З правої сторони біля ніг Богородиці бачимо церковних діячів: святого Папу Івана Павла ІІ, Папу Бенедикта ХVІ, Митрополита Андрея Шептицького, Патріарха Любомира Гузара, стрийських єпископів Юліана Ґбура і Тараса Сеньківа. З лівої - державних: членів дрогобицької бойової групи ОУН, Василя Біласа і Дмитра Данилишина, які були схоплені у Верині польською поліцією, військових діячів УПА, родом із Верина, поручників та командирів 14‑го городоцького тактичного відтинку «Асфальт» Василя Сколоздру «Грабенка» та Івана Паньківа «Явора», які намальовані навколішки з прапором України. В іншій частині куполу зображені сходи до неба, по яких ходять ангели. Вгорі бачимо сім ангелів, які грають на музичних інструментах: скрипці, сопілках, бандурі, цимбалах, лірі та флейті.
До роботи над виконанням розписів храму долучалися також Ігор Теплий, який намалював вісім чудотворних українських ікон на вівтарних арках храму, Микола Пристай, який намалював Гошівську та Почаївську Богородиці у вітрилах святилища, та Михайло Данчевський, який виконував підготовчі роботи та разом з Миколою Гаврилівим малював пророків у куполі. Орнаменти на арках нави, герби та зображення найвідоміших храмів Київської та Галицької Митрополій виконали студенти 6 курсу відділу реставрації Львівського державного коледжу декоративного і ужиткового мистецтва ім. Івана Труша: Володимир Мудрик, Наталія Безнос та Лілія Єфременко, під керівництвом викладача Бориса Іваніва.
Довкілля церкви
З південно‑східного боку від церкви розташована дерев’яна триярусна стінна дзвіниця XVIII століття, яка є пам’яткою архітектури. У плані дзвіниця є квадратною. Перший і другий яруси є суцільно зашиті деревом. Третій ярус дзвіниці у верхній частині є відкритим і декорований аркадою, по чотири півкруглі прорізи з кожної сторони. Дашок над першим ярусом, пірамідальний дах дзвіниці та боки третього ярусу є покриті бляхою. Автентично дзвіниця була покрита гонтям до першої половини ХХ століття, а нижній ярус був відкритим. На верху дзвіниці є маківка з яблуком та кованим хрестом.
Біля дзвіниці росте віковий (тисячолітній) дуб, який є одним з найдавніших дубів України та пам’яткою природи місцевого значення [9].
текст: Богдан Зятик
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Дерев'яна церква святого архистратига Михаїла (Верин) [Електронний ресурс] // Енциклопедія Жидачівщини — Режим доступу до сторінки: https://zhydachiv.wiki/wiki/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B2%27%D1%8F%D0%BD%D0%B0_%D1%86%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B2%D0%B0_%D1%81%D0%B2%D1%8F%D1%82%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D0%B0%D1%80%D1%85%D0%B8%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%B3%D0%B0_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D1%97%D0%BB%D0%B0_(%D0%92%D0%B5%D1%80%D0%B8%D0%BD)
- Драган М. Українські деревляні церкви. Генеза і розвій форм : в двох частинах / Михайло Драган. — Харків : Видавець Савчук О. О., 2016. — 2-ге вид., стереотипне. — 450 с. : 273 іл.
- Зятик Б. Стилістичні та іконографічні особливості поліхромії храмів Львівщини 1990-2015 років / Богдан Зятик // Образотворче мистецтво — 2016. — №1. — С. 50—53.
- Коваль Я. Веринське диво [Електронний ресурс] // Львівська пошта — 2 вересня 2008 року — № 36 (687) — Режим доступу до статті: https://www.lvivpost.net/kultura/n/997
- Кухарук О. На стінах львівської церкви намалювали Кузьму Скрябіна в образі Іоанна Хрестителя [Електронний ресурс] / Ольга Кухарук // Kp.ua — 18 квітня 2015 року — Режим доступу до статті: https://kp.ua/lvov/498330-na-stenakh-lvovskoi-tserkvy-narysovaly-kuzmu-skriabyna-v-obraze-yoanna-krestytelia
- Лаба В. Історія села Веринь від найдавніших часів до 1939 року. / Василь Лаба — Львів, 2004. — 62 с.
- Лаба В. Літопис парафії Веринь від найдавніших часів до 1939 року. / Василь Лаба — Львів, 2019. — 82 с.
- Легін С. Найстаріше дерево Львівщини, або легенди веринського дуба [Електронний ресурс] / Софія Легін // Фотографії старого Львова — 30.11.2017 — Режим доступу до статті: https://photo-lviv.in.ua/najstarishe-derevo-lvivschyny-abo-lehendy-verynskoho-duba/
- Медвідь Л. Вітражі у храмі: східна і західна традиції. / Любомир Медвідь // Журнал Є — 2008. — № 4. — С. 45.
- Пархуць Л. Через покоління у прийдешнє. / Любомир Пархуць // Журнал Є — 2008. — № 4. — С. 42—44.
- Рудак О. Зображення історичних осіб у сучасному монументальному церковному малярстві України. Церква архистратига Михаїла в селі Верин на Львівщині / О. М. Рудак // Наукові записки тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Серія : Мистецтвознавство. — 2014. — №3. — С. 273-278.
- Нагірний Василь Степанович / Ю. О. Бірюльов // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол.: І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2020. – Режим доступу: https://esu.com.ua/article-70848
- На Миколаївщині освятили пам’ятник Січовим Стрільцям [Електронний ресурс] // Гал-інфо — 25 листопада 2018 — Режим доступу до статті: https://galinfo.com.ua/news/na_mykolaivshchyni_osvyatyly_pamyatnyk_sichovym_striltsyam_301521.html
- Святі у вишиванках та сотники УПА на стелі: унікальна церква на Львівщині не перестає дивувати [Електронний ресурс] // Релігійно-інформаційна служба України — 15.02.2018 — Режим доступу до статті: https://risu.ua/svyati-u-vishivankah-ta-sotniki-upa-na-steli-unikalna-cerkva-na-lvivshchini-ne-perestaye-divuvati_n89243
- Симонова А. В. Византийские традиции в современных росписях православных храмов Украины (конец ХХ – начало ХХI вв.) : дисс. канд. искусствоведения : 17.00.05 / Симонова Алёна Викторовна. — Х., 2015. — 469 с.
- Скрябін би сміявся: У сільській церкві Кузьму намалювали у вигляді святого, - фото [Електронний ресурс] // iPress.ua — 17 квітня 2015 року — Режим доступу до статті: https://ipress.ua/news/skryabin_by_smiyavsya_u_silskiy_tserkvi_kuzmu_namalyuvaly_u_vyglyadi_svyatogo__foto_119735.html
- СКРЯБІН, ЮЩЕНКО ТА НЕБЕСНА СОТНЯ. У ЦЕРКВІ НА ЛЬВІВЩИНІ ЗОБРАЖЕНІ УНІКАЛЬНІ НАСТІННІ РОЗПИСИ [Електронний ресурс] // Твоє місто — 29 серпня 2022 — Режим доступу до статті: https://tvoemisto.tv/news/skryabin_yushchenko_ta_nebesna_sotnya_u_tserkvi_na_lvivshchyni_zobrazheni_unikalni_nastinni_rozpysy_136601.html
- Стрийщина = The Stryi Region : іст.-мемуар. зб. Стрийщини, Скільщини, Болехівщини, Долинщини, Рожнітівщини, Журавенщини, Жидачівщини і Миколаївщини : [в 3 т.] / ред.: І. Пеленська, К. Баб'як ; Наук. т-во імені Шевченка. - Нью-Йорк [та ін.] : Ком. Стрийщини, 1990. — Т. 2 . — 608 c. : іл. — (Український Архів. Регіональний збірник ; т. 49 А).
- Стрийщина : історично-мемуарний збірник Стрийшини, Скільшини, Болехівщини, Долинщини, Рожнітівщини, Журавенщини, Жидачівщини і Миколаївщини: в 3 т. / ред. І. Пеленська, К. Баб'як. - Ню Йорк [та ін.] : Комітет Стрийщини, 1990 - 1993. - (Регіональний збірник ; Т.49, А, Б) — Т. 3 / Наукове товариство ім. Т. Шевченка. — 1993. — 635 с.: іл.
- Цимбаліста В. Віктора Ющенка намалювали під куполом церкви. [Електронний ресурс]. / Вікторія Цимбаліста // Gazeta.ua — 30 вересня 2010 — Режим доступу до статті: — http://gazeta.ua/articles/people-newspaper/_viktorauschenka-namalyuvali-pid-kupolom-cerkvi/355694?mobile=true.
- Шематизмь Всего Клира греко-католицкои Митрополичои Архієпархіи Львовскои на рокь 1903. — Львовь-Жовква: Накладом Арієпархіяльного Клира, Печатнія оо. Василянь, 1903. — 458 с.
- Шематизмь Всего Клира греко-католицкои Митрополичои Архієпархіи Львовскои на рокь 1909 — Рочникь 65. — Впоряд. о. Семковь В. — Львовь-Жовква: Накладом Арієпархіяльного Клира, Печатня оо. Василіянь, 1909. — 369 с.
- Шематизмь Всего Клира греко-католицкои Митрополичои Архієпархіи Львовскои на рокь 1914 — Рочникь 70. — Львовь: Накладом Арієпархіяльного Клира, Зь печатні оо. Василіянь в Жовкві, 1913. — 614 с.
- Шематизмь Всечестного Клира Митропол. Архідієцезіи греко-католической Львовской на рокь 1882 — Львовь: Изь типографіи Ставропигійського Института подь управленіемь Стефана Гучковского. — 366 с.
- Шематизмь Всечестного Клира Митрополитальной Архідієцезіи греко-католической Львовской на рокь 1883 — Львовь: Изь типографіи Ставропигійського Института, управитель тип. Стефан Гучковскій. — 370 с.
- Шематизмь Всечестного Клира Митрополитальной Архідієцезіи греко-католической Львовской на рокь 1886 — Львовь: Изь типографіи Ставропигійського Института, подь зарядомь О. И. Тарнавского. — 278 с.
- Шематизм Гр. Кат. Духовенства Львівської Архієпархії на рік 1927. — Річник LXXІII — Львів: Накладом священичої кооперативи «Власна допомога», Печатня оо. Василіян у Жовкві. — 338 с.
- Шематизм Гр. Кат. Духовенства Львівської Архієпархії на рік 1932/33 — Річник LXXVII — Львів: Бібльос, Накладом Митрополичої Консисторії, 1932. — 267 с.
- Яцечко-Блаженко Т. Село Верин на Львівщині: ретро фото 1938 року [Електронний ресурс] / Тетяна Яцечко-Блаженко // Фотографії старого Львова — 14. 08. 2023 — Режим доступу до статті: https://photo-lviv.in.ua/selo-veryn-na-lvivshchyni-retro-foto-1938-roku/
- 100 церков Нагірних. Частина друга. Церкви Євгена Нагірного : альбом / [автори та упорядники : Христина Лев, Василь Слободян, Наталка Філевич]. — Львів : [б. в.], 2015. — 132 с. : іл.
- Burckhardt Carl Jakob. Cerkiew we wsi Weryń na Ukrainie [Електронний ресурс] // Archiwum Nauki PAN i PAU w Krakowie. Polska Akademia Umiejętności — Numer inwentarza: AN.KIII.150.16599 — wrzesień 1930 — Режим доступу до фото: http://pauart.pl/app/artwork?id=AN_KIII_150_16599
- Marceli HARASIMOWICZ "Weryń nad Dniestrem". Aukcja 86: Malarstwo, grafika, rzemiosło artystyczne, fotografia 13 grudnia 2008, g. [Електронний ресурс] // DESA Dzieła Sztuki i Antyki — Режим доступу до сайту: https://desa.art.pl/index.php?pozycja=3561
- Weryń // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1893. — Т. XIII. — S. 238. (пол.)
Церква Святого Юрія
1921 р. у с. Дуліби на Стрийщині на кошти місцевої громади збудували велику дерев’яну п’ятиверху церкву святого Юрія, мистецький ансамбль якої з органічним синтезом давніх традицій декоративного мистецтва та нових просторово‑планувальних рішень архітектури є одним з кращих зразків творчої співпраці професійного архітектора та народного будівничого. У церкві збереглися унікальні для Львівщини твори майстра Василя Турчиняка, що послідовно зберігав традиції гуцульського плоскорізьблення по дереву, був одним з небагатьох, хто використовував різьблений декор у оформленні фасадів сакральних будівель, збагатив формотворення та декорування предметів обладнання церковного інтер’єру. Історія будівництва церкви св. Юрія дозволяє простежити процес міфологізації особистостей народних майстрів у фольклорних переказах, наділення їх надприродними вміннями та здібностями віщування.
Історія
Перші письмові згадки про церкву належать до XVI ст., містяться в податкових реєстрах 1507, 1515, 1589 рр. 1635 р. церква згоріла, 1692 р. нова церква отримала ерекційну грамоту стрийського старости Яна Собєського, 1699 р. село і церкву спалили татари. На початку ХVІІІ ст. на місці попередньої споруджено наступну дерев’яну церкву Святого Юрія [2, с. 119]. На місці сучасного храму стояла дерев’яна церква, побудована 1829 р. коштом Стрийського маґістрату [6, с. 338]. 1914 р. під час фронтових змагань першої світової війни церква згоріла, а 1921 р. (дата над входом в бабинець) стараннями місцевого пароха о. Петра Шанковського почали будувати новий храм. Проект майбутньої споруди виконав інженер‑архітектор Володимир Дидинський [2, с. 119]. Після війни у Галичині були створені інженерні експозитури, будівництво можна було розпочати тільки за проектом дипломованого архітектора та за узгодженням з цією установою. В. Дидинський був керівником експозитури в Рогатині, а згодом відкрив приватне інженерне бюро в Дрогобичі.
Реалізував проект майстер Василь Турчиняк з під містечка Делятин на Гуцульщині. Популяризатором і палким шанувальником творчості гуцульського майстра був парох дулібської церкви 1961–1993 рр. о. Михайло Дацишин, який зібрав великий пласт інформації про В. Турчиняка [1]. У матеріалах з особистого архіву священика є згадки про те, що, парафіяни, шукаючи майстра для будівництва храму, дізналися про будівничого унікальних дерев’яних церков, що походив з с. Луг біля Делятина. Війт М. Сушко, виїхавши на Гуцульщину, особисто оглянув споруди В. Турчиняка та домовився про будівництво церкви в Дулібах. Парафіяни були спантеличені, коли керувати будівництвом приїхав простакуватий хлоп у гуцульському кептарику та постолах, який не умів не те що креслити, а й читати, та, навіть не глянувши на план майбутньої споруди, сказав «Нащо мені сих паперів? Я в них не розуміюся» [3, с. 115–116].
На Гуцульщині В. Турчиняка називали непрóстим делятинським віщуном, його пророцтва переказували з покоління у покоління, вони обростали фантастичними деталями, особливо активно уже в роки Незалежності, від часу зростання популярності майстра. Громада села Дуліби уважала В. Турчиняка дивною людиною, що мала дар навіювання. Відомо, що селяни не могли дійти згоди щодо місця будівництва храму: частина вважала за краще перенести церкву ближче до центру села, інші відстоювали територію давньої споруди. В. Турчиняк припинив суперечки, наполягаючи, що стара місцина є благодатною, і з будівлею, побудованою тут, лиха не станеться. Кілька тижнів майстер не розпочинав будівництво і на запитання селян, чому не береться до роботи, сказав: «Треба зачекати, аж поки хтось у селі з поважних людей помре, тоді робота добре піде, не буде нещасного випадку» [3, с. 113]. За іронією долі, незабаром помер той війт, який запросив майстра на будівництво, після похорону роботи розпочалися і за час зведення церкви ніхто з робітників не травмувався. А ще розповідають, що характерник приручив воронів і з ними розмовляв, а також передбачив власну смерть.
У церковній книзі зафіксовані імена кваліфікованих дулібських майстрів — Федір і Степан Дулиш, Микола Синюра, Федір Рішко, Григорій Коник. При заміні покрівлі церкви 2020 р. було виявлено напис олівцем «Степан Дулиш». Родина Дулишів зводили також церкву в с. Грушова‑Красне, ще одна споруда на Львівщині, будівництвом якої керував В. Турчиняк [3, с. 115]. Родина будівничих Дулишів брала на себе найвідповідальніші у конструктивному плані частини будівлі.
Архітектура
П’ятиверха хрещата у плані споруда з прямокутним бабинцем і гранчастими апсидою та бічними раменами. Обабіч від вівтаря прибудовані ризниці. Церкву оточує піддашшя, енергійний виступ якого спирається на фігурні виступи зрубів. Над середохрестям церкви підноситься баня на восьмерику з одним заломом, перехід між зрубами оформлено трикутними закомарами. Центральна грушаста баня увінчана струнким ліхтарем, аналогічні за формою менші бані над бічними компартиментами завершуються витонченими маківками. Досконалу пірамідальну композицію храму автори побудували за допомогою виважених пропорційних співвідношень верхів і ступінчастої композиції західного фасаду, утвореної поступовим підвищенням двосхилих покрівель бабинця, притвору та балкону‑проповідниці.
Василь Турчиняк — один з небагатьох майстрів, що оздоблювали різьбленням фасади дерев’яних церков. Зокрема на стінах церкви в Дулібах майстер вирізав п’ять пишно декорованих многохресників (1,3×1,5 м), у неповторюваних композиціях яких об’єднані традиційні для Гущульщини орнаментальні мотиви, зокрема, крижики мальтійського типу, ружі, віконці, морщінка дубельтова, сіканці тощо. Художнім акцентом екстер’єру, що надає ошатності храму є різьблені полотна дверей та лиштва вікон.
Інтер'єр
Завдяки довершеним пропорціям інтер’єр церкви св. Юрія просторий та урочистий, у ньому домінує центричність композиції мас та об’ємів. Тут немає складних членувань, нагромадження планів з великою кількістю аркових отворів; архітектоніка мас підпорядкована одному — пориву вгору, до зеніту бані. На жаль, сьогодні стіни та склепіння церкви зашальовані дерев’яною вагонкою, методом, який був доволі показовим для радянської естетики. Відкритою залишилася тільки центральна баня, відтак, немає змоги повністю усвідомити пропорційний лад і просторову структуру інтер’єру церкви. Збагачують художній образ інтер’єру автентичні вітражі.
Непересічну мистецьку вартість мають різьблені предмети церковного обладнання, які виконав Василь Турчиняк. Його різцю належать павук‑панікадило та бічні вівтарі у храмі вірних, кивот і горне сідалище у вівтарній частині храму. Степан Дулищ твердив, що майстер різьбив без підготовчого рисунку не тільки декоративні мотиви, а й рельєфні ікони, зокрема, зображення Ісуса Христа на кивоті.
Василь Турчиняк був у захваті від собору Василя Блаженного на Красній площі, який побачив на фотографії [3, с. 107]. Ідеї запозичені з цієї пам’ятки — різноманітність форм верхів, надмірність пластичного декору — втілював у власних скульптурних творах. Як приклад можна навести кивот, бічні вівтарі та панікадило церкви св. Юрія, вирішення яких пов’язане з темою Небесного Єрусалима. У втіленні єдиного образу‑парадигми основна структура окремого твору залишалася незмінною та впізнаваною, при цьому зовнішні форми утворювали кожного разу нову комбінацію. Зокрема, кивот трактовано у вигляді церковці – ідеального храму в центрі Небесного Єрусалиму. Московському прототипу відповідає архітектоніка кивоту — композиція розташування, форма та рельєф покрівлі дев’яти куполів, а площинний багатий декор — типовий для гуцульського традиційного різьблення. У різьбленому обрамленні бічних вівтарів майстер використав композицію «храмового перерізу», що був характерним для сакрального мистецтва Галичини першої третини ХХ ст. Тип «обрамлення» запозичений у давньоруській мініатюрі, де арки на колонках увінчані банями асоціювалися із церковним простором. У трактуванні В. Турчиняка багатокупольна конструкція вівтаря, його ворота та вежі перетворилося на втілення стін Небесного Граду з видінь Йоана Богослова. Ідея павука‑світильника — це небесне видіння Нового Єрусалиму, освітленого самим Богом, а двадцять чотири свічки кратні дванадцяти відповідно до нумерології Книги Одкровень. У цій пам’ятці ідею міста, що складається з храмів, В. Турчиняк втілив у вигляді двоярусної споруди з банями і пірамідальними верхами.
До непересічних пам’яток різьбярського мистецтва другої половини ХХ ст. належать престол і запрестольних хрест.
Іконостас
Новаторські тенденції художнього підходу Василя Турчиняка певною мірою продовжив Григорій Войтович, який виконав у 70‑х рр. ХХ ст. іконостас церкви в Дулібах [4, с. 10]. Зокрема, він використав техніку сухого різьблення, запозичив окремі орнаментальні мотиви та композиційні схеми у свого попередника. Г. Войтовичу не вдалося досягти цільності стилю, але іконостас утворює гармонійне ціле з давніми предметами церковного інтер’єру. Ікони написав Богдан Гумецький (1914–1977) – митець зі складною долею [5]. 1939 р. він закінчив Краківську академію мистецтв, однак, повернувшись на батьківщину, роботи за фахом не знайшов. Під час німецької окупації два місяці перебував в ув’язненні в гестапо. 1942 р. підпав під мобілізацію і пішов рядовим на фронт. В армії працював художником і малював портрети фронтовиків, виконував замальовки під час перепочинків. 1945 р. повернувся додому в Стрий, влаштувався художником в ремонтно‑будівельну контору, за сумісництвом керував художньою студією в будинку культури та художнім гуртком у будинку піонерів, а згодом учителював у школі. Його роботи зберігаються у фондах Стрийського краєзнавчого музею «Верховина». Виконав іконостаси та окремі ікони для церков Стрийщини, Дрогобиччини, Сколівщини. На жаль, на них не зазначено авторство з огляду на те, що творилися вони в радянський час.
Ікони
У наві церкви є чудова ікона першої половини XVII ст. з зображенням Юрія Змієборця. На жаль, вона зберігається поза історичним контекстом, місце її походження невідоме. За атрибуцією кандидатки мистецтвознавства, завідувачки відділу давнього українського мистецтва Національного музею імені Андрея Шептицького у Львові Марії Гелитович, на датування вказує обрамлення, рослинний орнамент рельєфного тла, трактування архітектури, об’ємне моделювання лику св. Юрія. Ікона потребує реставрації, зокрема, дослідження щодо записів.
Довкілля церкви
На схід від церкви поставили восьмигранну в плані триярусну муровану дзвіницю. Навколо храму розташований тихий, доглянутий сільський цвинтар, де поховані у родинному склепі представники знаного на межі ХІХ — ХХ ст. галицького роду Шанковських; парох, о. Михайло Дацишин (1914–1993); парох, о. Мартин Гаврилюк (1918–2000).
текст: Мар'яна Студницька
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Дацишин В. Три спомини про батька. Щедра нива отця Михайла Дацишина. Збірник спогадів і матеріалів. Дрогобич: Посвіт. 2015. 176 с.
- Пастух Р. Стрийщина крізь віки : енциклопедична книга-альбом. Дрогобич: Коло, 2011. 520 с.
- Тарас Я. Майстер Василь Турчиняк – будівничий церкви св. Юрія в с. Дуліби Стрийського району: реальність та переказ. Фортифікації. 2021, Випуск 14. С. 103—121.
- Типчук В. Мистецькі традиції і новаторство у творчості Василя Турчиняка 1900—1939 років: автореф. дис… канд. мистецтвознавства 17.00.06. Львів, 2002. 20 с.
- Ханас З. Тонким досконалим штрихом. До 100-річчя Богдана Гумецького. Сторінка у Facebook.
- Шематизмъ всего клира греко-католицкои Митрополичои Архіепархіи Львовскои на рокъ 1914. Львовъ, 1913. 610 с.
Каплиця у монастирі Преображення Господнього
У 1928 році подружжя Петра і Марії Винарів, власники ґрунту і будинку в селі Милошовичі (тепер хутір Береги), передали сестрам василіянкам з Львівського монастиря, землю, на якій були розміщені хата, стайня та стодола. 8 жовтня 1938 р. відбулось освячення новозбудованого монастиря і каплиці. В 1946 році радянська влада ліквідувала монастир. У 2001 році сестрам повернули будинок і 15 серпня 2004 року було освячено відновлений монастир. З 2005 року над розписом каплиці працювали дипломники кафедри сакрального мистецтва ЛНАМ: Юрій Гречин, Владислав Малавський, Алла Салатюк, Наталія Русецька, сестри‑василіянки Назарія Михайлюк та Моніка Сиротюк. Любомир Баник виготовив вітражі св. арх. Михаїла та св. арх. Гавриїла. В 2007 році до роботи над розписом долучався Мечислав Малавський. У 2009 і 2013 роках Тарас Новак виконав розпис решти храму.
Історія
За даними Івана Вуйцика, монастир Преображення Господнього у Берегах, було засновано у серпні 1928 року [2, 24]. Цілком логічно, що дату заснування монастиря треба пов’язувати з церковним святом, на честь якого він посвячений. Власністю спільноти Сестер Василіянок садиба у селі Милошовичах (тепер хутір Береги) став у 1928 році, коли подружжя Петра та Марії Винарів, власники ґрунту і будинку в Милошовичах, через нотаріально завірений договір безкоштовно передали сестрам василіянкам з Львівського монастиря, що на вул. Зибликевича 30 (тепер вул. Івана Франка), землю площею 4 морги, на якій були розміщені хата, стайня та стодола [1], [2], [3], [4].
У своєму листі до Андрея Шептицького Мати Ігуменя Володимира Філевич пише: «Контракт даровизни Петра Винара з Милошович, виготовлений, у нотара. Перешлю його Вашій Ексцеленції. Бажання стареньких є: заопікуватись ними, дати утримання, харч, убрання, в разі слабості поміч лікарську. Також бажання по їх смерті правити Службу Божу. При парцелі Винарів є до набуття поле і ми маємо охоту купляти трохи поля, щоб там побудувати літниско для сестер нашого дому, заложити там сад. В часі неприсутності Вашої Ексцеленції повідомлено нас про продаж цього поля, і ми в надії що Ваша Ексцеленція не будуть противні, і ми набудемо це поле. Поле є в ціні 1350 зол. за 1 морг, є молодий лісок 110 $ за 1 морг. Сестри нашого дому не мають де виїхати в літі, а це конче потрібно. Парцеля Винара і те поле є між лісом, далеко від села, від гамору, після огляду сестер добре місце на літнисько». 2/9/1928 р. Найнизша слуга Володимира [2], [3].
Сестри прийняли цю земельну ділянку з будинками і зобов’язалися утримувати та доглядати подружжя фундаторів до кінця життя. В 1930–1931 роках, коли Абрагам Люфт розпарцельовував свій ліс, сестри Євдокія та Анна (Параскевія) Лучків купили відповідно: 5 га 70 ар за 11 тисяч 890 злотих, та 8 га 61 ар за 18 тисяч злотих і віддали ці землі під забудову нового монастиря. Через деякий час монастир ще придбав поле, яке межувало із монастирською територією [1], [2], [3], [4].
Станом на 24 травня 1933 року в Милошовичах проживало 5 монахинь [2]. Мати Ігуменя Марта Лесняк у звіті станом на жовтень 1933 року, зазначає, що в Милошовичах їм належить 31 морг орного поля, дім для 7 сестер і кімната на домову каплицю, є стодола та стайня, збудовані в цьому році [3]. 30 листопада 1933 року сестра Софронія повідомила митрополита, що в Милошовичах сестри облаштували каплицю з кімнатки, в котрій о. Комар править Службу Божу для сестер. Чаша і ризи є позичені. 23 квітня 1934 року сестра Софронія звертається до митрополита Шептицького про грошову допомогу, бо монастир має борг 2000 злотих за поле в Милошовичах. 2 грудня 1934 року повідомлялося митрополитові: «Вмилошовичах при управі поля до 28 моргів є 5 корів молочних, 3 ялівки і 2 телят» [2]. 14 квітня 1937 року куплено 4,5 морга поля в Милошовичах за гроші львівського монастиря Сестер Василіянок (5 100 зл.), під забудову нового монастиря і каплиці. Будівництво розпочалось у травні 1937 року. 4 липня 1937 року парохом Стефаном Комаром був освячений наріжний камінь монастиря. При урочистостях були присутні: Високопреподобна Мати Ігуменя Марта Лесняк ЧСВВ, Впр. Мати Володимира Філевич ЧСВВ і сестри сього дому: с. Алексія, с. Ізидора, с. Антонія, с. Катерина, с. Методія і інженер Роман Думин. З місцевих мешканців були присутні фундатори: Петро Винар з дружиною, Параскевія та Євдокія Лучків, пані Комар, молоді сестри зі Львова і парафіяни з Милошович, Віняви та Берегів. Після освячення води парох благословив і посвятив фундамент будівлі і зачитав усім присутнім фундаційну грамоту, після чого заклав її в наріжний камінь де її було замуровано. 22 липня 1937 року монастир відвідав митрополит Кир Андрей Шептицький, котрий приїхав автом у товаристві студита Атанасія. Оглянувши будову пообіцяв за рік особисто освятити вже викінчену будову, та приїхати на 2 дні на відпочинок. 3 серпня 1937 року, митрополит Андрей подарував 2 тис. золотих на будову монастиря, зложивши гроші на руки впр. матері ігумені Марти Лесняк ЧСВВ. Влітку 1938 року сестри організували захоронку (дитячий садок) для дітей. 8 жовтня 1938 року декан Щирецький о. Володимир Семків, провів процедуру посвячення монастиря і каплиці. В святковій літургії брали участь о. Стефан Комар — парох Милошович, о. Володимир Бабій — парох Пустомит, о. Іван Дорик — парох Хоросна і о. Діонізій Лукашевич — парох Поршни. По співаній Службі Божій і суплікації було закопано дерев’яний хрест з нагоди 950‑ліття Хрещення Руси — України. Митрополит на освячення не прибув через хворобу, лише прислав на руки Мати Ігумені своє Архиєрейське благословення. Видатки на будову в сумі 27 тис. золотих покрив монастир у Львові зі своїх доходів з інституту і шкіл при вул. Длугоша 17 (тепер вул. Кирила і Мефодія). З приходом московських окупантів під виглядом совєтської (радянської) влади у вересні 1939 року більша частина землі була націоналізована, тобто брутально вкрадена окупантами. За самим монастирем залишилося 4 морги (2, 46 га) землі орної і необробленої було 1, 89 га. 11, 5 морга вимушено оформлено як власність сестри Лучків Євдокії Болеславівни під номером 143. Сам монастир значився під номером 144. 9 березня 1940 року у віці 75 років, померла фундаторка монастиря — Марія Винар. Про це згадано в метрикальній книзі села Милошовичі [2]. У господарській книзі громади с. Милошовичі за 1940 рік, в будинку під № 144 (хутір Береги) були записані такі мешканці: Лучків Євдокія Болеславівна 1899 р.н., Лучків Параскевія Михайлівна 1911 р.н. — учителька, Оленяк Христина Василівна 1893 р.н. — огородничка, Матюк Володимира Василівна 1880 р.н. — учителька, Пигіль Марія Михайлівна 1892 р.н., Соболь Февронія Прокопівна 1876 р.н. — кравчиня, Філевич Броніслав Олексійович 1860 р.н. — учитель музики [1], [3]. Дату смерті Петра Винара не вдалося встановити. На думку Івана Вуйцика це могло бути між 1941 і 1944 роками. Відомо лише рік народження Петра Винара — 1864. Подружжя Петра та Марії Винарів поховані на цвинтарі в Милошовичах [2]. У 1944 році настоятелькою була Емілія Волошин, в монастрі проживало 10 сестер. В 1945 році на монастир було здійснено збройний злодійський напад. Пограбували всі цінні речі з каплиці. З келії сестер забрали їхній одяг. Семеро злодіїв маскувалися під вояків УПА, але сестри їх розпізнали і сказали людям. В наступному 1946 році Служба Безпеки ОУН ліквідувала двох злодіїв з Віняви і одного з Хоросна, які брали участь у пограбуванні монастиря. Четвертий з Милошович, через 30 років вчинив самогубство [1]. Після 1945 року радянською владою були арештовані і вивезені в Сибірські табори мати Марта Лесняк, М. Атаназія Біланюк, с. Марія Копистянська, с. Киприяна Шух, с. Дамяна Тершакович, с. Євпраксія Стефанишин, м. Дарія Свірська, м. Василія Николайчук, також мати Маврикія Хома, мати Емелія Андрієвська (ув'язнення) і багато інших [3].
В 1946 році радянська влада ліквідувала монастир і створила там будинок для престарілих одиноких людей. Каплицю перетворили на санітарний вузол. У 2001 році сестрам повернули будинок і 15 серпня 2004 року преосвященний владика Ігор Возьняк (ЗНІ) звершив чин освячення відновленого монастиря Преображення Господнього [1], [3], [4], [5].
У 2005 році дипломники‑бакалаври кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв: Юрій Гречин, Владислав Малавський, с. Назарія Михайлюк та с. Моніка Сиротюк виконали розпис святилища та західної стіни каплиці, а дипломник Любомир Баник виготовив вітраж із зображенням св. арх. Михаїла [5]. Юрій Гречин намалював Старозавітну Трійцю в консі апсиди а Владислав Малавський сцену Преображення на східній стіні святилища. Також Юрій Гречин розробив проєкт зображень Богородиці Втілення та пророків у медальйонах, а Владислав Малавський зображення Емануїла та Етимасії. Ці зображення виконували студентки Алла Салатюк та Наталія Русецька в рамках навчальної практики. За винятком зображення Богородиці Втілення, його виконав Юрій Гречин. Сестра Назарія Михайлюк виконала зображення Собору Богородиці під хорами [6]. А сестра Моніка Сиротюк сцену Зіслання Святого Духа на хорах. Розпис куполу та склепіння із зображеннями сцен Різдва Христового та Воскресіння Господнього (Зішестя в ад) виконував Владислав Малавський за участі свого батька Мечислава у 2007 році. У 2009 році студент кафедри сакрального мистецтва ЛНАМ, Тарас Новак виконав розпис решти храму. Зокрема він виконав зображення Христа Пантократора в медальйоні на склепінні, а також двох архангелів і чотирьох святителів (Івана Золотоустого, Миколая Чудотворця, Григорія Богослова та Григорія Ніського, по обидва боки від Нього. У чотирьох медальйонах на стінах він зобразив святителя Василія Великого, митрополита Андрея Шептицького, св. Мати Макрину та св. Василію Глібовицьку. Також на склепінні хорів Тарас Новак намалював символ Святого Духа у вигляді голуба, та вогненні язики які сходять на апостолів. А також декоративні композиції над вікном і дверима та вогненні язики на відкосах над ними. В 2013 році він намалював поясне зображення архангела над входом до ризниці.
Архітектура
Мурована, одноверха, однонавна в плані каплиця. З південної та західної сторони примикає до стін монастиря. Вхід до каплиці через монастир. Вирішена у неовізантійському стилі. Апсида має півкруглу форму з конусоподібним накриттям. У святилищі є два великі аркоподібні вікна. Над навою здіймається восьмигранна баня з барабаном, чотирма півкруглими вікнами в ньому та вітрилами які переходять у півкругле склепіння нави. Ззовні верхівку бані увінчує металевий хрест. З південної сторони каплиці є перехід у приміщення ризниці. На північній стіні ближче до хорів розміщене аркоподібне вікно. На склепінні нави є дві перпендикулярні підпружні арки, що примикають до східного та західного країв барабану. Між склепінням і стінами храму по периметру проходить карниз, який відсутній лише на західній стіні. Карнизи присутні також і по периметру барабану, у верхній і нижній його частинах. Інженером будівництва монастиря був Роман Думин, технік п’ятого року навчання, він є відзначений у закладній грамоті. Про це пише Іван Вуйцик у своїй книзі про історію села Милошовичі.
Інтер'єр
Не зважаючи на відсутність іконостасу (є дві тимчасові намісні друковані ікони на підставках), в каплиці є все що потрібно для Літургії. Над навою вгорі, понад підпружними арками, розкривається в рівноширокий квадратний об’єм і з допомогою трикутних вітрил переходить у восьмигранний світлий барабан, завершений глухим куполом. Простір барабану і куполу у день є дуже світлим, що забезпечується природним світлом з вікон барабану. В західній частині каплиці розташовані хори. Поручні на хорах дерев’яні, точені. Вівтарна частина півкругла в плані, завершена ― конховим склепінням. Кивот на престолі одноверхий, невеликих розмірів. За престолом є семисвічник. Ліворуч від престолу знаходиться проскомидійник. На бічних стінах святилища розміщені два електричні литі трисвічники. Над солеєєю розміщена червона лампада вічного вогню. Домінантою штучного освітлення каплиці є велике панікадило, яке кріпиться до центру бані. Біля входу в ризницю знаходиться аналой. Перед тимчасовими намісними іконами є лампади.
Іконостас
Традиційний іконостас відсутній. Є лише дві тимчасові намісні ікони на підставках. Ікона Богородиці є фотокопією Вишгородської Богородиці. А ікона Христа Пантократора є фотокопією грецької ікони.
Ікони
В каплиці є дві тимчасові намісні ікони Христа та Богородиці на підставках.
Стінопис
Проєкт стінопису святилища каплиці розробляли Юрій Гречин та Владислав Малавський, як дипломний проєкт на четвертому курсі, навчаючись на кафедрі сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв. Консультації проводили професор Роман Василик та старший викладач Кость Маркович. На східній стіні святилища зображена сцена Преображення Господнього, автор Владислав Малавський. У консі апсиди — Старозавітна Трійця, автор Юрій Гречин. На подовженому півкруглому склепінні апсиди — плетінка з семи круглих медальйонів. У центрі – Богородиця‑Втілення, виконував Юрій Гречин. Далі шість старозавітних пророків та праотців, по три з кожної сторони: Авраам і Мельхіседек, Мойсей і Арон, Давид та Соломон. Їх виконували студентки‑практикантки за проєктом Юрія Гречина — Алла Салатюк та Наталія Русецька. Також вони виконали за проєктом Владислава Малавського, два великі круглі медальйони із зображеннями Христа Емануїла та Етимасії на бічних стінах святилища. Стінопис бані виконаний у вигляді поліхромного декоративного рівнораменного хеста. Колорит побудований на зіставленні основної тріади кольорів. На стінах барабану між вікнами, зображені херувими. Тональність кольорів є легкою і світлою. Температурно поліхромія побудована на контрасті теплих і холодних кольорів. У поліхромії куполу переважають теплі кольори. Натомість у стінописі склепіння — холодні. Трикутні вітрила декоровані однаковим геометричним прямолінійним орнаментом. Підпружні арки також декоровані геометричним фризовим орнаментом, але з додаванням круглих і сегментних форм. Між ними на склепінні зображені дві великі сцени: Різдва та Воскресіння Христового, намальовані у 2007 році Владиславом та Мечиславом Малавськими. В 2005 році, дві дипломниці кафедри сакрального мистецтва ЛНАМ, сестри‑монахині ЧСВВ Моніка Сиротюк та Назарія Михайлюк, виконали розпис західної стіни каплиці. Сестра Моніка намалювала сцену Зіслання Святого Духа на хорах, а сестра Назарія, композицію Собору Пресвятої Богородиці під хорами [6]. У 2009 році студент кафедри сакрального мистецтва ЛНАМ, Тарас Новак, намалював символ Святого Духа на склепінні хорів та вогненні язики на віконних і дверних відкосах, також у плетінці над хорами: Христа Пантократора, двох архангелів, та чотирьох святителів: Григорія Богослова, Івана Золотоустого, Миколая Чудотворця та Григорія Ніського. На стінах нави, він зобразив у чотирьох великих круглих медальйонах на південній стіні Святителя Василія Великого, оскільки монастир згромадження ЧСВВ, та Митрополита Андрея Шептицького, який є одним з фундаторів монастиря. На північній стіні: Святу Мати Макрину (сестру Василія Великого [7] та Григорія Ніського, покровительку сестер‑василіянок ЧСВВ УГКЦ) та сестру Василію Глібовицьку, ЧСВВ. В 2013 році Тарас Новак, ще домалював півпостать Архангела над входом до ризниці. Стилістика поліхромії цього автора у 2009 і 2013 роках є відмінною, це зумовлено професійним зростанням митця. Також стилістика поліхромії сестри Назарії та сестри Моніки є подібними між собою, але відмінними від решти стінописів каплиці.
Вітражі
У 2005 році як дипломну бакалаврську роботу Любомир Баник запроєктував і виконав вітраж св. арх. Михаїла в правому вікні святилища [5]. Дипломним керівником був Роман Кислий. Також у каплиці є ще два вітражі із аналогічними зображеннями архангелів у повен ріст. В одній руці кожен з ангелів тримає сферу, в іншій палицю. Другий вітраж із зображенням св. архангела Гавриїла, у святилищі, виконав також Любомир Баник у 2007 році. Щодо третього вітража, у храмі вірних, то він має трохи відмінну стилістику. Його автором є львівський митець, викладач відділу художнього розпису Львівського фахового коледжу декоративного і ужиткового мистецтва ім. Івана Труша — Тарас Балух. Жоден з архангелів не є підписаним. Тому їх ідентифікація можлива лише за окремими ознаками. Так у вітражах Любомира Баника, в св. арх. Михаїла плащ є червоно‑оранжевий, а в св. арх. Гавриїла — синьо‑блакитним. Також в обох архангелів на сферах є хрести і написи:ІС ХС NI KA, що з грецької означає: «Ісус Христос перемагає».
текст: Богдан Зятик
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Вуйцик І. Мишошовичі. Історія села від найдавніших часів до 2004 року / Іван Вуйцик — Львів: Бібльос, 2009. — 232 с.
- Вуйцик І. Мишошовичі. Історія села. Частина ІІ. Доповнення до видання 2009 року / Іван Вуйцик — Львів: ЗУКЦ, 2012. — 200 с.
- Книш А. Святопреображенський монастир сестер чину св. Василія Великого на Берегах [Електронний ресурс] / Андрій Книш // Фотографії старого Львова — 6.10.2016 — Режим доступу до статті: https://photo-lviv.in.ua/svyatopreobrazhenskyj-monastyr-sester-chynu-sv-vasyliya-velykoho-na-berehah/
- Монастир Преображення Господнього Сестер ЧСВВ [Електронний ресурс] // Інтерактивна карта УГКЦ — Режим доступу до статті: https://map.ugcc.ua/view/2102-monastyr-preobrazhennya-gospodnogo-sester-chsvv-s-beregy-lvivska-oblast
- Святопреображенський монастир, с. Береги [Електронний ресурс] // Генеральна курія. Сестри Чину Святого Василія Великого — Режим доступу до статті: http://www.basiliansisters.org/index.php/uk/2016–06–23–11–16–22/provintsii/60-monastyri-ukraina/493-sviatopreobrazhenskyi-monastyr-s-berehy
- Галерея студентських робіт [Електронний ресурс] // Кафедра сакрального мистецтва. Образотворче мистецтво і реставрація. Львівська національна академія мистецтв — Режим доступу до галереї: https://lnam.edu.ua/uk/sacral-art/gallery.html
- 5 причин відвідати монастир Сестер Василіанок, у Берегах, найближчих вихідних [Електронний ресурс] // Релігійний інтернет‑ресурс Духовна велич Львова — 4 червня 2021 — Режим доступу до статті: https://velychlviv.com/5-prychyn-vidvidaty-monastyr-sester-vasylianok-u-beregah-najblyzhchyh-vyhidnyh/
Церква Покрови Пресвятої Богородиці
Перші згадки про церкву в селі Поршна Львівського району походять з люстрації 1570 року. У реєстрі церков укладеним бл. 1708 року Йосифом Шумлянським, згадується про церкву Покрови Пресвятої Богородиці в Поршній. Перша мурована церква була споруджена у 1803 році. Сучасна побудована в 1925 році за проєктом архітектора Олександра Лушпинського, за пароха о. Євгена Возняка. Одноверха, однонавна з раменами, хрещата в плані, з двома захристіями і присінком, модернова споруда у стилі ар‑деко. Іконостас першої половини ХХ ст. високий чотириярусний, ікони авторства Йосифа Дубогорського. В інтер’єрі храму присутній поліхромний стінопис 1967–1968 років. У церкві знаходиться Євангелія 1690 року з друкарні Стравропігійського братства. З північно‑західної сторони біля храму збереглась дерев’яна дзвіниця 1740 року від старої дерев’яної церкви.
Історія
В архівних документах село Поршна вперше згадується з 1468 року. Населення займалось розробкою кам'яного кар'єру та випалюванням вапна [9]. Перші згадки про церкву в Поршні походять з люстрації 1570 року [11]. 1671 роком датуються привілеї короля Михайла для о. Симона Поршнянського, на грунти які здавна належали до церкви. В 1678 році дерев’яна церква Покрови Пресвятої Богородиці в Поршні була відновлена і освячена деканом львівським о. Яковом Бережницьким. Згадується також частково огороджений цвинтар біля церкви і дерев’яна дзвіниця на три дзвони, яка так само як і церква була накрита ґонтям. 1698 роком датуються привілеї на село від дідича Людвіка де Ляґранде, маркграфа з Артвіжу [2], [11]. Реєстр церков що стали греко‑католицькими, укладений львівським єпископом Йосифом Шумлянським близько 1708 року, згадує про церкву Покрови Пресвятої Богородиці в Поршні, що належала до столових маєтків Львівської єпархії [2],[9],[10]. 1710 року село належало Александру Яну Потоцькому. 1762 року по смерті пароха о. Андрія Вишневецького, від чверті року не має пароха. Адміністратором є парох с. Хоросно, о. Михайло Чайковський [2], [11], [16]. У 1789 році парохом є о. Теодор Онишкевич. В 1802 році парохом в Поршні стає о. Богдан Громницький. У 1803 році збудована мурована церква 17 х 9 метрів, коштом патрона Йозефа Ріттена фон Горайського за 2300 флоринів з іконостасом та дзвіницею за 40 фл. [4], [16]. Який вигляд мала ця церква і за чиїм проєктом будувалась?, - не відомо. Також не зрозуміло про яку дзвіницю йде мова, оскільки дзвіниця в Поршні і досі є дерев’яною. Ймовірно відбулось оновлення старої дзвіниці. Відомо що на той час церкві належало 38 моргів землі. З 1832 року парохом стає о. Степан Кулачковський. У 1837 році парохом є о. Михайло Гороховський [16]. У 1876 році парохом був о. Константин Чепіль. В шематизмі Всечестного Клира Митропол. Архідіецезіи греко‑католической Львовской за 1882 рік, зазначено що патроном храму є Сукцесор. Михаїла Ромашкань. Завідателем місцевим є о. Володимир Глинський.
Число парафіян у Поршні є 716. В дочірній парафії в Підсадках — 140. Разом 856. Дотація орного поля — 30 моргів, сіножатей 9 моргів. [15, 177]. З шематизму за 1883 рік, довідуємось що завідателем уже є о. Йосиф Бандира. Число парафіян збільшилось у Поршні до 722 осіб, а в Підсадках до 145. Тобто загалом зросло до 867 [16, 191]. 7 березня 1908 року розпочався збір коштів на будівництво теперішньої нової мурованої церкви, що підтверджено протоколом зборів громади. Зібрані кошти були знецінені у 1914–1920 роках. Лише у 1921 році за пароха Євгена Возняка, війта Якима Стецьківа, секретаря Юзефа Кволіка та директора школи Володимира Жизневського і громадської ради у складі 20 осіб, вирішили продати керничанський ліс з метою ремонту церкви і парафіяльних будинків, які були понищені війною. Згодом ремонт церкви замінили перебудовою що детально зафіксовано у збереженому протоколі від 2 липня 1921 року. За даними регента церковного хору в Поршні, пані Марії Мандзюк (Чабан), будівництво нового храму велося з липня 1923 року по жовтень 1924 року. 14 жовтня 1924 року на храмове свято Покрови Пресвятої Богородиці, в новозбудованій церкві відбулося перше Богослужіння, яке очолив щирецький декан, о. Володимир Стернюк, батько майбутнього Архиєпископа УГКЦ [8]. Натомість за даними Василя Слободяна та Богдана Закалика, нова церква збудована у 1925 році за проєктом архітектора Олександра Лушпинського, за отця Євгена Возняка [1], [5]. У 1930 році на похороні їмості Юліани Чепіль з поміж інших священників був присутній о. Андрій Бандера, батько лідера ОУН, Степана Бандери. Про це зберігся запис в парафіяльній книзі реєстрації похоронів [8]. В 1938 році церкву було розписано [17, 132]. 18 жовтня 1941 року до храму було куплено кивот. У 1967–1968 роках за спогадами п. Марії Мандзюк, була виконана сучасна поліхромія храму. В 1986 році до храму виготовили престіл та проскомидійник. У 1996–1997 роках був здійснений ремонт храму і добудована ризниця. В 2004 році різьбяр Олесь Павлюк виготовив тетрапод.
Архітектура
Мурована, однонавна з бічними крилами церковна споруда, первісно у 1803 році побудована в терезіанському стилі, а в 1923–1925 роках перебудована за проєктом Олександра Лушпинського у стилі ардеко. Орієнтована по осі захід‑схід. Дахи над навою і крилами є двосхилими, покриті бляхою, увінчані ліхтарями. Головний фасад з присінком та крила завершені хвилястими ардековими (неорококовими) причілками з волютами. Зі схилів даху нави піднімається чотиригранний об’єм, дах якого має дзвоноподібну форму.
Лінії між стінами і дахом по периметру оздоблені профільованим карнизом. З північної і південної сторін даху нави стінки цього об’єму прикрашені овальними псевдо‑вікнами з причілками. Над гребенем даху нави і дзвоноподібною фальш‑банею, здіймається восьмигранний барабан‑ліхтар, який увінчує восьмигранна неорококова баня з восьмигранною маківкою, на верхівці якої є яблуко, півмісяць і металевий хрест з променями, які відходять від круглого середохрестя. Рамена хреста прекрашені трилисниками. На чотирьох гранях барабану є прямокутні псевдо‑вікна з дашками, що нагадують архітектуру дерев’яних церков, а до інших чотирьох граней примикають об’єми пірамідального верху, який виходить від чотиригранної дзвоноподібної бані.
Зовнішні кути храму прикрашені наріжними пілястроподібними контрфорсами. Бічні крила є нижчими за об’єм нави. На гребенях дахів крил розміщено по одній восьмигранній вежечці-ліхтарі у формі зрізаного конуса, верх якого прикрашений хвилястим декором що імітує один ряд дахівки. Накриваються зверху ці вежечки‑ліхтарі восьмигранними дзвоноподібними дашками з вузькими видовженими маківками, на яких є яблука та металеві хрести з ромбовидними кінцівками на раменах. Такий же хрест є на причілку західного фасаду нави. Дах над присінком є двосхилим. Пілястри на присінку є лише з західної сторони. Фасад присінку прикрашає ардекове вікно з вітражем. Над вікном є декоративна восьмикутна ардекова зірка, в центрі якої є рівнораменний хрест. Аркоподібні масивні вхідні дерев’яні двері накриті півциркульним порталом який прикрашений двома колонами. З боків присінку є по одному аркоподібному вікні. З боків нави їх є по двоє на кожній стороні. На фасадах крил по одному, над якими є ще овальні псевдо‑вікна. Східний фасад нави також завершений причілком.
П’ятигранний об’єм вівтара примикає до східного фасаду нави. Дах над вівтарем є п’ятисхилим і увінчаний хрестом. На південно‑східних та північно‑східних гранях вівтара є аркоподібні вікна. Усі вікна мають автентичні металеві грати з вставками кольорового скла. З північної сторони до святилища і східної до крила і нави, примикає низьке прямокутне а плані приміщення ризниці. З південного боку до вівтара і зі східної сторони до крила та нави, у 1996–1997 роках добудоване аналогічне приміщення паламарні. Обидва приміщення мають по одному вікну зі східної сторони і накриті двосхилими дахами. Окремий вхід ззовні з південної сторони має лише паламарня.
Інтер’єр
Інтер’єр однонавний, базилікального типу з двома крилами. Нава і крила накриті циліндричним склепінням. Півкруглий в плані вівтар має комбіноване склепіння, аркоподібне у східній частині переходить у конху. Між стінами і склепінням по периметру храму проходить щедро профільований білий карниз. Святилище від нави відділене широкою у верхній частині мурованою тріумфальною аркою. Так само вхід до бічних крил є через арки у стінах нави. На кожній з стін нави є по двоє великих аркоподібних віка з металевими гратами, які повторюють його форму і оздоблені вставками кольорового скла. Аналогічні вікна є у бічних крилах. Вужчі два вікна є у вівтарі. Два менші на південній та північній стінах бабинця під хорами.
Бабинець є вужчим за наву, відділений від неї двома дерев’яними стовпами, які також підпирають хори. Стеля в бабинці є плоско, в північній частині розміщені дерев’яні сходи на хори. Склепіння над хорами є півциркульним. По центру західної стіни хорів в арці розміщене рококове вікно з вітражем. Хори від нави відділені трьома секціями дерев’яної балюстради з точеними фігурними балясинами. Кожна з секцій кріпиться до квадратного в плані грубого дерев’яного стовпця з кулястим точеним завершенням. Між навою і хорами також є арка. Балюстрада підкреслюється білим профільованим карнизом. Перегородою між навою і вівтарем слугує чотириярусний іконостас прямокутної форми.
В північному крилі розміщений пристінний вівтар пер. пол. ХХ ст. з іконою Богородиці Непорочне Зачаття. В наві є новий тетрапод та вісім рядів нових лав, до яких кріпляться вишиті хоругви і фани. Старі ж лави пер. пол. ХХ ст., розміщені вздовж стін нави. У вівтарі на престолі є однокупольний кивот поч. ХХ ст., з іконою Євхаристійного Христа на дверцятах, та сценами Покладенням до Гробу, Воскресіння Христового та Жінок Мироносиць на бічних стінках. Кивот є позолоченим, квадратним в плані. На чотирьох кутах прикрашений скрученими колонами та маківками з хрестами. Баня кивоту має восьмигранну шоломовидну форму, декорована плоскою різьбою у вигляді лусок. Завершується маківкою з хрестом. Бічні стінки кивоту мають арчасту форму. З лицевої сторони на рівні бані прикрашений різьбленою мушлею. За престолом є латунний семисвічник. Штучне освітлення в храмі забезпечує велике панікадило та менші кришталеві люстри. В храмі зберігаються два Євангелія‑стародруки. Одне 1690 року з друкарні Ставропігійського братства у Львові, а друге з 1857 року.
Іконостас
Загальний силует чотириярусного іконостасу має прямокутну форму. Висотою іконостас наближається до рівня бічних стін нави. Точний час створення іконостасу, та автор його різьби не відомі. Відомим є лише автор малярства ікон, це Йосиф Дубогорський. Знаємо це завдяки підпису художника в нижньому куті храмової ікони Покрови Пресвятої Богородиці у намісному ряді, яка знаходиться з правої сторони. З відомих нам робіт цього автора є розпис храму Покрови Пресвятої Богородиці в с. Поздимир на Радехівщині, який датований 1907–1909 роками [7], [11, 279–281], [12, 240–245]. Традиційно в намісному ряді є ікони Богородиці Одигітрії, Христа Вчителя та святого Миколая. Останній зображений в повен зріст у митрі. Ікони намальовані в реалістичній академічній манері.
Тла ікон Христа і Богородиці декоровані мальованим рапортним орнаментом. На іконі св. Миколая фон блакитний у вигляді пейзажу. На хмарках є півфігурні зображення Христа і Богородиці. В іконі Покрови, дія відбувається в інтер’єрі храму. В центрі ікони зображений диякон Роман Солодкоспівець, у верхній частині Богородиця в короні на хмарах, яка тримає в руках омофор. Ікони обрамлені профільованими позолоченими рамами. Царські ворота пишно декоровані ажурною різьбою з реалістичним мотивом виноградної лози. В чотирьох овальних медальйонах намальовані чотири євангелисти з символами. Центральною віссю царських воріт є різьблений стовп на вершині якого знаходиться різьблене Євангеліє та митра. Дияконські двері також прикрашені ажурною різьбою на основі рослинних мотивів. У великих овальних медальйонах намальовані архангели Гавриїл та Михаїл.
Предели під іконами є низькими, декоровані під мармур. Ікони розділені синіми капітелями з позолоченими різьбленими накладками. Сама конструкція іконостасу помальована в колір слонової кістки. Над намісним рядом розташований празниковий, в якому є 12 прямокутних ікон, згрупованих по двоє і розділених декоративними пілястрами. Ікони розміщені в такій послідовності (зліва на право): Різдво Пресвятої Богородиці, Введення в храм Пресвятої Богородиці, Благовіщення Пресвятої Богородиці, Різдво Христове, Стрітення Господнє, Богоявлення Господнє, Преображення Господнє, Вхід Господній у Єрусалим, Воскресіння Господнє, Вознесіння Господнє, Зіслання Святого Духа та Успіння Пресвятої Богородиці. Вище розміщений апостольський ряд з іконою Христа Вседержителя в центрі. Христос зображений як Великий Архиєрей на троні з відкритою Євангелією та благословляючою десницею. На голові у Нього митра, що нагадує корону. Фон ікони декорований так само як і намісні ікони.
Дванадцять апостолів розміщені по двоє у двополовинчастих аркоподібних рамах. Найближче до Христа знаходяться апостоли Петро і Павло. Легко можемо ідентифікувати чотирьох євангелистів за їх символами. Також можна впізнати апостола Якова Заведеєвого з хрестом та капелюхом та Симона Кананіта з пилою, апостола Андрія Первозванного з х‑подібним хрестом. Ще трьох апостолів нам не вдалось точно ідентифікувати. Припускаємо що це можуть бути Юда Тадей, Пилип та Яків Праведний (Брат Господній). Над апостольським рядом розміщений пророчий ярус. В ньому бачимо 12 пророків намальованих півфігурно по двоє у шести різьблених картушах. Увінчує іконостас Розп’яття Господнє, що знаходиться по центру над іконою Христа Вседержителя.
Ікони
Під аркою південного крила, на підставці знаходиться ікона Серця Христового поч. ХХ століття, намальована на металі. Саме Серце Ісуса є замальованим і потребує фахової реставрації.
Стінопис
Перший розпис храму був виконаний у 1938 році. Другий в 1967–1968 роках у реалістичній манері. На тріумфальній арці зображений Бог‑Отець з двома ангелами. У консі святилища намальована Богородиця Покрова в оточенні ангелів. Ці два розписи відрізняються від стінописів решти храму, що свідчить про щонайменше двох художників які виконували поліхромію. Це підтверджується і спогадами місцевих мешканців, які пригадуть як усім селом збирали яйця для художників що розписували храм. Тобто стінопис виконаний в техніці яєчної темпери. На стінах вівтаря сцени Різдва і Воскресіння Христового. На стінах нави зображені чотири євангелисти з символами, святі апостоли Петро і Павло, та святі рівноапостольні Володимир і Ольга. Орнаментальне оздоблення виконане трафаретним методом.
Довкілля церкви
З північно‑західної сторони храму, на схилі пагорбу, розташована дерев’яна двоярусна дзвіниця, яка збереглась від старої дерев’яної церкви і ймовірно походить з 1740 року. Зараз дзвіниця накрита бляхою, хоч первісно була покрита ґонтям. В плані дзвіниця є квадратною. Другий ярус має галерейне розширення і по три слухові отвори з кожної сторони. Дах дзвіниці пірамідальної форми, увінчаний металевою маківкою та кованим хрестом. Між храмом і дзвіницею знаходиться кам’яний хрест 1915 року присвячений Борцям за волю України.
текст: Богдан Зятик
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- ЛННБУ ім. В. Стефаника, відділ рукописів, УК №20.
- НМЛ — Ркл-25 1765
- НМЛ — Ркл-144
- ЦДІАЛ, ф. 146, оп. 20, спр. 985, Інв. 1840
- ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 1а, спра. 2542, Львівський деканат арк. 4
- Волошин Б. Покровська церква у Поршні [Електронний ресурс] / Богдан Волошин // Локальна історія — 30 січня 2019 р. — Режим доступу до статті: https://www.facebook.com/LokalnaIstoria/posts/1049782588534499/?paipv=0&eav=AfbArFvnF5OocO2IG4H_Q3cJqWaPu_E6-WQ_wGqW1q4CeSnS1OYIlaCNnmcCG_Y_bzU&_rdr
- Грималюк Р. Монументальне малярство другої половини ХІХ – початку ХХ століття / Ростислава Грималюк // Церковне мистецтво України : у 3-х т. / НАН України, Ін-т народознавства; кол. авт.; відп. ред. С. П. Павлюк; кер. проекту, наук. ред. тому Л. М. Герус; худ.-оформл. Є. В. Вдовиченко. — Харків: Фоліо, 2018. — Т. І. Архітектура. Монументальне мистецтво. — С. 701—744.
- Мандзюк М. 80 років храму Покрови Пресвятої Богородиці села Поршна Пустомитівського деканату Львівської Архиєпархії УГКЦ, 14 жовтня 2004 року [Ч/б вкладка до буклету] / Мандзюк Марія — 2004. — С. 2—3.
- Поршна // Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Львівська область / Ред. кол. тому: Маланчук В. Ю. (гол. редкол.), Гнидюк М. Я., Дудикевич Б. К., Івасюта М. К., Крип'якевич I. П., Огоновський В. П., Олексюк М. М., Пастер П. I. (відп. секр. редкол.), Сісецький А. Г., Смішко М. Ю., Челак П. П., Чугайов В. П. АН УРСР. Інститут історії. – К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1968. — С. 603.
- Скочиляс І. Недатований реєстр духовенства, церков і монастирів Львівської єпархії за владицтва Йосифа Шумлянського / Ігор Скочиляс // Записки НТШ. — 2000. — Т. 240. — С. 530 — 589.
- Слободян В. Історія парафій УГКЦ Пустомитівщини / В. Слободян, Б. Закалик — Львів : [б.в.], 2009. — 110 с.
- Українське церковне мистецтво 1880-1920. Західний регіон / [Герій О., Туркевич-Клімашевський А., Кодлубай І., Нога О.]. — Львів : НВФ «Нові технології», 2012. — Т. 1 — 392 с. : іл.
- Українські церкви Радехівщини / [С. Івасейко, А. Клімашевський, М. Козурак, І. Мельник] — Кн. 3. — Львів : ЛНАМ науково-дослідна частина; Простір-М, 2022. — 386 с. — (Українські церкви Львівщини)
- Церква Покрови Пресвятої Богородиці [Електронний ресурс] // Інтерактивна карта Української Греко-Католицької Церкви — Режим доступу до статті : https://map.ugcc.ua/view/3171-tserkva-pokrovy-presvyatoy-bogorodytsi-s-porshna-lvivska-oblast
- Шематизмь Всечестного Клира Митропол. Архідіецезіи греко-католической Львовской на рокь 1882 — Львовь: Изь типографіи Ставропигійського Института подь управленіемь Стефана Гучковского. — 366 с.
- Шематизмь Всечестного Клира Митрополитальной Архідієцезіи греко-католической Львовской на рокь 1883 — Львовь: Изь типографіи Ставропигійського Института, управитель тип. Стефан Гучковскій. — 370 с.
- Штогрин С. І. Поршна: школа, події, люди (нарис з історії сіл Поршни, Підсадок і Липник) / Степан Штогрин. — Львів : Ліга-Прес, 2000. — 352 с.
- Porszna // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Druk «Wieku», 1887. — Т. VIII. — S. 827 — 829. (пол.)
Церква Святих верховних апостолів Петра і Павла
У 1990–1998 роках в с. Липники на пожертви парафіян та жертводавців, за проєктом архітектора Мирона Вендзиловича та за участі його сина Олександра, збудували муровану одноверху церкву Святих верховних апостолів Петра і Павла УГКЦ. Вітражні композиції на хорах і у святилищі виконані фірмою «Беркут» за проєктом Олександра Гороб’юка у 1995 році. В інтер’єрі оздоблена поліхромним стінописом 2006–2013 років, авторства Дмитра Васильківа, Тетяни Знак, Уляни Ших, Андрія Сивака, Тараса Новака, Мирослава Півтораноса, Василя Сивака, Андрія Кириченка, Михайла Кіцака, Ярослава Федіва. До роботи над розписом залучались студенти кафедри сакрального мистецтва ЛНАМ: Богдан Зятик, Іванка Демчук, Марта Сойка, Софія Марущак. Конструкцію кам’яного одноярусного іконостасу запроєктував Назар Муравський.
Історія
Село Липники розташоване в Солонківській територіальній громаді на південь від Львова на відстані 7,4 км. Межує з селами: Деревач, Загір'я, Ков'ярі та Поршна. Через село проходить автомобільний шлях міжнародного значення М 06 (Київ — Чоп) [8]. Перша писемна згадка про Липники датується 1880 роком. У восьмому томі Географічного словника Королівства Польського, виданого у Варшаві в 1889 році, написано: «… При гостинці Львів — Стрий на роздоріжжі до Поршни стояла корчма…» [17]. Старожили розповідають, що власником цієї корчми був якийсь Шульц, який проживав у Варшаві і якомусь стражнику (Костишину) прислав довіреність на право її продажу. Напевне, стражник і купив корчму та земельну ділянку біля неї. Більшість населення села як тоді, так і тепер складають українці. У селі церкви не було, тому мешканці Липник ходили на Богослужіння до церкви Покрови Пресвятої Богородиці в сусідньому селі Поршна. Бажання мати свій храм у липниківчан виникло у 1935 році, після Святої Місії, на честь якої в селі на місці під побудову храму було встановлено кам’яний хрест [11]. 22 березня 1938 року парох Поршни і Підсадок о. Денис‑Марко Лукашевич, попросив дозволу конситсторії на виділення земельної ділянки 360 м. кв під будівництво церкви [1, 5]. Того самого дня отець подав до консисторії ще одну заяву з проханням дозволити купити для Липників стару дерев’яну церкву в с. Цеперів, збудовану з берестового дерева біля 1700 року. Її оглянули члени церковного комітету і визнали за добру. Громада Цеперова просила за цю церкву 600 золотих. Також отець мотивував своє прохання тим що цього року римо‑католицька громада, яка складає третину населення Липник, планує завершення будівництва костелу [1, 11], [6, 62]. У консисторії не знали про ситуацію в Липниках, тому наказали щирецькому декану о. Володимиру Семківу, з’ясувати справу. 5 травня того ж року отець‑декан надіслав листа до консисторії і пояснив що хутір Липники постав при стрийській трасі і має понад 60 господарств. Також повідомив що римо‑католики вже збудували свою каплицю, а українці греко‑католики вимушені долати відстань у 5 кілометрів, щоб потрапити на Богослужіння до Поршни. Тому о. декан В. Семків також просив про виділення грунту на будівництво каплиці для мешканців Липник. Консисторія дала дозвіл на виділення 200 м. кв. землі. В архівній справі є схема, на якій позначено місце під будівництво каплиці на стику стрийської траси і дороги до Поршни [1, 2–5]. На жаль ці всі плани перекреслила польська окупаційна влада, яка не дозволила заснувати окрему парафію в Липниках [6, 62–63]. З приходом московських окупантів в костелі влаштували військову лазню, а в 1945 році спалили. У 1958 році, за наказом московських окупантів, хрест було демонтовано. Наново встановлений у 1991 році при трасі перед поворотом на Поршну. Можливість побудови власного храму з’явилась лише на початку 1990‑х років з приходом незалежності України та легалізацією Української Греко‑Католицької Церкви. У 1990‑му році на замовляння релігійної громади с. Липники та пароха о. Володимира Біляєва, архітектором Мироном Вендзиловичем, було розроблено проєкт храму та п’ятиярусного іконостасу до нього. 12 липня 1991 року було встановлено дерев’яний хрест з таблицею, про те що тут буде побудовано храм на честь святих апостолів Петра і Павла греко‑католицькою громадою села Липник. Будівництво храму розпочалось того ж року з ініціативи парафіян та за кошти жертводавців. На час будівництва храму, поруч була встановлена тимчасова каплиця, в якій відбувались Богослужіння та дзвіниця на два дзвони біля неї. Старшим братом — п. Іван Курилко. Сприяння у будівництві храму надавали державні підприємства «Львівтрансгаз» (ген. директор І. Полцан), Нафтопровід «Дружба» (ген. директор Любомир Буняк), будівельне управління «Нафтогазбуд» (гол. інж. М. Яблонський), банк «Золотий Лев» (голова правління О. Мощенець), приватне підприємство «ГАЛФ» (засновник Г. М. Филипів), Липниківське лісництво (лісничий Анатолій Дейнека) [13], [16]. Мирон Вендзилович помер 8 квітня 1992 року, подальшим будівництвом храму за проєктом батька керував його син Олександр. У 1995 році в храмі були встановлені вітражі виготовлені фірмою «Беркут» за проєктом художника Олександра Гороб’юка. 4 січня 1998 року в новозбудованому храмі відбулась перша Літургія на яку прибули поршняни з пам’ятними подарунками [7, 220]. Перший п’ятиярусний дерев’яний дубовий іконостас був виконаний у кінці 1990‑х років майстрами з Басівки, Євгеном Осташевським (різьба) та братами Балущаками (малярство ікон). У квітні 2000 року парохом у Липниках призначений о. Олексій Хілінський. 12 липня 2002 року освячення храму здійснював єпископ‑помічник Львівський - Ігор Возняк. З 2004 року парохом храму був о. Тарас Крупач. Розпис святилища виконаний у 2006 році, раніше, ніж інші стінописи, групою випускників кафедри сакрального мистецтва, а саме Дмитром Васильківим, Тетяною Знак та Уляною Ших. З 2007 року адміністратором парафії є о. Олексій Коростіль. Старшим братом обрано Мирона Хамуляка. Взимку 2011 року для виконання розписів була запрошена група іконописців під керівництвом Андрія Сивака. Разом з ним над розписами церкви працювали Тарас Новак, Мирослав Півтораніс, Михайло Кіцак, Василь Сивак, Андрій Кириченко, Ярослав Федів та Володимир Кордіяка. У жовтні 2012 року до виконання чотирьох медальйонів на стелі храму долучились студенти‑практиканти кафедри сакрального мистецтва ЛНАМ (Богдан Зятик, Іванка Демчук, Марта Сойка та Софія Марущак), під керівництвом Романа Кислого. Роботи над поліхромією були завершені у 2013 році. 21 липня 2013 року обряд освячення розписів храму здійснив владика Венедикт Алексійчук. Старшим братом обрано Сергія Воловода. Під його керівництвом було зроблено благоустрій території довкола храму. 11 травня 2020 року в храмі був встановлений кам’яний іконостас за проєктом Назара Муравського. 19 серпня 2022 року, стараннями родини Бекишів, преосвященний владика Іриней Білик ЧСВВ, Канонік Папської Базиліки Санта Марія Маджоре, привіз з Риму до храму свв. апп. Петра і Павла у с. Липники на постійне перебування мощі святих верховних апостолів Петра і Павла.
Архітектура
Мурована, одноверха, хрещата в плані церковна споруда в неовізантійському стилі. Базована на характерній для церков східного обряду хрестово‑купольній структурі, з одним верхом. Складається з вівтаря, нави з крилами, бабинця та захристій. Святилищем орієнтована на схід. Між бічними раменами, бабинцем і апсидою з півкруглим виступом розміщені приділи, над якими здіймаються чотири восьмигранні відкриті ліхтарі увінчані хрестами. Великий шоломовидний купол розміщений на циліндричному світловому барабані над центральною навою. Верх бані увінчаний відкритим ліхтарем та хрестом. Бічні рамена та святилище є півкруглими в плані. Бічні рамена накриті низькими широкими півконусними дахами. Подібне накриття є над святилищем, але комбіноване з двосхилим дахом. Стіни бічних рамен, святилиша та приділів оздоблені декоративними вертикальними мурованими ребрами. У бічних раменах є по три високі півциркульні вікна з кожної сторони. У вівтарі їх також три, але вони нижчі. Вхідні двері розташовані на підвищенні до них ведуть кам’яні обтесані сходи. Над вхідними дверима з дерев’яними різьбленими накладками, є дашок. Над дашком на рівні хорів, велике прямокутне вікно з вітражем. Автентичні віконні металеві рами з вітражними вставками, замінені на пластикові вікна. Дві автентичні вітражні композиції, збережені на хорах і в святилищі. Хрести на ліхтарях зроблені з нержавіючої сталі. Баня і дахи храму покриті цинковою оцинкованою бляхою сірого матового відтінку. Декоративні вертикальні ребра присутні і в барабані бані. З північно східної сторони між святилищем і бічним приділом до храму прилягає не високе приміщення ризниці, до якого ведуть кам’яні сходи зі східної сторони, де розташовані двері. З південно‑східної сторони є аналогічне приміщення паламарні, але без входу зовні. Стилістика бані за формою віддалено нагадує купол собору Святого Петра в Римі. На кутах кожного з чотирьох приділів є по одному високому вікні півциркульної форми.
Інтер'єр
Інтер’єр, однонавний, просторий, світлий. Простір нави об’єднаний з бічними раменами, приділами та бабинцем, творять просторе середовище храму вірних. Склепіння нави спирається на чотири високі циліндричні стовпи‑колони, розташовані довкола квадратного простору під банею. Велика нава вгорі, розкривається в рівноширокий квадратний об’єм і з допомогою вітрил переходить у круглий світлий барабан, завершений глухим куполом. Весь простір храму за винятком центрального куполу і малого куполу над престолом у вівтарі, завершується плоскою стелею. Над бабинцем у західній частині храму розташовані хори, відгороджені дерев’яною балюстрадою. Доступ до хорів забезпечують дві сходові клітини розташовані у західних кутових приділах. Балюстрада хорів поділена на три частини завдяки двом колонам нави що прилягають до хорів та підтримують їх. Вікна в храмі розташовані доволі високо. Вівтарна частина та бічні крила є півкруглими в плані. Дві вітражні композиції в інтер’єрі храму в 1995 році виготовлені у Львові фірмою «Беркут» за проєктом художника Олександра Гороб’юка. На хорах зображено святих апостолів Петра і Павла, а в святилищі – Євхаристійну Чашу. Вітражі виконували майстри: Євген Барановський, Дмитро Бегер, Роман Котур, Андрій Милянич та Олексій Харькев, що разом представляли фірму «Беркут», директором якої був Юрій Бек (ці дані та рік і місце створення довідуємось з підпису в нижній частині композиції «Апостоли»). Традиційно у храмі є престіл, тетрапод та проскомидійник, які виготовлені з дерева, та оздоблені різьбленими позолоченими накладками. Три стінки престолу прекрашені мальованими на полотні образами, на яких зображено: Жертву Авраама, Неопалиму Купину та Моління про Чашу. Різьблений кивот на престолі у 1990‑х роках виготовив Орест Ших. В бічних крилах розміщені дерев’яні лави. В правому крилі розташована композиція Голгофа (Розп’яття з пристоячими) авторства братів Балущаків з Басівки, виконана у кінці 1990‑х років. У святилищі в спеціальній рамі зберігається мальована Плащаниця ХХ століття, що ймовірно належить до творів самбірської школи «Ризниця». У паламарні знаходиться ікона Тайної Вечері, ХХ ст. виконана методом малярства по друку на полотні.
Іконостас
Конструкція низького одноярусного кам’яного іконостасу у візантійському стилі виконана у 2020 році за проєктом Назара Муравського. Вівтарна перегорода виготовлена з білого тесаного дем’янського каменю. Скрадається з двох предел декорованих різьбою, ряду колон з капітелями та аркатурним фризом з п’яти арок, які кріпляться до прямого антаблементу, який в центральній частині об’єднаний з аркою яка піднімається над ним і увінчується кам’яним хрестом. Ікони Богородиці Неустанної Помочі та Преображення Господнього, які зараз є в іконостасі на місці намісних, намалювала і пожертвувала храму п. Наталія Стасів.
Ікони
Парафіянка Наталія Стасів, намалювала та пожертвувала до храму ряд ікон. Зокрема ікону Богоявлення над проскомидійником, храмову ікону свв. Апп. Петра і Павла на тетраподі та ще ряд празникових ікон, які періодично виставляються для вшанування з нагоди церковних свят на тетраподі. Ці ікони намальовані за зразками українських ікон ХV століття. У ризниці є ікона Богородиці Одигітрії поч. ХХ ст. з центральної України.
Стінопис
Розпис храму виконаний у неовізантійській стилістиці яка базується на українській та зарубіжній іконографії ХІІ-ХХІ ст. У святилищі зображена сцена Євхаристії, або як її ще називають Причастя апостолів. Христос з хлібом та Євхаристійною чашею зображений двічі, у тричетвертному ракурсі, розвернений до апостолів, по обидві сторони від центрального вікна з вітражем. На обох стінах святилища бачимо 12 апостолів, по шість з кожної сторони, які прямують до Христа, щоб прийняти Євхаристію. На північній та південній стінах святилища ближче до іконостасу, зображено у медальйонах трьох святителів (Василія Великого, Івана Золотоустого, Григорія Богослова) та св. муч. Йосафата Кунцевича, архиєпископа Полоцького. Легкий зеленкавий колорит святилища задав тональність розпису решти храму. Те саме стосується і орнаментів. Початково в куполі над престолом був намальований Ангець Божий. У 2013 році його замалювали замінивши на орнаментальну композицію в вигляді хреста. Від першої композиції залишився текст цитати з Євангелії від Івана: «Оце Агнець Божий, що на себе гріхи світу бере».
В куполі бачимо зображення Христа Вседержителя що возсідає на веселці в оточенні ангельських сил. Вогненний яскраво оранжевий колорит куполу та барабану виразно вирізняється з поміж інших частин поліхромії, які виконанні у більш стриманій холодній кольоровій гамі. У барабані під вікнами бачимо Богородицю Оранту та сім архангелів, в центрі яких Архистратиг Михаїл зображений як воїн в обладунках з мечем та сферою. На вітрилах намальовані символи чотирьох євангелистів. На стелі в крилах нави зображено дві великі композиції Різдва та Воскресіння Христового. На стелі над амвоном бачимо Спаса Нерукотворного. На стелі хорів — Етимасію. На стелі чотирьох кутових приділів — чотири медальйони з християнськими символами чотирьох стихій: вода — корабель, земля — дерево життя, повітря — голуб, вогонь — менора. На східній стіні нави з північного боку зображено перше чудо Христове на весіллі в Кані Галилейській, яке він вчинив на прохання своєї Матері. На східній стіні південного приділу бачимо композицію Розп’яття Господнього. Оскільки храм посвячений Верховним апостолам Петрові та Павлові, то відповідно на північній стіні північного приділу зображено сцену Урятування Петра, а з протилежного боку в південному приділі сюжет «Навернення Савла». На стінах крил нави між вікнами художники намалювали Новомучеників УГКЦ.
Довкілля церкви
З північно‑західної сторони церкви, розташований дерев’яний хрест з металевою таблицею, встановлений та освячений 12 липня 1991 року, з повідомленням що на цьому місці греко‑католицькою громадою села Липники буде побудовано храм на честь Святих Верховних апостолів Петра і Павла. Трохи далі розташована висока чотириярусна відкрита металева дзвіниця на чотири дзвони. Дах дзвіниці має пірамідальну форму і увінчується хрестом. Поруч на щоглі майорить національний синьо‑жовтий прапор України. З південно‑західного боку від храму, за межею церковного подвір’я розташована плебанія. З північної сторони від дороги до храму вимощений бруківкою та обсаджений алеєю з акуратно підстрижених конусовидних туй та кулястих кущів, хідник. Ковану вхідну браму до церковного подвір’я виконали студенти відділу художнього металу Львівського державного коледжу декоративно‑ужиткового мистецтва ім. Івана Труша, під керівництвом завідуючого відділом Остапом Лучинським, за директора Богдана Коцая. По праву сторону від вхідної брами при дорозі розташований пам’ятник присвячений Героям Небесної Сотні та Борцям за волю України. Зокрема на стелах викарбувані імена липниківчан: Героя Небесної Сотні Миколи‑Олега Паньківа та волонтера і паламаря храму, Героя України Володимира Боднара, які віддали своє життя за Україну. Автором пам’ятника є скульптор Назар Король [10].
текст: Богдан Зятик
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Центральний державний історичний архів України, м. Львів (ЦДІАЛ), ф. 201, оп. 1б, спр. 4263
- Владика Венедикт звершив освячення розписів храму в с. Липники. Фото [Електронний ресурс] // Українська Греко-Католицька Церква. Львівська Архиєпархія — 23. 07. 2013 — Режим доступу до статті : https://web.archive.org/web/20160828140154/http://www.ugcc.lviv.ua/actual/news/202-Vladika_Venedikt_zvershiv_osvjachenn.html
- Зятик Б. Поліхромія святилища храму Святих апостолів Петра і Павла села Липники 2006—2013 рр. Пошуки мистецького стилю та іконографії. / Богдан Зятик // Вісник Львівської національної академії мистецтв. — Львів : ЛНАМ, 2016. — Вип. 28. — С. 176—188.
- Зятик Б. Поліхромія храму Святих апостолів Петра і Павла в селі Липники 2006-2013 рр.: пошуки мистецького стилю та іконографії. / Богдан Зятик // Матеріали науково-теоретичної конференції професорсько-викладацького складу, аспірантів і здобувачів ЛНАМ «Суспільно-культурний вимір творчості: Актуальна форма та больові точки життя нації» 20 травня 2015 року - Львів, ЛНАМ 2015. — С. 50.
- Козловська О. Село Поршна (1939-1996) Історико-краєзнавчий та етнографічний нарис / Ольга Козловська — Львів : [б. в.], 1996. — 139 с.
- Лаба В. Літопис парафії Поршна / Василь Лаба — Львів : [б. в.], 2013. — 104 с.
- Лаба В. Нарис історії села Поршна з найдавніших часів до 1939 року. / Василь Лаба — Львів : [б. в.], 1996. — 55 с.
- Липники (Солонківська сільська громада) [Електронний ресурс] // Вікіпедія. Вільна енциклопедія. — Режим доступу до статті : https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B8%D0%BF%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B8_(%D0%A1%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%81%D1%96%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%B3%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%B4%D0%B0)
- Мандзюк М. 80 років храму Покрови Пресвятої Богородиці села Поршна Пустомитівського деканату Львівської Архиєпархії УГКЦ, 14 жовтня 2004 року [Ч/б вкладка до буклету] / Мандзюк Марія — 2004. — С. 2—3.
- Пам’ятник воїну АТО [Електронний ресурс] // Сайт скульптора Назара Короля — Режим доступу до сайту : http://nazarkorol.com.ua/?page_id=123
- Парафія святих апостолів Петра і Павла села Липники [Електронний ресурс] // Соціальна мережа Фейсбук. — Режим доступу до офіційної сторінки : https://www.facebook.com/cerkva.lypnyky
- Поршна // Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Львівська область / Ред. кол. тому: Маланчук В. Ю. (гол. редкол.), Гнидюк М. Я., Дудикевич Б. К., Івасюта М. К., Крип'якевич I. П., Огоновський В. П., Олексюк М. М., Пастер П. I. (відп. секр. редкол.), Сісецький А. Г., Смішко М. Ю., Челак П. П., Чугайов В. П. АН УРСР. Інститут історії. – К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1968. — С. 603.
- Угрин С. Липники / Степан Угрин // Поршна: школа, події, люди (нарис з історії сіл Поршни, Підсадок і Липник) / [авт.-уклад. Степан Штогрин]. – Львів: Ліга-Прес, 2000. – С. 214-226.
- Храм святих апостолів Петра і Павла (Липники) [Електронний ресурс] // Вікіпедія. Вільна енциклопедія. — Режим доступу до статті : https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D1%80%D0%B0%D0%BC_%D1%81%D0%B2%D1%8F%D1%82%D0%B8%D1%85_%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D0%B2_%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%B0_%D1%96_%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%B0_(%D0%9B%D0%B8%D0%BF%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B8)
- Церква святих апостолів Петра і Павла [Електронний ресурс] // Інтерактивна карта Української Греко-Католицької Церкви — Режим доступу до статті : https://map.ugcc.ua/view/2839-tserkva-svyatyh-apostoliv-petra-i-pavla-s-lypnyky-lvivska-oblast
- Штогрин С. І. Поршна: школа, події, люди (нарис з історії сіл Поршни, Підсадок і Липник) / Степан Штогрин. — Львів : Ліга-Прес, 2000. — 352 с.
- Porszna // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Druk «Wieku», 1887. — Т. VIII. — S. 827 — 829. (пол.)
Церква Пресвятої Трійці
Дерев’яна церква Пресвятої Трійці в Жовкві побудована у 1720 р. на кошти парафіян на місці давнішої, яка згоріла у пожежі 1717/1719 р. Церква високих струнких пропорцій гармонійна з трьома гранчастими верхами та широким опасанням, відноситься до кращих прикладів дерев’яної сакральної архітектури. За архітектурою подібна до церкви св. Параскеви у Крехові. В її інтер’єрі зберігся автентичний бароковий іконостас, який виконали майстри жовківської школи, що була провідною в Галичині наприкінці 17 — у перших десятиліттях 18 ст. Іконостас шестиярусний вражає професійністю малюнку ікон, гармонійним колоритом з акцентами червоного та синього, що гармоніює з багатством золочених площин декоративно гравійованого тла ікон та орнаментальної різьби на обрамленнях ікон, на барокових витих колонах, виступаючих карнизах та консолях. На іконах іконостасу не виявлено імен майстрів, втім авторство цього ансамблю пов’язують з місцевою школою. Намісні ікони Христа і Богородиці (1720‑х рр.) приписують провідному майстрові Жовкви того часу Василеві Петрановичу, інші ікони — Михайлові Рутковичу. Різьбу іконостасу пов’язують з жовківським майстром Ігнатієм Стобенським.
Історія
Церква Пресвятої Трійці в Жовкві на Львівській передмісті була збудована у 1720 р. на місці попередньої, яка згоріла у пожежі міста у 1717 або 1719 р. Відомо, що попередня церква була збудована у 1601 р. [3; 5]. У візитації 1792 р. (і в давнішій з 1763 р.) церква Пресвятої Трійці описана у теперішньому вигляді [1, 4–6]. Вона була зі соснового дерева стояла на дубових підвалинах на підмурівку з каменів, побита ґонтами, з трьома верхами. До церкви вело троє дверей. Біля церкви описаний цвинтар огороджений парканом.
Престіл у святилищі в церкві був мурований з антимінсом львівського єпископа Атанасія Шептицького. Іконостас описаний як чудової різьбярської роботи і мальовання. Тоді на стінах біля іконостасу було багато образів на полотні на та папері (очевидно, друкованих). Біля лівого крилоса в наві церкви був вівтар різьбярської роботи немальований з образом Богородиці на мідній блясі. На цьому вівтарі був антимінс Атанасія Шептицького 1730 р. Цікаво, що в церкві була сповідальниця «столярської роботи», а над нею «полотняний образ грішника, що покутує». В бабинці зліва стояв вівтарик св. Миколая теж з антимінсом Атанасія Шептицького 1723 р. Справа у бабинці був вівтар Введення Пресвятої Богородиці також з антимінсом. У бабинці була процесійна ікона з образом Пресвятої Трійці та Введення Богородиці. На хорах церкви знаходився намальований на полотні і складений Божий гріб. Зі сторони святилища церква мала прибудовану муровану ризницю, яка у візитації названа «скарбчик».
Парохом церкви тоді був о. Симеон Клепкевич, який теж був жовківським деканом. Висвячений на священика він був Перемиським єпископом Максиміліном Рилом у 1788 р. Метрика в церкві була від 1720 р. Всіх «душ», що належали тоді до парафії було 636. Братства при церкві не було [1, 7–8].
У період радянської окупації церква не діяла. У 1970‑х роках споруду та її іконостас реставрували. Тоді було усунено пізніші прибудови та перекрито церкву ґонтом. 1991 р. церкву було передано православній громаді (до 1993 р.), а в 1996 р. — греко‑католицькій [3, 128]. У 2013 р. церква св. Трійці в Жовкві віднесена до списку світової спадщини ЮНЕСКО. Нещодавно завершено комплексну реставрацію споруди. У 2019–2022 рр. іконостас відреставровано у Львівському філіалі Національного науково‑дослідного реставраційного центру України.
Іконостас
Іконостас у церкві Пресвятої Трійці у Жовкві встановлений після побудови церкви, у 1720‑х роках (деякі дослідники вказують 1728 або 1729 р.) на кошти місцевих парафіян та пожертви королевича Костянтина Собєського [3, 128; 5]. Структура та різьба іконостасу мають виражений бароковий стиль. Ансамбль вражає величністю та гармонією поєднання складних золочених декоративно різьблених обрамлень та структури з іконами. Особливо пишними у цьому іконостасі є ажурно різьблені позолочені царські врата з мотивом Древа Єсеєвого, який представляє родовід Христа від Єсея, батька царя Давида. Така іконографія українських царських врат поширилася у 18 ст., зокрема, її розвивали жовківські майстри‑різб’ярі наприкінці 17 — у першій половині 18 ст. На місцевому ґрунті першим прикладом таких врат був іконостас у церкві Різдва Христового.
Обабіч намісних ікон та центральної ікони у чині Моління майстерно вирізьблені ажурні виті колони з мотивом виноградного грона. В. Свєнціцька, а за нею інші науковці припустили, що різьбу іконостасу в церкві Пресвятої Трійці виконав місцевий майстер Ігнатій Стобенський, який на той час проживав у Жовкві, та, ймовірно, був парафіянином цієї церкви [4, 148–149; 6]. Оскільки підписів майстрів на іконостасі не виявлено, його атрибуція конкретним авторам залишається гіпотетичною. Характерним для барокових іконостасів є нерівний піднятий до центру молільний ярус, що бачимо у цьому ансамблі. Також типовою ознакою барокових іконостасів є різна форма ікон та глибокий портал царських врат у формі трифолія. Іконостас шестиярусний, налічує цокольний, намісний яруси, ярус Неділь‑П’ятидесятниці, празниковий, молільний та пророчий. Увінчує іконостас Розп’яття з пристоячими та сценами страстей. Іконографію іконостасів жовківських майстрів вирізняє ярус Неділь‑П’ятидесятниці та уміщення страсних сцен на завершенні іконостасу у медальйонах оточених різьбою обабіч Розп’яття, як бачимо у цьому ансамблі.
У церкві доволі вузький вівтарний простір, відповідно пишний іконостас виглядає дещо затиснутим. Ймовірно, щоб зекономити місце, майстрам довелося закомпонувати апостолів по два на одній дошці, а в празниковому ярусі умістити лише шість ікон, на відміну від традиційних 12. Через те, що ікони апостолів підняті, величина празникових ікон є різною, ті, що ближче до центру є більшими. Також цікавою ознакою ікон апостолів у цьому іконостасі є те, що вони зображені сидячи на хмарах. Сидячі постави апостолів є не типовими для чину Моління, бо не відповідають його первісній ідеї. Сидячи апостолів зображують в іконографії Страшного суду, де вони представлені як судді. Зліва в намісному ярусі уміщена ікона Переображення Господнього, що пов’язано із посвятою церкви Пресвятій Трійці.
Як відомо день Переображення Господнього називають Богоявленням, оскільки тоді відбулося об’явлення Трійці. Намісні ікони Христа та Богородиці цього іконостасу приписують авторству жовківського міщанина, придворного маляра королевичів Собєських Василя Петрановича. Це підтверджує порівняння ікон з його іншими творами. Хоча Петранович працював у доволі реалістичній бароковій манері часто малюючи портрети для своїх патронів, в цих іконах він використав золочене тло з плоскорізьбленими орнаментами та традиційну іконографію. Малюнком ликів ці ікони відрізняються від інших ікон іконостасу. Автором інших ікон іконостасу, ймовірно, був син відомого іконописця Івана Рутковича — Михайло [2]. Він відомий за підписом на іконі Коронування Богородиці 1724 р. у церкві с. Ковалівка (Польща), а також йому, очевидно, належить ікона Хрещення Христового у цій же церкві. Дияконські врата з Архістратигом Михаїлом у церкві Трійці в Жовкві мають відмінну манеру малярства, ніж інші ікони, тому, можливо, вони руки ще іншого майстра. Іконостас становить цілісний мистецький твір своєї епохи та належно разом із церквою увійшов до списку світової спадщини «Юнеско».
Ікони
На час обстеження ікон у церкві не було. У 2001 р. з церкви були викрадені ікони, які розташовувалися на стінах [3, 129].
Стінопис
У святилищі церкви зберігся стінопис другої половини 18 ст. (на час дослідження не був доступний для огляду). Стінопис виконаний у пізньобароковому стилі, олією [3, 129]. Тут закомпоновані сцени Жертвоприношення Авраама та Молитва Мойсея на горі Синай, намальовані на тлі краєвиду з рослинами та архітектурою [5]. На темних дошках стіни хорів, що виходить до нави намальовані декоративні вазони з квітами (18 ст.).
текст: Роксолана Косів
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Візитація Жовківського деканату 1792—1793 рр. Державний архів у Перемишлі. Акти Греко-Католицької єпархії (ABGK). № 327.
- Зілінко Р. До питання атрибуції та датування творів Івана Рутковича і його оточення. Літопис Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького. Львів, 2007. № 5. С. 79-99.
- Откович Т. Іконостас церкви Святої Трійці в Жовкві (дослідження та реставрація). Бюлетень Львівського філіалу Національного науково-дослідного реставраційного центру України. Львів, 2006. № 2 (8). С. 128-135.
- Свєнціцька В. Словник жовківських майстрів живопису і різьби. Українське мистецтво. Київ, 1967. Вип. 1. С. 133-149.
- Слободян В. Церкви Жовкви. Часопис Ї. Львів, 2012. № 67. http://www.ji.lviv.ua/n67texts/Cerkvy_Zhovkvy.htm
- Кубай М. Мистецька спадщина Жовкви. http://diaz-zhovkva.org.ua/doc
Церква Святого Архангела Михайла
Церква в Жирівці збудована народними майстрами 1770 року старанням пароха о. Андрія Снігуровича, є характерною для Галичини — дерев’яна, тризрубна, триверха; високі кожуховані ґонтами восьмери, що виростають з четвериків, вкриті шоломовими банями зі сліпими ліхтарями і маківками; зруби підопасання прикриває широке піддашшя, що спирається на випусти вінців зрубів. Натомість інтер’єр церкви абсолютно унікальний, позаяк, на відміну від інших традиційних церков, щедро наповнений об’ємною професійною і наївною скульптурою янголів та святих. Пишно оздоблений бароковий з маньєристичними колонками запрестольний вівтар закуплений з львівської латинської катедри. Іконостас та бічні вівтарі в стилі рококо виготовили різьбярі та іконописці наприкінці XVIII ст. до церкви. Увагу привертають дияконські двері з різьбленими архангелами Михайлом та Гаврилом. У 2020 році з ініціятиви місцевої громади, за підтримки пароха о. Юрія Нецька, церкву відреставрували ззовні під керівництвом архітектора‑реставратора Юрія Дубика; майстри з Косівщини замінили бляшане покриття стін на властиве ґонтове кожухування, баню і дахи, покриті оцинкованою бляхою пофарбували брунатним кольором.
Історія
Найдавніші відомості про село Жирівку походять з 1485 року [1], а вже під роком 1499 в документах вперше згадується сільська церква. Але, коли вона була збудована, невідомо. У 1678 році львівській єпископ Онуфрій Шумлянський для церкви Св. архистратига Михайла в Жиравці висвятив священника о. Івана, за час душпастерства якого 1684 в селі була зведена нова дерев’яна церква. Невдовзі, 1697 року О. Шумлянський висвятив до Жиравки нового священника — о. Тимотея. З цього приводу мешканець Жиравки Михайло Гавура подарував до церкви «Тріодіон» львівського друку 1688 року, зафіксувавши це у вкладному написі.
У 1760 році парохом Жиравки став о. Андрій Снігурович, до нього був о. Гаврило Вишневський. За о. Снігуровича, 1765 року церкву відвідав генеральний візитатор Львівської єпархії о. Микола Шадурський, котрий в складеному акті візитації залишив дуже скрупульозний опис церкви, зведеної 1684 року: «Церква Собору св. арх. Михайла в стінах з дубового, а далі з смерекового гибльованого дерева, з трьома четвіркою випровадженими верхами, ґонтами побита. Підлога з тертиць укладена. Досить помірна і ясна. З дверима з бабинця на захід дубовими, належно окутими та із замком внутрішнім, який потребує ремонту. Року 1684, як видно з напису на балці, первісно виставлена, але невідомо через давність, ким поблагословлена. Коло церкви цвинтар парканом довкола обведений, з одною фірткою від села на двері замиканою. Коло неї прекрасна дзвіниця на чотирьох дубових стовпах в’язана, також під ґонтами. На ній дзвонів невеликих три і два більші». Далі описано престіл та антимінс світлійшого кир Льва Шептицького, єпископа Львівського, з реліквіями, антепедіум при престолі на полотні мальований, жертовник, гафтофана плащаниця, запрестольна ікона у різьбленій рамі, різьблений киворій з дерев’яним хрестом, по боках дві пари дерев'яних точених ліхтарів, дві кадильниці – срібна і мосяжна, жертовник, над яким ікона Розп'яття Господнього на полотні в рамі дерев'яній [4].
Отже, церква з 1684 року традиційно була тридільною триверхою і складалася з ширшої квадратової нави та вужчих прямокутних вівтаря і бабинця. Всі три частини вкривали пірамідальні наметові верхи, характерні для давніх галицьких церков. Оперізувало церкву піддашшя, під яким ховалася невелика прямокутна ніша при північній стіні вівтаря. Церква була дуже багата, що зафіксовано у візитаційному описі, зокрема мала срібні чаші, великий срібний хрест на срібній підставі з позолоченим корпусом та написом. Іконостас — цілий з апостолами, пророками, царськими дверима давньої сницерської роботи і малювання, з намісними іконами Христа і Богородиці недавно мальованими. Два різьблені вівтарики — з іконою Пр. Богородиці засуваною іконою св. ап. Андрія, та з іконою св. Іваном Хрестителем. На стінах — Страсті Господні стаціями на куртині полотняній мальовані, ікони на дереві та полотні; два процесійних хрести; дві хоругви адамашком червоним обшиті та дві пари полотняні; тетрапод, процесійна ікона, три мосяжні висячі лямпи. В бабинці ікони Покрови Пр. Богородиці та св. арх. Михайла, дві на дереві, одна на полотні, дубова хрестильниця на свячення води. Дуже докладно були описані церковні книги, всі львівського друку: дві Євангелії, Апостол, Трифолой, два Октоїх, Тріодь пісна і цвітна, Служебник давній і Мшал, Требник великий, Ірмолой, Часослов, два Псалтирі і книга казнодійська, Ключ Розумінія звана. Мшал другий, Требник і три Набоженьства унівські [4]. Були описані також церковні ґрунти, священнича резиденція з ґумном, садом і городом на кілька грядок, при якій нижче стоїть церква і цвинтар. Завершував акт візитації опис самої парохії, її священника, мешканців і порядків в громаді. На завершення візитації о. М. Шадурський записав: «Вельможний, вище вказаний генеральний візитатор Львівської єпархії, переглянувши все, що лише під візитаційну інспекцію відповідно до закону підпасти мало, ствердив, що від недавнього часу по встановленні велебного о. Андрія Снігуровича на парохію Жиравецьку немало тутейшній церкві оздоби прибуло, який старанням своїм також для будови нової церкви золотих кількасот (як про це вище ближче вказано) примножив, щоби в так побожному почині і подальше не зупинявся, а помислом задуману цьому місцю учинність до завершення довів і уповноваженням, даним йому зверху, поблагословив».
В акті деканальної візитації Львівського деканату, укладеному деканом в січні 1770 року зазначено: «В Жиравці є порядок щодо вистрою, але сама церква схильна до падіння. На нову дерево є заготовлене.… Декан наказав, щоби в цьому ж році розпочали будівництво, інакше на стару буде накладений інтердикт». А вже в жовтні 1770 року львівський декан відзначив: «Церква в Жиравці не завершена. Нагадав громаді, щоби про завершення якнайшвидше старалися» [17].
Нова церква постала стараннями о. Андрія Снігуровича, про що свідчить різьблений напис на надпоріжнику західних дверей: «Благословенїемъ ѿца и Сна и Стого Дха сосдасѧ церков сіа Року ѿ воплощеніѧ Хрстова АѰО днѧ А маѩ за пресвѵтера Андреа Снѣгоревіча». Історик архітектури, дослідник дерев’яних храмів Василь Слободян переклав цей напис сучасною мовою: «Благословінням Отця і Сина і Святого Духа збудована ця церква Року від народження Христового 1770 дня 1 травня за пресвітера Андрія Снігоревича». На надпоріжнику південних дверей вирізьблений напис: «Блгослови Гди ктиторы Стаго храма сего и даруй имъ здравіе многїа лѣта» [15].
Для нової церкви громада постаралася і про новий вистій. Був виготовлений новий рококовий іконостас, бічні вівтарі, а на запрестольний вівтар перенесли старий вівтар з львівської латинської катедри, звідки куплений за 480 золотих ринських. Перші джерельні відомості про те, що вівтар запрестольний є вже в жиравецькій церкві, походять з церковного інвентаря 1817 року [2]. Ймовірно, під впливом закупленого запрестольного вівтаря був виготовлений рококовий іконостас.
Під час візитації церкви львівським митрополитом Михайлом Левицьким 1827 року відзначено, що 1824 році будівля «новозреперована», тобто відновлена, місцевою владою і новим дахом покрита, фундаментами кам'яними підмурована. Дерев'яна дзвіниця 1819 року ново ґонтами покрита. Під час чергових ремонтів впродовж XIX ст. до північної і південної стін вівтаря добудували захристії, сховані під піддашшям. У 1876 році був відновлений запрестольний вівтар (різьбар з Перемишля Фердинанд Маєрський). В тому ж році була розписана вівтарна частина. Наприкінці ХІХ ст. церкву вкрили бляхою [16].
На початку ХХ ст. на церкву звернули увагу дослідники сакрального будівництва. У 1911 році світлину жиравецької церкви помістив у своїй праці український історик та мистецтвознавець Богдан Януш. А дещо пізніше її включив до свого монументального дослідження Михайло Драґан.
Після Другої світової війни і ліквідації УГКЦ 1946 року на Львівському псевдособорі церкву спочатку підпорядкували російській православній церкві, а в кінці 1950‑х її закрили. Мешканці переховували ключі від церкви та не допустили влаштування в ній якогось складу. У 1963 році постановою Ради міністрів УРСР № 970 від 24 серпня церкву в Жирівці включили до реєстру пам’яток. Але догляд за будівлею продовжувала таємно виконувати місцева громада. Щойно в час так званої перестройки 1989 року її відкрили однією з перших в регіоні. До речі, за підпілля тут служив о. Богдан Білинський (1928–2011), який від 1993 року був парохом села, одночасно викладаючи догматику у Львівській духовній семінарії.
На початку 1990‑го року під керівництвом місцевого дяка Євгена Дробенка укріпили фундаменти церкви. У 1990‑х роках стіни церкви ззовні оббили гофрованою бляхою, такою ж бляхою покрили піддашшя і дахи. В другій половині 2010‑х років громада приступила до будівництва нової мурованої церкви неподалік від старої.
У 2020 році розпочалась реставрація церкви в Жирівці. Її основним ініціятором стала місцева громада та парох о. Юрій Нецька, за підтримки ЛОО Українського Товариства охорони пам’яток і культури, за фінансової підтримки Фонду збереження сакральної спадщини зі США (президентка Христина Лев). Майстри з Косівщини замінили ззовні бляшане покриття стін на властиве ґонтове кожухування. Баню та дахи церкви, покриті оцинкованою бляхою, пофарбували брунатним кольором. Паралельно була здійснена реставрація дерев’яної дзвіниці, збудованої одночасно з церквою. Реставраційні роботи велися під керівництвом архітектора‑реставратора Юрія Дубика.
Архітектура
Церква — дерев’яна, тризрубна, триверха. Складається з ширшої квадратової нави, вужчого гранчастого вівтаря та рівно широкого з вівтарем квадратового бабинця. Всі три зруби завершують великі кожуховані ґонтами світлові восьмерики, що виростають з четвериків, вкриті шоломовими банями зі сліпими ліхтарями і маківками. Бані та ліхтарі покриті оцинкованою бляхою і пофарбовані брунатним кольором, піддашшя і дахи зрубів четвериків нави покриті ґонтами. Відкриті зруби підопасання прикриває широке піддашшя, оперте на випусти вінців зрубів. З південного та північного боків вівтаря прилягають захристії, сховані під піддашшям. Входи до церкви влаштовані на осі західної стіни бабинця та у південній стіні нави. Освітлюється церква великими прямокутними вікнами: по два в південній і північній стіні нави, по одному у південній та північній стінах вівтаря та по одному в трьох стінах бабинця. Додатково в стінах восьмериків влаштовані невеликі круглі віконця. На надпоріжнику дверей чільного входу напис з датою 1770: «Благословенїемъ ѿца и Сна и Стого Дха сосдасѧ церков сіа Року ѿ воплощеніѧ Хрстова АѰО днѧ А маѩ за пресвѵтера Андреа Снѣгоревіча». На надпоріжнику південних дверей вирізьблений напис: «Блгослови Гди ктиторы Стаго храма сего и даруй имъ здравіе многїа лѣта». Двері головного входу — дубові на завісах, з кованими штабами.
Інтер'єр
Внутрішній простір церкви висотно розкритий до зенітів куполів нави, вівтаря і бабинця. Простора квадратова нава через трикутні вітрила переходить у восьмигранний барабан, завершений гранчастим куполом. Така ж конструктивна організація бабинця; гранчастий зруб вівтаря плавно переходить у вужчий барабан накритий гранчастим куполом. Тріумфальна арка між навою та вівтарем заповнена лише нижнім, намісним рядом іконостасу, півциркульний проріз арки відкритий з видом на запрестольний вівтар. Верхні ряди іконостасу поміщені на східній стіні нави над високим арковим прорізом. Нава і бабинець поєднані арковим прорізом у вигляді ослячого хребта. При західній стіні бабинця влаштовані хори з виходом по двомаршових дерев’яних сходах при південній стіні. Перила хорів оздоблені композицією у вигляді накладної різьби — Святий Дух в золотих променях та посріблених хмарах, по боках — в променях місяць та сонце.
При східних стінах нави та бабинця, по кутах розміщені рококові вівтарі ордерного компонування та експресивної архітектурної пластики — оздоблені колонками з композитними капітельками, накладними золоченими рокайлями та характерними невеликими путті, які застигли в динамічних позах на волютах верхнього ярусу; увінчують вівтарі вази. Ікони вівтарів у золочених профільованих рамах. В наві у південно‑східному куті – вівтар з іконою «Собор архангела Михайла», у північно‑східному — з іконою «Воскресіння Господнє»; над ними у здвоєних картушах — пари святих, а в полі верхнього ярусу — голівки янголів на срібних хмарках на тлі золотих променів, з Всевидячим Оком над «Воскресінням Господнім». Вівтарі в бабинці ідентичного компонування, але без скульптурок путті; з образами «Святий Миколай» та «Благовіщення Пресвятої Богородиці, над якими в полі верхнього ярусу — п'ять наївних об’ємних янголів у вигляді чоловічих голівок з крилами навколо образів в овальних рамах – „Христос‑Учитель“ та „Святий Дух“. Скульптури ангели‑путті наївного виконання поміщені на вітрилах при східній стіні бабинця.
В церкви знаходиться три феритрони: з образом коронованої Богородиці з Дитям в овальній рамі, фундований Василем Лисом 1816 року; два феритрони з образам „Воскреслий Христос“ і „Богородиця з Немовлям“, XIX ст. Дві дерев’яні таблиці з об’ємною різьбою — одна з рогами достатку з фруктами та символом Марії, інша — з листками аканту з вінком з квітів та фруктів та з символом Христа.
Величний запрестольний вівтар майстерно виконаний в стилі бароко з маньєрстичними елементами. Його архітектурна конструкція — ордерна, з антаблементом та розірваним фронтоном, щедро оздоблена об’ємною скульптурою янголів та святих професійного та наївного виконання. Середня частина вівтаря фланкована маньєристичними крученими колонами з композитними капітелями, які рясно оздоблені ангеликами. Декорацію широкої рами вівтарної ікони коронованої Богородиці Одигітрії творять скульптурні групи оркестрів і ангельських хорів. Під вівтарною іконою — центральний барельєф зі сценою „Створення Адама“. В тимпані розірваного фронтону — образ архангела Михайла, в тимпані над іконою намальовані архангели Михайло і Гаврило; на пределах — ікони Св. Трійці (зліва) та арх. Михайла (справа).
На стилобатах колон — зліва невідомий католицький святий і св. Ядвіґа, справа св. Варвара і св. Станіслав. Завершується вівтар альфою і омегою — літерами АΏ в трикутнику на тлі променів — символом абсолютної влади Бога та Його Сина Ісуса Христа — посередні, і скульптурами Мойсея та Давида по боках.
Престіл з великою іконою „Таємна вечеря“ на антипедіумі. Кивот на престолі у вигляді архітектурної споруди з двома дверцятами, рясно оздобленої різьбою у стилі рококо — як ззовні, так і всередні, всередині зі скульптуркою воскреслого Христа.
В церкві зберігаються стародруки, зокрема Ірмонологіон 1794 року. Євангеліє, 1690 року, подарованє 1710 до церкви Св. арх. Михайла в Жирівці, зберігається в сусідньому селі.
Іконостас
Намісний ярус іконостасу утворюють дві ікони Пр. Богородиці і Христа, між якими різьблені царські двері з мотивом листків аканту та шістьма клеймами — чотирьох євангелистів та сцен «Неопалима купина» і «Вознесіння пророка Іллі». Зліва від ікони Богородиці різьблені дияконські двері із зображенням архангела Михайла, а справа — такі ж різьблені дияконські двері з зображенням архангела Гаврила. Решта рядів іконостасу поміщені на східній стіні нави над високим арковим прорізом. Празничковий ярус утворюють шість подвійних ікон празничків в рококових картушах та центральна ікона «Таємної вечері». Апостольський ряд утворюють шість парних ікон в рококових картушах та центральна ікона з повнофігурним різьбленим Христом‑Царем та пристоячими. Над парними іконами апостолів поміщені парні ікони пророків в картушах. Над Христом‑Царем — ікона Богородиці в круглій рамі. Завершує іконостас Розп’яття з різьбленим Христом і пристоячими. Доповненням до іконостасу є два рококові вівтарі — справа з іконою «Собору архангела Михайла», а зліва — з іконою «Воскресіння Господнього».
Ікони
В церкві знаходиться багато різних ікон з XIX–XX ст.: Велика ікона «Страсті Господні», XIX ст., на полотні – на північній стіні нави; Вознесіння Господнє – на західній стіні бабинця; Богородиця Одигітрія; коронована Богородиця Одигітрія в квадратовій рамі з вушками; Христос і Богородця Одгітрія в здвоєній рамі; святий Йосафат Кунцевич, Покрова на дошці, Христос Чоловіколюбць, Богородиця Неустанної помочі.
Стінопис
Стіни і куполи всередині оббиті картоном і вкриті розписам — по краях трафаретними орнаментами, куполи — рядами херувмів у вгляді вінка, грані підбаннків з сюжетними композціями.
Довкілля церкви
Територія церкви впорядкована, по периметру з трьох боків обсаджена кущами, зі східного боку, без огорожі, розташований сільський цвинтар; до церкви веде широка вимощена плитками доріжка. У східній частині збережені три кам’яні постаменти від давніх надгробків, очевидно священників; один кам’яний фраґмент з гербами, ймовірно, власників села. З південно‑західного боку від церкви, на схилі розташована дерев’яна триярусна дзвіниця, стовпової конструкції, вкрита наметовим дахом з хрестом на підхрестовому яблуку; нижній ярус — відкритий, голосниковий ярус з вертикальними овальними голосниковими отворами (по два на кожній стіні), з трьома литими бронзовими дзвонами. У південно‑східному куті церковного подвір’я стоїть дерев’яна капличка під двосхилим бляшаним дахом, з простеньким кованим хрестом, з ґаночком. Вище дзвіниці розташований відкритий вівтар. Внизу при південному пряслі огорожі знаходяться могили пароха мітрата о. Богдана Бачинського та його дружини Марії, та давніший кам’яний пам’ятник, ймовірно, також пароха.
текст: Оксана Бойко
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІАУЛ), ф. 131, оп. 1, спр. 232.
- ЦДІАУЛ, ф. 146, оп. 20, спр. 959.
- ЦДІАУЛ, ф. 201, оп. 1, спр. 1391.
- Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького, відділ рукописів і стародруків (далі НМЛ), Ркл-25, арк. 22-26.
- НМЛ, Ркк-89, С. 30, С. 96.
- Науково-технічний архів ДП Інститут Укрзахідпроектреставрація (НТА ІУ), Ло-68-5 Паспорт пам’ятки історії та культури (1976).
- НТА ІУ, Ло-118-1 Паспортизація пам’ятки (1983).
- НТА ІУ Ло-118-2 Пропозиції по пристосуванню. Історична довідка (1983).
- НТА ІУ Ло-191-2а Обліковий паспорт на художні твори в памятках архітектури (1990).
- Жерела до істориї України-Руси. Т. ІІІ. // Описи королівщин в Руських землях XVI віку. Т. ІІІ. Люстрації земель Холмської, Белзької і Львівської / ред. М. Грушевський. – Львів, 1900. – С. 214, С. 357.
- Akta grodzkie i ziemskie. – Lwów, 1891. T. XV. – S. 379, 380.
- Драґан М. Українські деревляні церкви. – Львів, 1937. – Ч. І. – С. 57, 90.
- Рускій Сіон. – Львів, 1876. – Ч. 3. – С. 86.
- Скочиляс І. Книга реєстру катедратика Львівської православної єпархії 1680-1686 років // Записки Наукового Товариства імені Шевченка. Том CCLVI. Праці Історично-Філософської секції. – Львів, 2008. – С. 590.
- Слободян В. Інскрипції на дерев’яних церквах // Вісник Інституту Укрзахідпроектреставрація. – Ч. 18. – Львів, 2008. – С. 61.
- Слободян В. Церква Св. арх. Михайла в Жирівці. Історична довідка, 2023 р., Жирівка
- Gębarowicz M. Szkice z historii sztuki XVII wieku. – Toruń, 1960. – S. 20-21.
- Janusz B. Cerkwie drewniane w okolicach Lwowa. – Warszawa, 1912. – S. 34.
Церква Воздвиження Чесного Хреста
Церква Воздвиження Чесного Хреста, в селі Отиневичі Стрийського району збудована у 1893 році, ймовірно за проєктом Василя Нагірного. На внутрішньому карнизі півд.-сх. грані восьмерика нави є різьблений напис: «Збудовано року 1893». Дерев’яна, одноверха, хрещата в плані. Патроном храму був Алойзій Бохенський. У 1882 році парохом був крилошанин о. Миколай Коцовський, число парафіян було 660. В інтер’єрі зберігся іконостас, бічні вівтарі та церковна обстава кін. ХІХ — поч. ХХ ст. До цього ж часу належав і стінопис храму. Оригінальним є кивот, у вигляді Ковчега Завіту. У 1901 році в селі жило уже 830 греко‑католиків. У 1912 році з канонічною візитацією храм відвідав митрополит Андрей Шептицький. Нова поліхромія виконана Любомиром Залеським у 2008–2011 роках з благословення владики Тараса Сеньківа за отця Олега Флінти, про що свідчить таблиця в інтер’єрі храму.
Історія
Церква Воздвиження Чесного Хреста, в селі Отиневичі Стрийського району збудована у 1893 році, ймовірно за проєктом Василя Нагірного. Про це сповіщає різьблений напис на внутрішньому карнизі півд.-сх. грані восьмерика нави: «Збудовано року 1893». Дерев’яна, одноверха, хрещата в плані. Патроном храму був Алойзій Бохенський. У 1882 році парохом був крилошанин о. Миколай Коцовський, число парафіян було 660. В інтер’єрі зберігся іконостас, бічні вівтарі та церковна обстава кін. ХІХ — поч. ХХ ст. До цього ж часу належав і стінопис храму. Оригінальним є кивот, у вигляді Ковчега Завіту. У 1901 році в селі жило уже 830 греко‑католиків. У 1912 році з канонічною візитацією храм відвідав митрополит Андрей Шептицький. Нова поліхромія виконана Любомиром Залеським у 2008–2011 роках з благословення владики Тараса Сеньківа за отця Олега Флінти, про що свідчить таблиця в інтер’єрі храму.
Архітектура
Церква — дерев’яна, хрещата, одноверха будівля, орієнтована вівтарем на південь, головним входом повернута до сільської дороги. До квадратової нави прилягають рівноширокі прямокутні вівтар та бабинець, а від півночі і півдня рівноширокі вкорочені рамена. До вівтаря від сходу та півдня прилягають невеликі захристії. Центральний зруб увінчаний низьким світловим восьмериками, вкритим приплюснутою шоломовою банею з глухим ліхтарем, увінчаним маківкою з кованим хрестом. Вівтар, бабинець і рамена вкриті двосхилими причілковими дахами з острішками, гребені яких сягають ґзимсу зрубу надопасання нави. Всі вони на гребенях дахів акцентовані ідентичними невеличкими ліхтарями з цибулястими маківками та кованими хрестами. Оперізує церкву піддашшя, оперте на випусти вінців зрубів, під яким заховані захристії. Всі дахи, баня і ліхтарі з маківками покриті оцинкованою бляхою. Стіни церкви вертикально ошальовані дошками з нащільниками та завершені профільованими карнизами, оздобленими зубчиками. Освітлюється церква півциркульними вікнами у західній і східній стінах — по одному у вівтарі і бабинці та по два у раменах, і одне в південній стіні східної захристії, а також круглими віконцями — в південній стіні вівтаря над запрестольною іконою, в північній стіні бабинця над головним входом та в чотирьох гранях підбанника. До церкви веде чотири входи — головний в північній стіні бабинця, бічні – в східних стінах східного рамена та східної захристії і в західній стіні південної захристії. Головний вхід оформлений піднятим над піддашшям причілковим двосхилим дашком акцентованим хрестом. Двері – автентичні, головні – набірні в ялинку, бічні – тафльовані. Стіна головного фасаду під піддашшям та під дашком обличкована горизонтально каліброваним брусом в московському стилі.
Інтер'єр
В інтер’єрі простір нави розкритий до основи маківки. Високий четверик нави через трикутні вітрила переходить у світловий восьмерик. Бабинець та бічні рамена перекриті сеґментними склепіннями, вівтар — вітрильним. Всі простори об’єднані з навою сеґментними арками. Широкі хори при західній стіні нави, з виходом по дерев’яних сходах в північно‑західному куті, відгороджені від нави суцільною не високою дерев'яною перегородкою. В інтер’єрі зберігся п’ятиярусний іконостас, два бічні і запрестольний вівтарі, казальниця та церковна обстава кін. ХІХ — поч. ХХ ст. До цього ж часу належав і стінопис храму. Оригінальним є кивот, у вигляді Ковчега Заповіту з Серцем Христовим в променях сонця та Агнцем на книзі з сімома печатями. Іконостас і церковна обстава збереглись в автентичному вигляді, за винятком помальованих лав та повністю перемальованих стінописів. Вишуканою є казальниця у формі чаші, декорована різьбленими позолоченим накладками. Над казальницею є дашок із різьбленими символами: Святого Духа, Скрижалей Заповіту, хреста якоря та серця. В запрестольному та правому бічних вівтарях є храмові ікони Воздвиження Чесного Хреста в різних іконографічних варіантах. Над останньою є ікона Новозаповітної Трійці. Внизу намальована сцена Покладення до гробу. У лівому приділі ікона св. Миколая, над ним Благовіщення, а внизу Чудо св. Миколая на морі. Автентичним є гарно збережений тетрапод з різьбленими символами: хрестом, якорем, Євангелієм та лавровими галузками.
Іконостас
Пірамідально‑східчастий силует п’ятиярусного іконостасу зумовлений півциркульним арковим ажурним прорізом над намісним рядом, який надає динамічного архітектонічного ритму верхнім ярусам. Уся конструкцію іконостасу перекриває арковий проріз вівтарного простору. Авторів різьби та малярства ікон нам не відомо. Бачимо лиш те, що це були професійні художники кінця ХІХ‑поч. ХХ століття. Різьблений декор царських врат складають реалістичні мотиви виноградної лози. Різьба дияконських дверей також є ажурним і будується на основі рослинних мотивів. Манера малярства ікон є реалістичною і академічною. Фон намісних ікон є позолоченим. Щодо решти ікон то він є сірим. Фон ікони апостолів та пророків виглядає перемальованим на блакитно. Триарковий силует іконостасу відсилає нас до зображень українських книжкових мініатюр ХІ-XIV століть.
В намісному ряді є традиційно, ікони Богородиці Одигітрії та Христа Вседержителя, який тримає в лівій руці сферу. Медальйони царських воріт і дияконських дверей є овальними. На царських воротах зображено чотирьох євангелистів з символами. На дияконських дверях — дияконів Стефана і Лаврентія. Увінчують царські ворота різьблені книга (Євангеліє) з митрою, хрест та єпископський жезл. Над іконою Богородиці є різьблений ажурний напис позолоченими об’ємними літерами на блакитній стрічці: «Матерь Божія». Над іконою Христа аналогічний напис: «Іисусь Хрістось». 12 ікони празникового ряду розміщені в арчастих рамах у два ряди (по шість з кожного боку). Апостольський ярус є на одному рівні, складається з шести ікон з 12 апостолами. Центральний образ Христа Царя на троні, є більшим і вищим за інші ікони. До того ж під ним є ікона Тайної Вечері.
Над апостольським рядом розміщений пророчий з 12 пророками у круглих медальйонах. В центрі над іконою Христа Царя, є маленька ікона Бога Отця. Увінчує іконостас Розп’яття Христове. Над бічними арками пророчого ряду є менші хрести. Декор іконостасу доповнюють позолочені різьблені ажурні накладки та поліхромовані під мармур колони з позолоченими капітелями. Під іконою Богородиці Одигітрії у пределі зображено Втечу до Єгипту. Під іконою Христа, сюжет «Христос і самарянка». Доповнюють ансамбль іконостасу два пристінні вівтарі у бічних навах.
Ікони
При стінах бабинця розташовані дві процесійні ікони (феротрони): Новозаповітної Трійці і Богородиці Одигітрії, та Преображення Господнього. Рама останньої оформлена в неоготичному стилі.
Стінопис
Автентична поліхромія була перемальована у 2008–2011 роках Любомиром Залеським. В центральному куполі зображено Бога Отця в оточенні ангелів. На чотирьох гранях барабану намальовано чотири ангели з Євхаристійними символами (пшениця та виноград). На чотирьох трикутних вітрилах — чотири євангелисти з символами. В бічних навах зображено святих рівноапостольних Володимира і Ольгу, а також сюжети: «Ангели грають на музичних інструментах для Богородиці з Дитятком» та «Вручення ключів апостолу Петру». На південній стіні святилища намальовані князі Борис і Гліб. На правій стіні вівтаря зображено сюжет «Христос Емануїл допомагає Йосипу Обручнику». На склепінні бабинця намальвана Богородиця Покрова. На стіні біля вікна — св. Катерина.
Довкілля церкви
Мурована на три арки дзвіниця розташована з північного‑заходу від церкви.
текст: Богдан Зятик
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Грамота краківського каштеляна, жидачівського старости Івана з Чижова з повідомленням про дозвіл шляхтича Юрші з Ходорівставу жителям орендованих сіл Городища, Отиневич, Вовчатич Сугрова та Підлісок вирізати й вивозити дерево з його лісів і гаю від 4 квітня 1458 р. ― Фонд 181 (Лянцкоронські) оп. 1 спр. 3665 ― Центральний державний історичний архів України, м. Львів. [Електронний ресурс] — Унікальні документи НАФ. Державна архівна служба України — Режим доступу до документу: https://archives.gov.ua/?uniq=1&s=&r=411&a=8&f=1
- Громик В. Дерев'яні церкви Львівської області / Віктор Громик. ― Львів, 2014. ― С. 108.
- Отиневичі [Електронний ресурс] // Дерев’яні церкви Західної України — Режим доступу до статті: http://decerkva.org.ua/otynevychi.html
- Парафія Святих Безсрібників і Чудотворців Косми та Дам’яна в Ходорові: як на всецерковному й деканальному рівні, так і на тлі століть / [упоряд. Л. Калинець]. — Косів: Писаний Камінь, 2023. — 216 с.
- Слободян В. Інскрипції на дерев'яних церквах / Василь Слободян. // Вісник інституту "Укрзахідпроектреставрація" — Ч. 18. — Львів, 2008. — С. 71.
- Шематизм Стрийської Єпархії Української Греко-Католицької Церкви / [упоряд. С. Пак]. — Дрогобич : Коло, 2011. — 504 с. : іл.
- Шематизмь Всечестного Клира Митропол. Архідієцезіи греко-католической Львовской на рокь 1882 — Львовь: Изь типографіи Ставропигійського Института подь управленіемь Стефана Гучковского. — 366 с.
- Zródla dziejowe. Tom XVIII. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. Cz. I. Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. s. 164 – Warszawa: Sklad główny u Gerberta I Wolfa, 1902. - 252 s.
Церква Преображення Господнього
1927–1930 рр. у с. Вороблячин на Яворівщині стараннями пароха села Констянтина Козія та на кошти парафіян побудували велику муровану церкву Преображення Господнього. Споруда є одним з кращих втілених проєктів знаного львівського архітектора Олександра Лушпинського. Вівтарна частина оздоблена поліхромією, яку виконав відомий український митець Дем’ян Горняткевич. У цей період було реалізовано намісний ряд іконостасу, увесь комплекс якого завершили у другій половині ХХ ст.
Видатною пам’яткого галицької архітектури була попередня дерев’яна церква, яку 1662 р. побудував майстер Яць Горн.
Історія
Вороблячин належить до найдавніших поселень на території Розточчя. Перша письмова згадка про село датується 1409 р. Від 1531 р. у Вороблячині зафіксована церковна парафія. 1662 р. на місці попередньої побудували нову дерев’яну церкву. Напис на стіні бабинця сповіщав: «Создася храмъ сей: рк: бж: АХξВ писал Іаць Горн» [3, с. 395–396]. Це була тризрубна одноверха церква з центральним об’ємом перекритим шоломовою банею на восьмерику. Висоту центрального зрубу підкреслював значний нахил його стін до середини. XVIII ст. інтер’єр дерев’яної церкви прикрасили поліхромією.
Упродовж 1918–1945 рр. парохом села був отець Костянтин Козій. Його стараннями на відстані 500 м від дерев’яної розпочали будівництво нової мурованої церкви за проєктом Олександра Лушпинського. За одними відомостями споруду побудували 1922 р. [1, с. 1390], пам’ятна таблиця в інтер’єрі церкви наводить іншу дату: 1927–1930 рр.
Давній дерев’яний храм зберігали як пам’ятний. У 1970‑х рр. розібрану церкву перевезли до Національного музею народної архітектури та побуту України (с. Пирогів під Києвом), де вона не була відтворена (на жаль, згоріла).
Комплекс творів з дерев’яної церкви у Вороблячині тепер зберігається у музеях Львова. Зокрема, у Музей народної архітектури та побуту ім. Климентія Шептицького перенесено іконостас кінця XVIII ст., який встановили в церкві Пресвятої Трійці з с. Клокучки. У цій музейній установі зберігаються також ікона Благовіщення у глибокій різьбленій рамі, яка ймовірно належала до бічного вівтаря другої половини XVIII ст., і кілька хоругв ХІХ ст. У Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького передано п’ять ікон, намальованих на полотні, які належать до спадщини автора намісних ікон з с. Лопушанка Лехнева [2].
Архітектура
Церква Преображення Господнього у Вороблячині є визначною пам’яткою, в якій архітектор Олександр Лушпинський поєднав п’ятикамерну побудову та трибанне завершення. Основні об’єми споруди мають пірамідальну побудову. Найвищою є центральна баня, нижче стоять два куполи, що через відсутність підбанників, здається, вростають у покрівлі вівтаря та бабинця. По кутах нави навколо центральної бані поставлено чотири пілони, увінчані декоративними маківками. Таким чином, церква створює враження семиверхої. Збагачує силует складна барокова форма бань з енергійним ковніром. Різні за розміром і формою (квадратні, аркові, у вигляді бійниці) вікна виконують не лише своє функціональне завдання освітлення внутрішнього простору, а й допомагають у вирішенні композиції фасадів та інтер’єру. Слід звернути увагу на конструктивну особливість споруди: вікна прорізані не традиційно в барабані, а в самому куполі.
Західний фасад архітектор вирішив у вигляді лоджії-підсіння, завдяки чому масив храму збагачується глибиною аркади. О. Лушпинський усвідомлено звернувся до надбань національної спадщини: на згадку приходять форми опасань дерев’яних церков, ренесансних підсінь і ґанки барокових споруд України.
Нерухомий масив церкви оживляють тільки стовпи підсіння та різні за формою й розмірами віконні отвори. Такі храми становлять той етап у архітектурі, коли розвиток певного стилю досягає своєї найвищої точки, а конструктивне вирішення й архітектурно‑мистецький образ повністю зливаються. У таких спорудах немає нічого зайвого: залишені тільки найдоцільніші й функціонально необхідні частини, а в архітектурі та декорі тільки те, що зумовлене конструкцією.
Саме майстерність О. Лушпинського, його вишуканий смак, колористичні та пластичні вподобання, а ще й любов до національної архітектурної традиції сприяли доведенню кожного об’єкта до значного рівня досконалості й своєрідності. Визначальна риса храму — нерухома статичність силуету, монументальна величавість. Білий лапідарний храм на високому пагорбі посеред рівнинної місцевості запам’ятовується надовго [4, с. 62–63].
На жаль, сучасні тинькування фасаду та лускато‑лискучий булат покрівлі зводять нанівець образний задум видатного архітектора.
Інтер'єр
Основне враження від екстер’єру храму визначається пірамідальністю його силуету, увінчаного трьома банями. Співмірність і ступінчастість верхів відповідає просторовій побудові інтер’єру споруди — зовнішні маси ідеально узгоджені з внутрішніми об’ємами. У храмі архітектор запроваджує хори у вигляді літери П, які з трьох сторін огортають стіни бабинця. Завдяки цьому засобу в інтер’єрі виразно прочитується план триконха та хрест, увінчаний сферою центрального купола. Цей ефект додатково підкреслений різною конструкцією бань. Центральна підноситься на високому восьмерику, а бані над вівтарем і бабинцем поставлені без підбанника безпосередньо на пандативи.
Найбільш продуманою та літургійно обґрунтованою є центральна вісь — вид на вівтар. Ця зона — широка та вільна, велична й урочиста — створює в інтер’єрі храму ефект постійного сакрального предстояння вівтареві, майже фізично визначає напрям молитовного звертання.
Іконостас
Іконостас церкви виконано у два етапи. На першому, що відповідає періоду будівництва церкви, поставили намісний ряд, а царські, дияконські врата, празничний, апостольський і пророчий чини можна датувати другою половиною ХХ ст. Значну мистецьку вартість мають ікони намісного ряду — Святого Миколая, Богородиці з Дитятком, Ісуса Христа з Євангелієм і храмова ікона Преображення Господнього.
Стінопис
Стінопис вівтарної частини храму виконав видатний український митець Дем’ян Горняткевич. Поліхромія побудована на контрастних поєднаннях площинного трактування орнаментики та світлотіньового моделювання сюжетних композицій. Орнаментика стін та підпружних арок складна, багата різноманіттям форм, вона щільним килимом вкриває архітектурну поверхню, не порушуючи архітектоніку цілості. Багатий колорит синтезує вишуканість ультрамарину, багряної барви та позолоти. У рослинне плетиво включено шість круглих медальйонів з християнськими символами. Серед них — Агнець Божий, як один із титулів Христа. Два медальйони відведено під зображення Таїнств Євхаристія: Потир в обрамленні виноградної лози та пшеничного колосся; Євхаристійні хліб і риба. Сопричастя з папою Римським і католицькою церквою втілює герб Святого Престолу та Ватикану. Предмети пов’язані зі Страстями Ісус Христа утворюють символічну композицію Arma Christi – «Христова зброя». Нарешті, з’ява Віфлеємської зірки, як посланий богом знак «миру всім на землі», у трактуванні Д. Горняткевича, відбулася над українською дерев’яною церковцею.
У розлогій чаші церковної бані митець розташував сцену храмового свята «Преображення Господнього». В інтерпретації Д. Горняткевича купол буквально потрактовано як великий символ Неба, а по краю небес зчудоване людство в образі трьох апостолів спостерігає за дивом Преображення Господнього, що відбувається у них над головами. Христос в осяйній мандорлі, здається витає у підкупольному просторі, обабіч за дійством спостерігають пророки — Мойсей та Ілля. Наріжні камені світобудови підтримують розташовані на пандативах зображення херувимів.
Розписи нави були виконані в другій половині ХХ ст.
текст: Мар'яна Студницька
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Енциклопедія Українознавства / [за ред. В. Кубійовича]. — Львів : НТШ, 1996. Т. 4 1585 с. — (Перевидання в Україні).
- Косів Р. Ікони на полотні кінця 1680—1690-х рр. з церкви Преображення Господнього с. Вороблячин на Яворівщині // Народознавчі зошити. серія мистецтвознавча. 2014. № 6. С. 1281—1289.
- Слободян В. Церкви України: Перемиська єпархія. Львів [б.в]:1998. 864 с.
- Студницька М., Студницький Р. Церкви Галичини кінця ХІХ – першої третини ХХ ст.: художній образ храму. Львів: ЛНАМ, 2016. – 252 с.
- Шематизмъ всего клира епархій греко-кат. соєдиненыхъ Перемыской, Самборской и Сяноцкой на рокъ вотъ рожд. Христ. 1907. Жовква, 1906. 452 c.
Церква Непорочного зачаття Пресвятої Богородиці
Храм збудований 1762 р. стараннями дідича села Казимира Правдича під опікою Львівського єпископа Льва Шептицького. Пам’ятка належить до видатних творів дерев’яної архітектури галицької школи. В інтер’єрі споруди зберігся унікальний малярський ансамбль стилю бароко‑рококо, датований, згідно з написом на східній стіні та над південними дверима нави, 1763 р. Ідейна програма декорування укладена з акцентом на уславленні засновника церкви та його дружини Петронілли, яка походила з давнього шляхетського роду Путковських гербу Наленч. Цим зумовлена рідкісна для українських церков посвята Непорочному Зачаттю Пресвятої Богородиці та нетипова для східного обряду іконографія стінопису церкви, що засвідчує значний вплив римо‑католицької традиції. Важливе нововведення полягало у відтворенні сюжету місцевої легенди про історію заснування церкви у Вислобоках.
Історія
З розлогого віршованого панегіричного тексту, написаного польською мовою та вміщеного на мармуровій таблиці над південними дверима, дізнаємося, що коли у Вислобоках став дідичем Казимир Правдич, то його заходами і за допомогою Льва Шептицького була побудована церква [2, с. 93]. На час будівництва храму Вислобоки були хутором на 12 дворів. Попри невеликий розмір і малу кількість мешканців, село отримало власного пароха – ієрея Георгія, який підписувався як вікарій церкви Вислобіцької та служив тут до 1765 р. Проте 1798 р., коли місцевий поміщик Вислобіцький загарбав церковні лани, церковна громада у Вислобоках перестала бути окремою парафією. Церкву приєднали до парафії села Сулимова, а 1841 р. — до сусіднього Ременова, і такою ситуація залишалася до Другої світової війни. У радянські часи храм певний час залишався діючим, але 1962 р. його зачинили, а 1989 р. — знову урочисто посвятили. Упродовж наступних двох десятиліть парохом був о. Кость Панас, завдяки старанням якого Вислобоки стали першою греко‑католицькою парафією у Кам’янко‑Бузькому районі Львівської області [1, с. 46].
Одним з перших стінопис церкви у Вислобоках проаналізував знаний український мистецтвознавець радянського часу — Павло Жолтовський, який у руслі тогочасних ідеологічних вимог закцентував увагу на демократизмі народної течії стінопису, що з’явився «в соціальному середовищі кріпацького села» [2, с. 91] та близькості художніх засад малярства до традиційного карпатського живопису на склі [2, с. 98]. Практично усі наступні публікації повторювали висновки авторитетного радянського дослідника мистецтва [1; 5; 6]. Проте такому твердженню суперечать історичні реалії, а також іконографічні та художньо‑виражальні особливості зображень зумовлені специфікою культурно‑конфесійного пограниччя — взаємодії східного та західного християнського світів.
Як уже згадувалося, побудовою храму заопікувався єпископ Львівський, Галицький і Кам’янецький Лев Шептицький, що очолював єпархію упродовж 1749–1779 рр. Він багато уваги приділяв упровадженню нових європейських художніх форм, що засвідчують його фундації: Святоюрський ансамбль у Львові, церква в Городенці, церква монастиря Василіян у Бучачі тощо. Дідич села К. Правдич побудував церкву як дарунок своїй дружині Петроніллі, що походила з шляхетського роду Путковських гербу Наленч. Цей герб — один з найстаріших у Польщі та належав родинам з високим статусом.
Відтак в облаштуванні та ідейній програмі декорування церкви у Вислобоках віддзеркалилися тенденції тяжіння до європейських художніх зразків, що були властивими для шляхетського середовища тогочасної України. Показовим є збагачення іконографії малярства східної традиції сюжетами, характерними для католицької церкви та безпосереднє поєднання біблійно‑богословської тематики з розгорнутою лінією світського сюжету; доповнення усталених іконографічних схем жанровими елементами — архітектурними кулісами та пейзажними мотивами, елементами натюрморта, впровадження тогочасного крою одягу тощо.
На північній стіні нави розташована світська за змістом і рідкісна за іконографією малярська композиція, яку дослідник О. Сидор атрибутував, як Господню опіку над ревним трудівником [4, с. 480]. Можна припустити, що тут втілена легенда, пов’язана з будівництвом церкви у Вислобоках. Сюжет чітко поділений на три епізоди. Розпочинається дійство з дива явлення Богородиці з дитятком на тлі двоповерхової будівлі та чоловіком, який благоговійно впав навколішки. Центральна подія відтворює ревного християнина з хрестом у руках, що крокує зеленим лугом з щойно скошеними снопами пшениці. Останній епізод прочитати важко, оскільки він зберігся зі значними втратами. Вдалося реконструювати зображення будівель, коліс, коня або віслюка, фрагменти людських ніг. Уся композиція побудована на зразок театральної сцени: вона обрамлена рокайлевою завісою та гарно укладеними в’язками сільськогосподарського реманенту, увінчана Всевидячим Оком на тлі важких хмар, з яких визирають ангелята‑путті. Нашу увагу привернув фрагмент першого епізоду, де на споруді в прямокутній рамі чітко виділяється зображення герба Наленч. Таким чином, композицію можна трактувати як те, що за Господнім велінням Казимир Правдич та його дружина Перонілла покинули успішний маєток і прибули у Вислобоки для зведення тут на пагорбі церкви Непорочного зачаття Пресвятої Богородиці. Водночас фреска створена також на честь отримання шляхетства. На користь цього припущення свідчить, зокрема, розташована поруч сцена «Хрещення Ісуса Христа» – нобілітація, як богопомазання та засвідчення сану.
Архітектура
Дерев’яна, тризрубна, одноверха церква складається з квадратних у плані нави та бабинця, що мають однакову ширину, і меншого шестигранного зрубу вівтарної частини. Центральний об’єм вкритий шоломовою банею на восьмерику барабана, покрівлю бабинця увінчує невеличка маківка. 1896 р. ґонтове покриття дахів замінили бляшаним. 1900 р. розширили бабинець, на що вказує дата вміщена на одвірку над західними дверима. До перебудови головним був вхід через південні двері. До північної грані апсиди прилягає невелике прямокутне приміщення ризниці. Будівля оточена піддашшям, яке лежить на випусках вінців зрубів навколо нави та бабинця і на приставних кронштейнах довкола апсиди [3, с. 143]. Сучасна добудова притвору й обличкування стін вагонкою, що імітує ґонт, спотворили зовнішній вигляд церкви.
Інтер'єр
Усередині об’єми церкви мають висотне розкриття простору. У невеликій наві (5,3х5,2 м) колись було ще тісніше, оскільки до розширення бабинця на її західній стіні містилися вузенькі хори. У стіні між навою та святилищем вирізано фігурну арку, в якій стоїть одноярусний іконостас з намісним рядом ікон. Його програму продовжують на східній стіні поліхромні зображення апостольського й пророчого чину, а вище на східній грані підбанника – «Розп’яття з пристоячими», добудовуючи таким чином композицію високого іконостаса. Оскільки тріумфальна арка є дуже вузькою, іконографію іконостасу по ширині розвивали бічні вівтарі з іконами «Св. Миколая» та «Воскресіння». Характер ансамблю стінопису церкви дозволяє зробити висновок, що оздоблення стін нави, слід сприймати в комплексі з іконостасом і бічними вівтарями (перенесені в бабинець), а малярство на стінах вівтарної частини утворює ціле з композиціями запрестольного вівтаря та бічних дверей, незважаючи на те, що зображення Мельхісадека на дверях з’явилося пізніше. Бабинець розписали щойно 1991 р. Іл. 0879 Іконостас і стінопис над арковим прорізом нави.
Можна припустити, що тіснота приміщення була одним із чинників, який продиктував використання малярського втілення уявних архітектурно‑ордерних побудов, які, не тільки не загромаджували простір інтер’єру, а навпаки завдяки перспективній ілюзії візуально розширювали його. Малярські та різьблені орнаментальні мотиви рококо — рокайльні картуші й ажурний трельяж — підхоплювали враження загальної легкості ансамблю [4, с. 480]. Іл. 1060, 1070 Різьблені та мальовані картуші з мотивами рокайль і трельяж.
Водночас, прагнення до всеохопного синтезу, взаємного злиття архітектурних елементів та образотворчого мистецтва, коли в загальному художньому цілому практично зникали чіткі межі між архітектурою, скульптурою, живописом — це одна з загальних ознак барокового мистецтва. Реальна архітектура церкви у Вислобоках повністю розчинилася в уявній, оскільки стінопис підмінив реальні стіни та склепіння інтер’єру ілюзорним зображенням архітектурних фантазій та повітряних просторів. Малярська ілюзорна ордерна побудова буквально виштовхує у простір глядача архітектурно‑скульптурну конструкцію дерев’яних вівтарів. Цей перехід від уявного до реального був ще більш переконливим до яскравого розфарбування вівтарної архітектоніки. У центрі вівтарів розташовані просторово вирішені малярські композиції. Всі ці складові утворюють єдиний ідейно‑художній ансамбль, настільки цільний, що елементи обладнання відірвані від свого реального середовища, втрачають значну частку виразності та змістовності. Саме ця особливість дозволяє реконструювати, що бічні вівтарі «Святого Миколая» та «Воскресіння», які тепер стоять у бабинці, колись розташовувалися під бічними стінами нави упритул до іконостасу та продовжували його іконографічну програму.
Малярство чаші купола створене під впливом естетики бароко з акцентованою духовною піднесеністю, динамічною побудовою композицій, патетикою рухів і жестів, театральною афектацією емоційного стану численних персонажів. Оперування цими засобами посилювало значення нематеріального, духовного світу, утверджувало вірного у прагненні наблизитися до пізнання Божественних сфер. Тому то й митці прагнули створити відчуття перетворення купольного склепіння церкви у безмежжя небес, де серед хмар можна побачити Ісуса Христа і Пречисту Богородицю, в оточенні сонмів ангельських сил та обраних святих.
Стінопис
Декорування храму базувалося на складній програмі, укладеному освіченим теологом. Зрозуміти її допоможуть два зображення у круглих медальйонах, які увінчують ілюзорні зображення вівтарів, розташованих упритул до іконостасу (сьогодні тут повісили дві ікони). В одному є зображення Страсної Богородиці з мечем у грудях, іконографія якого базується на тексті Євангелія від Луки «і меч душу прошиє самій же тобі, щоб відкрились думки сердець багатьох!» (Лк 2:35). На протилежній стіні — парний за змістом образ покровительки дружини замовника храму — святої Петронії (Петронілли), яку одні перекази описували як мученицю, а інші – як діву. Такі паралелі дозволяють пояснити посвяту храму Непорочному зачаттю Діви Марії (лат. Immaculata Conceptio Beatae Virginis Mariae). XVII–XVIII ст. культ Непорочного зачаття — віри в те, що Діва Марія не зазнала скверни первородного гріха, як Єва — був поширений в Україні переважно серед католиків. Східна церква, не визнаючи цього догмату, не заперечувала непорочності Богородиці.
З цього логічно випливає поєднання в просторі церкви православних і римо‑католицьких іконографічних схем, унаочнене кириличними та латинськими підписами під окремими сюжетними композиціями. Проте не завжди такий симбіоз був вдалим. Як приклад можна навести «кумедне» трактування Новозавітної Трійці (Всевидяче око, на як накладене зображення Голуба — Духа Святого, та профілів Бога Отця й Ісуса Христа обабіч).
Іконографія стінопису доволі багата, сюжетні композиції за килимовим принципом щільно вкривають поверхню стін. На південній стіні біля дверей розташована урочиста сцена «Стрітення Господнє», вище – «Благовіщення», а в третьому ярусі в картушах примхливої форми – «Різдво Богородиці» та «Обмивання ніг». У нижньому ярусі північної стіни містяться дві сцени з сюжету Різдва Христового: «Поклоніння волхвів» і «Поклоніння пастухів». Вище – «Легенда про заснування церкви у Вислобоках», а поряд — сцена «Хрещення Ісуса Христа». У третьому ярусі в рокайлевих картушах намальовані три сцени: «Бесіда Ісуса Христа з самарянкою», «Вхід Господній у Єрусалим» та «Зцілення сліпонародженого». Стінопис західної стіни зберігся фрагментарно, оскільки арка між бабинцем і навою була розширена. На хорах відтворено традиційну композицію з Давидом‑псалмопівцем, що грає на арфі, та ангелами, які акомпанують цареві на трубах.
Грані восьмерика підбанника відведені сценам страсного циклу. Композиційною домінантою є, уже згадане, «Розп’яття з пристоячими», яке завершує композицію іконостаса та розташовується навпроти входу до церкви. На кожній з решти семи граней відтворено по дві події Страждань Ісуса Христа: «Молитва на Оливній горі» та «Схоплення Ісуса та поцілунок Юди»; «Христос перед першосвящеником Анною» та «Христа в ріку скинули»; «Христос перед Каяфою» та «Бичування Христа»; «Коронування терновим вінком» і «Христос перед Пилатом»; «Ісуса з хрестом провадять» і «Ісус під хрестом падає»; «Ісуса Христа оголюють» та «Ісуса до хреста прибивають»; «Розп’яття з пристоячими»; «Зняття з хреста» та «Покладення до гробу».
У мистецькому ансамблі церкви домінантним стало малярство купола, площина якого вже від входу розкривається перед кожним, хто переступає поріг церкви. Зображення чаші купола утворюють єдиний сюжетно‑композиційний простір, іконографія якого ґрунтується на тексті «Золотої легенди» Якова де Вораґіна, що була одним з найважливіших джерел шанування святих впродовж багатьох століть. Малярство плафону купола формують чотири композиції. На центральній осі іконостасу розташована сцена «Вознесіння Богородиці» у римо‑католицькому варіанті Ассунта. Поряд міститься сцена «Зішестя Святого Духа на апостолів», іконографія якої була віддавна усталена у східнохристиянському мистецтві та не викликає різночитань. Натомість сюжет «Богородиця Непорочного Зачаття», що є рідкісним для східної церкви, потребує більш детального розгляду. Іконографія базується на тексті Одкровень Йоана, де «жона, оповита сонцем; під ногами її місяць і на голові її вінець з дванадцяти зірок» та дракон під ногами [Об. 1:12]. Малярі зобразили юну дівчину (відображення душі Діви Марії), одягнену в білу туніку і блакитну мантію, яка разом з херувимами піднімається понад хмарами, під її ногами — місяць та змій. Поряд – «Вознесіння Господнє», утворюючи з «Богородицею Непорочного Зачаття» єдину смислову композицію, яка в руслі тлумачень «Золотої легенди» втілює ідею заступництва Богородиці, її посередництво між Богом і людьми.
Богородиця та дві жіночі фігури поряд утворюють іконографічну композицію «Три Марії», що складається з трьох доньок святої Анни: Діви Марії, Марії з Клопаса, Марії Саломії. Сестри Богородиці були матерями апостолів, яких називали братами Ісуса Христа (Яків Старший, Йоан Богослов, Яків Справедливий, Симеон, Юда Тадей, Йосія Варнава). Їхні зображення разом з апостолом Петром містяться поряд. Дещо нижче — Адам і Єва, а над першопредками намальовані ті Отці Церкви — Юстиніан Мученик, Іриней, Кирило Єрусалимський, – що розвинули ідею Марії, як Нової Єви, непідвладної первородному гріху. За царською короною можна впізнати царя Соломона, «Обгороджений сад» з його Пісні понад Піснями вважають прототипом непорочності Богородиці. Йоан Дамаскин зображений у синьому головному уборі, він писав, що надприродний вплив Бога на Марію був настільки всеохопним, що поширився на її батьків. Поряд – євангеліст Лука зі своїм символом Биком, автор епітету Богородиці – «сповнена благодаті», на авторитет якого посилалися, обстоюючи концепцію Непорочного зачаття Діви Марії. Поруч можна впізнати пророків Самуїла, Мойсея та Ісака — персонажів Старого Завіту, які з’явилися на світ під знаком Божественного зачаття та вважаються предвісниками незайманості Діви Марії. Поміж хмар на тлі сяйва Віфлеємської зірки виділяються волхви, про яких у «Золотій легенді» сказано, що вони не прості маги, а загадкові східні царі. Нижче — посох Якова, винахід якого приписували патріарху Якову та використовували для астрономічних досліджень. Під ним — у молитовній позі Яків Праведний, який, згідно з текстом Золотої легенди, так довго перебував навколішки, що його коліна нагадували копита верблюда. (Слід сказати, що у трактуванні Старо — та Новозавітних Яковів неодноразово відбувалася плутанина, й автори стінопису помилково пов’язали якобштаб з Яковом — братом Ісуса Христа).
У композиції важливе місце відведене зображенням чотирьох Докторів церкви. Зокрема, Амвросій, що відтворений зі спини з бичом у руках, твердив, що Вона незаймана через благодать. У нижніх кутах, замикаючи композицію, є зображення теолога Єроніма Стридонського та папи Григорія Двоєслова. Григорія Великого можна впізнати за символами — голубом і папським хрестом. Напівоголена постать святого Єроніма у пустелі з атрибутом — прирученим львом. Він пишався своєю цнотою, схиляв жінок до обітниці стати посвяченими дівами (Христовими нареченими) та безжально критикував світське духовенство. Поруч — у червоній мантії – Св. Августин. Культ мучениць‑дів втілюють жіночі постаті із переможним знаменом у руках, серед яких за атрибутами можна впізнати Свв. Урсулу зі стрілою у грудях, Варвару з чашею в руках, Катерину, що спирається на колесо.
У вівтарній частині обабіч від запрестольного вівтаря містяться зображення «Каяття Марії Магдалини» і «Розкаяння апостола Петра». На північній стіні апсиди розташована композиція «Товій з ангелом», на південній – «Жертвопринесення Авраама». Вище на схилах склепіння об’єднано композиції «Собор архангела Михаїла» та «Святительський чин» з особливим акцентом на постатях отців церкви Василія Великого, Йоана Золотоустого, Григорія Богослова. Увінчує програму декорування апсиди зображення Новозавітної Трійці. На західній стіні вівтаря над вирізом тріумфальної арки — композиція «Навчання Пречистої Діви Марії», де відтворено св. Йоакима й Анну з маленькою Марією, що тримає книгу. Обабіч цього зображення ва круглі клейма з постатями архідияконів Лаврентія та Флоріана.
Довкілля церкви
На південному заході від церкви стоїть дзвіниця — дерев’яна, двоярусна, каркасна, квадратна у плані, під шатром [3, с. 143]. Дзвіницю побудували 1894 р. Колись у ній був величавий дзвін, який зняли у радянські часи. За місцевими переказами, він захищав від негоди і громовиці, після передзвону хмари ніби роздвоювалися і обходили село стороною [1, с. 52].
Неподалік від церкви, біля дороги, колись стояла капличка зі статуєю Діви Марії. Дата 3 травня 1848 року, написана на постаменті, свідчить, що фігуру поставили на честь скасування панщини. Коли радянська влада хотіла її знищити, місцеві мешканці перенесли фігуру на територію сільського цвинтаря. Пізніше для неї збудували нову капличку [1, с. 53].
текст: Мар'яна Студницька
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Вислобоки : документальне видання / упор. О. Пилипович. Львів : ЛНУ, 2013. 68 с.
- Жолтовський П. Монументальний живопис на Україні ХVІІ – ХVІІІ ст. Київ: Наукова думка, 1988. 155 c.
- Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР / Иллюстрированный справочник-каталог. Том 3. Київ: Будівельник, 1985. 336 с.
- Сидор О. Монументальний живопис // Історія українського мистецтва : у 5 т. / НАН України, ІМФЕ ім. М. Т. Рильського; голов. Ред. Г. Скрипник. Київ, 2011. Т. 3 : Мистецтво другої половини XVI – XVIII століття. 1088 с.
- https://risu.ua/po-derevu-yak-po-skli-unikalni-rozpisi-cerkvi-u-vislobokah_n98226
Церква Різдва Христового
Мурований храм Різдва Христового у Добрянах, було збудовано у 1814 році за проєктом архітектора Михаеля Фабрі. Патроном храму був Давид Абрагамович. Впродовж багатьох років парох — о. Яків Підлісецький. Характерною особливістю однонавної споруди, є вежа‑дзвіниця над бабинцем. В інтер’єрі храму розміщений іконостас кін. ХІХ — поч. ХХ ст. На іконах намісного ряду, зображені святий Ігнатій Лойола і св. апостол Яків. Оригінальними є овальні форми ікон пророчого ряду. Ікони в кивоті належать пензлю Антона Манастирського. В 1946 році від рук нквд загинув парох храму о. Леонід Щирба. Поліхромію святилища у 2013–2014 роках, виконав львівський митець, викладач кафедри живопису ЛНАМ, співзасновник іконописної майстерні «Алімпій» — Юрій Вербовський. Авторський семисвічник у формі писанки, запроєктували подружжя митців — Андрій та Марина Комарницькі.
Історія
Перша писемна згадка просело датується 1439 роком. У давнину село належало до так званих земель королівщин, тому тут періодично проводились переписи маєтків (люстрації) для збирання податків. У 1515 році село займало 9 ланів землі. Тут існувала корчма та жорна, на яких селяни мололи своє зерно. Податок з корчми та жорен становив разом 12 грошів за рік. Пізніше за часів управління Сигізмунда І (1506–1548) королівські прислужники пробували збільшити панщину: вони переміряли сільські землі і наказали працювати по 2 дні на тиждень від лану. Селяни були категорично проти цього і в 1537 році їм навіть вдалося якимось чином добитися в королівській канцелярії підтвердження свого привілею на восьмигодинну панщину, яку й виконували до 1565 року. Люстрація того ж 1565 року вказує, що в селі проживало 68 селянських сімей, сімнадцять з яких були недавно поселені на поміщицьких та пустуючих землях. Уже в цей час у селі було помітне майнове розшарування селянства: п’ять сімей мали по 10 гектарів землі, п’ять — по 7,5, тридцять три — по 5, чотири — по 2,5 гектара. Нові поселенці були наділені півлановими (10 га) наділами, за які повинні були відробляти по два дні панщини на тиждень. У селі був млин на один камінь і фільварок. У фільварку нараховувалось 53 голови великої рогатої худоби, 78 свиней, 120 штук птиці. Фільварковий врожай становив 1005 кіп різного зерна (копа — 60 снопків). В основному сіяли жито, овес, гречку. До нашого часу дійшло дві люстрації Добрян з 1570 року. Тоді село спробували ще раз перевести на відроблення дводенної панщини і тому адміністрація фільварку силою примушувала селян освоювати нові землі, щоб їхні наділи досягали 20 гектарів. До фільварку належало 90 гектарів, і щоб забезпечити його робочою силою, сюди примушували ходити на панщину людей з Люб’ян, Бродок, Димівки. Усім життям сільської громади керував тивун. За свою службу він був звільнений від сплати податків. А представником королівської влади в селі був війт, який і був господарем фільварку. З усіх податків шоста частина йшла йому [1]. У 1582 році ієромонахом Григорієм Панашівським в Добрянах було засновано василіянський чоловічий монастир Вознесіння Господнього [3]. З податкового реєстру 1603 р. дізнаємося, що в селі було вже чимало бідняків — 2 загородники та 20 комірників. Одні та другі були безземельні [1].
Сумну картину господарського становища села після серії татарських нападів подає люстрація 1628 р. Із 17 ланів оброблялися лише 5, у селі проживало лише 9 сімей на п’ятигектарних наділах. Тут же вказується, що в Добрянах збирали мито, сума якого становила 30 золотих на рік (у 5 разів більша від прибутку млина) [1].
Особливо пограбували Добряни у 1647 р. війська князя Яреми Вишневецького. Пізньої осені 1648 р. село знищили татари. У Львівському центральному державному історичному архіві зберігається свідчення селян Хоми Яценишина і Сеня Рум’яча про неможливість сплати селом подимного податку в 1649 р. [1]. В 1680 році була збудована ц. Благовіщення Пресвятої Богородиці Добрянського монастиря [6, 89]. 12 лютого 1694 р., після невдалої спроби захоплення Львова, у Добрянах при відступі ночувала 60 000 татарська орда, яка спалила село. Збереглися пом’яники Добрянського монастиря, від 20 липня 1710 року, і 7 листопада 1717 року [3]. У 1718 році відбудована ц. Благовіщення Пресвятої Богородиці Добрянського монастиря [6, 89]. У 1772 році територія Галичини увійшла до складу Габсбурзької монархії (від 1804 — Австрійської імперії). У 1786 році було засновано німецьку колонію Дорнфельд (нім. Dornfeld — колючкове поле) [1]. В 1776 році монастир в Добрянах було приєднано до монастиря Святого Юрія у Львові [3]. А в 1777 р. Добряни купив великий земельний магнат граф Потоцький. В 1814 році за о. Андрія Танячкевича, був побудований мурований храм Різдва Христового в Добрянах, за проєктом архітектора Міхаеля Фабрі. Дах храму був покритий ґонтом. [4, 30–31], [11, 266]. У 1865 році в селі було засновано школу, вчитель якої одержував мізерну зарплатню — 100 золотих. В другому томі Словника географічного Королівства Польського та інших слов’янських теренів, за 1881 рік, зазначається, що в селі є 125 хат і проживає 725 осіб, є греко‑католицька парафія і однорічна школа [10, 84]. З шематизму Львівської греко‑католицької Митрополичої Архідієцезії за 1882 рік, довідуємося, що храм Різдва Христового в Добрянах, належить до Щирецького деканату. Патроном храму був Давид Абрагамович. Парохом є о. Яків Підлісецький, 1842 р. н., висвячений у 1870 р., вдівець. Громада налічує 593 вірних. Дочірньою є парафія Воздвиження чесного Хреста в с. Попеляни, чисельністю 403 вірних [9, 176]. У 1896 році в селі Добряни було вже близько 140 хат, тоді ж було засновано читальню і здійснено канонічну візитацію храму [1], [6, 351]. Втікаючи від недолі, 13 сімей емігрувало за океан. Хоча в селі й існувала однокласна дворічна школа з одним учителем і відвідувало її понад 160 дітей, усе ж тут нараховувалося 55 чоловік зовсім неграмотних, а ще 20 ледве вміли підписуватись. Велике було і майнове розшарування селянства. Тут нараховувалось 40 куркулів, у той же час було 55 бідняцьких сімей, які не могли прохарчуватися зі свого господарства. У 21 господарстві не було ніякої худоби, до 100 чоловік ходили на заробітки до міст. Великим землевласником була церква, якій належало 59 га землі [1]. Станом на 1903–1906 роки, храм був не застрахований, громада налічувала 810 осіб [6, 351], [7, 334]. В 1908 році ц. Благовіщення Пресвятої Богородиці Добрянського монастиря намалював Олександр Лушпинський [5, 91]. Того ж року в ц. Різдва Христового була зроблена канонічна візитація, під час якої о. Яків Підлісецький отримав крилошанські відзнаки [8, 365]. В 1909 році число парафіян збільшилось до 825, і відомо про Церковне Братство чисельністю 120 осіб [8, 365]. З шематизму за 1914 рік, відомо що о. Яків Підлисецький на той час ще був парохом [9, 397]. Цього ж року в селі був встановлений пам’ятник Тарасу Шевченку, на честь 100‑річчя від дня його народження. В 1915 році була зруйнована дерев’яна ц. Благовіщення Пресвятої Богородиці Добрянського монастиря [5, 89–91]. В січні 1916 року помер о. Яків Підлісецький, і завідателем був призначений о. Петро Стернюк, який пробув тут до 1921 року. Після нього парохом в Добрянях був о.Володимир Скоробогатий, за якого церкву відновили і покрили бляхою [4, 43]. В шематизмах за 1924 і 1927 роки, вказано що завідателем храму Різдва Христового в Добрянах, був о. Теодор Чаниж, 1897 р. н., висвячений у 1926 році, одружений. Також вказується дата побудови храму — 1814 рік, і те що він є застрахований в товаристві «Дністер» [11, 266], [12, 266]. В 1928 році парохом був о. Іван Михайлів 1883 р. н., висвячений у 1909 р., одружений. [13, 101]. У 1934 р. в Добрянах продовжувала працювати стара читальня, у якій нараховувалось всього 300 книжок. В ній працював театральний гурток. Через два роки на власні кошти селяни збудували власну читальню з місцевого матеріалу, дерево возили з лісу із‑за Красова. В ній молодь ставила п'єси, давала концерти. Щоб поставити виставу, селяни мусили йти по дозвіл до польських жандармів, які перевіряли репертуар. В 1946 році від рук нквд загинув парох храму о. Леонід Щирба. У 2013–2014 роках поліхромію святилища храму виконали Юрій Вербовський та Андрій Комарницький (іконописне об’єднання «Алімпій»).
Архітектура
Мурована, двоверха, однонавна, тридільна в плані церковна споруда. Вирішена у модерному стилі. Нава і бабинець є прямокутними в плані. Однакової ширини. Купол з вежею‑дзвіницею розміщений над бабинцем. Храм розташований по осі захід‑схід. Дах нави є трисхилим, покритим бляхою. Вежа‑дзвіниця над бабинцем має прямокутну форму. Зі східної сторони до храму примикає приміщення святилища, яке є нижчим за храм вірних. Має в плані аркоподібну форму. Дах над святилищем є півконусним, який переходить у двосхилий. Верх вежі-дзвіниці увінчаний восьмигранним куполом, який кріпиться до прямокутної форми вежі. Над куполом є закритий восьмигранний ліхтар, увінчаний короною з золотих трикутників, які обрамлюють пірамідальне завершення на яке прикріплені яблуко і хрест. На всі чотири сторони вежі-дзвіниці виходять аркоподібні вікна, які є закритими жалюзями з хрестами по середині. Раніше хрестів‑перегородок не було. Зі східної сторони вікно є значно меншим. На рівні піддашшя фасад храму прикрашає декоративний карниз. Фундамент храму є невисоким, кам’яним. Вхідні двері є дерев’яними, прямокутними. Над вхідними дверима є півкруглий кований дашок який був дороблений пізніше і є не автентичним. Над вхідними дверима є прямокутна горизонтальна ікона, а вижче на рівні хорів, є прямокутне вікно, яке вміщене в нішу з легко вигнутим верхом. Фасад ділиться по ширині на три частини, середня з яких легко виступає до переду. Ширина середньої частини дорівнює ширині вежі що над нею. Над карнизом є зрізаний фронтон, який так само ділиться на три частини, які утворюють два трикутники і прямокутник посередині. Краї фронтону увінчані кам’яними хрестами. З південної сторони бабинця є прямокутне вікно. З північної сторони храму є аналогічне вікно, яке закрите картиною. У наві є шість прямокутних вікон, по три з кожної сторони. Верхня сторона вікон є злегка вигнутою до гори. Над навою встановлений ліхтар‑сиґнатурка, опертий на кубічну основу з пірамідальним верхом. Основа прикрашена двома аркоподібними заглибленнями з хрестами. Раніше цієї основи не було, був лише восьмигранний суцільний ліхтар. Верхи дахів також увінчані хрестами. Зі східної сторони прямокутні вікна посередині стіни у святилищі та в ризниці.
Інтрер'єр
В інтер’єрі храму домінують арчаті форми. Інтер’єр храму однонавний, просторий, світлий. Склепіння нави поділяється на три частини завдяки підпружним аркам. Те саме стосується стін нави. Таким чином маємо три арки вздовж нави і по три арки вздовж стін нави над вікнами. Арки спираються на масивні прямокутні стовпи. Склепіння нави є півциліндричним у вигляді трьох секцій в яких вітрила плавно переходять у півкругле склепіння. Між храмом вірних і святилищем є високий дерев’яний чотириярусний іконостас оригінальної форми. По обидві сторони від іконостасу розташовуються два бічні пристінні вівтарі. З північної сторони до прямокутного стовпа‑пілястри кріпиться дерев’яний амвон (казальниця). На всіх інших пілястрах розміщенні пристінні вівтарі. Хори в храмі є мурованими, знаходяться вони над бабинцем. Між навою і бабинцем та хорами є груба стіна, в якій є три отвори у формі арок на рівні бабинця. Центральна арка є більшою за бічні. Над центральною аркою є такої ж ширини арчатий віконний проріз на рівні хорів, та два віконні прорізи з легким опуклим верхом над іншими арками. В цих отворах є металеві решітки в половину їх висоти. З північної сторони у бабинці є сходи, які ведуть на хори. Штучне освітлення в наві забезпечується двома павуками (більшим і меншим) та пристінними світильниками. Вівтарна частина є аркоподібною в плані, завершена комбінованим перекриттям ― конхою і склепінням. По центру східної стіни святилища є прямокутне вікно, подвійний відкос над яким врізається у форму конхи. Кивот на престолі є триверхим з відкритими ліхтарями та чотирма іконами на кожній зі сторін, авторства Антона Манастирського. Реставрував кивот Остап Сойка [4, 51]. Металевий семисвічник у формі писанки за престолом у 2015 році запроєктували подружжя митців, Андрія та Марини Комарницьких.
Іконостас
Пірамідально‑синусоїдний силует іконостасу зумовлений півциркульним арковим ажурним прорізом над царськими воротами, який надає динамічного архітектонічного ритму верхнім ярусам. Іконостас чотириярусний, характерний синусоїдним рухом в динаміці празникового і апостольського рядів, а також овальними медальйонами пророчого ряду. В колористиці іконостасу домінують зелені, рожеві та коричневі кольори основ конструкції імітованої під мармур, які органічно доповнюються позолоченими різьбленими накладками та рамами. Фон в іконах апостольського ряду є блакитним, в інших іконах він ближчий до сірого. Приблизне датування іконостасу кін. ХІХ — поч. ХХ ст. Різьблений декор царських врат складають реалістичні мотиви вазону та виноградної лози. У шести каплевидних іконах, присутній сюжет Благовіщення та чотири євангелисти. За своєю формою царські ворота є близькими до царських воріт Вощатинського іконостасу. Привертають увагу бічні ікони намісного ряду, які мають виразні римо‑католицькі впливи. Зліва ікона святого Інатія Лойоли, справа святого апостола Якова. Обоє святих зображені повнофігурно. На намісних іконах, традиційно, зліва Богородиця Одигітрія, справа — Христос Вседержитель. Христосі Богородиця намальовані півфігурно. Усі чотири ікони намісного ряду є однакового розміру, мають аркоподібну форму і обрамлені в позолочені рами. В іконі св. Якова, фон є блакитним, на інших — сірим. Німби на іконах Христа, Богородиці та святих є золотими. Під намісними іконами в профільованих рамах збереглися первісні ікони, намальовані прямо на дошках іконостасу: під іконою Христа Вседержителя, також ікона Христа, але зі сферою в лівій руці, а не Євангелієм, під іконою Богородиці, така ж ікона, під іконою св. Ігнатія Лойоли, - св. Миколай, а під іконою св. Якова — св. Іван Богослов [4, 52]. На дияконських дверях у повен зріст на темно‑сірому фоні, без німбів, зображені архангел Михаїл з мечем та щитом (зліва) та архангел Гавриїл з лілією (справа). Над царськими дверима в прямокутній позолоченій рамці, є ікона Тайної Вечері. По обидві сторони від неї щільно прилягаючи одна до одної спадають дванадцять празникових ікон (по шість з кожної сторони). Ікони розміщені в такому порядку (від ікони Тайної Вечері, по обидва боки): Різдво Пресвятої Богородиці і Різдво Христове, Введення в Храм Пресвятої Богородиці і Стрітення Господнє, Благовіщення Пресвятої Богородиці і Богоявлення Господнє, Вознесіння Господнє і Преображення Господнє, Зіслання Святого Духа і В'їзд Господній у Єрусалим, Воскресіння Господнє і Успіння Пресвятої Богородиці. Над іконою Тайної Вечері розміщена прямокутна ікона Деісіс (Моління, Триморфон). На іконі зображений Христос як Великий Архиєрей з пристоячими Богородицею та Іваном Предтечею. Аналогічно до руху попереднього ряду, з обох сторін є по три ікони, на кожній з яких намальовано по двоє апостолів, разом дванадцять. Особливістю цього ряду є стрілчасті арки над кожним з апостолів і блакитний фон. Вгорі біля Триморфону можемо впізнати апостолів Петра і Павла, за ними євангелисти Іван та Лука, далі апостоли Андрій Первозванний та Симон Кананіт, євангелисти Марко та Матей, апостол Вартоломій, та апостол Тома. Ще двох апостолів не вдалось ідентифікувати. Над іконами апостолів у чотирьох овальних медальйонах є дванадцять пророків (по три в кожному медальйоні). Увінчує іконостас Розп’яття, під яким є різьблена підставка з херувимом. У пределах ікон немає, а є лише декоративні накладки у вигляді рівнораменних хрестів у колах, в оточенні різьблених рослинних накладок‑декорів. Над іконами Христа і Богородиці в намісному ряді накладки у вигляді виноградних грон, а над іншими іконами схрещені лаврові галузки. Усі ікони виконані у реалістичній стилістиці.
Ікони
По обидві сторони від іконостасу розміщені два пристінні вівтарі. З лівої сторони у вівтарі є храмова ікона Різдва Христового. З правої сторони – ікона Успіння Пресвятої Богородиці. Над північним вівтарем є ікона зі сценою Проповіді Івана Хрестителя. Над південним – ікона Стрітення Господнього. Усі ікони датуємо ХІХ століттям. Біля казальниці є переносна ікона Різдва Христового. Навпроти казальниці розміщений вівтар з іконою Матері Божої Неустанної Помочі. На південній стіні нави під першим вікном є горизонтальна ікона Тайної Вечері, за зразком твору Мікеланджело, під другим вертикальна ікона — Успіння Пресвятої Богородиці, намальована на блясі. При стовпах наступної арки, є два пристінні вівтарі. На південній стороні з іконою св. Миколая, на північній з іконою Святої Родини. Також є переносна ікона Успіння Святої Праведної Анни та Розп’яття. Останнє намальоване Мариною Комарницькою.
Стінопис
Цінною є поліхромія святилища, виконана Юрієм Вербовським у 2013–2014 роках. На східній стіні під вікном бачимо сцену Різдва Христового, а точніше Поклоніння Дитяті, де в центрі зображена Богородиця з Ісусом на червоному ложі. По лівій стороні бачимо трьох царів з дарами. По правій — святого Йосифа і двох пастухів з вівцею. Один з пастухів має гуцульський топірець — бартку, інший у гуцульському киптарі і вишиванці. На склепінні святилища зображений Христос Емануїл у Славі зі згортком на якому написано: «Днесь Предвічний Рождається». На грудях у Христа Святий Дух у сфері у вигляді голуба. Христос сидить на золотій веселці. За Ним бачимо трикутну блакитну і коричневу круглу мандорли. Довкола сфери чотири символи євангелистів. Позаду Христа білий сувій, що символізує Небо, на ньому два світила — сонце і місяць. Цей сувій згортають два ангели. Це символізує Другий Прихід Ісуса Христа. На відкосі вікна святилища зображена декоративна восьмикутна зірка, в середині якої в колі написано: «Христос Росився Славіте Його», традиційне різдвяне вітання християн в Україні. Також на зірці є чотири крила херувима, що символізує що цю вістку ми отримали від ангелів. На рівні середини вікна святилища над композицією Поклоніння Дитяті, є напис: «Слава во вишніх Богу, і на землі мир, в людях благовоління!».
На склепінні нави присутні сюжети Преображення Господнього та Воскресіння Христового та Коронування Богородиці. А також зображення чотирьох євангелистів в овальних медальйонах з символами та ангелів. На західній стіні між арками, намальовані апостоли Петро і Павло. Арки декоровані фризовими орнаметальними трафаретними композиціями на основі стилізованих рослинних мотивів. На східній стіні над тріумфвльною аркою є напис‑цитата слів Господніх з книги пророка Єремії: «Слухайтеся голосу Мого, і Я буду вам Богом, а ви будете народом Моїм», та зображення двох ангелів: одного з книгою іншого з лавровою галузкою.
Довкілля церкви
Недалеко від храму є пам’ятник встановлений мешканцями Добрян, з нагоди 100‑ліття від дня народження Тараса Шевченка, скульптор Верещинський. З південної сторони храму є цвинтар. Серед надгробків є могила пароха о. Леоніда Щирби, який загинув від рук нквд у 1946 році.
текст: Богдан Зятик
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Київська Русь — це Україна: ідея з якої все почалося… Інтерв’ю Богдана Зятика з Андрієм Комарницьким [Електронний ресурс] // Фотографії Старого Львова. — 24.05.2022 — режим доступу до статті: https://photo-lviv.in.ua/kyivska-rus-tse-ukraina-ideia-z-iakoi-vse-pochalosia/?fbclid=IwAR056eOdwKwZd28hmokt1Zl8MrghkMIIc2TDHl6HhVioQeOzN82X3PanEbI
- Книш А. Невигадана 500‑літня історія Добрянського монастиря [Електронний ресурс] / Андрій Книш // Фотографії старого Львова — 2.02.2017 — Режим доступу до статті: https://photo-lviv.in.ua/nevyhadana-500-litnya-istoriya-dobryanskoho-monastyrya/
- Слободян В. Історія церков села Добряни. До 200‑річчя церкви Різдва Христового. / Василь Слободян — Дрогобич: Коло, 2014. — 120 с.
- Слободян В. Українські дерев’яні церкви в рисунках Антона Вариводи. / Василь Слободян. — Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2020. — 312 с.
- Шематизмь Всего Клира греко‑католицкои Митрополичои Архієпархіи Львовскои на рокь 1903. — Львовь‑Жовква: Накладом Арієпархіяльного Клира, Печатнія оо. Василянь, 1903. — 458 с.
- Шематизмь Всего Клира греко‑католицкои Митрополичои Архієпархіи Львовскои на рокь 1906 — Львовь: Накладом Арієпархіяльного Клира, 1906 — Жовква: Печатня оо. Василіянь, 1905. — 426 с.
- Шематизмь Всего Клира греко‑католицкои Митрополичои Архієпархіи Львовскои на рокь 1909 — Рочникь 65. — Впоряд. о. Семковь В. — Львовь‑Жовква: Накладом Арієпархіяльного Клира, Печатня оо. Василіянь, 1909. — 369 с.
- Шематизмь Всего Клира греко‑католицкои Митрополичои Архієпархіи Львовскои на рокь 1914 — Рочникь 70. — Львовь: Накладом Арієпархіяльного Клира, Зь печатні оо. Василіянь в Жовкві, 1913. — 614 с.
- Шематизмь Всечестного Клира Митропол. Архідієцезіи греко‑католической Львовской на рокь 1882 — Львовь: Изь типографіи Ставропигійського Института подь управленіемь Стефана Гучковского. — 366 с.
- Шематизм Гр. Кат. Духовенства Львівської Архієпархії на рік 1924. — Львів: Накладом священичої кооперативи «Власна допомога», Печатня оо. Василіян у Жовкві. — 334 с.
- Шематизм Гр. Кат. Духовенства Львівської Архієпархії на рік 1927. — Річник LXXІII — Львів: Накладом священичої кооперативи «Власна допомога», Печатня оо. Василіян у Жовкві. — 338 с.
- Шематизм Гр. Кат. Духовенства Львівської Архієпархії на рік 1928. — Річник LXXІV — Львів: Накладом канцелярії митрополичої консисторії. — 151 с.
- Dobrzany (3) // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa: Druk «Wieku», 1881. — Т. II. — S. 84. (пол.).— S. 84. (пол.)
Церква Архістратига Михаїла
У 1884 році у с. Рудники на Львівщині розпочато будівництво мурованої церкви Архістратига Михаїла, освяченої у 1889 р. За взірець для архітектури нової церкви обрали київський собор, який їздили оглядати місцеві жителі за порадою дружини патрона церкви Теодозія Полянського. Архітектурний проєкт розробив Сколоздра з Рудників. Церква хрещата у плані, семикупольна. Ікони до іконостасу та стінопис виконав відомий художник Теофіл Копистинський (частину стінопису поновлено). Художник працював у цій церкві від 1905 до 1912 року. Це була остання і найтриваліша робота талановитого митця про яку він говорив як про найкращий свій твір.
Історія
Назва села Рудники походить від того, що тут добували поклади залізної руди. У 1708 р. [4, 67] (за деякими даними у 1723 р. [5]) у Рудниках було збудовано дерев’яну церкву Архістратига Михаїла [4]. Окрім парафіяльної церкви у селі був невеликий василіанський монастир св. ап. Петра і Павла [1, 345 зв.] скасований у 1760‑х рр. [4, 52].
У документах єпархіальної візитації 1764 р. парафіяльна церква записана з посвятою Собору Архангела Михаїла. Ця давня церква була збудована з дубового дерева, мала дубову підлогу, три четверики, (відповідно й три верхи), і була покрита ґонтом. Церква за описом була досить обширна і гарна. Коло неї був цвинтар огороджений парканом та дзвіниця «в’язана на чотирьох дубових стовпах дуже гарна кожухована ґонтом». У церкві був антимінс 1723 р. посвячений львівським єпископом Атанасієм Шептицьким [1, 343]. Цей рік визначають часом будови церкви [5], однак у візитації записано, що не пам’ятають коли церкву збудовано і хто її посвятив. В церкві був теж антимінс посвячений єпископом Варлаамом Шептицьким у 1713 р. Варто також згадати, що у церкві була срібна з позолотою чаша з написом на споді «Данило Харів дав ту чашу до церкви Рудницької 1725 р». [1, 344 зв]. У церкві був високий чотириярусний іконостас «давньої різьбярської роботи і мальовання». У наві церкви згадані два пристінні вівтарі Благовіщення Богородиці і Богородиці, який «славився ласками», тобто ікона була чудотворною. На стінах церкви було багато образів і великі Страсті Христові на дошці. В церкві була каплиця над бабинцем (на хорах) з образом Переображення Христового на престолі, але як записано, у ній тоді не відправляли Літургії «бо бракувало реквізитів» [1, 345]. Очевидно, каплиця була посвячена Переображенню.
Ймовірно, ця церква була пошкоджена чи цілком втрачена у пожежі села 1767 р. [4, 51]. Про наступну дерев’яну церкву в Рудниках відомо, що в останніх десятиліттях 19 ст. вона була в поганому стані та замала для того щоби вмістити всіх вірних [4, 72] (за деякими джерелами церква згоріла в пожежі 1880 р. [5], однак в Шематизмах про це не згадується). Парохіяни запланувати збудувати нову муровану. За взірець для архітектури нової церкви обрали київський собор, який їздили оглядати місцеві жителі за порадою дружини патрона та фундатора церкви Теодозія Полянського. Архітектурний проєкт розробив Сколоздра з Рудників. Сім куполів нової церкви уважається символізують сім Святих тайн [5]. Нову церкву почали будувати у 1884 р. за пароха Костянтина Строцького. Як свідчить архітектура сучасної церкви, за взірець було обрано Андріївську церкву в Києві.
Довший час церква в Рудниках стояла без оздоблення. Щойно у 1905 р. до виконання іконостасу та стінопису було запрошено відомого художника Теофіла Копистинського (1844–1916), який мав великий досвід іконописних робіт у церквах Галичини. Зокрема, у 1877 р. він намалював 53 ікони до іконостасу церкви св. Миколая у Миколаєві [2, 251; 3]. Праця над іконами та стінописом у церкві в Рудниках стала підсумковою для художника і він її уважав своїм найкращим твором. Майстер працював у церкві до 1912 року.
Архітектура
Церква мурована, семикупольна, хрещата в плані вирізняється архітектурою на тлі тогочасних храмів Галичини. За взірець архітектури церкви було обрано київський собор, ймовірно, Андріївську церкву, яка має подібні цибулясті куполи невеликого розміру та квадратний об’єм нижньої частини. Загалом споруда доволі еклектична.
На середохресті церкви розташований основний більший купол, увінчаний високою маківкою. Довкола нього є чотири менші на високих барабанах. Ще два куполи розміщені зліва і справа на західному фасаді будівлі де є основний вхід. Три фасади церкви (окрім східного) прикрашають трикутні фронтони. Ці фасади декоровані стилізованим аркатурним фризом та пілястрами. Високі видовжені вікна гостролукової форми на північній, південній та східній сторонах та невеликі округлі у верхній частині споруди нагадують архітектуру романо‑готичних будівель. Східна (вівтарна) частина церкви зовні є гранчастої форми. Справа і зліва до вівтарної частини примикають два невеликі приміщення (ризниці), зовнішня стіна яких утворює одну лінію з основним об’ємом церкви. Ризниця з південного боку має вхід до якого ведуть сходи. Церкву перекрито мідною бляхою. На західному фасаді церкви уміщено зображення Архістратига Михаїла з палаючим мечем виконане у техніці мозаїки. Західні двері до храму з образами Христа, Богородиці та св. Івана Хрестителя виконані у техніці плоскорізьби випускником кафедри художнього дерева Львівської національної академії мистецтв, уродженцем Рудників.
Інтер'єр
Інтер’єр церкви просторий, добре освітлений. У західній частині розташований притвор, який відділений від нави трьома арками (середня ширша), що підтримують стіну хорів на другому ярусі. Східна стіна хорів повторює цю форму, також формується трьома широкими арками між якими декоративні пілястри. На хори ведуть сходи розташовані у південній частині притвору.
Інтер’єр основної частини церкви просторий хрещатий розкривається уверх, де чотири підпружні арки розприділяють вагу центрального купола. Підпружні арки внизу переходять в опорні стовпи, декоровані карнизами. З північного боку до опорного стовпа примикає дерев’яна проповідальниця. Вгорі поміж підпружними арками розташовані невеликі паруси. Купольний простір широкий і доволі плаский з чотирма невеликими округлими вікнами, внизу підкреслений карнизом. Зліва і справа простір церкви розгортається у широкі крилоси з арковим склепінням та двома високим вікнами гостролукової форми на північній та південній стінах.
Склепіння святилища поділене нервюрами на видовжені трикутні площини. У східній стіні святилища розташовані два великі видовжені вікна. У святилищі розміщений дерев’яний престіл майстерно декорований позолоченим плоскорізьбленим орнаментом. Престіл, як свідчить напис, виконаний у 1918 р. коштом Теодора й Анни Ковтало. На престолі стоїть дерев’яна дарохранильниця у вигляді церкви‑каплиці з п’ятьма верхами, виконана в одній стилістиці з престолом. На її боках уміщені мальовані зображення, уважаємо авторства Т. Копистинського. На престолі бачимо ківорій, піднебесся якого опирається на стрункі виті позолочені колони (ківорій пізнішого часу, аніж престіл). Цю ж художню мову, що престіл та дарохранильниця презентує запрестольна композиція на східній стіні святилища, виконана у 1912 р. У її майстерно різьблених декоративних мотивах бачимо стилізовану розетку‑сонце та соняшник, що типові для українського орнаменту. Запрестольна ікона, що входить у склад композиції є реплікою Богородиці з Ісусом з Володимирівського собору у Києві.
Іконостас
Іконостас високий чотириярусний іконостас чіткої ритмічної конструкції, виконаний у проміжку між 1905–1912 рр. Автором ікон іконостасу є відомий художник Теофіл Копистинський. Автор проєкту та різьби іконостасу, який виконаний у синтезі з престолом, дарохранильницею, запрестольною композицією та проповідальницею нам не відомий.
Іконостас має виражений поділ на горизонтальні та вертикальні яруси, налічує 52 ікони [3, 168]. Центральна вертикаль іконостасу виділена відкритим простором з легкою ажурною різьбою царських врат. Образ Спаса Архієрея, що є ключовим у верхньому ярусі відділений легкою ажурною різьбою від ікон пророків. Незвичною є композиція царських врат, які у верхній частині складаються з двох видовжених овалів з ажурною легкою різьбою, що перегукується з різьбою у верхній частині іконостасу та формою дияконських врат.
Акцентом іконостасу є намісний ярус з чотирма іконами: св. Миколая, Богородиці з Ісусом Дитиною, Христом Пантократором та Архістратигом Михаїлом. На іконі Христа у правому нижньому куті є підпис художника «Т. Копистинський» та дата «1905» р. Ініціали художника та ця ж дата уміщені також на іконі пророка Мойсея у верхній частині ансамблю. Намісні ікони є особливо майстерними. У них бачимо реалістичні прийоми трактування образу, характерні для більшості робіт Т. Копистинського. У трактуванні ликів виразно помітні впливи сецесії, що на той час була популярною у середовищі молодшої генерації художників Галичини. Т. Копистинський зазвичай малював олією на полотні, але тут використав тверду основу, що свідчить про його звернення до давніх традицій українського іконопису. Тло намісних ікон та ікони Христа Архієрея вгорі, художник, за традицією ікон 17–18 ст., декорував декоративними рослинними орнаментами, які поверх суцільно золочені. На іконах Христа та Богородиці закомпоновані підписи‑монограми, як на давніх іконах.
Не менш майстерними є образи пророків у верхньому ярусі іконостасу, яких намальовано з портретними рисами, експресивно, активними мазками. В окремих празникових іконах Т. Копистинський застосував цікавий підхід передачі плановості (що трапляється в давніших його іконах), коли передній план промальовано в насиченому колориті зі складними тональними градаціями та нюансами відтінків, а другий — залишено у майже ахроматичному світлому підмальовку (ікони Переображення, Успіння Богородиці).
Ікони
Ікони у церкві є процесійна ікона у вигляді феретрона (з отворами для тримачів внизу) першої половини 19 ст. (частково перемальована). На ній представлено чудотворну Богородицю Римську. Ще одна ікона з Богородицею, яка перед собою тримає Ісуса Дитину (оправлена у раму складної декоративної форми), ймовірно, є авторства Т. Копистинського.
Стінопис
Церква повністю розписана. Програма стінопису доволі складна. Тут закомпоновано біблійні сюжети, символи та орнаменти. Окремі композиції є поновленими. Сцени та образи святих намальовані у реалістичній манері зі світло‑тіньовим моделюванням, просторовою і лінійною перспективою. Сюжетні композиції та образи святих уміщені на стінах нави та святилища. На східній стіні святилища виділяється образ Новозавітної Трійці. Вгорі зображений Святий Дух у вигляді голуба у променях сяйва, під ним Бог‑Отець. На бічній стіні біля іконостасу — Христос розіп’ятий на хресті, який підтримують ангели у хмарах. Цей образ Христа запозичений зі стінопису Володимирівського собору у Києві. Склепіння святилища відтворює небо, – помальоване у локальний світлий синьо‑блакитний колір з жовтими та сріблистими зірками. На стінах святилища зображені євангельські сцени. Виділяються дві багатофігурні складні композиції зі зображенням Христа, який зцілює хворих і калік і Нагірної проповіді (обидві на південній стіні). Тут можна побачити автентичне малярство Т. Копистинського.
В основній частині храму привертають увагу дві сцени, які закомпоновані у правому і лівому крилосі на стіні понад і поміж вікнами. Це Хрещення Русі-України та Страшний суд. Ці сцени є не перемальованими і вони засвідчують майстерність художника. Це також складні багатофігурні композиції. За взірець сцени Хрещення Русі-України було взято гравюру з картини Олексія Ківшенка 1880 р. [3, 50]. Страшний суд намальований за принципом ікон 18 ст. У верхній частині Христос з ангелами, зліва — праведники, що чекають на заклик Христа увійти в царство Боже, внизу — сцена воскресіння померлих, а справа (по ліву руку від Христа) – пекельна вогненна ріка з демонами та грішниками, намальована у драматичному червоно‑фіолетовому колориті. У під купольному просторі зображені євангелісти у повен зріст, а на парусах – їхні символи.
Довкілля церкви
Церква розташована на невеликому пагорбі у центрі села. На церковне подвір’я ведуть широкі сходи. Біля церкви з південного боку стоїть дерев’яна дзвіниця стовпового типу. Внизу має опасання, покрите бляхою. У верхній частині дзвіниці – відкрита галерея. Верх дзвіниці складної форми, з невеликим куполом у центрі та чотирма маленькими вежами на кутах. Ще однією особливість прицерковної території є мурований пам’ятник цісаревій Єлизаветі Баварській, яка була вбита італійським анархістом у 1898 р. На пам’ятнику, що має вигляд піраміди, у ніші майстерне профільне зображення погруддя імператриці. Пам’ятник був споруджений коштом Теодозія Полянського, про що свідчить напис. Перед церквою стоїть металевий хрест з Розп’яттям Господнім, під яким напис «тут стояла церква Переображення Ісуса Христа». Вочевидь, у пам’ять про цю церкву була посвячена каплиця на хорах старої дерев’яної церкви Архістратига Михаїла.
текст: Роксолана Косів
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Генеральна візитація Львівської дієцезії 1764–1765 рр. Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького. Відділ рукописів і стародруків. Ркл-25.
- Купчинська Л. Творчість Теофіла Копистинського. Львів-Філадельфія, 2009.
- Купчинська Л. Сакральне малярство Теофіла Копистинського у церквах Миколаєва та Рудник. Миколаївщина. Збірник наукових статей. Т. 3. Львів, 2006. С. 159-176.
- Лаба В. Хроніка життя села Рудники від давніх часів до 1939 р. Львів, 2019.
- https://map.ugcc.ua/view/2845-tserkva-svyatogo-arhystratyga-myhayla-s-rudnyky-lvivska-oblast
Церква Успіння Пресвятої Богородиці
Церква Успіння Пресвятої Богородиці в Стрию є катедральним храмом УГКЦ. Окрасою церкви є її іконостас, виконаний у 1935–1937 рр. Проєкт, різьба та позолота іконостасу належить майстрові з Кам’янки‑Бузької Михайлові Наконечному. Ікони намалював Василь Дядинюк, який опирався на традиції українського середньовічного мистецтва. Це єдиний повний збережений іконостас цього талановитого митця. Будівля церкви має свою історію. Первісний храм на цьому місці належав до монастиря оо. Францисканців. Він був дерев’яним з мурованим святилищем та ризницею. У 1785 р. австрійська влада ліквідувала монастир та три українські церкви в місті. Українській громаді передали монастирську церкву. У 1835–1846 рр. церкву перебудували (до святилища було домуровано наву). Ще одна реконструкція церкви відбулася у 1993–1996 рр. Шанованою реліквією церкви є чудотворна ікона Богородиці Ліської намальована в останній чверті 17 ст. Ікону привезли українці виселені з рідних земель у січні 1946 р.
Історія
Перша письмова згадка про Стрий сягає 1385 р., під 1396 р. згадуються місцеві українські священики. У 16 ст. у місті та на його передмісті було п’ять українських церков [1]. Одними з давніх українських церков були храм Успіння Пресвятої Богородиці та храм Різдва Пресвятої Богородиці. Обидва у 18 ст. були дерев’яними, а станом на 1780‑ті рр. прийшли до упадку. У 18 ст. парохами Успенської церкви були священики з родини Кежеських.
У 1785 р. австрійська влада ліквідувала монастир оо. францисканців у Стрию. Тоді ж через поганий стан було розібрано дерев’яну українську церкву Різдва Богородиці та закрито ще дві. Колишню монастирську церкву передали українській громаді. Спочатку вона мала посвяту Різдву Богородиці, а згодом її Успінню. Дерев’яна Успенська церква, що стояла поруч з колишньою монастирською за якийсь час також була розібрана через аварійний стан. Оскільки монастирська церква мала лише муроване святилище та ризницю, всі інше було з дерева, то у 1843–1846 рр. її перебудували. До святилища добудували широку простору наву з вежею на західному фасаді, що слугувала дзвіницею. Архітектура нової мурованої церкви повторювала дерев’яну. На храмове свято 1846 р. новозбудовану церкву освятив митрополит Михайло Левицький [1, 116]. Внутрішнє оздоблення вівтаря було замовлено художнику автрійського походження Алоїзу Рейхану, який рік перед тим малював образи до місцевого костелу [1, 116].
Відзначимо, що українська громада Стрия мала свідому національну позицію. У Стрию у 1848 р. був заснований батальйон української національної гвардії, згодом містяни брали активну участь у визвольних змаганнях 1914–1918 рр. У 1926 р. було заплановано спорудити до церкви новий іконостас та оголошено конкурс. Серед трьох представлених проєктів обрали пропозицію різьб’яра Михайла Наконечного з Кам’янки‑Бузької. Через деякий час Митрополича консисторія схвалила проєкт та у 1935 р. каркас іконостасу з різьбою уже був встановлений в церкві. Спочатку ікони до іконостасу мав виконувати художник Юрій Магалевський [1, 266], який у 1934 р. завершив ікони до іконостасу в с. Угерсько біля Стрия. Однак Ю. Магалевський помер і до написання ікон було запрошено Василя Дядинюка зі Львова (родом з Вінничини). На Великдень 1937 р. за пароха о. Іллі Гавришкевича закінчений іконостас було освячено. Іконостас став окрасою церкви та свідченням активної української позиції її вірян. Ікони намальовано в українському стилі зі зверненням до традиції середньовічного мистецтва.
Після виселення українців з етнічних земель, до стрийської Успенської церкви у січні 1946 р. було передано чудотворну ікону Богородиці Ліської 17 ст., яка стала особливо шанованою святинею храму. Ікона коронована 2014 р. Главою УГКЦ Блаженнішим Святославом (Шевчуком).
У 1945 р. радянською владою був арештований та висланий на заслання парох церкви о. Микола Ліщинський. У 1946 р. після псевдособору по ліквідації Української Греко‑католицької церкви, парафію перевели під юрисдикцію російської православної церкви. У 1989 р. парафія повернулася до Української Греко‑католицької церкви. У 1993–1996 рр. стараннями тодішніх священиків церкви о. Миколая Костюка і о. Петра Мірчука церкву було розширено за рахунок прибудов бічних рамен (розширити церкву за рахунок бічних нав та двох захристій обабіч святилища було заплановано ще у 1930‑х рр., тоді ж було зроблено проєкт [1, 273]).
Від 2000 р. церква Успіння є катедральним храмом Стрийської єпархії УГКЦ. Від серпня 2007 р. у храмі знаходяться мощі блаженного священномученика Петра Вергуна, перевезені зі Сибіру до Стрия у 2004 р. [3].
Архітектура
Мурована церква первісно базилікального типу перекрита високим двосхилим дахом. У центрі західної частини храму підіймається чотирикутна вежа перекрита високим дахом у вигляді піраміди. Найдавнішою частиною храму є святилище, яке було вимуруване у 1707 р. та укріплене у 1840‑х рр. (решта частина тодішньої монастирської споруди була дерев’яною). Святилище є прямокутне меншого розміру і нижче, ніж нава, перекрите двосхилим дахом. У 1843–1846 рр. до святилища було домуровано простору наву та дзвіницю (вежу) на її західній частині. У 1993–1996 рр. зліва і справа до основної нави було прибудовано бічні рамена, в результаті внутрішній простір церкви збільшився. Основний об’єм церкви за рахунок прибудов набув форми видовженого хреста. Над східною частиною нави та над святилищем є невеликі сигнатурки. У 2015 р. верхи церкви було ремонтовано, споруду перекрили мідною бляхою. Західний фасад церкви декорований пілястрами та трикутним фронтоном. Такі ж фронтони повторені на фасадах бічних прибудов.
Інтер'єр
Інтер’єр церкви просторий. Основна широка нава переходить у видовжений вівтарний простір з гранчастим готичного типу склепінням. Перед іконостасом є широка солея на якій зліва і справа входи в захристію. Над західною частиною нави є хори, зовнішня стіна яких в інтер’єрі нави опирається на дві масивні колони.
При лівій і правій стінах нави церкви ближче до іконостасу розташовані два великі бічні вівтарі, форма яких повторює форму структурних елементів іконостасу. Вони були виконані відразу після другої світової війни [1, 273]. Зліва основною іконою є чудотворна Богородиця Ліська, як уже згадано, привезена українцями до Стрия у січні 1946 р. Ікона намальована в останній чверті 17 ст., правдоподібно майстром з містечка Риботичі (коло Перемишля) [2]. Її іконографія виділяється тим, що Дитя Ісус тримає в руці невелику квітку, що трапляється у творах художників італійського ренесансу. У Ліську ікона мала широку славу як чудотворна, про що, зокрема, свідчать воти та коралі, а також накладна шата, які зберігаються під склом на стіні поруч з іконою. Біля ікони є пам’ятна таблиця з інформацією звідки та коли її привезено та про те, що вона була коронована у 2014 р. Блаженнішим Святославом (Шевчуком).
Основною іконою вівтаря, що справа є Христос із палаючим серцем на грудях (ікона сучасна). За кошторисом ікони бічних вівтарів та менші вгорі у медальйонах мав малювати східноукраїнський художник Іван Денисенко зі сином Іваном [1, 273], які від травня 1943 до серпня 1944 р. проживали у Стрию. Перед наступом радянських військ митці змушені були виїхати на захід.
Біля стіни нави розташована проповідальниця, виконана в такому ж стилі, що й пристінні вівтарі. В наві у два ряди стоять дерев’яні лави для сидіння з декоративно різьбленими боковинами.
У церкві є пам’ятна декоративна таблиця «Українська молодь Христові 1933 р». та дві таблиці у пам’ять про засудженого радянською владою на заслання о. М. Ліщинського, де він помер та о. Миколая Костюка, який повернув храм до УГКЦ.
Іконостас
Високий п’ятиярусний іконостас з декоративною різьбою є окрасою інтер’єру церкви. Протягом 1933–1937 рр. над іконостасом працювали двоє майстрів: різьб’яр Михайло Наконечний з містечка Кам’янка‑Бузька та художник Василь Дядинюк, що тоді проживав у Львові (родом з Вінничини). Проєкт іконостасу було виготовлено та затверджено у 1933 р., у 1935 р. іконостас уже був змонтований у церкві [1, 266–271]. Ікони намальовані у площинній манері на локальному світлому тлі з наслідуванням прийомів українського середньовічного мистецтва. В манері трактування фігур помітні впливи творчості художника Петра Холодного. Ікони намальовані у складному колориті з поєднанням рожевуватих та брунатних тонів, подекуди фарбовий шар покладено напівпрозоро, що надає зображенню повітряний ефект.
Оскільки простір вівтарної частини церкви доволі вузький, в іконостасі є лише дві намісні ікони — Христа та Богородиці, які тут зображені стоячи у повен зріст. На намісній іконі Богородиці внизу є підпис В. Дядинюк 1936 р. Ще один підпис є на звороті ікони св. ап. Пилипа та Вартоломія: «сі образи вложені в іконостас за о. Гаврилишина малярем артистом Дядинюком іконостас вложено в році 1937 дня 27. IV».
У чині моління представлено вісім апостолів, замість традиційних 12, а в найвищому п’ятому ярусі – шість пророків та Бог Отець у медальйоні в центрі. Акцентом композиції іконостасу є намісні ікони та ікони чину моління, з яких виділяється центральна з образом Христа на престолі з Богородицею та св. Іваном Хрестителем. У майстерній різьбі іконостасу поєднані різні декоративні мотиви, зокрема, колоски пшениці та соняшник на царських вратах. У центрі над іконою Тайної вечері вирізьблений тризуб.
Ікони
На стінах ризниці церкви розміщені ікони Архістратига Михаїла, Богородиці з Ісусом та Христа Пантократора середини 18 ст., що можливо належали до старого іконостасу церкви Успіння Богородиці в Стрию. Ікона Архістратига Михаїла, ймовірно, з дияконських врат іконостасу.
Стінопис і вітражі
Церква повністю розписана. Стінопис основної нави був виконаний у 1875 р., потім кілька разів поновлювався. Вочевидь тому він є доволі еклектичним. Фігуративні композиції виконано в реалістичній манері. Деякі образи святих у медальйонах наслідують сецесійні прийоми у виконанні ликів (св. Олена, св. Костянтин, св. Варвара). В образах ангелів з червоною калиною символічно відображено боротьбу України за свою незалежність. Різностильовими є також орнаментальні мотиви. Після добудови було розмальовано бокові нави. У великих аркових вікнах у бокових навах встановлено фігуративні вітражі, виконані за проєктом професора кафедри монументального живопису Львівської національної академії мистецтв Любомира Медвідя. Вітражі представляють Різдво та Воскресіння Христове.
Довкілля церкви
Церква огороджена металевим парканом. Подвір’я вимощене плитками. Перед входом на церковне подвір’я розміщена фігура Матері Божої.
текст: Роксолана Косів
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- о. Гринишин М. Катедра на Ріни. Церква і парафія Успіння Богородиці в Стрию. Стрий, 2023.
- Косів Р. Чудотворні ікони Богородиці з Дитям Ісусом та їх репліки у творчості риботицьких майстрів (1680–1720-ті рр.). Народознавчі зошити. 2017. № 6. C. 1459-1467.
- https://map.ugcc.ua/view/81-katedralnyy-cobor-uspinnya-presvyatoy-bogorodytsi-m-stryy-lvivska-obl
Церква Святої Параскеви
Церква Св. Параскеви в Старій Солі разом з дзвіницею — один з найкращих сакральних ансамблів давнього галицького типу, датується XVII ст., а може, й раніше. Дерев’яна, тризрубна, з двома верхами, на високому мурованому фундаменті, кожухована ґонтами. Нижні зруби накриті широким опасанням на стовпах, яке навколо вівтаря переходить у піддашшя, оперте на профільовані випусти вінців зрубів. Унікальности церкві додає емпора з аркадою‑галереєю над бабинцем. В інтер’єрі збереглися різьблений іконостас, старі різьблені царські двері та окремі давні ікони. Привертає увагу ікона XVII ст. «Св. Миколай», дерев’яна скульптурка сидячого Христа. Нині церква відновлена, хоча не все зроблено фахово. Зокрема, перекриті простори нави і вівтаря, фольгою обтягнений різьблений іконостас та записані окремі давні ікони, а верхи і дахи покриті мідною бляхою.
Історія
Містечко Стара Сіль вперше згадане в «Літописі Руському» під 1255 роком. Згідно з традицією, за часів князя Лева Даниловича тут оселилися монахи і заснували монастир. Посвячена монастирська церква, ймовірно, Св. Параскеві. Опосередковано про це повідомляє привілей на заснування міста Зальцбурка (Соляний замок) на маґдебурзькому праві, наданий 20 листопада 1421 року польським королем Володиславом Яґайлом в Неполомичах — на прохання власників Тернави братів Миколи і Щепана. Василиянський монастир Св. Параскеви в Старій Солі проіснував до першої половини XVI ст. Для влаштування в Старій Солі королівської жупи Зиґмунд I Старий ліквідував монастир Св. Параскеви, якому належала солеварня, а монахів переселив зі Старої Солі до Лаврова. Натомість монастирську церкву Св. Параскеви окремим привілеєм 1543 року він перетворив на парохійну, надавши їй у користування певні ґрунти. У люстрації Руського воєводства 1565–1565 років в описі Старої Соли люстратор згадує про дві церкви — на Нижньому і Вищому передмістях. Ці дві передміські старосільські церкви згадані і в податковому реєстрі 1589 року. Варто зазначити, що у всіх податкових реєстрах XVI ст. (1508, 1515, 1589) місто згадане під назвою Сіль, а прикметник Стара з’являється лише у другій половині XVII ст.
Час постання церкви Св. Параскеви історик Михайло Драґан визначає XVII ст. Проте в історичній та краєзнавчій літературі побутує дата 1440 рік, що відноситься, можливо, до часу зведення попередньої церкви. Привілей, який, надав містові, його мешканцям та обом церквам Станіслав Гербурт з Фульштина, капітан жупи Сільської, підтверджували польські королі Зиґмунд II Авґуст 1568 року, Зиґмунд III–1623 року та Владислав IV–1639 року. 1600 року при церквах Св. Параскеви і Воскресіння Господнього було засноване братство, існував осередок книгописання.
У XVII ст. над бабинцем церкви влаштували емпору з аркадовою галереєю, вкриту восьмибічним наметом на світловому восьмерику, а верх нави і вівтаря переробили. Тоді ж у церкві був встановлений бічний вівтар Св. Миколи, на антепедіумі якого помістили ікону свв. Антонія і Теодосія Печерських з фундаційним написом: «Сей ѡбраз дала змалювати славетна Настасіӕ Свѣдорска за ѿпущеніе грѣховъ своіх и за преводом велебнаго ѿца Стефана Копистенского намѣсника старосолского року Бжго АѰІА (1711)». На цій іконі, між святими було поміщене зображення церкви, яке, правдоподібно, є найдавнішим зображенням старосільської церкви Св. Параскеви. Найдавніший збережений опис церкви походить щойно з інвентаря 1833 року: «Ця церква, що розташована у Верхньому передмісті, вся збудована з дерева, покрита ґонтами і перебуває в задовільному стані. Церква освітлюється дев’ятьма вікнами, має двоє дверей, але не має захристії. Як вхідні двері, так і бічні є на завісах залізних, прикріплені залізними цвяхами і мають замки. Церква має в довжину 9 сажнів, а в ширину 4. Праворуч від церкви розташована дзвіниця на чотирьох стовпах, збудована з дерева, покрита ґонтами. На ній висить 4 дзвони. Дзвіниця є в доброму стані». У 1830‑х роках були проведені відновлювальні роботи церкви — підвели мурований фундамент з криптою, добудували захристію та поновили ґонтове покриття. Це відзначено в інвентарі 1848 року: «Вся збудована з дерева, але недавно була підмурована, тому що грозила заваленням. Покрита ґонтами, на ній є три бані, на яких є три залізні хрести. Даховий стілець дуже зруйнований і потребує ремонту. З передсінку (бабинця) через двері, які є на залізних завісах і гаках з замком, заходиться до церкви (нави), яка має дощату підлогу і освітлюється дев’ятьма вікнами. Ліворуч від головного престолу є тьмяна кімнатка (захристія), в яку ззовні ведуть двері на залізних завісах до церкви. Церква має 9 сажнів у довжину і 4 в ширину». Під час ремонтів у 1915, 1950 та 1980 роках замінили послідовно ґонтове покриття стін надопасань та верхів на оцинковану бляху. У 1946 році церква перейшла у власність РПЦ, а 1989, за о. Михайла Низкогуза, громада повернулась у лоно УГКЦ. У 1990 під час ремонту стіни оббили всередині дерево‑волоконними плитами і картоном, а наву і вівтар перекрили посередині залому пласкими стелями. У 2004 році розібрали дерев’яну північну ризницю, зрізали випусти та вимурували більшу ризницю на новому фундаменті. У 2010 були проведені ремонтно‑реставраційні роботи церкви коштом вихідця зі Старої Соли Андрія Басараба, нагляд за роботами здійснював парох о. Василь Пукій. Фахівці інституту «Укрзахідпроектреставрація» надали ґрунтовні поради. Під час реставрації очистили та відполірували стіни храму зсередини та вкрили воском за давньою технологією, усунули трухляві частини конструкцій храму і замінили новими; відновили кожухування стін ґонтами та покрили дахи, піддашшя і верхи мідною бляхою. 10 листопада 2010 відновлену церкву освятив владика Юліян Вороновський.
Архітектура
Церква — дерев’яна, тризрубна, з двома верхами, зведена на високому мурованому фундаменті. Під навою розташована крипта, вимурувана з ламаного каменю і перекрита півциркульним склепінням. До квадратового в плані зрубу нави прилягають гранчастий вівтар (від сходу) та прямокутний бабинець з невеликим рівношироким присінком (від заходу). До північної стіни вівтаря прилягає мурована ризниця, ошальована дошками. Зруб нави вищий за інші, завершений пірамідальним наметовим верхом з одним світловим заломом, увінчаний кованим хрестом на сліпому восьмерику. Бабинець, на другому ярусі якого є емпора з аркадою‑галереєю, перекритий восьмибічним наметовим верхом, вівтар — шестисхилим наметом. Вихід на галерею бабинця — у західній стіні емпори. Під частиною нависаючої над входом у західній стіні бабинця з емпорою влаштований закритий присінок з головним входом. Церкву оперізує опасання на стовпах, яке навколо вівтаря переходить у піддашшя, оперте на профільовані випусти вінців зрубів. Стіни надопасання церкви кожуховані ґонтами, підопасання — відкритий зруб. На південно‑східній грані вівтаря, на третьому брусі знизу, є різьблений напис «Христичъ 14.04.1919». Всі вікна в прямокутних прорізах. Головний вхід — з заходу через присінок, додатковий вхід влаштований в південній стіні вівтаря.
Пам’ятка — один з кращих зразків церкви давнього галицького типу XVI–XVII ст.
Інтер'єр
В інтер’єрі нава стягнена на рівні верху стін надопасання перехресними сволоками, перекрита на рівні верху залому пласкою стелею по балках, вівтар — зрізаним восьмибічним наметом, емпора на рівні верху восьмерика — пласкою стелею. Емпора відкрита в наву великим прямокутним прорізом. Вихід на неї веде по сходах в північній частині присінку. Стіни в інтер’єрі почищені від давніх розписів і малювання.
Зберігся різьблений і золочений триярусний іконостас рядової побудови XVII ст.
Перед вівтарем у підлогу вставлені три надгробні плити поховання священиків, тепер закриті новою дощаною підлогою. На одній з них (центральній) є дата «АХΘІ» (1619).
Бічні вівтарі з іконами «Покрова Пр. Богородиці» та «Христос‑Виноградар» – нові, 2010-і рр.; Предели під намісними іконами — нові, виконані олійними фарбами, зі старозаповітними сюжетами: «Жертва Мойсея», «Жертва Авраама», «Каїн і Авель», «Вигнання з раю». Престіл і жертовник — нові, дерев’яні, різьблені, 2010-і рр.
Скульптура «Сидячий Христос» – дерев’яна, народна, поліхромована олійними фарбами, XVII ст.
Іконостас
Іконостас — триярусний традиційної рядової побудови, XVII ст. з бездарно перемальованими намісними іконами та новими пределами й апостолами. Царські двері походять з XIX ст., а старі встановлені в дияконські двері. Намісні ікони з дерев’яними ризами. Намісний ряд іконостасу: «Св. Параскева‑Преподобна», «Богородиця‑Замилування» – зліва від царських дверей; «Христос‑Пантократор», «Св. Параскева‑Великомучениця» – справа від царських дверей. Ікони — великі, прямокутні, з ризами, з грубо замальованим блакитним тлом.
Царські двері – різьблені з мотивом аканту і виноградної лози, золочені з шістьма клеймами — Благовіщення («Архангел Гавриїла» і «Пр. Богородиця») та чотири клеймами євангелистів, XIХ ст.
Дияконські двері з половинок давніших царських дверей, XVII ст.
Празничковий ряд — 12 невеликих ікон прямокутної форми, розташовані за календарним циклом, з великою іконою «Таємна вечеря» посередині, XIX ст.
Апостольський ряд — 12 високих вузьких ікон з півциркульним завершенням із зображенням апостолів в повний зріст. На осі над царськими дверима – ікона «Христос‑Архієрей на престолі. Всі ікони грубо перемальовані олійною фарбою.
Завершення іконостасу — Розп’яття, XVII–XVIII ст.
Ікони
Ікона «Св. Миколай», темпера, XVII–XVIII ст. Реставрація Оксана Садова.
Ікона «Христос‑Пантократор» з намісного ряду старого іконостасу, XV ст. — дошка, темпера, XVII ст. Ікона «Ангел» з завершення старого іконостасу — дошка, темпера, XVI ст.
Під час ремонтно‑реставраційних робіт у вівтарній частині було знайдено частини ікони «Страшний суд» на липових дошках, якими на поч. XX ст. обшалювали зруб та помалювали олійною фарбою. Художники‑реставратори О. Рішняк та О. Садова датують ікону другою пол. XVI ст. та відносять її до кола майстра іконостасу з Наконечного.
Довкілля церкви
Ділянка церковна, розташована на вирівняному схилі, огороджена металевими ґратками між мурованими стовпцями. Вхід влаштований в південній частині західного прясла огорожі На північ від церкви стоїть висока триярусна стовпова дзвіниця, що є одним з кращих зразків дерев’яних дзвіниць Галичини XVII ст. Її дубові стовпи зведені з нахилом до середини, зв’язані між собою підкосами і бантинами та скріплені тиблями. Перший ярус відкритий, другий — ошальований вертикально дошками, третій голосниковий — світлиця з підсябиттям. Перший ярус відділений від другого піддашшям, опертим на приставлені кронштейни. Третій ярус, ошальований вертикально дошками, завершує відкрита голосникова аркада з трьох арок на кожній стіні. Вкрита дзвіниця пірамідальним наметовим дахом з переломом, завершеним кованим хрестом. На захід від дзвіниці – каплиця з кін. ХХ ст. Територія подвір’я перед входом та довкола церкви вимощена модульною бетонною плиткою. Вузькі доріжки до дзвіниці та каплиці вимощені плитками. Територія від сходу, півдня і півночі обсаджена туями та листяним деревами. При західному пряслі огорожі влаштований квітник.
текст: Оксана Бойко
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Горбовий С. Давні міста Старосамбірщини та їх фундаційні привілеї // Старосамбірщина. – Старий Самбір, 2001.
- Драґан М. Українські деревляні церкви. – Львів, 1937.
- Мицько І. Найшановніші християнські святі краю // Старосамбірщина II. – Старий Самбір, 2002.
- Откович В. Народна течія в українському живопису XVII-XVIII ст. – Київ, 1990.
- Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. Т. 3. – Киев, Будівельник, 1985. – С. 216-217.
- Атрибуція та датування віднайдених фрагментів ікони «Страшний суд» в церкві Святої Параскеви в смт. Стара Сіль. Апологет. Матеріали ІI Міжнародної наукової конференції м. Львів, 24-25 листопада 2010 р. – С. 137-144.
- Слободян В. Українське сакральне будівництво Старосамбірського району. Львів: Камула, 2015.
- Слободян В., Бойко О. Облікова документація на пам’ятку архітектури національного значення церкву Св. Параскеви в Старій Солі, 2017 р. Департамент архітектури ЛОДА.
- Lustracja województw Ruskiego, Podolskiego s Bełzskiego 1564-1565. – Cz. II. Warszawa, 2001.
Церква Святого Архистратига Михайла
Церква Св. архистратига Михайла збудована 1663 року майстром Іллею Пантелимоном. Ця дерев’яна тризрубна триверха церква під ґонтами є унікальною, бо одна з небагатьох збережених має крилоси, що сховалися під піддашшям, та емпору над бабинцем з відкритою аркадовою галереєю — подібно до дрогобицької церкви Св. Юра. Незважаючи на давність святині, тут збережено не тільки архітектуру, але й церковне мистецьке наповнення: різьблений бароковий іконостас, створений 1669 року, дуже цікаві розписи стін XVIII–XIX ст., збережені також давні ікони, дерев’яна скульптура, хоругви XVIII ст., автентичні замки та кенотаф. Церква віддавна привертала увагу дослідників, зокрема її досліджували М. Драґан, П. Макушенко і В. Слободян. Нині церква в процесі реставрації – відновлюється сама будівля (арх. С. Піньковський), іконостас та стінопис (худ.-реставратори О. Рішняк, О. Садова). Відреставрована дерев’яна церква в Ісаях, її іконостас та стінопис разом з брамою‑дзвіницею, збудованою 1722 року, гідно можуть доповнити Список церков світової спадщини ЮНЕСКО.
Історія
Дерев’яна церква Св. архистратига Михайла постала на місці попередньої, невідомо, коли збудованої. Найдавніші відомості про церкву в Ісаях зустрічаються в податкових реєстрах за 1507 рік. Про надання та привілеї церкви фіксують покрайні записи на старому Євангелії львівського друку, яке, як занотовано, «купив до церкви священник ієрей Ґеорґій Топольницький, парох села Ісаї під титулом Собору св. архистратига Михайла і Святого великомученика Ґеорґія Побєдоносця, патрона свого, за відпущення гріхів…». Перше надання церкві – право на вільне користування ланом без оплати надав король Зиґмунд Другий 1569 року у Варшаві. Цю грамоту переписав парох о. Топольницькй 1781 року. Переписані наступні грамоти Яна Казимира для Остафія і Семена поповичів з 31 травня 1657 року та грамота короля Яна III Собєського для священників о. Павла і о. Кузьми, дана по смерті побожних о. Григорія і о. Дмитра з 1690 р.
Існуюча церква збудована 1663 року майстром Іллею Пантелимоном, про що занотовано у різьбленому написі на правому одвірку головного, західного входу. Візитатор 1766 року в описі церкви відзначив, що всі три верхи церкви були тризаломовими, а над бабинцем був окремий пристіл. Вирізьблена дата на лівому одвірку головного входу 1801 нотує відновлення церкви. Напевно, тоді стіни церкви були вкриті розписами. Наступні великі роботи були проведені у 1875 році. У 1897 художники Іван та Василь Чайки намалювали новий образ «Притча про бідного Лазаря», що складається з трьох великих полотен, який закривав стінопис з цим же сюжетом на парапеті хорів. У 1722 році на південний захід від церкви була збудована дерев’яна дзвіниця, що первісно служила також брамою.
Попри те, що церква постійно оновлювалась, після Першої світової війни громада намірилась збудувати нову, муровану церкву. У 1928 році архітектор Яків Рудницький розробив проєкт, і 1936 поруч зі старою церквою розпочали зведення мурованої церкви в неоукраїнському стилі, але не за проєктом Рудницького, а за проєктом, автором якого був Євген Нагірний. Будівництво було завершене 1938 року, але до війни церква не була освячена. В цьому був позитив, бо стара церква, яку планували розібрати, залишилась стояти. Під час совєтської окупації муровану церкву використовували на склад колгоспних хімікатів. Дерев’яна церква перейшла до московського патріярхату і була діючою впродовж совєтського періоду. Постановою Ради Міністрів УРСР була внесена до національного Реєстру пам’яток культурної спадщини, охоронний № 1441. З поверненням Української греко‑католицької церкви 1990 року була відновлена мурована церква в Ісаях та освячена як церква Святого архистратига Михайла. Дерев’яна церква залишалась діючою до 2003 року. Після закриття почала руйнуватися. У 2015 році були віднайдені давні хоругви та відреставровані студентами Академії мистецтв, і зараз зберігаються у фондах Національного музею ім. Андрея Шептицького у Львові. У 2018 році розпочався процес відновлення аварійної дерев’яної церкви. У 2023 на реставрацію церкви виділено кошти з обласного бюджету в сумі 3 млн 600 тисяч гривень. Реставраційними роботами було замінено зігнилі підвалини та укріплено фундаменти, замінено піддашшя, ґонтове покриття стін і дахів, замінено дерев’яні елементи конструкції самої будівлі, укріплено стіни, влаштовано дощаний настил підлог. Роботи проведені за проєктом та під авторським наглядом архітектора‑реставратора Сергія Піньковського. Виробничі роботи здійснила підрядна організація ТОВ «Креативна фабрика Вікторія». Реставрація стінопису здійснюється під керівництвом художників‑реставраторів Олега Рішняка та Оксани Садової.
Церква Св. Архистратига Михайла в Ісаях стоїть в одному ряді з церквами у Дрогобичі та Потеличі, які внесені до списку світової спадщини ЮНЕСКО.
Архітектура
Церква зведена з дерева, тризрубна трибанна. Складається з ширшої квадратової нави, вужчого гранчастого вівтаря та рівноширокого квадратового бабинця. З півночі та півдня до нави, при її східній стіні прилягають невеличкі крилоси, сховані під піддашшям. Всі зруби завершують світлові восьмерики, над навою — з одним заломом, вкриті шоломовими банями з невеликими ліхтарями і маківками, увінчаними кованими хрестами. Церкву оперізує широке піддашшя, оперте на випусти вінців зрубів, яке навколо бабинця переходить в опасання на різьблених стовпах. Над бабинцем на другому ярусі влаштована емпора з відкритою аркадовою галереєю. Стіни надопасання і восьмериків, дахи, піддашшя та бані вкриті гонтами. Входи до церкви влаштовані на осі західної стіни бабинця та у південній стіні нави. Портал головного входу з фігурною аркою та двері вкриті розписами. На правому одвірку вирізьблена дата побудови церкви АХΖΓ (1663), на лівому — дата відновлення 1801. Двері – дубові на завісах, з кованими штабами. Освітлюється церква прямокутними вікнами: здвоєними в південній і північній стінах нави, по одному у північній, південній, східній та західній гранях восьмериків нави, бабинця та вівтаря; одне кругле вікно має північний крилос
Інтер'єр
В інтер’єрі всі простори розкриті у висоту до дна ліхтарів. Перехід зрубів четвериків нави і бабинця у восьмерики через трикутні вітрила. В інтер’єрі нава стягнена на рівні верху стін надопасання перехресними сволоками. Над бабинцем влаштована емпора, що через арку переходить у вузькі хори, розташовані при західній стіні нави. Двері на хори прорубані з емпори. Бабинець відкритий в наву низькою фігурною аркою. Стіни церкви — відкриті бруси, вкриті сюжетними розписами та ілюзорними орнаментами. Іконостас перебуває на реставрації. Ікони зі старої церкви збережені в мурованій церкві. Підлога — нова дерев’яна, настелена з дошок.
Іконостас
Бароковий чотириярусний різьблений і золочений іконостас рядової побудови, походить з 1669 р. Іконостас на реставрації.
Ікони
Ікони зі старої церкви зберігаються у мурованій церкві: «Богородиця‑Замилування» (записана) в різьбленій, золоченій ренесансовій рамі; Образ з трьох прямокутних частин на полотні, знятих зі стінки хорів «Притча про бідного Лазаря», 1897 р. з написом білою фарбою — Василь і Іван Чайки, 1897 р.; Дерев’яна скульптура двох архангелів і Христа.
Стінопис
Відкриті зруби нави, вівтаря і бабинця вкриті стінописом у вигляді святих та біблійних сюжетів в ілюзорних рамах. Розписи церкви починаються з дверей головного входу, на дубовому полотні яких ззовні зображений св. архангел Михайло, а на одвірках — свв. Петро і Павло, над ними та на надпоріжнику — херувими.
В четверику нави, на північній стіні зображено – «Страшний суд», на південній стіні, при іконостасі – «Коронування Богородиці», Адоративна композиція (?); внизу Христос‑Чоловік. На вітрилах нави — св. Дмитро (пд. зах.) і св Пантелеймон‑цілитель. На стінах нижнього восьмерика нави, в круглих ілюзорних рамах зображені: св. архангел Михайло (пн.-східна грань), св. архангел Ґеорґій (Юрій) Переможець, свв апостоли Петро і Павло (пд.-західна грань), свв. Кузьма і Дем’ян (пн. зах). Залом переходу від нижнього четверика до верхнього вкритий стрічковим ілюзорним орнамент золотистого кольору на блакитному тлі. На стінах верхнього восьмерика нави, в круглих ілюзорних рамах зображені пророки і царі: Мойсей (пн. зах. грань); Аарон, Давид (пн. сх) і Соломон. В куполі нави намальовані ангели на блакитному тлі, посередині – голуб, символ Святого Духа.
На парапеті хорів при західній стіні нави зображено сцену «Притча про багача і бідного Лазаря».
В бабинці зображені сцени: «Христос серед дітей» – на північній стіні; «Свята Анна з Богородицею та Ісусом» – на південній стіні. На восьмерику підбанника бабнця — чотири жіночі погруддя: св. Варвара (пн.-сх.), св. Катерина (пн.-зах.), св. Юліяна (пд.-сх.), Марія‑Маґдалина (пн.- зах.). На вітрилах зображені ангелки.
У вівтарі в овальних ілюзорних рамах – євангелисти. Іілюзорними ахроматичними бароковими обрамуваннями оздоблені вікна.
Довкілля церкви
Церква розташована на пагорбі посеред села при дорозі, поруч трохи вище стоїть мурована церква. Церковна ділянка невелика, опарканена та обсаджена старими деревами. У східній частині знаходиться кілька поховань з залізними та традиційним білокам’яним надгробками. На південний захід від дерев’яної церкви розташована дерев’яна дзвіниця, збудована у 1722 р., як зафіксовано в різьбленому написі на північному одвірку ΑΨΚΒ. Давніше вона служила брамою входу на церковну територію. Нижній ярус, зрубної конструкції прикритий піддашшям, верхній — четверик з відкритою аркадою (по чотири арки з кожного боку), стягнений на рівні верху стін перехресними сволоками та вкритий дашком, з якого виростає восьмерик з аркатурою (по дві арки з кожного боку), прикритий дашком, над ним — низенький восьмигранний голосниковй ярус з двома бронзовими дзвонами. Вкрита дзвіниця восьмибічним ґонтовим стіжком, завершеним кованим хрестом. У дзвіниці збережений кенотаф з розписами у вигляді труни. Вхід на церковну територію — спільний з мурованою церквою, через нову муровану браму у східному пряслі огорожі.
текст: Оксана Бойко
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Науково-технічний архів Інституту Укрзахідпроектреставрація. Ло, Історична довідка до проєкту реставрації стінопису, 2017 р. О. Садова, О. Ріщняк.
- Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. – Киев, «Будівельник», 1985. – Т. 3. – С. 221-222.
- Василь Слободян. Церкви України. Перемиська єпархія. – Львів, 1998. – С. 465.
- Василь Слободян. Церкви Турківського району. Ілюстрований каталог. – Львів, 2003. – С. 72-76.
- Дерев’яна церква в гірському селі Ісаї отримає друге життя
Церква Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці
Церква збудована з ініціативи о. Іполита Погорецького. Первісний проєкт і кошториси виконав львівський архітектор Альбін Загурський у 1891 році. Кошторис сягав 14 тисяч золотих римських, а найбагатший парафіянин, власник маєтку Еміль Торосевич, вірменин за національністю, погодився виділити 9 тисяч. Через фінансові клопоти та політичні заворухи будівництво затягнулося і від 1904 року велося вже за проектом Василя Нагірного. Завершено у 1908 році, та освячено митрополитом Андреєм Шептицьким у 1912 році, про що свідчить таблиця у середині храму. Різьба намісного ряду іконостасу виконана Андрієм Коверком. Запрестольна ікона Богородиці Непорочне Зачаття належить пензлю Осипа Куриласа. Поліхромію храму в 2003 році виконала Дрогобицька артіль художників (Сергій Булко, Ігор Леськів, Ігор Орищак, Євген Хруник).
Історія
Перша згадка про село датується XV століттям. У 1645–1647 роках тут базувалися війська князя Яреми Вишневецького, а восени 1648 під час козацько‑селянського повстання Богдана Хмельницького село знищили татари, які прийшли на ці терени з козаками. Село було спустошене і 1650 року: зі звичних 22 злотих податку тут зібрали всього лиш 8 злотих.
Відновлення Бродок розпочалося з 1670 року: обробіток землі сягнув 9 ланів, як у 1600 році. Водночас селяни активно займалися бортництвом — мали до 90 пнів бджіл. Також розвивалося і пивоваріння: в 1711 році в селі працював бровар, який щороку мав величезний прибуток — 250 злотих. А 1712 року власники Бродок — магнати Устшицькі продали село родині Погорецьких. Ще одна важлива подія трапилась у селі 1729 року. Тоді сам польський король Август II підтвердив бродківським священникам Якову і Данилу Докочинським та їхнім братам Теодору й Стефану свободи, а також права на володіння двома ланами землі.
У 1798–1803 роках на кам'яному фундаменті і дубових підвалинах в селі збудовано церкву Непорочного Зачаття Богородиці. Вартість будівництва склала 183 золотих, що зовсім небагато, як на ті часи. Церква мала двох підданих — В. Хоміцького та Я. Шаварака, які мали по два дні в неділю обробляти її поле і виконувати для церкви деякі повинності. Водночас тодішній священник Теодор Онишкевич мав право без черги й оплати молоти в панських млинах до 60 корців зерна в рік, а з лісу міг вивезти щороку 104 фіри дров. Попри ці блага сільська громада вносила йому до 16 корців пшениці «проскурного».
У 1800‑х роках громада Бродок мала власну печатку овальної форми із зображенням вола, поверненого вліво і написом німецькою мовою: «Печатка Бродківської громади». В пам'ять про скасування панщини в селі і на хуторі Хатки встановлено два хрести. У 1860 р. в селі заснували тривіальну школу. Учителеві-дякові Іванові Андріївському громада щороку платила за освіту своїх дітей 122 золотих і 8 сагів дров на опалення.
В 1867 році з усіх 45 сільських хлопців до школи ходили 33, зі всіх 37 дівчат було 13 школярок. В кінці ХІХ ст., маєтком у Бродках володіла знана у Галичині, вірменська родина Торосевичів [2]. В шематизмі за 1882 рік зазначено що церква Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці у с. Бродки належить до Щирецького деканату. Патроном церкви є Гертруда Торосевич, а парохом є о. Іван Ципановський [3]. Відомо, що у 1884 році власником села був Еміль Торосевич. У 1885 році він приймав у себе в маєтку співвітчизника зі Львова, архієпископа і митрополита Ісаака Миколая Ісаковича, котрий також відправив у місцевій церкві Службу Божу. Наприкінці XIX століття священник Іполит Погорецький, котрий прибув до села в 1891 року, вирішив будувати нову церкву. Отець Іполит походив із шляхецького роду гербу Сас і був близьким приятелем Івана Франка під час навчання в Дрогобицькій гімназії [2]. Первісний проєкт і кошториси храму виконав львівський архітектор Альбін Загурський, у тому ж році. Кошторис сягав 14 тисяч золотих римських, Еміль Торосевич, погодився виділити лиш 9 тисяч золотих римських. Щоб зібрати потрібну суму коштів на будову церкви, отець Іполит Погорецький звернувся через газету «Діло» до всіх людей доброї волі. А також безкоштовно розіслав майже дві тисячі примірників власної книжки «Зів'ялі цвіти» з дарчими підписами та проханням про допомогу в закінченні та оздобленні храму. В 1896 році, в час візитації було дано обіцянку, що церква буде стояти в ювілейнім 1898 році, але перешкодою стали політичні заворухи, що охопили весь край у 1897 році. Тоді мало місце гостре польсько‑українське протистояння та криваві «баденівські» вибори до сейму. Через фінансові клопоти та політичні заворухи будівництво затягнулося і від 1904 року велося вже за проектом визначного українського архітектора Василя Нагірного. Завершено будівництво у 1908 році [4]. Впродовж року тривало викінчення та оздоблення храму. На фасаді вівтарної частини церкви вміщено пам'ятну таблицю з текстом: «Збудовано 1909 датками парохіян під предс. коміт. Івана Долинки». Приходські землі на 1910 рік становили 151 морг і складались з 8 ділянок. При церкві діяло «Братство тверезості», яке об’єднувало 30 осіб [2]. Запрестольна ікона Богородиці Непорочне Зачаття належить пензлю Осипа Куриласа. Посвятив церкву Митрополит Андрей Шептицький у 1912 році, про що також свідчить історична пам'ятна таблиця в храмі. Запрестольна ікона Богородиці Непорочне Зачаття належить пензлю Осипа Куриласа. За свою активну церковну та громадську діяльність отець Іполит Погорецький 1912 року отримав крилошанські відзнаки. Війна перекреслила звичний ритм життя родини Погорецьких.
У шематизмі за 1918 рік зазначено, що церква в Бродках зазнала великих пошкоджень, а відправи тимчасово відбуваються у каплиці, котру жителі села збудували, щоб було де помолитись. Мешкальний дім пароха знищений, господарські будівлі спалені дощенту. Сам отець Іполит брав активну участь при залученні молодого поповнення до лав УГА. Син його рідного брата о. Петра — Володимир, перебуваючи в рядах УГА, загинув навесні 1919 р. в польсько‑українській війні.
У селі є пам'ятник односельчанам, які загинули на італійському фронті Першої світової війни у 1916–1918 роках. Жителі Бродок перебули у військах Українських Січових Стрільців та Української Галицької Армії. Тож на честь захисників Західноукраїнської Народної Республіки у селі встановлено символічну могилу загиблих при обороні Щирця в травні 1919 року. Один з перших українських військових меморіалів у Галичині. Збудований з ініціативи о. Максиміліана Коверка, пароха села Бродки, радника Митрополичого Ординаріату, активного громадського діяча. Село було надзвичайно патріотичним, багато мешканців Бродок воювали в лавах Українських Січових Стрільців та Української Галицької Армії. Саме колишні вояки УГА найактивніше долучилися до будівництва меморіалу. Пам’ятник розташований на місці, де стояла дерев'яна церква Святого Онуфрія, яка згоріла. Ймовірно для пам’ятника було частково використано камінь з фундаментів старої церкви. Урочисте посвячення пам’ятника відбулося 23 липня 1922 року, заходом місцевої читальні «Просвіта», за участю священників та делегацій від українських товариств із навколишніх сіл. На відкритті монумента панахиду полеглим співав академічний хор «Бандурист» зі Львова під орудою диригента Володимира Неділка.
У 1930 році Бродки постраждали від пацифікації: був розкопаний символічний «шевченківський курган». У селі збереглась і була нещодавно відреставрована керамічна полив’яна пам’ятна таблиця на честь створення організації Українська Молодь Христові у 1933 році.
В 1937 році в селі з великими урочистостями українці відзначили сторіччя «Русалки Дністрової». Того ж року була побудована дзвіниця. Будівництвом займався п. Михайло Величко з Миколаєва. Жителька села Бродок продавши свою худобу офірувала гроші на будову дзвіниці. Жила ця добра парафіянка на «Горбах». Проживала сама, прізвище в неї було Варивода.
У 1964 році в Бродках встановлено пам'ятник Тарасові Шевченку роботи скульптора Якова Чайки, уродженця села.
Поліхромію храму в 2004 році, за отця настоятеля Івана Надольського, виконала Дрогобицька артіль художників, у складі: Сергія Булка, Ігора Леськіва, Ігора Орищака та Євгена Хруника. Храм має також посвяту на честь святого Онуфрія, оскільки стара церква була освячена на честь цього святого. В книзі мистецтвознавця д‑ра Дмитра Степовика «Неокласицизм: сучасне українське монументальне церковне малярство», новий храм ідентифікується саме за цією посвятою [1].
Архітектура
Мурована, одноверха, хрещата в плані, хрестово‑купольна церковна споруда. Вирішена в українському неовізантійському, неодавньоруському та неокласицистичному стилі. Храм розташований по осі схід‑захід, що більш характерно для римо‑католицьких храмів ніж для православних і греко‑католицьких. Над центральною навою здіймається високий циліндричний барабан, в якому є вісім аркоподібних вікон, між якими стільки ж декоративних плоских колон. Над барабаном розміщена шоломовидна баня. Над банею височіє закритий ліхтар (первісно він був відкритим) наверху якого є яблуко та хрест, які вже на жаль не є автентичними. Оригінальний хрест з яблуком та півмісяцем знаходяться на новому цвинтарі, недалеко від храму. Фасад храму прикрашає трикутний портик, який підпирається двома плоскими декоративними колонами, що спираються на високий кам’яний фундамент. Над автентичними масивними дубовими вхідними дверима є прямокутне вікно, яке поділене декоративною решіткою у вигляді трьох квадратів‑сніжинок. Такий ж мотив присутній у центрі автентичного хреста з бані. Вхідні двері і вікно над ними обрамлює білий декоративний карниз. Над дверима є ще одне окреме квадратне вікно, яке знаходиться в центрі фасаду, на рівні хорів, обрамлене білою декоративною рамкою та поділене діагональною решіткою з квадратними вітражними вставками. Над портиком вхідного фасаду розміщений кам’яний хрест. Бічні нави є не глибокими, близько одного метра. Також декоровані трикутним портиком і псевдо‑колонами. По центрі південної та північної стін нави є аркоподібні вікна, з автентичними решітками, які повторюють форму вікон. Вгорі над вікнами є декоративні арчаті карнизи. До храму є ще два входи з південного боку: в наву (ближче до бабинця) і в паламарню та ризницю. Над дверима до нави є аркоподібне вікно. Ззовні форма святилища є такою ж як і фасаду з бабинцем та хорами: двосхилий дах, трикутний портик, декоративні псевдо‑колони. Загалом декоративні псевдо‑колони і карнизи ззовні прикрашають храм по всьому периметру. Над кожним з чотирьох портиків є кам’яний хрест. Баня і дахи покриті бляхою. Із західної сторони до святилища примикає на половину нижче півкругле приміщення ризниці і паламарні, яке вкрите півконусним дахом. У ньому є два вікна з південно‑східної північно‑східної сторони. Загалом в архітектурі храму домінує симетрія по центральній осі схід‑захід за винятком уже згаданих дверей, які є лише з південної сторони. З північної сторони ризниці і паламарні, є пізніше добудоване приміщення котельні. З північної і південної сторін святилища є два аркоподібні вікна, розміщені одне навпроти іншого. Таку ж ситуацію маємо і в наві. Двері головного входу декоровані круглими металевими елементами.
Інтер'єр
Інтер’єр хрещатий, просторий, світлий. В інтер’єрі домінують аркоподібні форми, які спираються на плоскі стовпи декоровані карнизами. Велика нава вгорі, понад підпружними арками, за допомогою великих вітрил переходить у циліндричний світлий барабан, завершений глухим куполом. Склепіння святилища, рамен і нави є півкруглими. Зі східної сторони над бабинцем розташовані хори, відгороджені металевою решіткою. Склепіння над хорами є також півкруглим. Вхід на хори забезпечують металеві сходи. Вівтарна частина прямокутна в плані. Величний запрестольний образ Богородиці Непорочне Зачаття, обрамлений в декоративний вівтар, майстерно виконав у реалістичній манері, з елементами символізму, відомий український художник Осип Курилас. Запрестольний образ є подвійним. Другою іконою авторства невідомого художника є «Молитва Христа на Оливній горі». Під запрестольним образом є різьблене горне сідалище. На східній стіні святилища, по обидві сторони від запрестольного вівтаря, є два входи до ризниці-паламарні. Продовженням запрестольного вівтаря є арчаті декоративні накладки, які розташовуються над дверима. В цих арках на дерев’яній основі намальовані символи Старого і Нового Заповітів: Скрижалі Мойсея та Євангеліє. У святилищі є різьблений проскомидійник. В приміщенні ризниці-паламарні є автентичний стіл з сервантом для книжок та інших богослужбових предметів. Також в паламарні знаходиться кам’яна підставка під велику свічку, висотою один метр. Домінантою інтер’єру є різьблений іконостас авторства Андрія Коверка. На стовпах тріумфальної арки є дві ікони Богородиці Одигітрії та Христа Вчителя. Ікону Богородиці офірувала Анна Сех, ікону Христа — Анна Заторська. На іконі Богородиці є авторський підпис художника та рік створення обох образів. Над іконами в круглих медальйонах обрамлених пишною різьбою намальовані монограми Богородиці та Ісуса Христа. Підлога інтер’єру вимощена плиткою з часу побудови церкви. У храмі вірних присутній декоративний мотив у вигляді плетінки, а в святилищі ромбовидна шахматна дошка. Збереглась також автентична дерев’яна лава для дяка і співців, яка знаходиться у наві храму. Над південними дверима нави знаходиться мармурова фундаційна таблиця з фотографіями Митрополита Андрея шептицького та будівничого храму отця Іполита Сас Погорецького. Також в наві храму є процесійний образ 1871 року, із зображеннями Богородиці та святого Онуфрія. В святилищі є Євангеліє-стародрук другої половини ХVIII ст., надруковане за часів правління короля Станіслава Августа Понятковського. У вікнах є вітражні вставки кольорового скла.
Іконостас
Іконостас чотириярусний. Різьба намісного та празникового рядів іконостасу виконані за проєктом Андрія Коверка, рідного брата отця Максима Коверка, настоятеля храму. Не знаємо точного часу виготовлення цих частин іконостасу, лише можемо припускати що це могло бути в період з 1921 по 1940 роки, коли тут настоятелем був о. Максим Коверко. Намісний та празниковир ряди іконостасу є надзвичайно пишно декорованими, що притаманно почерку Андрія Коверка. Темно‑коричневі партії суцільної різьби вдало доповнюються ажурними золоченими різьбленими елементами іконостасу. Інші ряди іконостасу були виконані пізніше іншими майстрами. Силует четвертого ярусу іконостасу є пірамідальним, що зумовлено півкруглою формою тріумфальної арки над іконостасом. Уся конструкція іконостаса вписана в арковий проріз вівтарного простору. В орнаментиці різьби іконостасу домінують мотиви виноградної лози. Вдало освіжають іконостас оранжеві колони із золотими капітелями. Вся деревина в іконостасі, за винятком золочених частин, є мореною (прозоро тонованою) і лакованою. Завдяки цьому досягнута цілісність візуального сприйняття конструкції і збережена фактура деревини. Немає глухості, натомість є глибина кольору.
Малярство ікон в іконостасі декоративне, без золочення. Ймовірно належить комусь з українських митців які належали до школи Олекси Новаківського, або школи отців Студитів. Можливо це ранні роботи Андрія Наконечного. Також вони близькі по стилю до ікон Юрія Магалевського та Володимира Іванюха. Також можна припустити що це могли бути роботи когось з учнів Львівської художньо‑промислової школи. На жаль ікони є без підписів. В іконостасі автентичними збереглися ікони намісного та праздничного рядів. Особливістю ікон в іконостасі є те що фігури на них зображені в повен ріст. На Царських воротах є зображення Благовіщення у верхній частині та чотирьох євангелистів у круглих медальйонах. На намісних іконах Богородиця Одигітрія та Христос Вчитель є тронного типу. На дияконських дверях бачимо постаті архангелів Михаїла та Гавриїла. Лікоруч зображений святий Миколай, а праворуч, храмова ікона — Непорочне Зачаття Пресвятої Богородиці. Цікаво що ця іконографія притаманна римо‑католицькій традиції і всі зображення, включно з запрестольним образом намальовані в реалістичній манері. А тут бачимо спробу іконописця вирішити цю іконографію у декоративній манері притаманній українському іконопису неовізантійського спрямування. Над кожною іконою і дверима є півкруглі арки декоровані різьбленими орнаментами. Цікавим є і образ Спаса Нерукотворного у терновому вінку з двома пристоячими архангелами. Ця іконографія також має римо‑католицьке походження, його ще називають Плат Вероніки. В стилістиці цього і попереднього образу прочитуються впливи творчості Осипа Куриласа. Особливим є і празничный ряд, в якому є десять ікон в круглих медальйонах (якщо не враховувати образ Спаса Нерукотворного в центрі ряду), а не дванадцять як це є традиційно. До того ж тут є Розп’яття Христове, що також як правило рідко трапляється в празниковому ряді. І ікона Тайної Вечері, яку здебільшого розміщують над царськими воротами. Послідовність празничних медальйонів (зліва на право) є наступною: Різдво Христове, Стрітення Господнє, Богоявлення Господнє, Преображення Господнє, Вхід Господній у Єрусалим, Тайна Вечеря, Розп’яття, Воскресіння, Вознесіння та Зіслання Святого Духа.
Ікони
На західній стіні святилища за престолом у різьбленому кивоті, в аркоподібній ніші є образ Богородиці Непорочне Зачаття, авторства Осипа Куриласа. Про це свідчить підпис митця у правому нижньому куті ікони. Іконографія сюжету має виразне римо‑католицьке походження. Богородиця зображена як юна дівиця у реалістичній манері, без німбу, на зразок західноєвропейських мадон. Її обличчя намальоване у три чверті, погляд звернений вгору. Волосся розпущене і не покрите, спадає на одне плече. Вона в білій сорочці. На іншому плечі в неї темно синій мафорій. Її руки хрестообразно складені на грудях. Вона стоїть на хмарі, під ногами у неї півмісяць. Нижче бачимо п’ять путті. Один підтримує хмару, інші два у руках тримають лілії, ще один має молитовно складені руки, а інший зображений зі спини і дивиться на Богородицю. Прекрасним колористичним акцентом є оранжева тканина в одного з путті. Таким ж кольором зроблений підпис художника. Без сумніву цей твір є одним з шедеврів митця.
На стовпах тріумфальної арки є дві ікони Богородиці Одигітрії та Христа Вчителя. Ікону Богородиці офірувала Анна Сех, ікону Христа — Анна Заторська, це зазначено в нижніх підписах на іконах. На іконі Богородиці є авторський підпис художника та рік створення обох образів. Можемо стверджувати що обидві ікони створені на початку ХХ століття, ймовірно 1909 року. Над іконами в круглих медальйонах обрамлених пишною різьбою намальовані монограми Богородиці та Ісуса Христа. Фон обох ікон є блакитним, внизу бачимо архітектуру міста на фоні гір. Богородиця зображена у синьому мофорії та червоній сорочці. Підклад мафорію зелений. Дитятко Ісус у білій сорочці, в лівій руці тримає гроно винограду. Христос Вчитель також у синьому гіматії. Сорочка у Нього рожева. Правицею він благословляє, в лівій руці тримає відкрите Євангеліє з текстом Своїх слів що записані в Євангелії від Матвія:
«Прийдіте благословенні Отца Моєго і наслідуйте уготованоє вамь Царствіє от сложеня міра…». Очі в Христа і Богородиці є блакитними.
На процесійній іконі 1871 року Богородиця Одигітрія зображена в червоному мофорії та синій сорочці. Підклад мафорію є зеленим. Дитятко Ісус правицею благословляє, а в лівій руці тримає маленький жезл або сувій. Зі зворотньої сторони є ікона святого Онуфрія який молиться навколішки перед Євангелієм, черепом та хрестом. Біля святого сидить лев, поруч лежать корона та жезл. Іконографічно можемо простежити багато паралелей зі святим Єронімом Стридонським. Це свідчить про виразні західноєвропейські впливи на українську іконографію у ХІХ столітті.
Стінопис
Стіни храму усі вкриті розписом за винятком ризниці-паламарні. У святилищі в круглому медальйоні, художники намалювали Новозавітну Трійцю. Поруч зобразили двох херувимів. На західній стіні по обидва боки від запрестольного вівтаря, в аркоподібних рамках намальовані дві сцени (Новозавітна і Старозавітна) пов’язані з Євхаристійною жертвою Христа: «Молитва про Чашу» та «Жертва Авраама». Вгорі над запрестольним образом, намальований рушник на якому бачимо церковнослов'янською цитату слів, які священник промовляє під час Літургії Жертви: «Твоя од Твоихь Тебі приносяще, от всіхь и за вся»., що в перекладі читається як «Твоє від Твоїх Тобі приносимо за всіх і за все». На тріумфальній арці в центрі бачимо зображення Серця Христового. На південній стіні святилища в повен ріст зображений блаженний священномученик Йосафат Коциловський, навпроти нього з північної сторони — священномученик Йосафат Кунцевич. У центральному куполі декоративна композиція утворює рівнораменний хрест, між раменами якого є чотири херувими. В барабані куполу є три сцени страсного циклу: Тайна Вечеря, Зняття з Хреста та Покладення до Гробу. В обрамленні барабану — текст молитви Отче Наш, церковнослов’янською. На вітрилах в круглих медальйонах зображені півпостаті чотирьох євангелистів. На правому рамені центральної нави в аркоподібних рамках, по обидві сторони від вікна, зображені дві сцени пов’язані з Ісусом Христом: Богоявлення та Воскресіння. Симетрично до них в Богородичному приділі: Різдво Христове та Благовіщення. Н правій арці є зображення Агнця, на лівій — монограма Богородиці. На склепінні нави зображена Богородиця Покрова та два херувими. Над Богородицею напис: «Пресвята Богородице спаси нас». На арці намальоване Євангелія, хрест, якір і лаврова галузка. На стінах нави зображені свята Варвара та святий Онуфрій. В бабинці на східній стіні бачимо святих рівноапостольних князів Володимира і Ольгу. Під хорами, на склепінні, є символ Всевидячого Ока.
Довкілля церкви
З південно‑східного боку від церкви, знаходиться пам'ятник односельчанам, які загинули на італійському фронті Першої світової війни у 1916–1918 роках. Монумент збудовано у вигляді зміщеної кам’яної піраміди, увінчаної хрестом. На таблиці, обрамленій стилізованим ланцем, розміщено тризуб, під яким у терновому вінку напис — «БОРЦЯМ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ ВДЯЧНИЙ НАРІД. 1922» та перехрещені шаблі і рушниці. Обабіч центральної таблиці вмуровано дві кам’яні «польові гармати», спрямовані жерлами вперед. На таблицях з трьох сторін пам’ятника викарбувані імена полеглих мешканців села. На тильній стороні пам’ятника вміщено таблицю з написом — «Заходом Читальні Просвіта в Бродках. 1922 р.»
На подвір’ї храму також знаходиться дерев’яна триярусна, тризрубна дзвіниця. Усі яруси є закритими. Другий і третій яруси покриті дерев’яною вагонкою. Вхід до дзвіниці знаходиться з північної сторони. Дзвіниця є квадратною в плані. На другому ярусі є чотири вікна, по центру кожної зі сторін. На третьому ярусі з кожної зі сторін є по три шестигранні аркоподібні отвори. Дахи дзвіниці покриті бляхою. Над третім ярусом пірамідальний верх переходить у восьмигранну баню, яка увінчується видовженим ліхтарем з маківкою та металевим хрестом на яблуці.
З північної сторони храму на церковному подвір’ї є старий цвинтар. Перед храмом є встановлений парафіянами у 1998 році хрест з таблицею в пам’ять про о. Максима Коверка, який був тут парохом у 1921–1940 роках, після чого був заарештований і замордований у львівській тюрмі.
У 1988 році біля храму встановлено дерев’яний хрест на честь 1000‑ліття Хрещення Русі.
текст: Богдан Зятик
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Степовик Д. Неокласицизм : сучасне українське монументальне церковне малярство / Дмитро Степовик. — К. : Дніпро, 2018. — 464 с. : іл.
- Книш А. Про Торосевичів та Погорецьких і церкву в Бродках на річці Зубра [Електронний ресурс] / Андрій Книш // Фотографії старого Львова. — 18. 08. 2016 — Режим доступу до статті : https://photo-lviv.in.ua/pro-torosevychiv-ta-pohoretskyh-i-tserkvu-v-brodkah-na-richtsi-zubra/
- Шематизмь Всечестного Клира Митропол. Архідіецезіи греко-католической Львовской на рокь 1882 — Львовь: Изь типографіи Ставропигійського Института подь управленіемь Стефана Гучковского. — 366 с.
- 100 церков Нагірних. Частина перша. Церкви Василя Нагірного : альбом / [автори та упорядники : Христина Лев, Василь Слободян, Наталка Філевич]. — Львів : [б. в.], 2013. — 132 с. : іл.
Церква Св. Великомученика Пантелеймона
У постанні існуючої сколівської дерев’яної церкви фігурує дві дати — кін. XVI і XVII ст. Вона не є першою церквою в місті, але належить до найстарших зразків церков бойківського типу, що вирізняється трьома ґонтовими пірамідальними верхами над квадратовими зрубами. Церква під посвятою Св. Параскеви була наповнена давніми іконами та мала різьблений посріблений іконостас XVII ст. Дзвіниця цієї церкви розташовувалася на другому ярусі бабинця, а 1760 року майстер Сень Шлоковець збудував поруч з церквою окрему стовпову дзвіницю, що служить брамою‑входом на церковну територію. Впродовж існування церква разом з дзвіницею ремонтувалася, зокрема у 1930‑х ґонтові дахи і піддашшя були покриті оцинкованою бляхою. У 1967 році була проведена ґрунтовна реставрація з відновленням ґонтової покрівлі дахів та стін, а 1970 церкву перетворили на краєзнавчий музей. У 1993 церкву повернули у власність греко‑католицькій громаді та переосвятили на Св. вмч. Пантелеймона. Після пожежі у 2009 були проведені значні ремонтно‑реставраційні роботи, які торкнулися як самої будівлі, так і внутрішнього вистрою, зокрема іконостасу, який був реконструйовний. Разом з брамою‑дзвіницею сколівська церква творить унікальний сакральний комплекс.
Історія
Перша згадка про село Сколє походить з 1397 року, а сільська церква вперше згадується в податковому реєстрі під 1507 роком. Відзначена вона і в наступних реєстрах з 1515 та 1589 років. Датування існуючої церкви серед дослідник має розбіжність. Так Михайло Драґан відніс її до XVII ст. [8, с. 57, 88], Тадеуш Спісс — 1710 р., автор опису церкви до реєстру пам’яток Польщі 1930 року датує її 1740 роком, а найновіший шематизм Самбірсько‑Дрогобицької єпархії заглиблює 1597 [12, с. 525]. Давніший іконостас в церкві був встановлений 1647 року, що фіксував напис, розміщений під празничками: «Изволеніемъ ѿця поспѣшеніемъ сна… Стефанъ Шелбѣнецъ со женами своими за ѿп… АѰМЗ». Окрему дзвіницю поряд з церквою збудував у 1760 році майстер Сень Шлоковець, про що свідчить різьблений напис на лівому одвірку зовнішніх південних дверей: «Ркү Бож АѰѮ», а на надпоріжнику: «Мца априля дня К цю сздѣни ставив рабъ Бож Сень Шлоковецъ». Первісно дзвіниця розташовувалася на другому ярусі бабинця. Візитатор 1832 року відзначив, що «церква Cв. Параскеви з м’якого дерева збудована, в добрім стані і дзвіниця в добрім».[3]. У 1836 році церква була ремонтована, 1880 — реставрували і церкву, і дзвіницю. Церква Св. Параскеви була парохіяльною церквою містечка Сколє до побудови нової міської церкви у 1896 році. У 1930‑х роках дахи і піддашшя церкви та брами‑дзвіниці вкрили оцинкованою бляхою. В перші роки совєтської окупації – 1948 церкву зачинили для богослужінь. У 1963 році церкву з дзвіницею занесли до реєстру пам’яток національного значення, охоронний № 512 [9]. У 1967 була проведена реставрація з відновленням ґонтового покриття дахів і стін та пристосуванням церкви під краєзнавчий музей, який відкрили 1970 року [4]. Частину ікон передали Національному музею у Львові: це празники іконостасу (XVI ст.), а також ікони «Зішестя Святого Духа», «Зішестя в ад», «Благовіщення Пр. Богородиці», «Вознесіння Христове», «В’їзд в Єрусалим», «Різдво Христове», «Собор архангела Михайла» (XVII ст.). У 1998 році передані ікони іконостасу були відреставровані (реставратори Оксана Садова і Борис Іванів).
У 1993 році дерев’ну сколівську церкву відкрили для богослужінь і повернули у власність греко‑католицькій громаді, та переосвятили на Св. Пантелеймона. У 1995 добудували до північної стіни вівтаря прямокутну ризницю, сховану під піддашшям, виготовили нову огорожу, вимостили частину подвір’я ламаним каменем, підмурували підпірні стінки з боку вулиць [4]; 1997 закупили і встановили на дзвіниці нові дзвони.
У 2009 вівтар та іконостас були пошкоджені пожежею, що виникла внаслідок замикання електрики; наступного 2010 року коштом громади були проведені ремонтно‑реставраційні роботи. Тоді всередині церкву обшалювали дошками, настелили нову підлогу, встановили нові хори. Обгорілі рештки іконостасу: апостольський та пророчий ряди, царські ворота зі збереженим одним клеймом євангелита та дияконські двері (празничків не було) передали до Унівського монастиря. Збережені намісні ікони іконостасу були відреставровані (реставратори Леся Гануляк та Ірина Гірна), а сам іконостас був реконструйований. Конструкції різьбили сколівські майстри Роман та Ігор, ікони за старими малював монах монастиря студитського уставу церкви Св. Михайла у Львові бр. Боніфратій, а золочення і написи виконав Василь Сивак. Первісно іконостас був сріблений та покритий шафраном, що імітував золочення. Були виготовлені також престіл і тетрапод, ікони до яких малював бр. Боніфратій, Художник Лев Скоп намалював Розп’яття з пристоячими, а також намальована запрестольна ікона Св. Пантелеймона цілителя.
Архітектура
Церква розташована в забудові Сколього на південь від ринку, на розі вулиць Т. Шевченка та Ів. Франка. Тридільна тризрубна будівля (габаритні розміри: 17,70х6,35 м), зведена з тесаних смерекових брусів. Складається з трьох квадратових в плані зрубів — рівношироких вівтаря і бабинця та ширшої нави посередині. Всі три зруби вкриті пірамідальними наметовими дахами, над навою — з одним заломом. Намет нави вінчає маківка на світловому восьмибічному ліхтарі. Намети вівтаря і бабинця завершені кованими хрестами на підхрестових яблуках. Оперізує церкву широке піддашшя, оперте на профільовані випусти зрубів. Другий ярус бабинця стопової конструкції, первісно там розташовувалася дзвіниця. Стіни надопасання кожуховані ґонтами, дахи та піддашшя вкриті ґонтами. Головний вхід в церкву влаштований на осі західної стіни бабинця, додатковий — в південній стіні нави.
Освітлюється церква через спаровані вікна в південній і північній стінах нави та одинарні в південній і північній стінах вівтаря.
Церква Св. Пантелеймона в Скольому — один з найстаріших зразків традиційної триверхої церкви бойківського типу.
Інтер'єр
В інтер’єрі простори нави і вівтаря розкриті вверх, в бабинці на рівні хорів влаштована пласка стеля з брусів. Стіни нави на рівні першого і другого залому стягнені парами перехресних сволоків, а на рівні першого залому додатково стягнені сволоками, які покладені паралельно зі стінам. Попри західну стіну нави тягнуться вузькі хори з виступом посередині. Вихід на хори влаштований по сходах в північно‑західному куті нави. Нава і бабинець з’єднані трапецієвим прорізом.
Інтер’єр церкви оновлений, стіни горизонтально ошальовані дошками, настелена нова дощата підлога. Встановлений новий іконостас — чотириярусний різьблений і золочений в стилі XVII ст., з первісними намісними різночасовими іконами. Престіл, жертовник і тетрапод виготовлені у 2010‑х роках — оздоблені накладними різьбленими та золоченими елементами (різьба сколівські майстри, золочення Василь Сивак). Престіл з чотирма біблійними сюжетними образами, мальованими ченцем бр. Боніфратієм, кивот у вигляді дерев’яної церкви. Плащаниця — нова, оксамитова, оздоблена золотим шитвом, з євангелистами по кутах.
Іконостас
Традиційної рядової побудови, чотириярусний, поч. ХХІ ст. Намісний ряд іконостасу з іконами XVII ст.: «Хрещення Ісуса Христа», «Пресвята Богородиця» з написом про створення її коштом Стаса Більшицького 169? р. — зліва від царських дверей; «Христос‑Пантократор» з написом про поновлення її коштом Стефана Бинкевича 1708 року, «Благовіщення Пр. Богородиці» з написом про виготовлення її коштом пароха о. Стефана Бичковського — справа від царських дверей. Ікони «Пр. Богородиця» і «Христос» – півкругло завершені, в оздобних рамах, з ажурно різьбленими колонками з мотивом виноградної лози. Ікони «Хрещення» та «Благовіщення» – з триарковим завершенням, оздоблені рамами та ажурно різьбленими колонками з виноградною лозою.
Царські і дияконські двері, предели, празничковий, апостольський і пророчий ряди та ікона «Бог‑Отець» на завершенні іконостасу — виконані 2010 року в стилі XVII ст. Царські і дияконські двері – різьблені та золочені; царські двері з чотирма клеймами євангелистів та двома клеймами Благовіщення. На дияконських дверях зображені архангели Гавриїл і Михаїл.
Ікони
На південній стіні нави поміщена ікона XVII ст. «Собор архистратига Михайла» у різьбленій та золоченій рамі з мотивом виноградної лози, вверху з написом: «Небесныхъ воиствъ Архистратизи мамъ васъ прсно недостойны ѩко да вашими млтвами». На північній стіні нави — нова ікона «Воскресіння» (2010-і роки) в ідентичній рамі XVII ст.
Запрестольна ікона «Святого Великомученика і цілителя Пантелеймона з житієм», 2010-і роки (автор Василь Сивак).
На стінах першого ярусу брами‑дзвіниці поміщені давні ікони з іконостасу: фраґмент пророчого ряду з трьох клейм (XVII ст.); ікона св. Онуфрія (XVIII ст.); ікона св. Григорія Богослова (XVIII ст.). В брамі-дзвіниці збережені елементи, що належать до культурних цінностей: металевий хрест на підхрестовому яблуку; бронзові дзвони 1997 р.
Довкілля церкви
Церковна ділянка пристійно опоряджена огороджена кованими ґратками та дерев’яним штахетником між мурованими з білої цегли стовпцями. Брама і вхід на церковну територію влаштовані в північній частині західного прясла огорожі. На південь від церкви в огорожі розташована дерев’яна двоярусна дзвіниця, яка служить одночасно брамою на церковну територію. Вхід забезпечують два півциркульні портали в північній і південній її стінах. Підвалини дзвіниці покладені на кам’яний підмурівок з ламаного каменю. Перший високий ярус — зрубний, відділений від другого піддашшям, опертим на профільовані випусти вінців зрубу; другий голосниковий ярус — стовпової конструкції, вихід на нього по стрімких високих сходах. Перекриття між ярусами зі смерекових струганих брусів. Другий ярус завершує відкрита голосникова аркада з чотирьох арок на кожній стіні, дзвони 1997 року. Вкрита дзвіниця пірамідальним наметовим дахом з заломом біля завершення, і увінчаним хрестом на підхрестовому яблуку. Дзвіниця є характерною для Бойківщини XVIII ст.
Між дзвіницею і церквою стоїть дерев’яний хрест і скульптура Богородиці на постаменті. На північ від церкви стоїть Розп’яття в дерев’яній відкритій каплиці на мурованім п’єдесталі. В північній частині ділянки висаджені кущі кипарисовика і туй у вигляді альпінарію. При західному пряслі росте декілька туй, а від півдня — декілька старих листяних дерев. Доріжки від входів вимощені ламаним каменем, решта території засіяна травою.
текст: Оксана Бойко
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Львівська національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника, відділ рукописів, ф. 26, оп. 1, спр. 26, арк. 478.
- Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІАУЛ), ф. 146, оп. 20, спр. 2213.
- ЦДІАУЛ, ф. 201, оп. 1, спр. 1782.
- Науково-технічний архів Ін-у «Укрзахідпроектреставрація», спр. Ло-87.
- Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. Pod red. F. Sulimierskiego. – T. 10. – Warszawa, 1889. – S. 688-689.
- Spiss T. Wykaz drewnianych kościołów i cerkwi w Galicyi. – Lwów, 1912.
- 15. Źródła dziejowe. T. XVIII. Cz. I. Polska w XVI w. Ruś Czerwona. – 1902.
- Драґан М. Українські деревляні церкви. – Львів, 1937. – Т. 1.
- Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. – Киев, 1985. – Т. 3. – С. 195.
- Сіреджук П. Заселення Сколівщини // Сколівщина. – Львів, 1996. – С. 25.
- Слободян В., Бойко О. Паспорт пам’ятки, 2017 р. Науково-технічний архів Ін-у «Укрзахідпроектреставрація».
- Шематизм Самбірсько-Дрогобицької єпархії Української греко-католицької церкви. – Дрогобич: Коло, 2014
- Budzyński Z. Sieć parafialna prawosławnej diecezji Przemyskiej na przełomie XV i XVI wieku // Polska – Ukraina 1000 lat sąsiadstwa. – Przemyśl, 1990. – T. 1. – S.135-155.
Церква Воскресіння Господнього
Мурована церква Воскресіння Господнього збудована в Угерську протягом 1912–1913 рр. за проєктом відомих львівських архітекторів Олександра Лушпинського та Тадея Обмінського. У 1934 р. до церкви було виконано новий іконостас, який є показовою пам’яткою українського церковного мистецтва першої половини 20 ст. Автором ікон іконостасу є художник Юрій Магалевський, різьбу виконав Іван Терплавець з Івано‑Франківська. Структура та різьба іконостасу мають риси українського стилю, що його розвивали провідні українські художники в Галичині. Серед ікон іконостасу цікаву іконографію має Покров Богородиці, де зображені селяни на тлі дерев’яної церкви. Розписи церкви були здійснені дипломниками та випускниками кафедри сакрального мистецтва Юрієм Гречином, Владиславом Малавським та Олексієм Чередніченком протягом 2007–2010 рр. Керував проєктом розписів професор Роман Василик. На стінах церкви бачимо одні з перших в монументальному мистецтві зображення українських новомучеників 20 ст.
Історія
Село Угерсько має походження з княжого періоду. За переданням, воно засноване у 1161 році і заселене полоненими угорцями, звідки отримало назву Угрини, пізніше перейменоване на Угерсько [2]. Перша письмова згадка про село відноситься до 1427 р. [1]. У 1621 р. cело було знищене татарами [2]. Жителі села були активними українськими патріотами. З ініціативи о. Лева Горалевича 23 травня 1897 року в селі було створено товариство «Просвіта». У 1902 році коштом церкви збудовано хату‑читальню. У травні 1907 р. в Угерську заснували пожежно‑спортивне товариство «Сокіл», яким керував Михайло Зубрицький [2].
Перші письмові згадки про церкву в Угерську належать до 1507, 1566, 1570 рр. і містяться у податкових реєстрах. У 1762 році в селі збудовано нову дерев’яну церкву. Тоді в ній був парохом о. Андрій Балицький. У 1803 році ця церква згоріла. У 1818 році споруджено наступну дерев’яну тризрубну церкву Воскресіння Господнього [2]. Цю церкву розібрали у 1920 р. та продали у село Луг, де її дерево використали на спорудження нової церкви. Ймовірно на намісній іконі Покрови в іконостасі церкви с. Угерсько зображена стара дерев’яна церква. Церква в Угерську посвячена Воскресінню Господньому, однак другим святом і посвятою церкви вважають Покров Богородиці. Тому в теперішньому іконостасі церкви на місці храмового образу бачимо сцену Покрови.
У 1911 р. парафіяни звернулися з проханням про дозвіл на будівництво нової церкви. Нову муровану церкву спорудили за проєктом відомих архітекторів Олександра Лушпинського та Тадея Обмінського протягом 1912–1913 рр. [2]. Парохом церкви тоді був згаданий вище о. Лев Горалевич. Доволі багато селян з Угерська виїхали на заробітки до Америки. На кошти емігрантів на західному фасаді церкві було встановлено годинник, що виділяє церкву серед інших. Хрест на верху купола церкви встановив майстер Антін Каваців, усі вікна засклив Іван Кобза [2]. Кам’яна дзвіниця біля церкви була збудована у 1934 році.
Церква у вівтарній частині була розписана, однак станом на кінець 1990‑х рр. з первісних розписів залишилися лише невеликі фрагменти, які не можна було поновити. Тому було вирішено зробити новий стінопис. Парох церкви о. Ігор Гаврилишин звернувся до завідувача кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв професора Романа Василика. У 2007 р. дипломники кафедри Юрій Гречин та Владислав Малавський розробили проєкт та розписали купол. До стінопису долучився випускник кафедри сакрального мистецтва Олексій Чередніченко, який разом з іконописним колективом «Образ», який він очолює, та під керівництвом Р. Василика завершили стінопис у 2010 р.
Архітектура
Церква мурована, однокупольна, хрещата в плані. Купол на середохресті великого розміру, понад барабаном купола — вікна у формі арки. Навколо купола розташовані чотири невеликі псевдокуполи. Нижній об’єм споруди виділяється виразним триконховим завершенням східної, північної та південної сторін. Перекриття конх стрімко підіймається до основи барабану купола, що надає силуету будівлі трикутної форми та акцентує на найвищій точці. Західна частина нави має вигляд прямокутника перекритого двосхилим дахом. До північної та південної сторін у західній частині нави прибудовані невеликі приміщення перекриті похилим дахом через які можна зайти у церкву.
Західний портал храму декорований трикутним фронтоном. Над основним західним входом до церкви влаштовано невеликий трикутний портик на колонах, що обрамлює двостулкові дерев’яні двері, які мають форму арки. У верхній частині північної, південної та східної стін — ряд вікон аркової форми. Поміж вікнами декоративні пілястри. Чіткі ритми вікон та пілястр створюють додатковий декоративний ефект зовнішньому вигляду будівлі. У 2010‑х рр. церкву перекрито мідною бляхою. Вгорі по центру західного фасаду церкви є великий годинник.
Інтер'єр
Інтер’єр церкви просторий, добре освітлений. Акцентом внутрішнього простору храму є купол, який освітлений чотирма вікнами. Підкупольний простір підкреслений широкими підпружними арками. Над західною частиною нави влаштовані хори з декоративною дерев’яною балюстрадою. Хори освітлені вікнами у західній стіні, північній та південній (по три у кожній). Склепіння хорів півкругле. На хори ведуть металеві гвинтові сходи.
На правій стіні нави церкви є таблиця у пам’ять про о. Льва Горалевича та його фото. На таблиці написано: «3. V. 1858 13. 1. 1920. Бл. п. о. Льву Горалевичові гр. кат. парохові Угорська 1890–1920 р. основникові сего Божого храму в незабутий спомин вдячні парохіяни. Угорське дня 15 грудня 1930». о. Л. Горалевич за свою активну українську позицію був арештований поляками у 1919 р. та засланий у табір в Пікуличах.
Зліва і справа при стіні в трансепті розташовані бічні престоли з центральною іконою Воскресіння Христового та Покрову Богородиці. Їхня конструкція та декоративні мотиви наслідують іконостас, але вони виконані значно пізніше іншими авторами.
У святилищі церкви бачимо прямокутний дерев’яний престіл з декоративними мотивами, що повторюють різьбу іконостасу. На передньому боці престолу намальована сцена Покладення Христа до гробу. Її автор Ю. Магалевський. Запрестольна композиція, виконана у тій же стилістиці, що й престіл, складається з двох зображень на тему посвяти церкви: нижнє представляє Воскреслого Христа, який стоїть над саркофагом, верхнє – Воскреслого Христа, який підіймається над саркофагом, внизу налякані воїни. Автором різьби престолу та запрестольної композиції був, очевидно, також Іван Терплавець.
Окрасою простору святилища є також семисвічник за престолом, який майстерно декоративно вирізьблений (в наш час), а також дерев’яна дарохранильниця на престолі. Конструкція та різьба семисвічника наслідує декоративні мотиви престолу та іконостасу.
Іконостас
Високий іконостас чіткої ритмічної конструкції, виконаний у 1934 р. Дата написана внизу на центральній іконі чину Моління та на дияконських вратах з образом Архангела Гавриїла. На вратах є також монограма Ю. М. автора ікон. Автором ікон іконостасу був відомий художник Юрій Магалевський. Різьбу іконостасу виконав Іван Терплавець з Івано‑Франківська, позолотні роботи іконостасу здійснив Микола Пивник із Жовкви. Іконостас виконаний у синтезі з престолом, дарохранильницею, запрестольною композицією. Ікони іконостасу намальовані у стилістиці сецесії зі зверненням до традиції площинного українського середньовічного іконопису. Зокрема, в образах євангелістів на царських вратах Ю. Магалевський використовує кольорові лінії, якими графічно виконує рисунок та моделює фігури. У намісних іконах (окрім Покрови) автор помістив фігури на однотонному світлому тлі та зеленавому поземі, що наслідує прийоми давнього іконопису.
Акцентом іконостасу є намісний ярус з чотирма іконами: св. Миколая, Богородиці з Ісусом Дитиною, Христом Пантократором та Покровом Богородиці. Ікона Покрову, що розміщена на місці храмової вирізняється іконографією. Тут на пейзажному тлі гірської місцевості зображена велика дерев’яна церква та селяни в народному вбранні, зліва чоловіки, справа — жінки.
Структура іконостасу понад празниковим ярусом вирізняється тим, що ікони апостолів та пророків (зліва і справа від центральної вертикалі) розміщені не традиційно ярусами, а по чотири ікони апостолів в нижньому ярусі та по дві ікони апостолів у верхньому. Таким чином тут ікони апостолів розташовані поміж ікон старозавітних пророків у верхньому ярусі. У нижньому ярусі ікони апостолів розділені празниковою іконою, зліва це Різдво Христове, справа — Воскресіння.
Особливо вирізняється майстерна різьба іконостасу, у фризових композиціях якої та в декоративних колонах, що обрамлюють намісні ікони виразно видно мотиви та прийоми українського народного мистецтва. Акцентами різьби є активні блакитні деталі декоративних мотивів та золочені елементи. В українському мистецтві періоду модернізму іконостас церкви в Угерську є кращим прикладом виконання декоративної різьби з частковою поліхромією та золоченням, що опирається на народне різьблення.
Ікони
У церкві є процесійна ікона з Богородицею з Ісусом 19 ст. Ікона зроблена у вигляді феретрону (з підставкою та отворами для тримачів), що типово для процесійних ікон того часу в унійних церквах. Також, очевидно, із давньої церкви походить дерев’яний напрестольний хрест з мальованим зображенням Розп’яття Христового 18 ст.
Стінопис
Церква повністю розписана. Стінопис виконано у 2007–2010 рр. у неовізантійській стилістиці студентами та випускниками кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв під керівництвом проф. Романа Василика. Програма стінопису відображає давньоукраїнську традицію. Розписи були розпочаті з купола, де за проєктом Ю. Гречина та В. Малавського зображено півфігуру Спаса Вседержителя, поміж вікнами чотирьох архангелів, у барабані – апостолів. На парусах представлені євангелісти.
У святилищі за проектом Олексія Чередніченка намальована Старозавітна Трійця — три ангели, які сидять, але без престолу, оскільки візуально престіл, який є у святилищі стає престолом Пресвятої Трійці. По низу півкруглої стіни святилища зображені святителі у повен зріст, серед них митрополит Андрей Шептицький. Композиції бічних частин трансепта представляють храмові свята церкви — це Воскресіння Христове та Покров Богородиці. На склепінні понад західною частиною нави і хорами намальовані дві великі сцени Різдва Христового та Успіння Богородиці. На західній стіні хорів — Нерукотворний Образ Спаса.
Привертають увагу образи новомучеників УГКЦ, що намальовані у центральній частині трансепта. Зокрема, обабіч іконостасу у повен зріст представлені єпископи священномученики Йосафат Коциловський та Микола Чарнецький. Серед новомучеників також зображено єп. Теодора Ромжу, о. Климентія Шептицького, єп. Григорія Хомишина, о. Миколу Конрада, о. Олексія Зарицького, о. Якима Сеньківського, Лаврентію Гарасимів та ін. Таким чином історія церкви в Угерську тісно переплітається з історією української церкви та народу. Це відображено також у програмі іконографії її розписів.
Довкілля церкви
З північного боку біля церкви розташована дзвіниця стінного типу. Дзвіниця споруджена у 1934 р. Церковне подвір’я огороджене.
текст: Роксолана Косів
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Українські пам'ятки. Угерсько. Прадідівська слава.
- Рекламно-інформаційне інтернет-видання «Фортуна»
Церква Святих мучениць Віри, Надії, Любові та їх матері Софії
Храм Святої Софії у Золочеві побудований у 1995–2005 роках, стараннями православної громади на чолі з о. Василем Саганом за проєктом Ірини Кміть. У 2004 році Костем Марковичем за участі Романа Кислого, Ігора Теплого, Андрія Урбановича та Олексія Чередніченка розписано купол. У 2005 році дипломником кафедри сакрального мистецтва ЛНАМ О. Чередніченком під керівництвом К. Марковича розроблено проєкт розпису склепінь та вівтарної частини храму і розпочато його виконання. В розписі брали участь М. Тронець, Д. Гордіца, Д. Васильків, Д. Пшеничний, С. Чередніченко, Є. Тищенко, О. Мисяк. Роботи над розписом були завершені у 2006 році. Проскомидійнік та конструкцію іконостасу і різьбу розробляв та виконував Василь Хомик. Ікони в іконостасі та Розп’яття малював К. Маркович. Автор вітражів Тарас Балух.
Історія
Храм Святих мучениць Віри, Надії, Любові та їх матері Софії (Української Автокефальної Православної Церкви, з 2018 року Православної Церкви України) споруджений у 1995–2005 роках, зусиллями православної громади на чолі з отцем деканом Василем Саганом, за проєктом архітекторки Ірини Кміть, яка на той час працювала в проєктному інституті «Львівагропроект». У 2004 році викладачем кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв Костем Марковичем за участю художників Романа Кислого, Ігора Теплого, Андрія Урбановича та Олексія Чередніченка розписано купольну частину церкви, де було закладено стилістичні та композиційні засади розпису храму. В 2005 році для захисту диплому на кафедрі сакрального мистецтва ЛНАМ Олексієм Чередніченком під керівництвом Костя Марковича розроблено проєкт розпису склепінь та вівтарної частини храму і розпочато його втілення. Спочатку в розписі брали участь Максим Тронець, Дмитро Гордіца, Дмитро Васильків, Дмитро Пшеничний. За деякий час приєдналися Світлана Чередніченко, Євген Тищенко, Олег Мисяк. Таким чином під керівництвом Олексія Чередніченка, утворилось іконописне об’єднання «Кипріян», яке і виконувало розпис решти храму. Значну допомогу та підтримку молодим іконописцям надавали Кость Маркович, настоятель о. Василь Саган та парафіяни храму. Роботи над розписом були завершені у 2006 році. Проскомидійнік та конструкцію іконостасу і різьбу розробляв та виконував Василь Хомик. Ікони в іконостасі та Розп’яття (2023) малював Кость Маркович. Вітражі проєктував і виконував Тарас Балух. Тетрапод, престіл і кивот, виконували студенти відділу художніх виробів з дерева Львівського фахового коледжу декоративного і ужиткового мистецтва ім. Івана Труша, як дипломні роботи, під керівництвом викладачів В. Хомика, Д. Стельмаха та І. Сопилюка. Плащаницю, фелон та літургійні покривці виконала Наталія Янішевська як курсову та дипломну (2007) роботи на відділі Художнього текстилю ЛНАМ. Керівник магістерської роботи Печенюк Т.Г.
Архітектура
Мурована, п’ятиверха, однонавна церковна споруда вирізняється значними розмірами і вишуканими пропорціями. Взаємопроникні м’яко перетічні в просторі лінії стін надають храму оригінальності та модерністичного звучання. В архітектурі храму зберігається симетрія відносно центральної осі захід‑схід. Дах храму є металевим і багатосхилим. Над навою здіймається великий круглий барабан, в якому є багато вікон. Фактично конструкція барабану складається з чотирьох бетонних стовпів, між якими є широкі панорамні вікна, кожне з яких поділене на дев’ять частин. Стовпи барабану тримають бетонне кільце, на якому розміщений металевий покритий «під золото» купол. Над куполом є відкритий ліхтар з маківкою і хрестом на яблуці. Над хорами і святилищем здіймаються два менші, аналогічні до центрального куполи з барабанами, без ліхтарів і маківок, але з хрестами. Ще менші від них є над північними і південними краями нави. Головний фасад нагадує форму Тризуба. Над вхідними дверима аркоподібної форми з вікнами у верхній частині є плоский, півкруглий в плані балкон‑дашок, який ще не має перил, оскільки храм ще будується. На стіні фасаду храму є велике високе аркоподібне вікно, яке поділене бетонними перегородками на вісім частин. Стіни фасаду завершуються дугастими лініями. Опуклість стін згідно плану, надає їм монументального динамічного вигляду. Доступ до вхідних і бічних дверей забезпечують опуклі бетонні сходи. Бічні стіни мають динамічну форму, яка нагадує прапор. Верхня лінія стін іде від головного фасаду, плавно спадає на рівні хорів і піднімається до максимальної висоти над входом, після чого плавно спадає до рівня вікон у святилищі. Стіни прикрашають по п’ять вікон з кожної сторони. По троє з них мають вузьку видовжену прямокутну форму різної висоти. Вертикальні відкоси вікон є опуклими, таким чином стіни плавно перетікають у вікно. Бічні двері також мають півкруглу у верхній частині аркоподібну форму з вікнами. Над входами з обох сторін є плоскі опуклі дашки. Над дверима і довкола них у верхній частині бачимо оригінальні вікна, які мають форму щита і на середині дверей зливаються з ними. Над дверима з кожної зі сторін є велике вікно, розділене бетонним хрестом, у верхній частині має півкруглу форму, в нижній триступінчасту. Святилище у плані є півкруглим. На східній стороні є два вікна у формі двох чвертей нижньої частини кола між якими досить велика відстань. Верхня лінія східної стіни має вигляд вигнутої синусоїди яка спадає симетрично від верху до низу. Зі східної сторони є також два арчаті півкруглі вікна на рівні середини стін бічних фасадів.
Інтер'єр
Інтер’єр однонавний, просторий, світлий. Вгорі над навою, шатрове склепіння переходить у круглий світлий барабан, завершений глухим куполом. В барабані є чотири вікна, поділені на 9 частин кожне. В нижній частині барабану по периметру є металева огорожа. Склепіння нави поділене на 12 частин у вигляді променів сонця (чотири ширші і вісім вужчих). З західної і східної сторін склепіння плавно переходить у хори і святилище. З трьох сторін бабинця розташовані хори, відгороджені металевою решіткою. Хори поділені на три частини, між якими є арчасті проходи. Кожна з частин хорів у плані має опуклу зі східної сторони форму підлоги. Між арками трьох частин хорів є трикутні стовпи грані яких є опуклими в плані, однією зі сторін вони з’єднані зі стінами які перегороджують хори і бабинець. На західній стороні центральної частини хорів розміщене велике аркоподібне вікно, яке поділене на вісім частин. Входи до бічних веж зі сторони нави тають аркоподібні форми. У північній вежі розміщені сходи до хорів. Склепіння в бабинці є плоским. З івнічної і південної сторін нави знаходяться вікна та два бічні входи. Стіни нави мають також вигнуту в плані форму. Вівтарна частина півкругла в плані, завершена комбінованим перекриттям ― конхою і шатровим склепінням. З північної та південної сторін до святилища примикають приміщення ризниці і паламарні. Дерев’яний різьблений двоярусний іконостас та проскомидійник авторства Василя Хомика. Ікони в іконостасі та Розп’яття пензля Костя Марковича. Вітражі у святилищі проєктував і виконував Тарас Балух. Тетрапод, престіл і кивот, виконували студенти відділу художніх виробів з дерева Львівського фахового коледжу декоративного і ужиткового мистецтва ім. Івана Труша, як дипломні роботи, під керівництвом викладачів В. Хомика, Д. Стельмаха та І. Сопилюка. Плащаницю, фелон та літургійні покривці виконала Наталія Янішевська як курсову та дипломну (2007) роботи на відділі Художнього текстилю ЛНАМ.
Іконостас
Різьба і конструкція двоярусного дубового іконостасу, виконані за проєктом Василя Хомика. Ікони проєктував і малював Кость Маркович. В намісному ряді є шість великих ікон: Христос Вчитель і Богородиця Одигітрія, Святий Миколай і Свята Софія з дочками Вірою, Надією і Любов’ю. Усі ікони мають лучкове завершення і позолочений фон з наливним левкасом. На царських воротах є шість ікон: дві Благовіщення (св. арх. Гавриїл і Богородиця) і чотири євангелисти зі згортакми. На дияконських дверях зображені св. першомученик Стефан та св. Роман Солодкоспівець. Предели іконостасу декоровані різьбою. Верхня лінія намісного ряду, має форму синусоїди, яка западає над царськими воротами і дияконськими дверима. Між іконами є різьблені дерев’яні колони з капітелями. Над іконами також є різьблені орнаментальні вставки. Празниковий ряд розміщений на різьбленому антаблементі, який переривається над царськими воротами. З кожної зі сторін є по шість празникових ікон, які розміщені попарно в порядку хронологічної послідовності (зліва на право): Різдво Пресвятої Богородиці, Введення в храм Пресвятої Богородиці, Різдво Христове, Богоявлення Господнє, Стрітення Господнє, Преображення Господнє, Вхід Господній у Єрусалим, Зішестя в ад, Вознесіння Господнє, Зіслання Святого Духа, Успіння Пресвятої Богородиці та Воздвиження Чесного Хреста. Вгорі над царськими воротами, вище празникового ряду, знаходиться кругла ікона Тайної Вечері. Над празниковим рядом і іконою Тайної Вечері, проходить різьблений орнаментальний фриз з позолоченими хрестами. Завершує іконостас, невеликий розквітлий дерев’яний ажурний хрест.
Ікони
На тетраподі є ікона Святої Софії з дочками, авторства Костя Марковича. Фон цієї ікони є червоним, а німби білі. В паламарні зберігається велика ікона такого ж сюжету, авторства Тетяни Знак. Праворуч від іконостасу знаходиться Розп’яття Господнє пензля Костя Марковича. Христос намальований на дошці яка має форму силуету Ісуса. Хрестом служить груба дубова дошка з прямою перемичкою на рівні ніг. По правицю від Христа намальовані Богородиця та дві жінки мироносиці. Під ними сцена де Христос падає під хрестом. По лівицю зображений апостол Іван Богослов, сотник Лонгин та ще один воїн. Під ними сена Оплакування Христа. У святилищі є також невеличка ікона Воскресіння Христового (Зішестя в ад) авторства Олексія Чередніченка. Також у святилищі є запрестольна ікона св. Софії з дочками та дві ікони з Христом та Богородицею з Дитям.
Стінопис
Поліхромія куполу виконувалась у 2004 році в часі Помаранчевої революції, тому не дивно, що в колориті домінують теплі і гарячі кольори, зокрема оранжевий. Доповнюють їх світлі, сірі, охристі та пастельні відтінки. В куполі зображений поясний Христос Пантократор в оточенні ангельських сил (херувимів та серафимів) які творять вінок. На склепінні довкола барабану написана молитва «Отче наш». З північної сторони намальована сцена Різдва Христового, з південної – Воскресіння Господнє. Над хорами сюжет Зіслання Святого Духа, в центрі якого зображена ц. Софії в Золочеві, а над святилищем — Христос у вигляді Агнця. Між цими сценами, із західної сторони є чотири пророки: Мойсей та Ілля, Ісая та Давид. Зі східної – чотири євангелисти. Над кожним з пророків та євангелистів є їх символи. На стелі під хорами зображений Спас Нерукотворний. На стовпах західної стіни: святі рівноапостольні князі Володимир та Ольга, св. рівноап. Цар Константин і цариця Єлена, преподобний Нестор Літописець та св. ап. Андрій Первозванний. На північній стіні нави бачимо сцени Стрітення Господнього і Благовіщення Пресвятої Богородиці. З південної сторони — Богоявлення Господнє і Вхід Господній у Єрусалим. На східні нави бачимо Успіння Пресвятої Богородиці та Преображення Господнє. У святилищі на східній стіні між вікнами і частково в консі апсиди зображено Деісіс (Моління) або Триморфон. В центрі Христос на троні як Великий Архиєрей, біля Нього Богородиця та Іван Предтеча. Над ними і під ними ангельські сили. Нижче є сцена Євхаристії, де Христос зображений двічі. В центрі є престіл та два архангели з рипідами. Ще нижче — десять святителів у круглих медальйонах. Фігуративні композиції доповнені фризовими орнаментально‑геометричними.
Довкілля церкви
З південно‑західної сторони перед церквою, розташована мурована дзвіниця оригінальної модерністичної форми. З південної сторони від храму знаходиться плебанія. Архітектор обох об’єктів Ірина Кміть.
текст: Богдан Зятик
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Довганюк І. Архітектура українських церков / Ігор Довганюк. — Львів : Львівагропроект, 1997. — 112 с.
- Розпис церкви св. Софії м. Золочів : каталог / [упоряд. О. Чередніченко]. — Львів : Святогорець, 2010. — 30 с. : іл.
Церква Успіння Пресвятої Богородиці
Мурована, одноверха, хрещата в плані церква є одним із шедеврів архітектури українського модерну першої третини ХХ ст., базованим на переосмисленні форм козацького бароко. Храм є одним з кращих втілених проектів церков визначного українського архітектора Сергія Тимошенка — провідного учня основоположника українського модерну в архітектурі Василя Кричевського. Зведено храм з корективами інженера‑архітектора Олександра Пежанського у 1929 р., будівництво вів інженер Лев Шелевич. Завершення рамен з чотирма ліхтарями створює враження п’ятиверхого храму. В інтер’єрі виділяється високомистецьким виконанням ансамбль з 10 вітражів, виконаний краківською фірмою С. Желенського під наглядом Богдана Лепкого за проектами видатного художника епохи модерну і ар‑деко — Петра Холодного Старшого. Стінопис у 1991 році, невдовзі післяпоновлення у храмі богослужінь, виконали місцеві художники‑малярі – батько і син Василь та Олександр Кравчуки.
Історія
Найімовірніше, назва Мразниця походить із княжої доби і означає «лісове болото». У княжі часи тут існувало укріплене поселення — городище [1, с. 78]. Вперше писемно село Мразниця згадується 1589 р. як власність родини Бориславських, які одночасно володіли селом Бориславом. 1628 р. селом Мразниця вже володів шляхтич Роман Попель, опісля — родина Тустанівських. Перші дані про будівництво невеликої дерев’яної церкви стосуються початку 1830‑х рр. при пароху о. Вітошинському, коли Мразниця належала Роману Карніцькому і за даними греко‑католицького шематизму мала 244 греко‑католики. 31 травня 1928 р. під час розбирання старої дерев’яної церкви о. Іван Ліщинськитй на одній із світлин цього храму записав: «…Тут од давніх літ церква була до року 1834…», а це свідчить про існування на цьому місці давнішого храму». [2, с. 5,9,11–14] На одній з історичних печаток села Мразниця був зображений дикий вепр, іншу так описав відомий історик‑геральдист Андрій Гречило: «…між двома деревами візок під горою; 35 мм; по колу SIGILUM*KOMUNITATIS*MRAZNICA» [3, с. 422].
Унікальними є свідчення в щоденнику довголітнього директора школи, письменника Стефана Коваліва про звірства і мародерства московітів під час їх першої, ще царської окупації Галичини 1914–1915 рр.: «25/10, неділя, 1914…на Мражниця коло Іванчука, коло церкви Терлецького мали козаки також били і єго зятя священики, і суддю Кушніра. Хотіли їх розстріляти і звали їх мазепинці, м’ятежники! 28/11, 1914… св. Ліщинський приходив і оповідає, що солдат Францішок вивалив двері і став кричати: „Ты, поп, давай деньги“… Крім грошей взяв золотий годинник, шнурок коралів і футро священика…з священика обручку шлюбну стягнув з пальця». [2, с. 27].
Будівництво нового мурованого храму за проектом Сергія Тимошенка, виготовленим 1923 р., розпочалося з закладання фундаментів у червні 1928 р. З ініціативи Лева Лепкого — відомого композитора і поета Січового Стрілецтва, автора знаменитої пісні «Видиш, брате мій», церква вирішена у стилі українського модерну. Для робіт та збору необхідних коштів був створений будівничий церковний комітет під керівництвом Івана Лейбича. Загальне керівництво будови вів парох о. Іван Ліщинський за сприяння родичів дружини — Богдана і Лева Лепких, які «зісватали» архітектора, будівничого і автора вітражів. Храм був зведений у 1929 р. після коректив, внесених архітектором Олександром Пежанським; будівництво вів інженер Лев Шелевич. Під наглядом Богдана Лепкого у Кракові, в 1929 р. були виготовлені на фірмі С. Желенського 10 вітражів проекту Петра Холодного Старшого з зображенням головних святих пантеону УГКЦ. Видатний художник епохи модерну і ар‑деко Петро Холодний Старший створив проекти вітражів у власному неповторному стилі зі стилізаторськими новаціями бачення модерного українського церковного мистецтва у манері неовізантизму.
1962 р. храм закрила окупаційна безбожна радянська влада і використовувала його як склад. У червні 1980 р. з церкви вилучили 30 речей церковного вжитку для експозиції в міському атеїстичному музеї: 17 свічників, 5 хрестів, 18 чаш, лампад, кадил тощо. Серед них — 12 цінних стародруків: Апостол 1696 р., Євангеліє 1722 р., Служебник 1712 р., Октоїх 1733 р., Тріодіон 1746 р. та інші друковані видання саме друкарні Львівського Успенського братства.
Іконографічна програма храму в стінописі та високому іконостасі була реалізована на початку 1990‑х рр., після поновлення у церкві богослужінь в березні 1989 р.
Після о. Івана Ліщинського найвідомішим парохом був о. Володимир Байрак, якого 16 травня 1946 р. було вбито карателями НКВС у Дрогобицькій в’язниці. 27.06.2001 р. папою Іваном Павлом ІІ о. Володимир Байрак був оголошений блаженним.
Архітектура
Церква мурована, хрещата в плані, з одним пануючим складним триярусним верхом над навою. Рамена просторового хреста з чотирьох боків увінчують стрімкі, ламані, пірамідального зразка дахи наметового типу. Вони на кінцях завершені глухими грушастими ліхтарями, формуючи враження п’ятиверхої церкви.
Храм вирізняється напрочуд вишуканими пропорціями усіх його частин і геометричних об’ємів з монументально цілісним вертикальним силуетом. Церква збудована у 1929 р. за проектом Сергія Тимошенка (1923 р.) з вимушеними корективами інженера‑архітектора Олександра Пежанського. Будівництво вів інженер Лев Шелевич. У планувальному і об’ємно‑просторовому вирішенні храм споріднений з дещо раніше спроектованою, у тому ж 1923 р., львівською церквою св. Андрія на Клепарові авторства С. Тимошенка.
В загальних рисах формотворчо і в силуеті інспірована духом і кращими зразками козацького бароко з Київської і Чернігівської земель кінця XVII — початку XVIII ст. (відправний зразок — головний собор Києво‑Межигірського монастиря з рисунку Т. Шевченка 1843 р.) з хрещатою п’ятиверхою композицією і симетрично східчасто наростаючими до центру геометричними об’ємами, з домінантою центрального складного триярусного верху грушастих форм. Церква є пізнім яскравим прикладом українського модерну східноукраїнського зразка міжвоєнного часу, інспірованого концепцією творення національного стилю на засадах стилізації формотворення козацького бароко в теоретичній концепції Григорія Лукомського, однак на певному контрасті з художньо‑декоративними і дещо орієнтально‑еклектичними засадами стилю в баченні Опанаса Сластьона та Василя Кричевського.
Усі стіни храму зведені з тернопільського каменю, ззовні тиньковані. Виділяються висотні рамена просторового хреста зі зрізаними на бароковий манер кутами, які формують вузькі грані на зразок пілястр. Стрімкі п’ятисхилі дахи усіх рамен просторового хреста увінчують на рівні завершення восьмигранного барабану 4 високі ліхтарі, подібні формою до головного грушастого ліхтаря, зумисне формуючи візуальну ілюзію п’ятиверхої церкви. Аналогічний ліхтар завершує двосхилий дашок над присінком з пластично стилізованим у стилі ар‑деко хвилястим фронтоном, опертим на відкриту колонаду обабіч сходового маршу, яка наслідує зразки вхідних вузлів репрезентативних споруд Гетьманщини Мазепинської доби. На фронтоні, над півкруглою віконною нішею, з 2010‑х рр. яскравим різнобарвним акцентом виділяється новочасна мозаїчна композиція «Богородиця Воплочення» з двома прикляклими архангелами і шестикрилими херувимами з боків, створена у домінуючій золотисто‑синій гамі з авторською монограмою SD.
Загальною площею 370 кв.м церква вміщує близько 500 осіб, її загальна висота складає 26 м, а на будівництво було потрачено 20 000 американських доларів.
Інтер'єр
Інтер’єр розгорнутий вертикально вгору завдяки добре розвиненим раменам просторового хреста, які в розкритті склепінь наслідують тетраконх. До центрального квадратного об’єму висотно розкритого простору нави з півночі і півдня симетрично прилягають теж висотні, але вже прямокутного об’єму приміщення бічних рамен, західного вхідного вузла з тридільним бабинцем, а зі сходу — аналогічних геометричних форм вівтаря з півкруглою апсидою і дотичними до неї з боків приміщеннями ризниці і паламарні. Висотно розкритий широкий восьмигранний барабан купола опертий через систему з вітрил на чотири підпружні аркові конструкції нави, які на рівні завершення вікон переходять у виступаючі з товщі стін потужні гранчасті пілястри квадратного простору нави.
Над входом до бабинця розташовані П‑подібні хори з глухим парапетом. По низу уся конструкція хорів оздоблена вузьким пояском рапортного тригранно‑виїмчастого декору, а по центру — широким поясом рельєфно втоплених квадратних тахель з хрестовими мотивами у манері наслідування традиційної народної дерев’яної різьби. Оригінальним модерним вирішенням вирізняється складної конфігурації сходова клітка на хори зі збереженими дерев’яними поручнями, півкруглими вікнами і підлоговою плиткою‑шахівничкою.
Вівтарна частина розділена аркою і пілястрами на рівні чолової боковини престолу на 2 частини — прямокутну і півкруглу, завершені комбінованим перекриттям — склепінням і конхою візантійського зразка. На великому квадратному престолі з білого каррарського мармуру височіє дерев’яний кивот у вигляді моделі одноверхої дерев’яної церкви з заломами, відтвореної на засадах українського модерну з застосуванням трапецієвих форм у дусі В. Кричевського. Зовсім в іншій, псевдобароковій манері потрактований новочасний проскомидійник з центральним образом «Моління про чашу».
У бічних раменах церкви розташовані великі новочасні пристінні вівтарі Богородиці і Христа з іконами пломеніючих сердець. У наві зберігся передвоєнний дерев’яний тетрапод, оздоблений по периметру плоским різьбленням з хрестовими мотивами у тахлях. Привертають увагу два оригінальні ажурні аналої того ж часу, потрактовані як вертикальні шафкові конструкції з центральними хрестовими ажурними мотивами на боковинах.
Іконостас
Високий чотириярусний новочасний іконостас з дуба з високо піднесеним арковим просвітом над намісним ярусом встановлено навесні 1994 р. Старий іконостас церковна громада передала відреставрованій церкві св. Миколая у Тустановичах. Накладна декоративна різьба з позолотою, за винятком ажурно створених у бароковій манері царських врат, обрамлює усі ікони, виконані в сучасній академічній манері.
Ікони
У храмі вірних збереглися 2 ікони зі старої церкви. Одна з них — на північній стіні, під вітражами, у багатому бароковому оздобленні пристінного вівтаря. Це великоформатна барокова, кінця XVIII ст., ікона «Успіння Богородиці», яка виділяється сюжетно ускладненою багатофігурною композицією, вочевидь, у реформованій інтерпретації василіанського чину. На протилежній південній стіні у такому ж необароковому оздобленні двоярусного вівтаря вміщена велика ікона святих Петра і Павла, які тримають модель головного собору Почаївської лаври.
Стінопис та вітражі
Справжньою окрасою храму є високохудожній ансамбль з 10 вітражів, створений у 1928–29 рр. на краківській фірмі С. Желенського за проектом Петра Холодного Старшого, емігранта зі Східноукраїнських земель. У вівтарній апсиді вміщена тривітражна композиція «Благовіщення». До статично вирішеної і фронтально поданої в центральному вікні постаті архангела Михаїла з видовженим хрестом на місці традиційного меча спрямовані у динамічному русі профільні постаті Богородиці в поклоні і архангела Гавриїла з посохом. Станом на осінь 1991 р., на початку Незалежності України, уся тривітражна композиція «Благовіщення» у святилищі храму перебувала у катастрофічному стані. [4, с. 57] Лише з уваги на збережені металеві каркаси і ряд фрагментів розбитих шматків скла реставраторам вдалося відновити усі три вітражі. Окрім єдиної сюжетної лінії ці вітражі вдало поєднані авторською манерою виконання вертикально видовжених і монументально вирішених постатей у переважаючій небесно‑блакитній гамі кольорів.
У тотожній холодній гамі виконано суто декоративний тристулковий вітраж півкруглого вікна на хорах західної стіни церкви з ромбовидними рапортними мотивами в дусі ар‑деко на зразок луски чи панцира. Цей дещо мілітарний характер нижньої частини урівноважує верхня небесно‑сферична експресивна композиція квітучого райського саду, втіленого у символічній декоративній композиції у вигляді вазону (1930‑ті рр.).
Натомість більшість вітражів у наві, розміщені у бічних раменах храму, попри притаманну авторові стриману кольорову палітру вирішені із застосуванням вкраплень теплих охристо‑жовтих і багряних відтінків, насамперед в образах св. Андрія, архангела Михаїла, св. Миколая та парній композиції святих Ольги і Володимира. Два останні вітражі на північній стіні лівого рамена храму вирізняються особливо прискіпливим авторським виконанням в сенсі наповнення деталями і символікою. Насичене персонажами сюжетне дійство, впровадження реалістично трактованих образів супроводжує їх. Хлопчик, дівчинка та мала дитина з калаталом акцентуються на тлі метафізично вирішеної монументальної постаті св. Миколая. Усі вітражі становлять винятково цінне значення для української культури.
Стінопис у 1991 році, невдовзі після відкриття храму, виконали місцеві художники‑малярі батько і син Василь та Олександр Кравчуки в еклектичній манері поєднання орнаментики в дусі наслідування українського модерну і ар‑деко першої третини ХХ ст. Усі вільні від сюжетного живопису площини густо заповнюють рапортні орнаментальні композиції з хрестовими і іншими геометричними мотивами, стилізованими на зразок пізньої манери Модеста Сосенка з елементами стилізації 1920–30‑х рр. Натомість сюжетні композиції вирішені у стилістиці неовізантизму.
Довкілля церкви
Перед церквою, справа від неї, у 1995 р. за проектом Тараса Баумкетнера була споруджена двоярусна мурована дзвіниця. Її архітектурна композиція близька до модерних форм церкви. верх дзвіниці втготовив майстер Василь Барабаш.
При вході до храму акцентується висока кам’яна скульптура Богородиці-Покрови, створена за проектом Мирослава Сікори.
За вівтарною частиною храму розташований старий цвинтар, на якому виділяється надгробок у вигляді зменшеної копії вхідного фронтону церкви у стилі ар‑деко, створений у 1928 р. як спільна могила для людей, чиї останки були потривожені і перепоховані внаслідок будівництва нової великої святині.
За парканом церковної території, через дорогу на південь, на високому мурованому цоколі височіє велика двоповерхова споруда давньої плебанії.
текст: Андрій Клімашевський
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Ратич О. Древньо-руські археологічні пам’ятки на території Західних областей УРСР. Київ, 1957.
- Тарнавський Р. Мразниця: Історико-краєзнавчий нарис. Львів: Кобзар, 2006.
- Гречило А. Печатки сіл Дрогобицької округи кінця XVIII ст.Дрогобицький краєзнавчий збірник. Вип. 4. Дрогобич, 2000.
- Гах І. Західноукраїнські вітражі ХХ ст. Минуле, сучасне майбутнє. Львів, Манускрипт-Львів, 2017.
- Сергій Тимошенко. Повернення /за наук.ред. О.Михайлишин. Харків: Раритети України, 2021.
Церква Воскресіння Христового
1905 р. у с. Поляни на Золочівщині на кошти місцевої громади на місці давнього храму 1645 р. збудували дерев’яну хрещату в плані триверху церкву Воскресіння Христового. Проєкт споруди створив Василь Нагірний. За ініціативи тодішнього пароха о. Теофіла Петровського над малярським оздобленням церкви працював видатний митець Модест Сосенко, який упродовж 1911–1914 рр. виконав поліхромію центрального купола й ікони для іконостаса та бічних вівтарів. Йому допомагали учні: двоюрідна сестра Ірина Величковська‑Шухевич та Юліан Буцманюк.
В інтер’єрі церкви зберігаються пам’ятки з попередньої церкви, зокрема, особливо шанована ікона архистратига Михаїла 1868 р.
1927 р. побудували дзвіницю (не збереглася). Біля церкви стоїть «колона тверезості», одна з небагатьох, що вціліла до наших днів.
Історія
Перша згадка про село Поляни (історична назва Риків) датована 1453 р. Раніше село належало родинам Сененських (XVI — перша третина XVII ст.), Собеських (1639–1711 рр.), Радзивілів (ХІХ ст.). 1946 р. Риків перейменували — село отримало сучасну назву Поляни.
Попередня дерев’яна церква Воскресіння Господнього була побудована 1675 р. під опікою Якуба Собеського. 1903 р. на її місці зводять новий дерев’яний храм за проєктом Василя Нагірного. На одвірку дверей у захристію зберігся різьблений напис: «Цей храм будував ієрей Теофіл Р. Петровський 1903» [2, с. 73].
На давній дерев’яній дзвіниці було три дзвони. 1927 р. біля храму вимурували нову стінну дзвіницю на два дзвони. Її нещодавно розібрали.
З приходом радянської влади церкву зачинили. Богослужіння в храмі відновили 1990 р.
Архітектура
Церква Воскресіння Христового с. Поляни є одним з небагатьох дерев’яних храмів, що синтезують осьову орієнтацію схід‑захід з хрещатим планом. Унікальність споруд цього типу полягає в поєднанні традиційної для дерев’яних церков галицького типу триверхості та виразної для інтер’єру хрещатості. Вівтар, нава й бабинець увінчані наметовими банями на масивних восьмериках, покрівлі рамен завершені восьмигранними маківками.
Шкала розмірів дерев’яних храмів В. Нагірного здається спрощеною. Така інтерпретація архітектурних форм дозволяє повніше виявити головну функцію храму — як місця усамітнення, відмежування від зовнішнього світу, як місця спасіння.
Церква підноситься на кам’яному підмурівку, оточена по периметру широким піддашшям. До вівтаря з південного боку прибудована захристія [3].
Інтер'єр
Коли переступаєш поріг цього храму, передусім вражає висотно розкритий підкупольний простір середохрестя. Цей ефект архітектор виявляє за допомогою порівняно високої середньої бані. З цією ж метою він робить бані над вівтарем і бабинцем дещо нижчими.
Таким чином, важливе символічне навантаження в споруді церкви було покладено на простір у вигляді хреста, увінчаний висотною середньою банею. Ефект посилює вміла композиційна структура поліхромії, який виконав Модест Сосенко. Адже митець, формуючи композицію, завжди враховував особливості архітектури [1, с. 254].
Пензлю Модеста Сосенка належать ікони іконостасу та бічних вівтарів. У вівтарі «Покрови Богородиці» митець розташовував сцену на тлі краєвиду с. Поляни, зобразивши місцеву церкву. Поміж людей біля ніг Богородиці втілів себе із руками, що закривають обличчя. У вівтарі «Воскресіння Господнього» стрункий Ісус в осяйній мандорлі піднімається на хмарині, залишаючи Єрусалимські мури та Голготу [1, с. 255].
У вівтарній частині храму привертає увагу різьбярський ансамбль престолу та кивоту початку ХХ ст. Горне сідалище з запрестольною іконою «Воскресіння Господнього» та балдахін над престолом перенесли зі старої дерев’яної церкви.
Іконостас
Іконостас церкви вирішений на зразок давньоруського темплона: одноярусний, із центральним пряслом, завершеним півциркульною аркою. Його композиція дещо дисонує стилістичним неузгодженням форми прямокутних дияконських дверей та аркових з надміром різьбленого декору — царських врат, поєднанням класичних ордерних елементів і властивої для східної архітектури арки у вигляді підкови. Підкова арки додатково обмежила дуже вузький простір, відведений для намісних ікон. Зображення пророків розташовуються по вертикалі в рамах‑едикулах на пілонах іконостасу, а також у круглих медальйонах у позолоченому різьбленому обрамленні над дияконськими вратами. Однак, цю конструктивну та художню недосконалість архітектоніки іконостасу компенсує малярський геній М. Сосенка.
Намісний ряд традиційно утворений іконами Ісуса Христа, Богородиці з Дитятком, обабіч розташовані ікони Василія Великого та Святого Миколая. Дияконські врата утворюють ікони архидияконів Лаврентія та Стефана. Царські врата прикрашені зображеннями чотирьох Євангелістів і сцени Благовіщення.
В іконописі М. Сосенко дотримувався власного, уже сформованого, творчого методу, позначеного гармонійним наповненням давніх форм новим смислом. Зустріч з візантійським і давнім українським мистецтвом визначила його творчий шлях. Митець повністю сприйняв канонічність мови мистецтва ікони, однак цей зв’язок з традицією відкрив перед ним шлях створення нового образу. Пошук стилю, нових художніх засобів, сучасної мови іконописання — типові явища для кожної доби. Проте М. Сосенко жив у дуже складний період, коли традиції – духовні та художні – були перервані та відновлювалися з великими труднощами.
Святих персонажів митець зображає на ритованому золоченому тлі. Силуети монументалізовані та окреслені дуже узагальненим контуром. Позачасовість іконних ликів він поєднує з глибоким психологізмом індивідуальної портретності. Його пророки та святі виглядають як філософи, учені мужі, для яких властиві людська гідність, інтелектуальне начало, а їхня мудрість — одвічна мудрість християнської істини. Особливо в портретній характеристиці Василія Великого М. Сосенко зумів передати ту напружену височінь духу, що виявляє особливе сприйняття образу як одкровення з небес.
Натомість м’які нюанси світлотіньового моделювання в намісних іконах Христа і Богородиці наповнюють ці образи тонкою емоційністю та глибоким смутком. Вони сидять на різьблених тронах посеред квітучого лугу Небесного Єрусалима та відкривають вірним врата Спасіння.
Ікони
В інтер’єрі церкви зберігаються пам’ятки з попереднього храму, зокрема, деякі ікони давнього іконостасу. Видається, що ікони архидияконів Лаврентія та Стефана прикрашали його дияконські двері, а «Воскресіння Господнє» було колись намісною іконою. З дерев’яної церкви перенесли також особливо шановану ікону Архистратига Михаїла 1868 р.
Стінопис
Великий масштаб робіт, який виконував М. Сосенко, зумовив потребу до залучання помічників. У виконанні поліхромії купола йому допомагали учні: двоюрідна сестра Ірина Величковська‑Шухевич та Юліан Буцманюк.
Модест Сосенко старанно розробляв декорування купола церкви, який, за його задумом, сприймався як мікрокосм, що відтворює небо. Зображення коштовного розквітлого хреста в чаші купола позначало ідею тріумфу Спасителя, поміж його раменами — чотири ангели, що втілювали Божественну присутність. Нижче на гранях підбанника розташовані зображення чотирьох Євангелістів. Вони — своєрідний духовний еталон зовнішнього та внутрішнього стану християнина, ідеал якого — відвічне предстояння перед Богом і шлях до нього. Під ними на призматичних площинах поміж пандативами міститься декоративно трактований тетраморфон — символи Євангелістів — бик, орел, лев та ангел. Над арками у просторі нави у круглих медальйонах М. Сосенко зобразив Христа, Богородицю, Йоана Хрестителя, Архангела Михаїла з ангелами з сурмами обабіч.
Трактування орнаменту викристалізувалося шляхом відбору, концентрації та акцентування засобів мініатюри рукописів та монументального декору Київської Русі.
Композиція розписів засвідчує виняткову логічну чіткість і жорсткість. Усі елементи, починаючи від фігуративних зображень і завершуючи орнаментальними фрагментами, охоплені геометричними рамками та чітко вписані в архітектурні поля. Весь розпис таким чином чітко зонований, зображення строго фіксовані. Впорядкованість архітектоніки стінопису, строга конструкція та симетрія сприймаються яскравим втіленням авторських законів стилістики, самобутнього творчого методу релігійного малярства М. Сосенка.
Довкілля церкви
Біля церкви стоїть «колона тверезості», одна з небагатьох, що вціліла до наших днів.
текст: Мар'яна Студницька
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Семчишин-Гузнер О. Модест Сосенко (1875—1920): монографія. Львів, Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького, 2020. 468 с.
- Слободян В. Інскрипції на дерев'яних церквах. Вісник інституту «Укрзахідпроектреставрація», число 18. Львів, 2008. С. 47–84.
- https://zolochiv.net/u-tserkvi-voskresinnia-khrystovoho-v-s-poliany-ie-rozpysy-modesta-sosenka-video/
Церква Вознесіння Господнього
Церква у Новому Виткові – один з найяскравіших сакральних взірців, базованих на принципах утвердження української ідентичности. Зведена 1910 року — мурована, однобанна, візантійської архітектури, з модерновим стінописом та іконостасом. До створення церкви причетне ґроно відомих імен. Зведена коштом меценатів, серед яких знаменитий оперний співак Олександр Мишуга та дідич Виткова граф Станіслав Бадені. Будівництво вів архітектор‑будівничий Яків Рудницький за проєктом, розробленим Василем Нагірним. Автор ікони іконостасу та запрестольної ікони Осип Курилас, намісні ікони малював польський художник Константин Дзбанський. Стіни вкриті орнаментальними та сюжетними розписами авторства Павла Ковжуна та Михайла Осінчука, що характеризуються модерновою стилістикою, основою якої є візантійські фрески та національні елементи. Вітражі виконані за проєктом С.-В. Матейка у краківській вітражній майстерні С.Ґ. Желенського. Нині церква відновлена ззовні та відреставровані пам’яткові розписи, а нерозписані стіни доповнені новими розписами художниками‑реставраторами під керівництвом Оксани Садової і Олега Рішняка.
Історія
Перша згадка про село датується 1455 роком [4]. Невідомо, коли постала перша церква в селі, але у 1533–1542 роках вона вже існувала. Церква згадана в описі королівщини в землях Руських 1565 року, а в податковому реєстрі 1578 відзначений витківський парох. Десь у першій половині XVII ст. на землях села Витків було засноване містечко, яке отримало назву Новий Витків. Під роком 1662 в містечку відзначена церква.
У 1740 році в містечку була збудована нова дерев’яна церква. Короткий її опис залишено в акті візитації церкви 1762 року єпископом Максиміліяном Риллом: «Церква Вознесіння Господнього в Виткові місті, в добрах Францішка Потоцького. Церква в стінах і дахах добра. В ній вікна в дерево оправлені. Двері на завісах залізних з замком внутрішнім. Дзвіниця, на ній дзвонів три. Цвинтар огороджений. Парох о. Іван Крижевський, син Василя» [11].
У 1772 році містечко Новий Витків разом з усією Галичиною було зайняте австрійськими військами і включене до Австрійської імперії. У 1782 році був утворений Холоївський деканат, до якого ввійшов Новий Витків, котрий приєднали до Львівської єпархії. Від 1907 року центр деканату перенесли до Радехова. У 1828 році витківську церкву візитував митрополит Михайло Левицький. В документі візитації зазначено: «Містечкова церква Вознесіння Господа і Спаса нашого Ісуса Христа, з дерева соснового різаного о трьох копулах ставлена, в добрім стані. Є царські врата і побічні врата, але нема іконостасу. На захід від церкви на цвинтарі з дерева різаного дзвіниця. Парох о. Василь Зарицький». Ця дерев’яна тридільна трибанна церква простояла в містечку до початку ХХ ст. і згоріла 31 травня 1904 року [11].
Проєкт нової мурованої церкви виготовив львівський архітектор Василь Нагірний, про що повідомляла 1904 року газета «Діло» [3]. Зводилася церква у 1904–1910 рр. на кошти меценатів, будівництво вів архітектор Яків Рудницький, яке завершилося 1910 року. Багато доклався до будови церкви всесвітньовідомий оперний співак Олександр Мишуга, уродженець Нового Виткова. На південній стіні південного рамена церкви поміщений напис: «Памяти Олександра Мишуги світової слави оперового співака, вірного сина українського народу, щедрого жертводавця на народні ціли. *7.VI.1853.†9.ІІІ.1922». Свою частину коштів на церкву дав колятор граф Станіслав Бадені.
Нова мурована церква постала монументальною хрещатою однобанною спорудою у візантійському стилі. Для прикрашення церкви останній дідич Нового Виткова граф Стефан Рафаль Бадені (1885–1961 Дублін) замовив в Краківській майстерні вітражів С. Ґ. Желенського вітражі для вівтарної частини церкви. Їх проєкт виконав тодішній мистецький керівник майстерні Стефан Вітольд Матейко (1872 Коломия — 1935 Краків), братанок польського маляра Яна Матейка. Ці вітражі виконані у 1910‑х роках і встановлені у вівтарі – «Св. Кикилія» у північно‑східному вікні, «Св. Стефан» – у південно‑східному і «Розп’яття» – в круглому східному вікні.
Намісні ікони іконостасу: св. Микола, Пр. Богородиця, Христос‑Учитель і Вознесіння Господнє малював польський художник Константин Дзбанський; верхні ряди іконостасу — робота пензля відомого митця Осипа Куриласа, виконані до Першої світової війни; йому належать також великий запрестольний образ «Вознесіння Господнє», сиґнований в нижньому правому куті «О. Курилас».
У 1936 році стіни церкви почали розписувати відомі художники Павло Ковжун та Михайло Осінчук [5]. Очевидно, їм обидвом належить програма розписів. Ковжун і Осінчук розписали наву та бічні рамена. Після смерти П. Ковжуна у 1939 році роботу продовжував сам М. Осінчук під час війни. Зокрема, святий архангел Михайло виконаний в липні 1944 року, як вказує дата на зображенні. Вівтар і бабинець церкви залишились не розписаними.
Розписи Ковжуна і Осінчука характеризуються модерновою стилістикою, пов’язаною зі школою Михайла Бойчука, основою якої є візантійські фрески та національні елементи. Великі площини обрамовані складним насиченим кольором орнаментом, кольорові маси зрівноважені, постаті потрактовані декоративно‑площинно [12].
Художники створили свій неповторний стиль. В основі побудови постатей, малювання яких належало М. Осінчуку, лежав поділ кольору на три тони, за допомогою яких декоративно моделювалися світлотіньові переходи. П. Ковжун, взявши на себе проєктування та розробку орнаментів, також орієнтувався на схожий принцип, використовуючи в багатьох випадках різні відтінки одного кольору. Характерні риси малярства обох художників простежуються і в їхніх станкових роботах та графіці [7].
Після ліквідації Української греко‑католицької церкви совєтською владою у 1946 році витківська церква перейшла в підпорядкування російської православної церкви і продовжувала діяти весь період совєтської окупації. В той час були виконані деякі розписи. «Емігрувавши за кордон, митець залишив не розписаними вівтар і бабинець, який у 1980‑х рр. ХХ ст. був непрофесійно розмальований»[6].
На початках Незалежности церква повернулася в лоно відновленої УГКЦ. Громада мала намір розписати церкву наново, поверх пошкоджених розписів П. Ковжуна і М. Осінчука. На щастя, реставратори і громада порозумілись і знайшли компромісний варіант. «Оскільки в кінці 1990‑х років авторський розпис перебував у незадовільному стані, а примітивне малярство не задовольняло естетичних потреб громади, то постало питання перемалювання всього храму. Було докладено чимало зусиль щоб переконати громаду в необхідності збереження малярства М. Осінчука. І саме можливість доповнення розпису в стилі та колористиці автора схилила громадську думку до реставрації живопису відомого художника»[7]. Реставрація стінопису тривала з 2006 р. по 2011 р. Пам’яткові розписи були відновлені, а нерозписані стіни вівтарної частини і західного крила нави вкриті новим стінописом, виконаним у тій же техніці та стилістиці, що й авторський. Програму нових розписів розробили О. Рішняк та О. Садова на основі збережених станкових творів П. Ковжуна та М. Осінчука. Під час реставрації було розкрито автентичне зображення св. Йосафата Кунцевича, поверх якого у совєтський час був аматорськи намальований св. Миколай. Також було розчищено від щільного перемалювання елементи декору, які виявились меморіальними картушами, присвяченими пам’яті місцевих учасників національно‑визвольних змагань та Олександра Мишуги.
У 1920‑х роках громада звела муровану стінну дзвіницю навпроти головного входу церкви, яка служить одночасно і брамою на церковне подвір’я.
Архітектура
Церква у Новому Виткові – хрестовокупольна, візантійського типу в класицистичній стилістиці. Орієнтована по осі схід‑захід. Мурована, отинькована, на високому цоколі. Розпланувально‑просторову структуру формують простори квадратової нави, прямокутний вівтар з півциркульною апсидою з двома невеликими квадратовими захристіями по боках, видовжений бабинець від заходу та два короткі прямокутні рамена від півночі і півдня. Сферична баня, що вкриває високий циліндричний світловий барабан з невисоким цоколем, увінчана ажуровим ліхтарем з маківкою та хрестом. Вівтар, бабинець і рамена вкриті двосхилими дахами під бляшаною покрівлею, гребені яких сягають верхнього краю цоколя барабану. Компонування фасадів — класицистичне. Стіни членовані пілястрами тосканського ордеру, що несуть простий антаблемент; бабинець та рамена акцентовані трикутними фронтонами, завершеними кам’яними різьбленими хрестами. Циліндричний барабан освітлений вісьмома вузькими вікнами в полях між лопатками. Віконні прорізи з півциркульним завершенням прикрашені архівольтами з замковими каменями. Вівтар акцентований великим круглим вікном. Головний вхід — на осі західного фасаду бабинця, підкреслений трикутним фронтоном і профільованим порталом. В тимпані трикутного фронтону даху поміщена дата: «Р. Б. 1910».
Інтер'єр
В інтер’єрі простір нави розкритий до зеніту куполу, що перекриває світловий барабан, посаджений на чотири підпружні арки та вітрила. Бабинець та рамена хреста перекриті півциркульними склепіннями, апсида вівтаря — конховим склепінням, захристії перекриті пласкими стелями. При західній стіні бабинця влаштовані вузькі хори з перилами у вигляді кованих стильових ґраток, а під ними — внутрішньо виділений присінок, відділений шестипільною дерев’яною заскленою перегородою.
Внутрішнє обладнання церкви — дерев’яні іконостас, бічні вівтарі, синтрон, престіл, кивот, казальниця — характеризується стильовою накладною золоченою різьбою. Кивот у вигляді четверика під куполом з ліхтарем, з чотирма образами О. Куриласа.
Запрестольна ікона «Вознесіння Господнє» на полотні, сиґнована іменем О. Куриласа.
Вітражі у вівтарі, 1910 р., виготовлені за у краківській майстерні вітражів С. Ґ. Желенського, за проєктом Стефана Вітольда Матейка (1872 Коломия — 1935 Краків) – «Св. Кикилія» у північно‑східному вікні, «Св. Стефан» у південно‑східному вікні, в круглому східному вікні – «Розп’яття».
Бічні вівтарі: «Найсвятіше Серце Ісуса», вверху образ в круглій рамі «Ісус молиться на оливній горі і вівтар «Богородиця Одигітрія», вверху «св. Йосафат Кунцевич».
Дерев’яні лави — скромно різьблені. Збережений настил підлоги з керамічної плитки фірми «L&G Kaden Kraków Lwów».
Феритрон двобічний, в пишно різьбленій і золоченій рамі, з іконами на дереві – Божої Матері «Нев’янучий цвіт» і «Вознесіння», XIX ст. Феритрон на блясі «Марія з лілією».
Іконостас
Іконостас — дерев’яний, з накладною золоченою різьбою, аркової побудови, чотириярусний, вирізняється гармонією форм і розмірів; намісний ряд з іконами: св. Микола, Пр. Богородиця, Христос‑Учитель і Вознесіння Господнє, пензля Константи Дзбанського. Верхні ряди іконостасу роботи Осипа Куриласа. Кожна ікона намісного ряду є офірою, про що твердять підписи внизу: Св. Миколай і Христос – «Офѣра: Благородной Фелиції Мѣръ» K. Dzbanski; ікона Пр. Богородиця – «Офѣра: Панѣ Марїи Корчиньскои»; ікона Вознесіння Господнє – «Офѣра: Благородной гр. Цецилїи Бадени». Царські двері з чотирма клеймами євангелистів і дияконські двері з образами святих Лаврентія і Стефана — пензля О. Куриласа.
Ікони
Ікона Христа Страстотерпця з написом: «Той образ Σправив ВаΣіли Кузік з жоною свею Хвескою за одпощеніє гріхові своїх і родителі своїх R. P. 1758».
Стінопис
Стіни церкви вкриті орнаментальними та сюжетними розписами авторства Павла Ковжуна та Михайла Осінчука, що характеризуються модерновою стилістикою, основою якої є візантійські фрески та національні елементи. Великі площини обрамовані складним насиченим кольором орнаментом, кольорові маси зрівноважені, постаті потрактовані декоративно‑площинно.
В куполі на ультрамариновому тлі зображені херувими, між вікнами барабану — архангели, під вікнами — Мати Божа, Ісус Христос, св. Іван Хреститель, св. священномученик Йосафат, св. великомучениця Варвара, св. ап. Петро, св. великомучениця Катерина; на вітрилах — чотири євангелисти. Над арковими вікнами рамен — по два ангели тримають християнські символи; на стіні північного рамена — символ Богородиці МР, по боках вікна — святі рівноапостольні Володимир і Ольга, під вікном — картуш з іменами героїв, що загинули за волю України; на південній стіні південного рамена — символ Христа (ХР); по боках вікна — святі Кирило і Методій, під вікном — картуш з пам’ятним написом Олександру Мишузі.
Стіни вівтарної частини і бабинця вкриті новим стінописом, виконаним у тій же техніці та стилістиці, що й авторський. Програму нових розписів розробили О. Рішняк та О. Садова на основі збережених станкових творів П. Ковжуна та М. Осінчука. На синьому тлі склепіння бабинця зображені херувими; на північній стіні – свв. Антоній і Теодозій; на південній стіні – свв. Борис і Гліб. У вівтарі – в консі – Богородиця з Ісусом з ангелам по боках, на північній стіні – св. Василій Великий, на південній — св. Іван Золотоустий.
Довкілля церкви
Церковна ділянка — невелика, опарканена гарною кованою огорожею на високому цегляному підмурівку, з кованою фірткою між двома цегляними стовпами — в північному пряслі, від дороги, і з широкою двопільною кованою брамою — в південному пряслі огорожі На захід від церкви, на осі розташована стінна триаркова брама‑дзвіниця (1920) в класицистичному стилі. Акцентована фронтоном з кам’яним хрестом. У великій центральні арці-брамі влаштовані двопільні ковані ворота, у вузьких бічних арках у два яруси повішано по одному бронзовому дзвону (два давніх і два нових). Між церквою та брамою‑дзвіницею стоїть дерев’яний хрест «Свята місія / Єромонаха / Володимира‑Василя / Вороновського / з 28 червня по 4 липня 2004 р.Б. / с. Новий Витків». В південно‑західному куті території збудована цегляна кринця‑каплиця, в південно‑східному куті – каплиця, вкрита банею.
текст: Оксана Бойко
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Генеральні візитації церков і монастирів Володимирської унійної єпархії кінця XVII – початку XVIII століть: книга протоколів та окремі описи / ред. А. Ґіль, І. Скочиляс. – Львів-Люблин, 2012. – С. 77-78.
- Святослав Гординський С. Павло Ковжун 1898-1939. – Краків-Львів, 1943. – С. 40.
- Діло. – Львів, 1904. – Ч. 29.
- Теофіл Коструба. Белз і Белзька земля до від найдавніших часів до 1772 року. – Нью-Йорк-Торонто, 1989. – С. 90.
- Михайло Осінчук. Мистець. Маляр. Статті М. Островерхи, П. Андрусіва і М. Осінчука. – Ню Йорк, 1967. – С. 33.
- Олег Рішняк Компромісні рішення при реставрації творів монументального мистецтва XX століття в діючих сакральних спорудах // Волинська ікона: дослідження та реставрація. Науковий збірник. – Випуск 25. Матеріали ХХV Міжнародної наукової конференції, присвяченої 25-річчю Музею волинської ікони м. Луцьк, 25-26 жовтня 2018 року. – С. 262.
- Оксана Садова-Мандюк. Творче обличчя Ю. Буцманюка на тлі новітніх тенденцій монументального релігійного малярства в Галичині першої половини хх століття // Традиції та новації у вищій архітектурно-художній освіті. – Випуск 1/2019. Харків, 2019. – С. 42-50.
- Ігор Скочиляс. Релігія та культура Західної Волині на початку XVIII ст. За матеріялами Володимирського собору 1715 р. – Львів, 2008. – С. 67.
- Василь Слободян. Церкви Василя Нагірного // Вісник Інституту Укрзахідпроектреставрація. – Ч. 2. – Львів, 1994. – С. 24.
- Василь Слободян. Архітектор Яків Рудницький і його церкви // Збірник матеріалів Перших Жидачівських читань, які відбулися 8 грудня 2017 р. Жидачівщина. Вип. I. - Львів-Жидачів, 2018. 108 с.
- Василь Слободян. Церква Вознесіння Господнього у Новому Виткові. Історична довідка. Львів, 2023 р.
- Мар’яна Студницька. Релігійне малярство Павла Ковжуна та Михайла Осінчука: світоглядні моделі й особливості художнього стилю // Вісник Львівської національної академії мистецтв. – Львів, 2011. – Вип. 22.
Церква Святого Дмитра
Церква Собору Пресвятої Богородиці (Святого Дмитра) в Маткові – дерев’яна, тридільна, триверха, з багатьма заломами. Дата її постання у 1838 році вирізьблена на порталі головного західного входу, а імена будівничих – Іван Мельникович та Василь Іваникович — залишені на одвірку південних дверей. Квадратові зруби церкви оперезані широким піддашшям на східчастих випустах вінців зрубів та завершені високими восьмибічними верхами з заломами, увінчаними шоломовими банями з ліхтарями та маківками і кованими хрестами. Унікальність церкви — у її багатозаломових верхах у мальовничому оточенні карпатських гір. Це стало підставою внесення церкви 2013 року до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Вистрій інтер’єру творить цілісний ансамбль класицизуючих малих архітектурних форм з іконами. Різьблений та золочений іконостас XIX ст. привертає увагу оригінальними царськими воротами у вигляді дерева Єсея з 35‑ма предками Христа. Сакральний ансамбль доповнюють дерев’яна триярусна дзвіниця з аркадовим голосниковим ярусом, збудована 1924 року майстром Михайлом Векличем, та дерев’яна огорожа з брамою.
Історія
Перша письмова згадка про село Матків датується 1538 роком, коли польська королева Бона Сфорца скликала комісію для розмежування королівських та шляхетських сіл. Матків є гніздом шляхетного роду Матківських. Його, як частку спадщини, отримав один з трьох синів Думки (Дмитра) Височанського, власника Висоцького, в часи правління короля Зиґмунда I Старого [1506–1548 рр.]. Власники Маткова по інерції ще до середини XVI ст. продовжували називатися Височанськими, одночасно в актах вони відомі як Матківські. На кінець XVI ст. прізвище Матківські остаточно закріплюється за ними [4].
Коли постала в Маткові церква Собору Пр. Богородиці, не відомо, але вже в кінці XVI ст. вона існувала. Нова дерев'яна триверха церква постала у 1670 році. Згідно з джерелами, у XVIII ст. місцева парохія користувалася ґрунтам, наданими їй Евою Матківською Міклашевичевою та Лукашем Матківським. У 1831 році стара церква під посвятою Втечі до Єгипту Пр. Богородиці занепала. На її місці 1838 року бойківські майстри Іван Мельникович та Василь Іванович збудували нову дерев’яну церкву, про що свідчать написи на одвірках: на порталі головного, західного входу «Tey swiątyni fundamenta», на лівому одвірку «Założone dnia 21 czerw»., на правому «Roku 1838»; на одвірку південних дверей в наву (тепер закритий): «Maystrowie tey budowli / byli Janusz Mielniko / wicz Wasyl Iwanykowicz». Ця, бойківського типу церква — тризрубна, триверха, з багатьма заломами, оперезана широким піддашшям на східчасто різьблених випустах, була кожухована та покрита ґонтами. У 1928 року з півночі та півдня до вівтаря добудували захристії, а перед самою війною 1939 року церква була ремонтована. Тоді стіни були ошальовані вертикально дошками з лиштвами, а верхи і дахи покриті оцинкованою бляхою. Також були розширені однопільні вікна вівтаря та невеличкі віконця бабинця, після чого всі вікна стали двопільними.
У 1924 році на південний захід від церкви постала дерев'яна дзвіниця, збудував її майстер Михайло Веклич, про що повідомляв напис на одвірку входу (нині втрачений). На надпоріжнику було вирізьблено «В честь Трисвятого Бога Творця Вселенної», зліва «Року Божого», справа «1924 дня 1/IX». Справа в розетці написано «Майстер будови сеї Михайло Веклич», зліва «За старанієм отця богослова Волод. Куновського»[3].
Під час совєтської окупації у 1949–1989 роках церква була зачинена. У 1989 році, з відновленням греко‑католицької церкви, була відкрита для богослужінь та переосвячена на Святого Дмитра. Всередині стіни церкви оббили картоном та розписали.
21 червня 2013 року на 37‑й сесії Комітету Світової спадщини ЮНЕСКО, що проходила у Камбоджі, церква Св. Дмитра, у групі історично цінних унікальних дерев'яних церков карпатського регіону, була включена у список світової спадщини ЮНЕСКО.
Архітектура
Церква розташована на високому пагорбі посеред села, в оточенні мальовничого краєвиду. Тризрубна, триверха, належить до храмів бойківського типу. До квадратового зрубу нави прилягають рівноширокі, ледь видовжені по осі захід‑схід зруби вівтаря і бабинця. По обидва боки вівтаря прилягають невеликі, сховані під піддашшям захристії. Зруби завершені пірамідальними восьмибічними верхами, над навою — з п’ятьма заломами, а над вівтарем і бабинцем — з чотирма. Верхи увінчані шоломовими банями з невеличкими сліпими ліхтарями з маківочками і кованими хрестами. Оперізує церкву піддашшя, оперте на східчасті виступи вінців зрубів. На західному фасаді під піддашшям влаштований засклений ґанок. Стіни підопасання, надопасання і заломів ошальовані вертикально дошками і лиштвами. Північна та південна стіни всіх зрубів зі здвоєними сегментними вікнами, на осі східної стіни вівтаря — кругле вікно. Двері головного входу — у бабинець — на залізних завісах, однопільні, з двох дубових дошок, оздоблені накладним хрестом.
Інтер'єр
Всередині всі верхи перекриті купольними склепіннями на рівні першого залому. Нава стягнена перехресними сволоками та з’єднана з бабинцем дуже високим арковим прорізом. Широкі хори оперізують три стіни бабинця, виходячи під кутом на західну стіну нави. Стіни оббиті картоном і вкриті орнаментальними розписами, що підкреслюють архітектурно‑конструктивну структуру церкви. Освітлена церква здвоєними сегментними вікнами — у північній та південній стінах всіх зрубів, над запрестольним вівтарем — кругле вікно. Вистрій інтер’єру стилево співзвучний з самою будівлею. Різьблений та золочений іконостас XIX ст. привертає увагу оригінальними царськими воротами у вигляді дерева Єсея з 35‑ма предками Христа.
Бічні вівтарі та запрестольна ікона у вигляді класицизуючих малих архітектурних форм, ідентичної конструкції та оздоблення — фланковані подвійними колонками з золоченими капітелями, по боках з золоченою різьбою з рослинним мотивом. Запрестольний вівтар з іконою «Серце Ісуса», завершений півциркульним фронтоном з Альфою і Омегою на розкритій книжці, внизу — зображення святого Дмитра, теперішнього патрона церкви. Бічні вівтарі завершені трапецієвими розірваними фронтонами. При північній стіні нави — двоярусний вівтар «Матері Божої Неустанної Помочи», 1844 р., внизу з написом про пожертву Івана Ілицького з жінкою Катериною та дітьми; вверху – ікона Благовіщення, по боках — маленькі ікони свв. архангелів Михайла і Гаврила, внизу на базах внутрішніх колонок — свв. преподобні Петро і Атанасій Атонські. При південній стіні нави — двоярусний вівтар «Хрещення Господнє» (Богоявлення), внизу з написом про пожертву Томаша Матковського з жінкою Іванною та дітьми; вверху – ікона «Новозаповітна Трійця», на фронтоні – «Спас Нерукотворний», внизу – «Жертва Авраама», по боках — свв. Єронім та Павло Пустнинножитель, на базах колон — символічні зображення Страшного суду і Євхаристії. Два малі одноярусні вівтарі: при північній стіні нави – «Втеча до Єгипту», при південній стіні бабинця – «Різдво Івана Предтечі» на дошці. Вівтар в бабинці з іконою в різьбленій золоченій рамі: «Христос‑Цар».
Престіл вкритий орнаментальними розписами з символікою, з іконою «Таємна вечеря» та ангелами по боках — на антипедіумі. Кивот у вигляді споруди з двома клячучими ангелами по боках, завершеної ліхтарем з пеліканом — символом Найдорожчої Крови Христа. Жертовник з іконою «Різдво Христове». Феритрон — двобічний, з іконами «Святий Миколай» та «Пр. Богородиця Одигітрія» – у стрілчастій рамі, з пишною орнаментованою золоченою оздобою. Патериця з іконою «Пр. Богородиця Одигітрія».
Іконостас
Іконостас, XIX ст. — конструкція та ікони в стилі класицизму, оздобле ний накладною золоченою різьбою, чотириярусний з пределами, з традиційним рядовим розташуванням ікон, центральна частина (царські двері та дві намісні ікони) на невисокій сеґментній арці. Намісні ікони — на золоченому орнаментованому тлі, з храмовою іконою «Поклоніння волхвів» (Собор Богородиці), розділені тосканськими колонкам з золоченими з композитними капітельками. Царські двері різьблені, золочені, у вигляді розлогого Дерева Єсея з 35‑ма предками Ісуса Христа, що виростають з фігури лежачого Єсея. Дияконські двері — у вигляді ромбових ґраток з хрестиками, з іконами архидияконів Стефана і Лаврентія в півциркульно завершених золочених рамах. Під намісними іконами розміщені сюжетні предели (зліва на право): «Жертвопртношення Авраама», «Втеча з Єрусалиму», «Христос — добрий пастир», «Оздоровлення Немічного». З 12‑ти ікон празникового ряду шість розташовані на арці, посередині – ікона «Таємна вечеря». Апостольський ряд — з апостолами у повний зріст на золоченому орнаментованому тлі (з підписами), розділеними колонками, чотири ікони розміщені над аркою, посередині – Христос‑Архієрей на золоченому орнаментованому тлі. Пророки — в круглих рамах, згруповані по три та оздоблені золоченою різьбою з рослинним мотивом, посередині — на фронтоні іконостасу — Бог Отець. Завершений іконостас Розп’яттям з пристоячими.
Стінопис
Стіни всередині оббиті картоном та покриті трафаретними розписам з сюжетними образами. У вівтарі покриття стін імітують тканину; конструктивні елементи обведені трафаретними орнаментальними стрічками в різних кольорових гамах; на вітрилах зображені херувими; під вікнами на північній стіні – образ св. Василія Великого, на південній — св. священномученика Йосафата; в куполі на блакитному тлі – херувими. Вікна в наві і бабинці в трафаретних орнаментальних обрамуваннях, в куполі нави на блакитному тлі – ангели, на вітрилах — чотири євангелисти. В куполі бабинця — Богородиця‑Замилування, на вітрилах — херувими.
Довкілля церкви
Церковна ділянка огороджена воринням з горизонтальних брусів між дерев’яними стовпцями, під двосхилими дашками, з двопільною брамою і фірткою під ґонтовим дашком у південному пряслі та ідентичною фірткою у західному пряслі огорожі. У південно‑західному куті церковної ділянки стоїть дерев'яна, триярусна, квадратова в плані дзвіниця, вкрита наметовим дахом з ліхтарем та маківкою з хрестом. Нижній ярус прикриває піддашшя на фігурно різьблених приставних кронштейнах, другий ярус з ґанком, третій — голосниковий у вигляді аркатурної галереї. Перед церквою, навпроти головного входу — скульптура Богородиці на постаменті.
текст: Оксана Бойко
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. – Киев, «Будівельник», 1985. – Т. 3. – С. 224-225.
- Василь Слободян. Церкви Турківського району. Ілюстрований каталог. – Львів, 2003. – С. 112-114.
- І. Смуток. Перші документальні згадки про перемишльські роди гербу Сас (XIV-XVII ст.). https://sites.google.com/site/slahtavkl/Altavet/m/matkivski
Церква Різдва Пресвятої Богородиці
Церква в Угнові маркує сакральний простір колись поліетнічного міста великими банями та цибулястими маківками. Її почали зводити ще 1797 року шляхом оббудови старої дерев'яної церкви, але через брак фінансів будівництво завершилось щойно 1857 коштом угнівських міщан Стефана і Пелагії Жуковських. У 1893 році муровану церкву, структура якої повторювала дерев’яну тридільну, триверху церкву, було реконструйовано за проєктом знаного українського архітектора Василя Нагірного, який увиразнив її цибулястими маківками та барокізуючими фронтонами. Захоплення викликає модерний поліхромний стінопис в інтер’єрі, пензля Дем’яна Горняткевича та Олександра Дикого, що відтворює українську історію в чільних релігійних та політичних персонажах і гармонійно узгоджений з давніми традиціями церковного мистецтва. Різьба іконостасу та запрестольного вівтаря належить відомому сницарю Євстахію Щуплакевичу. Угнівська церква є унікальним взірцем, де історична архітектура поєднана з традиційною дерев’яною церквою та наповнена модерними неовізантійськими розписами.
Історія
Перші згадки про церкву в Угнові відносяться до початку XVI ст. На давньому рукописному Євангелії з першої пол. XVI ст. збереглися записи про надання міщанами церкві ґрунтів в місті і на передмісті. В актах 1627 року згадується дерев’яна церква Вознесіння Господнього, яка стояла на тій самій церковній ділянці, що й теперішня. У 1627 ловчий галицький Ляховський, співвласник міста, подарував це місце на Василиянський монастир Різдва Пр. Богородиці, який був створений на основі старої дерев’яної церкви. Приблизно 1640 року, в часи холмсько‑белзького єпископа Методія Терлецького (†1649), монастир прийняв унію. За його наступника Якова Суші впродовж 1640–1670‑х років за міську церкву точилася боротьба між православними і уніятами. Кульмінаційним моментом цієї боротьби був напад на холмсько‑белзького унійного єпископа Я. Сушу, який 1670 року відвідав Угнів, і змушений був скритися в церкві перед нападниками. Як православна, угнівська громада підпорядковувалася луцькому єпископові Ґедеону Святополку. 1676 року за міськими оборонними валами, на віддалі 500 м від давньої церкви звели нову дерев’яну православну церкву Вознесіння Господнього, яка, як і міська, від 1717 року була греко‑католицькою. Василиянський монастир занепав ще перед 1717 роком, а заміську церкву розібрали 1822.
У 1797 році розпочали перебудову міської церкви з дерев’яної на муровану. Для цього використали цеглу з розібраних міських укріплень. Але після зведення вівтаря, через брак коштів роботи були припинені. У 1808–1812 роках відновили дерев’яні наву і бабинець. У 1854–1857 роках коштом і заходами угнівських міщан Стефана і Пелагії Жуковських, за сприяння о. Йосифа Держка обмурували дерев’яну частину церкви і звели три бані. Дерев’яну церкву розібрали і продали до села Кам’янка Нова Жовківського району, де вона стоїть донині. У 1860 році поруч з церквою збудували нову дерев’яну дзвіницю. 1893 року мурована церква була ґрунтовно реконструйована за проєктом Василя Нагірного, відомого будівничого церков та громадського діяча. Тоді розбудували бабинець в західному напрямі, надбудували восьмибічні барабани, наріжники трьох основних частин церкви прикрасили вежечками з маківками. У 1903 році за проєктом Яна Богуцького були влаштовані нові металеві конструкції для бані, а також прибудували ґанок до північного фасаду нави з влаштуванням входу. У 1907 році різьбар Євстахій Щуплакевич закінчив різьбярські роботи церковного вистрою: іконостас, вівтарі та казальниця у вигляді човна. В листопаді 1918 року з балкону церкви була проголошена ЗУНР в Угнові. У 1934–1936 роках стіни церкви вкрили поліхромними розписами пензля Дем’яна Горняткевича, при допомозі маляра Олександра Дикого. 24 червня 1936 року церкву освятив перемиський єпископ Йосафат Коциловський. Після ліквідації совєтською владою греко‑католицької церкви у 1946 році угнівська церква стояла зачиненою аж до 1991 року. Виселені 1946 року мешканці Угнова частково повернулися після 1951 року. Поляки, які виїжджали з Угнова 1951 року, разом з костельним вистроєм вивезли з церкви казальницю. З включенням Угнова до УРСР церква була перетворена на машинно‑тракторну станцію. 1991 року церкву повернули православній громаді міста. Від 2020 року в церкві відправляють богослужіння і православні, і греко‑католики.
Архітектура
Церква зведена з цегли на кам’яних фундаментах, тридільна трибанна, з двома захристіями, традиційно орієнтована вівтарем на схід. Базована на характерній для дерев’яних церков планувально‑просторовій структурі. До квадратової нави прилягає квадратовий з заокругленими кутами вівтар та видовжений розбудований бабинець з нартексом, у якому по боках влаштовані виходи по спіральних сходах на хори. До вівтаря по обидва боки прилягають партерові захристії зі зрізаними наріжниками. Головний вхід підкреслений чотириколонним портиком з кам’яним балконом з балюстрадою; бічний вхід у північній стіні нави підкреслений барокізуючим ґанком.
Нава завершена великою витягненою восьмигранною банею на дуже низькому восьмигранному барабані з двома круглими вікнами у бічних барокізуючих фронтонах. Наріжники нави та нартексу фланковані восьмигранними вежечками, увінчаними цибулястими маківками. Бабинець і вівтар завершені аналогічними, але меншими банями на сліпих низеньких восьмериках з барокізуючими фронтонами. Всі бані увінчані цибулястими маківками на високих вузьких ліхтарях з кованими хрестами.
Західна частина бабинця вкрита двосхилим дахом з трикутним фронтоном увінчаним кам’яним хрестом на чільному фасаді. В архітектурному вистрої церкви стосований класицистичний ордерний. Фасади всіх об’ємів викінчені профільованим карнизом з фризом, оздоблені спарованими тосканськими пілястрами, північний та південний — над ґзимсами прикрашені аттиками з відкритою аркатурою. В полі фризу західного фасаду поміщений напис «Благословен гряд[ущ]ий в ім’я Господнє» золотими літерами на синьому тлі.
Інтер'єр
Внутрішній простір церкви висотно розкритий до зенітів куполів. Куполи нави і бабинця оперті на підпружні арки, купол вівтаря — на стіни. Частина (пізніше добудована) бабинця перекрита вітрильним склепінням, хори в нартексі – півциркульним. Південна захристія перекрита хрестовим склепінням, північна (пізніше добудована) – склепінням кляйна. Хори при західній стіні церкви, з сеґментним вступом, огороджені кованим поруччям мистецької роботи.
Стіни церкви вкриті тканинними розписами Д. Горняткевича та О Дикого в стилі українського модерну. Збережено стильовий іконостас різьби Євстахія Щуплакевича, вистрій вівтарної частини, столярка дерев’яної стінки з входами під хорами, двері головного та північного входів. В південній захристії збережений камін та вмуроване місце на лямпаду з витяжкою, оздоблене на стіні двоголовою тваринкою. Підлоги вимощені керамічними плитками, в наві і бабинці – піскового кольору з вохристим взором, у вівтарі – з кольоровим геометричним орнаментом.
Вівтар оздоблений дерев’яною архітектурною конструкцією в класицистичному стилі – у вигляді шести пристінних колон на великих різьблених консолях, з композитними капітелями та антаблементами. Колони фланкують три прясла, у компонування яких інтеґровані овальні вікна, обрамовані різьбленою драперією. Центральне прясло з запрестольною іконою Пресвятої Богородиці. На стінах бічних поміщені здвоєні ікони у пишно різьблених рамах. В простінках між колонами поміщені різьблені золочені херувими. Завершений вівтар скульптурною композицією з ангелів, херувимів і путті та скульптурою Бога‑Отця зі Св. Духом в променях посередині.
Престіл оздоблений накладною золоченою різьбою з рослинними мотивами. На престолі два кіоти (в церкві правлять богослужіння дві громади), стінки одного з мальованими образами. Жертовник — різьблений, з іконою Пресвятої Трійці.
Іконостас
Іконостас — різьблений, чотириярусний, на високій фігурній арці з традиційним рядовим розташуванням ікон. Намісні ікони у візантійському стилі. Дияконські двері різьблені з горельєфними зображеннями архангелів Михайла з вогняним мечем та Гаврила. Царські двері різьблені з чотирма горельєфними клеймами з символами євангелистів та двома мальованими клеймами зі сценою Благовіщення. Ікони празничкового, апостольського і пророчого рядів професійного письма початку XX ст.
Ікони
В церкві збереглося кілька давніх ікон: «Зняття з Хреста», «Христос‑Учитель» (XVIII), «Св. Микола» і «Успіння Пр. Богородиці» (XIX).
Стінопис
Стіни, куполи і склепіння у 1934–1936 роках вкриті розписами Дам’яна Горняткевича. В центральному куполі зображено сцену Вознесіння Господнього. На стінах ближче до престолу зображені святі Петро і Павло. На вітрилах нави зображені чотири євангелисти. В куполі бабинця зліва: сцена Покрови Пр. Богородиці, до якої ідуть постаті святих апостолів Андрія, Ольги і Володимира, Нестора‑літописця (збережені); короля Данила, гетьмана Івана Мазепи і Тараса Шевченка (втрачені), постать Маркіяна Шашкевича (збережена), полковника Дмитра Вітовського (втрачена), постать митрополита Андрея Шептицького (збережена); справа: Стефан і Пелагія Жуковські, молоде подружжя передміщан з Угнова, мешканець Застав’я, холмщанка (втрачені), киянка, подолянка, підляшучка, гуцулка (збережені). На вітрилах бабинця зображено чотири святителі: Василь Великий, св. Микола, Іван Золотоустий і Григорій Богослов. На пілонах між навою і бабинцем — Антоній і Теодосій Печерські. На пілонах між бабинцем і добудованою частиною — святі рівноапостольні Володимир (мал. О. Дикий) і Ольга. В бабинці на південній стіні – Різдво Христове, на північній — Христос заспокоює Тиберіятське море. Решта площин стін вкриті пишною орнаментикою, рясно золоченою, на широких площинах потрактованою у вигляді брокатних (багата тканина з золотою ниткою) взорів. Орнаментика арок і склепіння оперта на орнаментиці рукописів княжої доби. В кольоровій гамі орнаментального стінопису домінує золота та ультрамарнова барви.
Довкілля церкви
Велика неправильної форми церковна ділянка опарканена; від півдня зберіглася частина давнього цегляного муру (XIX), від сходу — рештки міського валу. На подвір’я веде нова кована брама з фірткою в західному пряслі огорожі, кована фіртка в північному і прохід в південному пряслі. Ділянка з кількома старими липами і смереками, та новими туями. На подвір’ї при північному пряслі огорожі стоїть монументальна триярусна дзвіниця під восьмиграннм дахом, стовпової конструкції, збудована 1860 року з дубового дерева, ошальована вертикально дошками. Нижній ярус оточений широким опасанням на своїх підвалинах, високий другий ярус вкритий широким дашком, восьмиграний третій ярус — голосниковий у вигляді традиційної аркади (по дві арки на кожній грані). В західній частині подвір’я стоїть дерев’яний хрест та пам’ятник блаженному священномученику УГКЦ, ієромонаху Северіяну Баранику, в північній частині подвір’я — металевий хрест на кам’яному постаменті. До церкви веде вимощена модульною цементною бруківкою широка доріжка.
текст: Оксана Бойко
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Люблинський державний архів, фонд Холмської греко-католицької консисторії, спр. 101, 105, 110, 113, 120. Акти візитацій 1723, 1733, 1761, 1766, 1775 років.
- Горняткевич Д. До історії найновішого іконопису угнівської церкви // Угнів та Угнівщина. – Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто, 1960.
- Губені Г., Канюка Н. Угнів – найменше місто в Україні. – Львів: Літопис, 2007.
- Слободян В. Церкви України Перемиська єпархія. Львів, 1998.
- Слободян В., Бойко О. Облікова документація на щойно виявлену пам’ятку, 2009 р. Управління охорони культурної спадщини Львівської обл.
Церква Ведення Пресвятої Богородиці
Дерев’яна церква Введення Пресвятої Богородиці у храм збудована у 1702 р. за єрея Дмитра Лозинського, фундатором церкви записаний Яків Остапець (напис на західному одвірку). Церква тридільного типу з одним куполом над навою, гарна у пропорціях. В інтер’єрі церкви є ікони різного часу. Найдавнішою — з кінця 17 ст. є центральна ікона чину Моління, що тепер в іконостасі. Ікони двох апостолів та ікона Коронування Богородиці і царські врата належать до 1758 р. Однією з давніших ікон церкви є Введення Богородиці у храм, що її відносять до спадщини Федора Сеньковича (1600–1620‑ті рр.) (зберігається у Музеї народної архітектури і побуту ім. Климентія Шептицького). У церкві є сучасна копія цієї ікони. Церква у Вовкові попри свою мальовничу архітектуру славна також тим, що у ній був парохом визначний український громадський діяч о. Микола Устиянович. У селі є меморіальний музей родини Устияновичів.
Історія
Перша письмова згадка про село Вовків відноситься до 1398 р. Археологічні знахідки підтверджують, що місцевість була заселеною у ІІІ тис. до н.е. [3, 5]. У 17 ст. с. Вовків перейшло у власність жіночого монастиря бенедиктинок у Львові [3, 24]. Зі старої церкви Введення Богородиці у храм у Вовкові походить майстерна однойменна ікона 1600–1620‑х рр, що могла належати до іконостасу, оскільки представляє образ посвяти храму (зберігається у Музеї народної архітектури і побуту ім. Климентія Шептицького). Авторство цієї ікони пов’язують з провідним львівським іконописцем Федором Сеньковичем, що був родом зі Щирця. Можна лише допустити, що у церкві могло бути більше ікон цього майстра.
У 1702 р. у Вовкові було збудовано нову церкву про що записано на одвірку. Ця дата будови церкви також згадана у документі візитації 1765 р. [2, 25]. У візитації 1741 р. дерев’яні церква та дзвіниця у Вовкові покриті «ґонтом» описані лаконічно. Тоді парохом церкви був о. Теодор Горошкевич [1, 65 зв.-66]. У 1765 р. парохом церкви був о. Іван Вішньовський. Тоді церква мала антимінс 1723 р. від єп. Атанасія Шептицького. На престолі був образ Богородиці з Ісусом. Над жертвенником у святилищі був «образ Архієрея на дошці». Іконостас складався з образу «Архієрея з двома апостолами і царськими вратами різьб’ярської свіжої роботи зі ще не закінченим мальованням». Обабіч були дві вівтарі, один — при правому крилосі з образом Введення (очевидно, зі згаданою іконою 1600–1620‑х рр.), другий — при лівому крилосі – зі сценою Коронування Богородиці. На стінах церкви були «образи на дошках і на полотні», зокрема, «Страсті Христові на полотні мальовані» [2, 25 зв. — 26 зв.]. В бабинці церкви був «образ Архієрея, два образи Богородиці, апостоли і празники давнього мальовання дерев’яні» [2, 26 зв.] (можливо, з іконостасу старої церкви). За описом початку 19 ст. церква у Вовкові була у доброму стані, однак протягом 19 ст. парохи неодноразово зверталися до бенедиктинок з проханням виділити кошти на ремонт церкви, дзвіниці та парафіяльних будинків. Зокрема, верхи церкви та дзвіницю ремонтували у 1847–1848 рр. [5, 27, 32–34, 42].
Церква у Вовкові славна також тим, що у 1838 р. у ній став парохом о. Микола Устиянович, визначний український культурний і громадський діяч, поет і письменник, який писав українською мовою, був товаришем та однодумцем Маркіяна Шашкевича. У Вовкові народився його старший син Корнило (1839–1903), який став відомим українським художником та майстром церковного мистецтва. У 1991 р. у будинку колишньої плебанії був заснований Художньо‑меморіальний музей родини Устияновичів, який діє до сьогодні.
У 20 ст. церква у Вовкові також ремонтувалася. У Шематизмі записано, що її розширили 1924 р. [7, 50]. У 1904 р. святилище церкви розписав о. Василь Зацерковний [6 12]. (У Шематизмах Львівської Архієпархії на 1903–1904 рр. о. Василь Зацерковний згаданий як сотрудник церкви у Підгородю коло Рогатина). У 1904 р. він на коротко став парохом у Вовкові, завів нову касову книгу, де записано, що тоді церкву та іконостас помалювали. У 1905 р. о. В. Зацерковний перебрався на парафію до Куропатник, а потім виїхав до США [5, 52]. У 1940 р. церкву в Вовкові перекрили бляхою. У 1962 р. церква була знята з реєстрації [5, 77]. Святиню відкрили для вірних у 1989 р. У тому році стіни церкви розписав Микола Батіг із сином (окрім святилища).
У 2019 р. старанням пароха о. Петра Терлецького та місцевої громади церкву та дзвіницю ремонтували і повернули первісне накриття ґонтом. Церква діюча, парафія належить до УГКЦ.
Архітектура
Дерев’яна церква тридільного типу однокупольна. Широкий шоломовидного типу гранчастий купол на восьмерику розташований над четвериком нави. На чотирьох кутах на переході між четвериком та восьмериком є невеликі двосхилі дашки. Купол увінчаний сліпим ліхтарем з маківкою на якій металевий хрест. Притвор (бабинець) і святилище перекриті двосхилим дахом. Нава і притвор є однакової ширини, святилище вужче. Стіни церкви з південного та північного боку оточує опасання. З північного боку до святилища прибудована прямокутна ризниця перекрита двосхилим дахом. Основний вхід до церкви є із західного боку. На дверному порталі є напис про те, що церква збудована 1702 р. за священика Дмитра Лозинського, підважувалася (ремонтувалася) у 1779 р. майстром Михайлом Каліцинським за священика Михайла Вішновського. Перед входом є невеликий дашок із двосхилим перекриттям, опертий на дві дерев’яні колони. У 2019 р. за о. Петра Терлецького церква і дзвіниця були фахово реставровані, перекриті ґонтом.
Інтер'єр
Церква є невеликою, її простір розгортається по осі захід‑схід. Через основні західні двері потрапляємо у бабинець, який доволі темний. З бабинця переходимо у наву, яка добре освітлена вікнами у південній та північній стінах. При північній та південній стінах нави є лавки для сидіння, а також дві процесійні ікони кін. 19 — поч. 20 ст., процесійний хрест, патериці та хоругви. Над бабинцем розташовані хори, на які ведуть вузькі дерев’яні сходи у західній частині нави. Відзначимо, що у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького зберігається плащаниця з церкви у Вовкові, намальована на малиновому шовку у 18 ст. за взірцем іконографії гаптованої плащаниці 15 ст., що була у церкві в сусідньому селі Жирівці [4, 159].
Іконостас
Іконостас церкви не типовий без намісних ікон. Складається з царських врат та двох дияконських, що розташовані впритул по боках від царських. Царські врата ажурно різьблені з мотивом виноградної галузки. На час візитаційного опису у 1765 р. ці врата були щойно вирізьблені і ще не помальовані. Отже, їх слід датувати 1765–1766 рр. Тоді ж у візитації згадані в іконостасі ікона Архієрея та двох апостолів. Виглядає, що з часу опису 1765 р. верхня частина іконостасу не мінялася. У центрі є ікона Христа на престолі з Богородицею та св. Іваном Хрестителем обабіч — центральна ікона чину Моління, припускаємо, зі старої церкви у Вовкові. Її можна датувати другої половиною — кінцем 17 ст. Ікони двох апостолів Петра і Павла намальовані орієнтовно наприкінці 1750‑х рр, тоді ж, коли ікона Коронування Богородиці. Ікона св. ап. Павла має напис, що ікони апостолів і архієрея справив раб Божий Стах Баран з жінкою своєю Маланкою за відпущення гріхів і тіла здоров’я». Думаємо, що тоді ікону Архієрея було оправлено в нову раму, оскільки вона намальована давніше, ніж апостоли, й іншим майстром. Майстер, котрий намалював апостолів, на нашу думку, також намалював (або перемалював) образи на одвірках царських і дияконських врат. Реставраційне дослідження малярства цих одвірків може виявити інформацію про те, чи вони перемальовані. Автор ікон апостолів намалював ікону Коронування Богородиці, що знаходиться при стіні зліва від іконостасу. Вона входила до складу вівтаря, про що записано у візитації 1765 р. Ікона Коронування також має вкладний текст понизу, де сказано, що «сей олтар Коронування справила раба Божа Марія […] зі зятем Стахом і чадами своїми […] року Божого 175осмого (цифри року написані літерами). Отож, ця ікона створена у 1758 р. Орієнтовно тоді ж намальовані дві ікони апостолів та одвірки врат. Ікона Коронування оправлена у раму складної конструкції із дарохранильницею внизу. Справа від південних дияконських врат розташована копія давньої ікони Введення Богородиці у храм.
Ікони
Згадана ікона Коронування Пресвятої Богородиці Новозавітною Трійцею 1758 р., що розташована зліва від іконостасу, цікава своїм сюжетом. У верхній частині ікони намальована власне сцена Коронування, де Богородиця зображена стоячи на молодому місяці, що асоціюється з ідеєю про її непорочне зачаття. Внизу цієї сцени зображені зліва два святителі з німбами та королівська пара — справа. Між ними у центрі золотиста скринька на престолі. Один зі святителів тримає у руках червону тканину з візерунками. На нашу думку, це чудотворний мафорій Богородиці, що зберігався у церкві в Константинополі. Таким чином на іконі відтворена історія про цей мафорій. Шановане в нашому народі свято Положення ризи (мафорію) Богородиці припадає у церковному календареві на 2 липня. Отож, ікона вшановує та прославляє Богородицю та її чудотворну реліквію.
На (і при) стінах церкви розташовані також різні ікони 19 — поч. 20 ст., зокрема, дві з них — процесійні. На одній представлено храмовий образ — Введення Богородиці у храм. Відзначимо також, що одна двобічна ікона з церкви у Вовкові зберігається у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького. На ній зображено сцену Введення Богородиці у храм та св. Івана Богослова (відповідно на різних боках). Малярство ікони засвідчує, що вона створена тим самим майстром, що намалював ікону Коронування Пресвятої Богородиці, приблизно тоді ж — у 1758 р.
На східній стіні нави церкви розташована ікона на полотні зі сценами Поклону волхвів, Тайної вечері, Причастя св. Онуфрія та Жертвоприношення Авраама намальована у 18(7?)2 р.
У святилищі на престолі розміщена ікона Богородиці з Ісусом намальована в академічній манері у 1928 р.
Стінопис
Святилище церкви було розписане у 1904 р. о. Василем Зацерковним. На світлому тлі з трафаретним орнаментом у вигляді хреста намальовані цілофігурні образи святителів та українських святих князів Володимира та Ольги. У 1989 р. дерев’яні стіни нави помальовані олією у локальний світлий колір з орнаментальними та сюжетними композиціями. Фігуративні сцени намальовані в реалістичній манері.
Довкілля церкви
На захід від церкви розташована дерев’яна дзвіниця стовпового типу перекрита чотирисхилим дахом. Верхній ярус дзвіниці – відкритий з галереєю. Дзвіниця має два опасання по периметру над першим та другим ярусами. Верхи перекриті ґонтом. Церква та дзвіниця розташовані на пагорбі, до них ведуть кам’яні сходи. Церковна територія огороджена дерев’яним парканом. Біля церкви встановлений дерев’яний хрест у пам’ять про 1000‑ліття хрещення Русі-України.
текст: Роксолана Косів
Пов'язані покликання
- Генеральна візитація Львівської дієцезії 1740–1744 рр. Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького. Відділ рукописів і стародруків. Ркл-17.
- Візитація деканату Львівського і Роздільського 1764–1765 рр. Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького. Відділ рукописів і стародруків. Ркл-25.
- Батіг М. Вовківська земля: історико-етнографічний нарис. Львів, 1990.
- Косів Р. Іконографія мальованих плащаниць зі збірки Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького. Літопис Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького. Львів, 2008. № 6. С. 157-169.
- Лаба В. Літопис парафії Вовків (з включенням інформації про церковне життя сіл Загір’я, Кугаїв, Милятичі). Львів, 2011.
- Слободян В., Закалик Б. Історія парафій УГКЦ Пустомитівщини. Львів, 2009.
- Шематизм Львівської Архиєпархії на 1924 р. Львів, 1923.
Церква Преображення Господнього
Церква Преображення Господнього в Зарудцях збудована у 1787 році, представляє характерний для Галичини зразок традиційної тризрубної, однобаневої церкви Галичини, а п’ятиярусний іконостас складається з різночасових частин: верхніх рядів 1658 року — з іконами Миколи Петрахновича та різьбою, виконаною сницарем Матвієм, який закупили з розібраної 1775 року крехівської церкви Св. Миколи, є унікальною пам’яткою українського малярства сер. XVII ст. Долішню, пізньобарокову частину, що складається із царських та дияконських дверей, намісних ікон над ними та бічних вівтарів із храмовими іконами, створено для цієї церкви наприкінці 1780‑х років. Дві додаткові ікони походять зі старої зарудецької церкви і малював їх 1666 року Іван Поляхович. В совєтський час церква була діючою, 1955 року стіни в інтер’єрі були вкриті розписами в стилі ар деко. У 1963 церкву разом з дзвіницею, як камерний ансамбль, було занесено до реєстру пам’яток культурної спадщини національного значення, охоронний № 452.
Історія
Перша згадка про село Зарудці відноситься до 1386 року. 1402 село було подароване львівським ченцям домініканського ордену. Громада належала до парохії в поблизькому селі Костіїві, де перша церква була збудована вже 1450 року під посвятою Св. Миколи. Коли була збудована перша церква в Зарудцях, невідомо, але наприкінці XVII ст. вже існувала, бо подароване до зарудецької церкви Євангеліє, надруковане 1690 р., і вже від 1708 року в парохії велися метричні книги. Найдавніший опис церкви Преображення Господнього в Зарудцях походить з візитації 1740 р. [2]. 1755 до зарудецької парохії була приєднана, як філія, церква Св. Миколи в Костієві, парох якої того року перенісся на Жовківське передмістя Львова. Невелика костіївська греко‑католицька громада (на 1763 р. нараховувала лише 7 осіб) в більшості перейшла на римо‑католицький обряд (в селі від 1399 р. існував костел), а дерев’яну церкву Св. Миколи наприкінці XVIII ст. австрійська влада розібрала.
Опис старої церкви в Зарудцях залишив о. Микола Шадурський під час її візитації 1763 року: «Церква дерев’яна з соснового гибльованого дерева, тридільна, з одною посередині восьмибічною банею, невелика, темна. Двері єдині на південь. Через давність, невідомо якого року виставлена і ким поблагословлена. Антимінс наданий єпископом Атанасієм Шептицьким 1723 року. Дзвіниця маленька, скромна, ошальована тертицями, мала 5 дзвонів — 3 місцеві і 2 з Костіїва. Парох о. Григорій Левицький (1708 р. нар.) висвячений 1738 р. Ґрунти надані домініканським ігуменом Єронімом Вакеманським 1760 р». [2].
Згідно з інвентарем церкви Преображення Господнього, складеним 1835 р. за часів греко‑католицького митрополита (пізніше кардинала) Михайла Левицького, побудована нова церква в Зарудцях 1775 року, старанням о. Василя Лопатинського, фундатором її виступив конвент львівських отців Домініканів. В інвентарі також відзначено те, що відразу була збудована одна захристія — від півночі, та невеличка дзвіниця — при східному пряслі огорожі, вартістю 50 золотих. Вартість будівництва церкви винесла 1500 золотих [2, 5]. До церкви в Зарудцях був закуплений (за 360 золотих) іконостас (сер. XVII ст.) з розібраної 1775 р. церкви Cв. Миколи Крехівського монастиря. Іконостас з іконами Миколи Петрахновича та різьбою сницаря Матвія [4] є цінною пам’яткою українського малярства середини XVII ст. Автором різьби долішньої частини іконостасу є сницар зі Львова періоду пізнього бароко. Намісні ікони «Пресвята Богородиця» і «Христос» створені для церкви Преображення Господнього наприкінці 1780‑х років. Тоді ж були встановлені бічні вівтарі.
1787 року церкву освятили — ця дата вирізьблена на надпоріжнику дверей, що ведуть з вівтаря до північної захристії: «Создасѧ храмъ сей Преѽбраженіѧ Гда Бга и Спса ншего Іс Хрта Рокү Бжіѧ 1787: АѰПЗ Мцѧ ноемвріѧ днѧ З». На лівому одвірку: «За сщеннаго іереѧ Василі». На правому одвірку напис густо перкритий олійною фарбою.
1924 року на місці старої дзвіниці – на схід від церкви звели нову. Під час ремонтних робіт церкви, проведених 1925 року, було замінено ґонтову покрівлю дахів вівтаря і бабинця, та бані з восьмериком на оцинковану бляху; тоді звели ще одну захристію та присінок. До 1939 р. храмом опікувався конвент львівських отців Домініканів. В совєтський час церква не була закрита для богослужінь, позаяк 1946 року о. Василь Воронюк, який душпастирував в Зарудцях від 1940 (по 1971), перейшов на православ’я. За його часів 1955 року стіни всередині церкви вкрили розписами. У 1961 році церква була обстежена і обміряна Науково‑дослідним інститутом теорії та історії архітектури і містобудування (арх. А. Аль, Т. Трегубова) [2]. Після того Постановою Ради Міністрів УРСР № 970 від 24 серпня 1963 р. церкву з дзвіницею внесли до списку пам’яток національної спадщини під охоронним № 452. У 1960‑х роках із сибірського заслання в село повернувся о. Михайло Пилюх, що не прийняв православя, і до останніх своїх днів (†1977) таємно відправляв св. Літургії вдома. На парафії в Зарудцях відправляли священники з різних сіл: о. Володимир Круцик, о. Свистун, о. Микитів, о. Гнилюх, о. Євген Коцовський, о. Андрій Довгань, о. Андрій Сідляр [2].
24 червня 1990 року в селі відбулись збори, де більшістю голосів було вирішено повернутись до УГКЦ. Греко‑католицька громада налічувала понад 340 осіб, а православна — менше 40. Два роки тривала боротьба за храм між громадами. У 1992 році храм перейшов у власність громади УГКЦ. В церкві провели ремонт, під час якого розписані стіни оббили картоном, який поверх розмалювали. На той час піддашшя мало відкритий зруб, стіни надопасання були кожуховані ґонтами, а баня, восьмерик та дахи покриті оцинкованою бляхою. У повернутому греко‑католикам храмі служили о. Богдан Чабан (перший після 1946 р. греко‑католицький священник в Зарудцях), о. Михайло Яблонський, о. Любомир Франків [2]. Від 2004 року настоятелем храму є о. Дмитро Польовий.
На початку 2000‑х рр. громада самотужки «як вміла» провела ремонтні роботи, після яких церква втратила окремі автентичні елементи. Було зашальовано вертикально дерев’яною вагонкою відкриті зруби підопасання, випусти та західна стіна надопасання. Ремонтними роботами, проведеними 2012 р., сходи до церкви обличкували керамічними плитками, на ширину бабинця влаштували навіс на стовпах, баню помалювали жовтою фарбою «під золото», територію опарканили кованою огорожею. У 2022 році були проведені ремонтні роботи спільно з інститутом Полоніка. Цими роботами баню та дахи церкви покрили мідною бляхою, а стіни надопасання та восьмигранного підбанника, що первісно були кожуховані ґонтами, ошалювали вертикально дошками; в інтер’єрі зняли картон, під яким відкрилися пошкоджені зруби зі стінописом у вигляді херувимів в стилі ар деко. Через втрату стійкости зруби довелося стягнути лисицями на металевих шурупах. Пам’ятка стоїть, забезпечена від замокання, але втратила свій автентичний вигляд.
Архітектура
Церква (21,0х10,6 м) збудована з різаного гибльованого соснового дерева, на підвалинах, тризрубна, одноверха, орієнтована. Складається з квадратової в плані нави і вужчих прямокутних бабинця та вівтаря; до вівтаря по обидва боки прилягають невеликі прямокутні захристії, до бабинця з заходу — невеликий присінок. Центральний зруб вкритий шоломовою банею, що виростає зі світлового восьмигранного барабану; баня завершена сліпим ліхтарем з маківкою та хрестом на підхрестовому яблуку. Вівтар і бабинець вкриті двосхилими причілковими дахами з острішками, гребені яких сягають майже до верху восьмерика, по краях завершених хрестами. Дахи і баня вкриті мідною бляхою. По периметру церква оперезана широким піддашшям, яке оперте на фігурні випусти вінців зрубів, розірване в місцях прилягання захристій і присінку. Стіни підопасання ошальовані вагонкою (первісно відкритий зруб), а стіни надопасання та восьмерика ошальовані вертикально дерев’яними дошками з нащільниками (первісно кожуховані ґонтами).
Інтер'єр
В інтер’єрі простір нави висотно розкритий до зеніту куполу та до основи ліхтаря, об’єднаний з бабинцем високим арковим прорізом, з вівтарем — фігурною тріумфальною аркою. Четверик нави переходить у восьмерик через вітрила. Бабинець і вівтар перекриті сеґментними склепіннями, захристії – пласкими стелями. На надпоріжнику північної захристії збережений напис з датою зведення церкви «Создасѧ храмъ сей Преѽбраженіѧ Гда Бга и Спса ншего Іс Хрта Рокү Бжіѧ 1787: АѰПЗ Мцѧ ноемвріѧ днѧ З». При західній стіні бабинця влаштовані вузькі хори на двох дерев’яних різьблених стовпах. Стіни в інтер’єрі вертикально стягнені лисицями на металевих шурупах. Церква освітлена великими прямокутними вікнами: по два у північній і південній стінах нави та по одному у північній і південній стінах восьмерика та бабинця, вівтар освітлений з трьох боків.
Під знятими картонними плитами розкрилися фраґменти стінопису у вигляді херувимів та орнаментів в стилі ар деко: два на західній грані та один на північній грані восьмерика.
Іконостас складається з різночасових частин: ренесансової верхньої частини, датованої 1658 роком — з іконами відомого іконописця Миколи Петрахновича і різьбою сницаря Матвія, та пізньобарокової долішньої частини, кін. 1780‑х років — з царськими і дияконськими дверима та намісними іконами, а також бічні вівтарі.
З храмового обладнання на увагу заслуговують: двобічна монстранція, XIX ст. — з іконами «Св. Юрій‑Змієборець» з одного боку та «Новозаповітна Трійця» з другого, ікона «Богородиця Одигітрія», поч. XX ст., на повний зріст, мальована олією на полотні, а також стародруки, зокрема Єангеліє, 1690 року львівського друку.
Бічні вівтарі – дерев’яні, різьблені, золочені, зі скульптурами ангеликів і путті (кін. 1780‑х рр.); ікони — темперні на дошці. Вівтар Пресвятої Богородиці — з іконою «Богородиця Одигітрія» в ризах (поч. XX ст.) та з іконою «Матері Божої» у верхній частині (кін. XVIII ст.). Вівтар Преображення Господнього — з іконою «Преображення Господнє» в ризах (поч. XX ст.) та з іконою «Бог Отець і Святий Дух» у верхній частині (кін. 1780‑х рр.).
Іконостас
Іконостас — п’ятиярусний, дерев’яний, різьблений, золочений, складається із різних частин: верхня — ренесансова, 1658 р. та нижня — барокова, кін. 1780-і рр. Ярус ікон неділь П’ятдесятниці, празниковий, апостольський, пророчий яруси та Розп’яття датуються 1658 р. і походять з розібраної церкви Св. Миколи Крехівського монастиря.…Різьбу цієї частини іконостасу виконав сницар Матвій, ікони — пензля відомого львівського маляра Миколи Петрахновича [4]. Долішню, пізньобарокову частину, що складається із царських та дияконських дверей, намісних ікон над ними та бічних вівтарів із храмовими іконами, створено для цієї церкви наприкінці 1780‑х років [4]. Царські та дияконські двері – дерев’яні, золочені, різьблені у вигляді ґраток з розетками, обрамовані листям аканту, в стилі рококо, автор різьби — львівський сницар періоду пізнього бароко. Царські двері з центральною колоною увитою виноградною лозою, з чотирма клеймами євангелистів, дияконські двері без образів. Намісні ікони «Богородиця Одигітрія» і «Христос Спаситель», розташовані над дияконськими дверима, у різьблених пізньобарокових рамах, кін. 1780‑х рр. Верхні яруси іконостасу, первісно рядової побудови розташовані на фігурній арці. Празниковий і євангельський ряди вписані в простір східної стіни нави, апостольський і пророчий ряди розміщені на трьох стінах восьмерика бані, 1658 р. Празниковий ряд розміщений у два яруси, між якими встановлений додатковий ряд з шістьма євангельськими сценами – «Увірування Томи», «Жони Мироносиці», «Уздоровлення сліпого», «Христос і Самар’янка», «Силуамська купіль», «Явлення Христа св. Петрові Александрійському» зі «Спасом Нерукотворним» посередині. Празничковий і євангельський ряди вписані в простір східної стіни нави. Апостольський і пророчий ряди походять з розібраної церкви Св. Миколи Крехівського монастиря; розміщені на трьох стінах восьмерика бані (1658). По боках празникового і євангельського рядів розташовані додатково ікони — зліва «Св. Микола» (намісна ікона з крехівської церкви) та «Богородиця Знамення» над нею (1658); справа — «Зустріч в Емаусі» та коронована «Богородиця Одигітрія» над нею (XVII) — ймовірно, зі старої зарудецької церкви, до якої ікони іконостасу малював Іван Поляхович [6]. Вінчає іконостас ікона «Богородиця Знамення», над нею — Розп’яття з Пристоячими.
Ікони
Ікона «Старозаповітна Трійця», підписана іменем іконописця Івана Поляховича та датована 1666 роком [6], що походить з попередньої церкви в Зарудцях, зберігається в Музеї етнографії та художнього промислу.
Довкілля церкви
Церква стоїть на давньому цвинтарі, в східній частині в оточенні надгробків. Ділянка прямокутної форми, разом з цвинтарем обіймає велику територію, по периметру обсаджена ясенами, липами, туями; огороджена металевою сітковою огорожею, з чільного, південного боку — новою кованою огорожею на бетонному підмурівку. Вхід на територію — крізь дві залізні брами з фіртками у південному пряслі огорожі (навпроти церкви і дзвіниці). На схід від церкви розташована дерев’яна двоярусна дзвіниця стовпової конструкції, вкрита наметовим дахом, зведена у 1924 році. У південному пряслі огорожі, на осі дерев’яної дзвіниці стоїть мурована стінна триаркова дзвіниця, акцентована цибулястою банею, збудована 1992 р. Перед південним фасадом церкви встановлено два дерев’яні хрести.
Церква Преображення Господнього в Зарудцях — зразок традиційної тризрубної одноверхої церкви Галичини, а різьблений іконостас з іконами сер. XVII та кін. XVIII ст., а також бічні вівтарі кін. XVIII ст. відносять її до унікальних.
текст: Оксана Бойко
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Володимир Александрович. Нововіднайдені джерельні матеріали до історії дерев'яного церковного будівництва другої половини. XVII ст. // Записки НТШ. Праці комісії архітектури та містобудування. – Т. 249.– Львів, 2005. – С. 542.
- Оксана Бойко, Василь Слободян. Облікова документація на пам’ятку культурної спадщини церкву Преображення Господнього в Зарудцях Жовківського району. Науково-технічний архів Інституту Укрзахідпроектреставрація.
- Памятники градостроительства и архитектуры УССР. – Том 3. – Киев: Будівельник, 1985. – С. 159-160.
- Мар’яна Пелех. Іконостас Преображенської церкви села Зарудці з околиць Львова середини XVII ст. Сучасний стан // Апологет. Християнська сакральна традиція: віра, духовність, мистецтво. – Львів, 2009. – С. 114-118.
- Василь Слободян. Жовківщина. Історико-архітектурні нариси церков. Том 5. – Жовква-Львів-Балтимор, 1998. – C. 69-70.
- http://prostir.museum/ua/post/30965 Марія Гелитович, Роксолана Косів. Покров Пресвятої Богородиці: твори XV – ХІХ ст. зі збірки НМЛ імені Андрея Шептицького.
Церква Різдва Богородиці
Дерев’яна церква Різдва Пресвятої Богородиці у Винниках на перемісті Жовкви побудована 1705 р. стараннями пароха о. Йосифа Кишницького та його дружини. Церква гармонійних пропорцій, з високим верхом над навою, є перлиною дерев’яної сакральної архітектури. Окрасою інтер’єру є високий іконостас, структура та ікони якого виконані у традиції жовківської школи. Іконостас у церкві Різдва Богородиці є шестиярусним, завершується Розп’яттям з пристоячими. Три ікони цього іконостасу намальовані у 1708 р., одна у 1710 р., майже всі інші – у 1730 р., одна — у 1846 р. Найдавніші ікони цього іконостасу пов’язують із жовківським майстром Тимотеєм (Томою) Стисловичем, ікони якого позначені сильним впливом його, ймовірно, старшого колеги, відомого іконописця Івана Рутковича. Ікони 1730 р. цього іконостасу намальовані у виразній бароковій манері професійним, на жаль, анонімним майстром жовківської школи. Ансамбль належить до показових прикладів високого барокового іконостасу в Галичині.
Історія
Передмістя Винники становило давню назву поселення періоду Галицько‑Волинських князів, про яке є письмові згадки з 1368 р. У 16 ст. поселення стало власністю белзького воєводи С. Жолкєвського, у 1603 р. було перейменоване на Жовква [3, 11–12]. Церква Різдва Пресвятої Богородиці на передмісті з давньою назвою Винники збудована 1705 р., як написано на балці на хорах стараннями пароха о. Йосифа Кишницького та його дружини. У документах візитації 1792 р. ця церква описана яка дерев’яна на дубових підвалинах, покрита ґонтом, з одним верхом, гарна [1, 21]. Біля церкви згадано загороджений цвинтар. У загорожі були дві фіртки, одна з них вела до резиденції священика, а друга до дороги. Над другою фірткою була велика дерев’яна дзвіниця з дахом і двома дзвонами. У церкві у святилищі згаданий мурований престіл з антимінсом львівського єпископа Льва Шептицького освячений 1770 р. На престолі був образ Розп’яття Господнього у складі дарохранильниці. Тепер на престолі велика ікона Різдва Богородиці у складі дарохранильниці складної декоративної конструкції з різьбою. Іконостас описаний теперішній і сказано, що він гарної роботи. На стіні нави церкви була ікона Страстей Господніх намальована на полотні (очевидно, втрачена). Тетрапод був з трьох боків оббитий полотном із мальованим зображенням. У наві був вівтарик св. Миколая зі срібною короною (очевидно, це той, що нині є у церкві). На цьому вівтарі був антимінс Льва Шептицького 1750 р. Цікаво, що перед образом на цьому вівтарику був срібний релікварій з частинкою мощів св. Варвари 1690 року «даний від Варлаама митрополита Київського» (очевидно, Варлаама Ясинського (1690–1707) [1, 22–23]. Цей релікварій був обвинутий шовковою блакитною ниткою і запечатаний жовківським деканом о. Гавриїлом Бережницьким. У бабинці церкви зліва був вівтарик св. Варвари, справа був невеликий вівтарик Богородиці. До парохії тоді належало 495 «душ». Братства при церкві не було. Але була школа, яка вимагала ремонту. Вона стояла на «ґрунті священика». Парохом тоді був о. Іван Абрисовський [1, 24–25]. У 1990‑х рр. церква та іконостас були повністю відреставрованими [5, 14]. Парафія діюча, належить до УГКЦ.
Іконостас
Бароковий іконостас у церкві вражає величністю та гармонією поєднання золочених декоративно різьблених обрамлень та структури з іконами. Типовим для барокових іконостасів є те, що форма ікон є різною: прямокутна, овальна, шестигранна, квадратна, округла, у формі трифолія. Також характерним для барокових ансамблів є глибокий портал у формі трифолія багато різьблених і золочених царських врат. На одвірках царських врат зображені святителі Атанасій та Кирило у повен зріст. Певним взірцем для цього іконостасу міг слугувати іконостас 1697–1699 рр. у церкві Різдва Христового в Жовкві, ікони якого намальовані відомим майстром Іваном Рутковичем. Деякі дослідники відносили найдавніші ікони іконостасу церкви Різдва Богородиці до спадщини І. Рутковича [4, 73–74], однак детальний огляд творів це спростовує. Тим паче, що на час виконання цих ікон І. Руткович уже, ймовірно, не жив. Іконостас у церкві Різдва Богородиці шестиярусний, налічує цокольний, намісний яруси, ярус Неділь‑П’ятидесятниці, празниковий, молільний та пророчий. Увінчує іконостас високе Розп’яття з пристоячими та сценами страстей. Іконографію іконостасів жовківських майстрів вирізняє ярус Неділь‑П’ятидесятниці та уміщення страсних сцен на завершенні іконостасу у медальйонах оточених різьбою обабіч та під Розп’яттям, як бачимо у цьому ансамблі. Проте, не всі ікони цього іконостасу були створені одночасно. Найдавніші ікони це три намісні: Богородиця з Ісусом, Христос та храмова — Різдво Богородиці. На останній іконі внизу літерами написана дата — 1708 р. Остання літера дати напівстерта, однак найімовірніше, що це «и», яке відповідає цифрі «8». Ці ікони, як свідчить манера малярства, намальовані одним автором. Як припускається, ним міг бути жовківський майстер Тимотей Стислович. Про нього є запис у метричних книгах церкви Різдва Христового в Жовкві за 1708 р.: «Тимотей Стислович, маляр жовківський» [2, 89–91, 100]. З цим майстром слід пов’язувати також дві ікони цокольного ярусу з орнаментами, що імітують дорогі тканини того часу. Ймовірно, якийсь період у церкві був неповний іконостас і громада старалася його довершити. У 1710 р. була намальована центральна ікона чину Моління — Христос на престолі з Богородицею та св. Іваном Хрестителем. Під цією іконою окрім дати написано, що її «справила балогочестива раба Божа Єфимія Панчиха обивателька Винницька до церкви Вини до храму Рождества Пресвятої Богородиці со чади своїми за спасеніє своє». Цю ікону, як свідчить спосіб малярства, виконав автор трьох намісних ікон, тобто, як припускається — Тимотей Стислович. Ще одна дата — 1730 р. написана внизу на рамі ікони Тайної вечері. Ця дата стосується решту ікон іконостасу (окрім ікони Покрову Богородиці в намісному ярусі зліва). Ікони 1730 р. вирізняються високим фаховим рівнем виконання, у ликах апостолів помітні портретні риси. Цього, на жаль, анонімного майстра також пов’язуємо із жовківською школою. Подібну манеру малярства мав жовківський майстер Ілля Гусаковський, який працював у 1720‑х рр. Гусаковський, однак, був менше вправним, аніж автор ікон 1730 р. Цікавими є дві цокольні ікони цього ярусу. На одній намальований св. Івана Хреститель у дитячому віці – цей сюжет запозичено із західноєвропейських взірців, які майстер міг бачити у галереї жовківського замку. На другій свята (?), можливо Варвара, оскільки її мощі зберігалися у церкві. Свята зображена над містом з білими будівлями у панорамі якого можна вбачати тогочасну Жовкву. Ікона Покрову Богородиці у намісному ярусі намальована у площинній манері напівпрофесійним майстром у 1846 р. (дата написана на згортку Богородиці).
Ікони
При стіні нави церкви розташована ікона св. Миколая, яка входить у склад невеликого вівтарика. Це, очевидно, згаданий у візитації 1793 р. вівтарик св. Миколая на якому була колись частинка мощей св. Варвари у срібному релікварії. Як свідчить манера малярства ікона св. Миколая намальована тим самим майстром, що виконав ікони 1730 р. до іконостасу церкви. Відповідно, цю ікону також можна датувати 1730 р. У святилищі церкви на престолі розташована майстерно виконана дарохранильниця складної декоративної форми у складі якої є велика ікона Різдва Богородиці зі святими по боках.
текст: Роксолана Косів
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Візитація Жовківського деканату 1792—1793 рр. Державний архів у Перемишлі. Акти Греко-Католицької єпархії (ABGK). № 327.
- Зілінко Р. До питання атрибуції та датування творів Івана Рутковича і його оточення. Літопис Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького. Львів, 2007. № 5. С. 79-99.
- Крип’якевич І. З минулого Жовкви. Львів, 1930.
- Скоп П. Творчий шлях Івана Рутковича в контексті нових досліджень. Бюлетень. Інформаційний випуск. Львів: Національний науково-дослідний реставраційний центр України. Львівський філіал. № 2. Львів, 2006.
- Сліпченко Н. Реставрований іконостас знову у храмі. Галицька брама. № 4. Львів, 1997.
Церква Святого Юрія
Дерев’яна церква Св. Юрія в Дрогобичі є перлиною сакральної архітектури. Церква зачаровує вишуканим силуетом та гармонійними пропорціями. Вона триверха, тридільна, має дві криті галереї внизу та на другому ярусі, де вхід у каплицю Введення Богородиці у храм. В церкві збереглися розписи та іконостас, отож вона є цінним прикладом синтезу мистецтв. Стінопис вирізняється насиченою богословською програмою, що немає аналогів. Тут бачимо найдавніший приклад української іконографії Акафіста Христа в монументальному мистецтві. Спочатку у церкві було розписано північну та південну стіни нави. Авторство цього стінопису пов’язують зі Стефаном поповичем Медицьким, який у 1659 р. намалював ікони цокольного ярусу в іконостасі церкви. Декоративно виконаний стінопис 1691 р. на тему Древа Єсеєвого, що закомпонований на зовнішній стіні хорів. Окрасою церкви також є високий п’ятиярусний іконостас 1659–1669 рр. Ще однією перлиною є каплиця на хорах (на другому ярусі) з іконостасом 17 ст.
Історія
Заснування Дрогобича відноситься до княжого часу (11 ст.). За переданням, однією із давніших церков міста була церква Богородиці з чудотворною іконою Богородиці. Ця церква була розташована на території замку. На її місці згодом було споруджено костел [2, 10–12]. Про закладення церкви св. Георгія (Юрія) в Дрогобичі зафіксована легенда, яка каже, що на передмісті жив дракон, який лякав мешканців. Старий відлюдник порадив закласти церкву на честь св. Георгія, який, як відомо, був змієборцем і з того часу дракон пропав [2, 53]. Окрім церкви св. Георгія у 15 ст. у місті були церкви Воздвиження Чесного Хреста та св. Параскеви. У середині 16 ст. у місті також згадана українська церква св. Трійці. У середньовічний період місто славилося видобутком солі та активно розвивалося. У 1422 р. Дрогобич отримав магдебурзьке право. У 1499 р. у місті сталася пожежа після якої три церкви св. Юрія, Воздвиження та св. Параскеви були відбудовані. Довгий час протягом 15 — першої половини 17 ст. настоятелями церкви св. Юрія у Дрогобичі були священики з родини Терлецьких, представники яких домагалися привілеїв для церкви [2, 16]. Українські містяни Дрогобича були доволі активними, в 17 ст. були зорганізовані братства при церквах св. Юрія, Воздвиження та св. Параскеви. При церквах діяли школи. У 1653 р. у Дрогобичі сталася пожежа, під час якої, ймовірно, була знищена церква св. Юрія. Братство зібрало кошти для нової церкви, яку близько 1657 р. купили у с. Надіїв на Івано‑Франківщині, поставили на місці старої, та протягом наступних десятиліть (до 1678 р.) перебудували. Церква у Надієві була збудована з модринових брусів і вони вважаються найдавнішими у споруді (з них збудовано бабинець та частково наву) [2, 62]. У 1659–1669‑х рр. у церкві було споруджено іконостас та приблизно тоді ж розписано північну і південну стіну нави. Згодом у кілька етапів було розписано інші частини стін центральної частини храму, бабинець на каплицю на хорах (1714 р.). До того як була розписана каплиця на хорах у ній був встановлений іконостас, який складається з ікон намісного та цокольного ярусів. Верхні яруси цього іконостасу намальовані безпосередньо на стіні каплиці. Святилище та бічні крилоси залишилися без стінопису. У 1825 р. церкву ремонтували, тоді зокрема, її «підважили» – підняли на кам’яну основу [2, 157].
Церква стояла зачиненою від 1961 р. У 1970‑х рр. її реставрували [2]. У 2013 р. церква св. Юрія у Дрогобичі була внесена до списку світової спадщини «Юнеско». Протягом 2014–2016 рр. проведено комплексну реставрацію стінопису. У 2019 р. про церкву св. Юрія в Дрогобичі була видана окрема монографія з альбомом та каталогом, який містить інформацію про усі сюжети стінопису, схеми композицій та написи [2]. Церква діє як відділ музею «Дрогобиччина». Досконала за пропорціями та ритмом архітектура церкви, її унікальні розписи, що засвідчують глибоку ерудицію авторів та замовників, і два іконостаси відносять споруду до шедеврів сакрального мистецтва.
Архітектура
Дерев’яна церква Св. Юрія вирізняється вишуканою та гармонійною, водночас складною архітектурою. Як уже занотовано вище, ця церква була складена з матеріалу — модринових брусів церкви, купленої в с. Надіїв на Івано‑Франківщині, орієнтовно у 1657 р., а потім споруду перебудовували. Для нового будівництва були використані смерекові та ялинові породи дерева. Підвалини церкви були дубовими. Церква є тридільного типу, складається з майже квадратної нави, трохи меншого прямокутного бабинця та святилища, яке на східній стороні є гранчастим. Особливістю архітектури храму є два невеликі крилоси, що примикають до нави з півночі та півдня (у частині нави, що ближча до іконостасу) та в інтер’єрі становлять з навою єдиний простір. На четверики нижніх об’ємів накладені восьмерики, які зовні увінчуються гранчастими банями барокового типу, що надають церкві стрункого ритмічного силуету. Невеликі бані розташовані над крилосами, що є особливістю архітектури церкви і надають їй унікального мальовничого вигляду. Традиційно для українських храмів центральна баня (над навою) є вищою, аніж бокові. Церква має каплицю, яка розташована на другому ярусі над бабинцем та західною частиною нави. Вхід до каплиці був зовні сходами з південного боку церкви. Для цього у бабинці на рівні верху четверика було зроблено винос назовні [2, 54], який утворив своєрідну терасу для входу в каплицю. Зовні центральний зруб і бабинець оточує піддашшя, яке переходячи в опасання охоплює церкву навколо. Зовні церкви у нижньому ярусі є закрита галерея з аркадою, така ж галерея є біля входу у каплицю на другому ярусі. Церква перекрита ґонтом. Зовні церква мала стінопис на карнизі центрального зрубу, з якого залишилися фрагменти рисунку. Мальовані фігуративні композиції частково збереглися також на південній стіні церкви біля входу в каплицю. Основний вхід до церкви є з її північно‑західного боку. Він має барокового типу дерев’яний портал із трапецієвидним верхом. Деякі дослідники уважають, що автором перебудови церкви св. Юрія був тесля Григорій, який будував церкву св. Трійці в Дрогобичі, однак документальних свідчень про це немає.
Інтер'єр
Простір церкви розгортається по осі захід‑схід. З відносно темного бабинця через широкий трапецієвидний отвір потрапляємо в наву. Нава церкви простора, її об’єм розгортається у відкритий верх, суцільно вкритий розписами. Наву добре освітлюють чотири вікна у північній та південній стіні (по два у кожній), а також круглі невеликі вікна у восьмерику. До нави зліва і справа впритул біля іконостасу примикають два невеликі крилоси, в які можна зайти через арковий отвір. У четверику крилосів є невеликі вікна, що освітлюють приміщення. Над західною частиною нави та бабинцем розташований другий ярус, зовнішня стіна якого суцільно розписана. На другий ярус церкви можна потрапити драбиною розташованою біля південної стіни нави (цей вхід зроблено під час ремонту у 1825 р.). Первісний вхід до каплиці на хорах був зовні. Долівка церкви дерев’яна. Простір між святилищем та навою заповнює високий іконостас.
Іконостас
Високий п’ятиярусний іконостас церкви створений між 1659 та 1669 рр. Як вказано, дата початку малювання іконостасу — 1659 р. — написана на цокольній іконі, що виконана Стефаном Медицьким (він є також автором інших цокольних ікон цього іконостасу). Цокольні ікони є сюжетними, вирізняються рідкісною іконографією: Лот з дочками, Поклоніння іконі Богородиці (сцена з Акафісту), Апостол Петро на о. Мілет. Намісна ікона Пресвятої Трійці, що розташована зліва в іконостасі та храмова ікона св. Юрія Змієборця (справа) були створені у 1662 р., а намісні ікони Христа та Богородиці замовлені братством у 1663 р. (намісні ікони були поновлено у 1822 р.). Очевидно, братство збирало кошти на створення повного високого іконостасу, бо ікони трьох інших ярусів: празникового, молільного та пророчого були замовлені у 1666 р. [2, 167–168] (ікони празникового ярусу та апостоли перемальовані). На завершенні ікони Розп’яття в іконостасі є дата 1669 р., очевидно, це час закінчення праці над ним. Іконостас має чітку ренесансну структуру з ажурно різьбленими царськими вратами. У каплиці на хорах церкви також розташований іконостас, два нижні яруси якого (намісний та цокольний) намальовані на дошках, а верхні – празники та моління на стіні. Стилістика малярства свідчить, що нижні яруси іконостасу в каплиці були намальовані в останній третині 17 ст. Намісні ікони представляють Христа та Богородицю у повен зріст, сидячи на престолі. Зліва в намісному ярусі зображено Благовіщення Богородиці, що тематично пов’язане з посвятою каплиці Введенню Богородиці в храм. Царські врата цього іконостасу є суцільними із плоскорізьбленими декоративними мотивами, виділяються фігурною формою верху. Такий спосіб виконання царських врат є типовим для першої половини 17 ст. Архаїчний малюнок мають також святителі на одвірках врат. Звернемо увагу, що в цьому іконостасі доволі великі цокольні ікони, які мають сюжетні сцени, тематично пов’язані з намісними іконами: Христос в домі Марії і Марти, Зустріч Марії та Єлизавети, Притча про доброго пастиря (за єв. від Івана 10, 1–17), Благовіщення Анні та Йоакиму. На дияконських вратах цього іконостасу, також за традицією першої половини 17 ст. намальовано першосвящеників Арона та Мелхиседека у повен зріст. Обидва іконостаси церкви потребують реставрації, що дозволить точніше вивчити манеру малярства ікон.
Ікони
В інтер’єрі церкви розташована двобічна процесійна ікона зі св. Юрієм Змієборцем та Коронуванням Богородиці, що виконана у 1740 році. Образ св. Юрія на ній має виражені барокові риси, що проявляється в експресивному русі коня та вершника. У крилосі при стіні знаходиться пристінний вівтар (тепер частково розкомплектований, без дарохранильниці) з рідкісною іконографією Пієти з поєднанням сюжету Спас — Виноградна Лоза. Автором цієї композиції створеної у 1749 р. був о. Василь Глібкевич, парох церкви Воздвиження Чесного Хреста у 1737–1777 рр. та знаний іконописець. Прототипом зображення була гравюра у книзі Лазаря Барановича «Нова міра старої віри» (1676 р.). У наві перед царськими вратами розміщено тетрапод із мальованою сценою Коронування Богородиці 18 ст. З цієї церкви походить хоругва з рідкісним зображенням Воюючої Церкви та, на другому боці – сцени Хрещення Христового (зберігається у Музеї «Дрогобичччина в Дрогобичі»). Хоругва виконана у 1718 р. за о. Стефана Кобрина, пароха церкви. Зображення Воюючої Церкви на хоругві у верхній частині знаходить аналог із стінописом зовнішньої стіни церкви біля входу в каплицю [1].
Стінопис
Акцентом інтер’єру церкви є стінопис бл. 1659–1710‑х рр. [2; 3]. Стінопис повністю вкриває стіни нави, восьмерика та склепіння бані над нею, бабинця та каплиці на хорах і її верху. Як засвідчують дати, стінопис був виконаний у кілька етапів. Найдавнішими є розписи північної та південної стін нави, які датують бл. 1659–1660 рр. Дата 1659 р. написана на цокольній іконі іконостасу, що, як вказує манера малярства, виконана тим самим автором — Стефаном Медицьким, що виконував розписи північної та південної стіни нави. При останній реставрації виявлено, що іконостас закриває стінопис, таким чином стіни було розписано до його встановлення у 1659–1666 рр. [2, 167–168]. Стінопис нави вирізняється іконографічною програмою. На північній стіні уміщена монументальна композиція Акафіст Богородиці, що налічує 24 сцени. Навпроти — на південній стіні – композиція Акафіст Христу, що має 13 сюжетів. Обидві композиції мають прототипами гравюри українських стародруків Києво‑Печерської лаври. Зокрема, загальну композицію Акафіста Богородиці та Акафіста Христу запозичено з Акафістів 1625 р. Попри використання автором прототипів, іконографія обох Акафістів у стінописі є унікальною, в такій редакції за іншими творами не відомою. Поруч з Акафістом Богородиці на північній стіні церкви намальовано сцени Страстей Христових, навпроти — на південній стіні – сюжет Страшного суду. Страсті Господні разом з воскресними сценами налічують 27 сюжетів. У композиції Страшного суду виділяється більшим масштабом сцена смерті чоловіка з персоніфікацією самої смерті у вигляді кістяка з косою. Наступна частина розпису нави — на її східній стіні – виконана у 1678 р. Тут у центрі вгорі представлена сцена Коронування Богородиці, обабіч і внизу — сцени страти апостолів. У восьмерику над навою зображено старозавітні та апокаліптичні сюжети, а в бані – «небо» з ангельськими силами. З усього стінопису нави найбільше декоративно намальовано композицію Древа Єсеєвого, що займає стіну хорів у західній частині нави. Ця композиція, як засвідчує напис, створена у 1691 р. за старанням братства коштом Григорія Проскурки. Вона намальована у насичених кольорах, виділяються великі декоративні галузки дерева з квітами. У бабинці церкви зображені пустельники: св. Онуфрій зі сценами житія та Марія Єгипетська зі сценами житія. Східна стіна бабинця над входом до нави містить образ Богородиці Матері Милосердя з восьма сценами заступництва, які намальовані у клеймах (дві втрачені). Ці сцени ілюструють слова молитви, що входить до Молебню до Богородиці: «Всіх скорботних радість і пригнічених заступниця…». Композиції стінопису бабинця виконані у перших десятиліттях 18 ст. Вони більше декоративні та площинні, порівняно із давнішим стінописом нави. Каплиця на хорах церкви посвячена Введенню Богородиці в храм також вирізняється унікальною програмою стінопису, що немає аналогів. Тут біля портрету о. Стефана Кобрина написана дата створення стінопису — 1714 р. Серед композицій каплиці виділяються персоніфікації пір року та велика панорама гори Синай. Також тут є два портрети: уже згаданого о. Стефана Кобрина та міщанина Костянтина Лучака з родиною «за старанням» якого розписи каплиці були створені.
Довкілля церкви
Поруч із церквою розташована висока дерев’яна дзвіниця, каркасного типу, споруджена, ймовірно, тоді ж коли й церква, ремонтована у 1670‑х рр. [2, 65]. Дзвіниця має піддашшя та галерею, увінчана бароковою гранчастою банею, що лежить на восьмигранному об’ємі. Дзвіниця, так само як і церква покрита ґонтом.
текст: Роксолана Косів
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Косів Р. Сюжет “Воююча Церква” на хоругві 1718 року з дрогобицької церкви св. Юрія: іконографія та образотворчі аналогії. Записки наукового товариства імені Шевченка. Праці комісії образотворчого та ужиткового мистецтва. Львів: Наукове товариство імені Шевченка, 2004. Т. CCXLVIII. С. 349-361.
- Міляєва Л., Рішняк О., Садова О. Церква св. Юра в Дрогобичі. Архітектура, малярство, реставрація. Київ, 2019.
- Свєнціцький І. Тематичний уклад стінопису церкви Юра в Дрогобичі. Літопис Бойківщини. Ч. 10. Самбір, 1938. С. 3-8.
Церква Святого Миколая
Одна з найцікавіших, рідкісних нині церков оборонного типу з первісно збереженою основною об’ємно‑просторовою структурою пізньосередньовічного храму. Мурована, двоверха, тридільна (ймовірно первісно — дводільна), з прибудованим пізніше присінком. У 1766 р. під час розбудови церкви був виготовлений рококовий іконостас зі скульптурами святих та барельєфами Арона і Мелхіседека на дияконських дверях авторства учнів геніального скульптора галицького рококо Йогана Пінзеля, зокрема Антона Штіля. Фрагменти цього іконостаса за радянського режиму розподілені між фондосховищами Львівської галереї мистецтв, Національного музею та Музею історії релігій у Львові. Нині в храмі є копія давнього іконостаса, відтворена у 2001–2004 рр. Бічна ікона зліва від дияконських дверей відповідає авторському стилю Модеста Сосенка — основоположника українського модерну в українському мистецтві. Йому ж належить високохудожній ансамбль настінного розпису в храмі, завершений напередодні І світової війни у 1913 р.
Історія
Зведена в центральній частині Золочева, на мальовничому пагорбі, посеред давнього валу, що входив у систему оборонної структури середньовічного міста, звідси давня назва — церква на Валах.
Точна дата побудови церкви невідома, найстаріша її частина відповідає планувальній і об’ємно‑просторовій структурі середньовічного фортечного храму XІV–XVI ст. під цією найстарішою частиною збереглась крипта, у якій під час реконструкції 1911–1913 рр. знайшли поховання. Первісно церква була, мабуть, дводільна. Перекриття нави та вівтарної частини зберегло готичні риси — воно зірчасте, з яскраво вираженими ребрами, опертими на кам’яні різьблені підп’ятники.
Храм переніс декілька перебудов, однак найбільш значна зміна відбулася у 1766 р. за фундації канівського старости Миколи Потоцького. Тоді церква була розбудована у західному напрямку, над входом у прибудовану частину з’явився бароковий фігурний фронтон з нижче розміщеним парадним балконом на кам’яних, по‑рококовому пластичних консолях, вирішених на зразок тогочасних костельних форм XVІІІ ст. Тоді ж був виготовлений чотириярусний рококовий іконостас зі скульптурами святих, пластичним Розп’яттям, характерною решіткою‑трельяжем на всіх трьох вратах та цінними барельєфами Арона та Мелхіседека на дияконських дверях авторства учнів геніального скульптора галицького рококо — Йоана Георга Пінзеля — Антона Штиля та ін.
Впродовж 1911–1913 років з ініціативи пароха о. Степана Юрика відбулось оновлення церкви. Ґонтовий дах замінили на покриття бляхою, добудували дзвіницю і присінок. До розписів храму залучили відомого українського митця — Модеста Сосенка. Він також частково поновив живопис на іконостасі, доповнив його бічними намісними іконами.
За радянського режиму в церкві облаштували музей атеїзму, а іконостас розібрали. Його фрагменти музейники Віра Свєнціцька та Борис Возницький змогли врятувати, забравши у фонди Львівської галереї мистецтв та Національного музею у Львові.[1, c.16].
У 1990 р. церкву повернули релігійній громаді, почалось відновлення інтер’єру храму. На горищі сусіднього будинку, в якому колись мешкав парох церкви, знайшли ікону «Святий Йосафат», яку намалював М. Сосенко для іконостаса. [1, с. 17] У 2000 р. настінні розписи М. Сосенка реставрували Мирон Откович, Оксана Садова і Федір Судук. З ініціативи Золочівського василіянського монастиря о. Климентія Стасіва у 2001–2004 рр. було реконструйовано іконостас. Основні роботи виконали реставратори Федір Судук і Степан Олійник, живопис апостольського і пророчого чинів зробив Богдан Балицький, ікони наднамісного додаткового ряду намалював Євген Свідерський. З фондосховищ Львівської галереї мистецтв повернули у завершення іконостаса скульптурну композицію Розп’яття та постаті Мойсея і Йоана Хрестителя.
Архітектура
Церква мурована, двоверха, тридільна, з присінком. Одна з нечисленної групи збережених донині церков оборонного типу з формотворчим образом сакральної твердині XІV–XVI ст. по периметру трьох фасадів (зі сходу, півночі і півдня). Оборонній функції храму відповідає значна товщина стін, потужні контрфорси з боків, і зумисне завужені, наче бійниці, віконні прорізи. Прямокутна в плані з півкруглою вівтарною частиною, до якої з півночі була добудована низька квадратна ризниця. Високі стіни перекриті стрімким двосхилим дахом, увінчаним над навою на восьмигранному барабані вузьким невеликим шоломовим верхом з ліхтарем і маківкою. Подібної форми верх на низькому барабані з ліхтарем і новочасною цибулястою маківкою увінчує присінок.
Інтер'єр
Інтер’єр тридільний, центральна нава простора, завершена готичним зірчастим склепінням. Стіни її прорізані трьома парами вікон. В задній частині нави хори оперті на аркаду. Присінок вужчий за наву, прямокутний в плані, невисокий, завершений хрестовим склепінням і поєднаний з навою через дверний прохід. Вівтар півкруглий, в лівій стіні з’єднаний дверним проходом з ризницею. Головний престіл завершений невисоким балдахіном, кивот без купольного завершення, давній, злегка оздоблений різьбленими елементами.
Іконостас
Нині в храмі розміщена копія давнього іконостаса, відтворена стараннями ігумена чину оо. Василіян о. Климентія Стасіва у 2001–2004 рр. Бічна ікона зліва від дияконських дверей відповідає авторському стилю Модеста Сосенка — основоположника українського модерну в українському мистецтві. На одному з медальйонів царських врат є напис «Р.Б. 2002 Свідерський».
Стінопис та вітражі
Розпис стін виконав у 1913 р. Модест Сосенко. Велике враження справляють як сюжетні дійства, на зразок чину архангелів, у молитовних позах звернених до престола у вівтарі, так і напрочуд оригінально побудована система орнаментально‑декоративних багатоярусних рапортних композицій. Вони укладені за принципом павиного хвоста з гармонійним поєднанням у дусі модерну стилізованих поясів геометричного і рослинного декору з мотивами вазонного типу і акцентами на сакральній символіці хрестів, солярних знаків, свічників тощо.
У храмі виокремлені дві таблиці літописного змісту. На першій написано: «В честь і славу Божу відреставровано храм сей в літах Божих 1911–1913 заходами і трудами о. Д‑ра Стефана Юрика, пароха. Кистю живописця М. Сосенка». Інша повідомляє: «Храм цей відреставрований і посвячений у 2000‑му ювілейному році за старанням вірних та ігумена о.Василя Тучапця дня 21 грудня 2000 р».
Довкілля церкви
текст: Андрій Клімашевський
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Грималюк Р., Гупало Н., Жишкович В. Церква Святого Миколая у Золочеві. Львів: Місіонер, 2007.
Церква Святого Пророка Іллі
Храм Святого Пророка Іллі в Єлиховичах, збудований з ініціативи православної громади та о. Василя Сагана у 1993–1995 роках. Архітектор Ярослав Андрусів. З 1996 року парохом храму є о. Юрій Юречко. В кінці 1990‑х років різьбу іконостасу виконав Федір Крупка. Ікони малював Любомир Залеський. У 2010 році ікони в екстер’єрі храму, у техніці сграфіто, виконав іконописний гурт «Фавор» під керівництвом Костя Марковича, у складі: Костя Марковича, Ігора Пирога, Володимира Петришина. В 2011–2019 роках ці ж іконописці за проєктом Костя Марковича виконали розпис храму в інтер’єрі. У виконанні розпису також брали участь Ігор Теплий та Тарас Лесів. Поліхромія храму св. Пророка Іллі в Єлиховичах, є цінною пам’яткою українського сакрального мистецтва першої половини ХХІ століття. Вітражі у вікнах барабану виконав Тарас Балух.
Історія
Найдавніша згадка про село Єлиховичі міститься в 14‑му томі Актів ґродських і земських часів Речі Посполитої з так званого Бернардинського архіву у Львові. У судових записках від 17 жовтня 1447 року назва села зафіксована латинською мовою у двох варіантах – «Gelechowycze» («Ґелеховиче») і «Gelechowicze» («Ґелеховіче»).[3] Написання назви села через першу літеру «G» фігурує і в судових записках від 1449 року. Однак вже у 1532 році вжито словотворну форму «Jelechowycze» - «Єлеховиче», що дуже наближена до теперішньої назви.
Географічний словник Королівства Польського та інших слов'янських країн, виданий на межі ХІХ‑ХХ століть, подає назву села польською мовою як «Jelechowice», тобто «Єлеховіце», а українською – «Єлеховичі».[4]
У 1447 році село Єлиховичі належало до Олеського повіту Львівської землі Руського воєводства і перебувало у власності Яна Сенинського (Яна Олеського, або ж Яна з Сенна і Олеська). За активну участь у збройній боротьбі 1431–1432 років за приєднання Олеської землі до Польської корони Ян Сенинський отримав від короля Владислава II Ягайла у користування Олеський замок і більшість прилеглих сіл. А 1441 року, після того, як допоміг новому королеві Владиславу III Варненчику посісти угорський престол, одержав Олеський маєтковий ключ у вічне володіння. [5]
Попереднім власником Єлихович був Глібко (Глебко) Хильчицький — власник сусіднього села Хильчиці. Як свідчать судові записки, Глібко Хильчицький (інший поширений варіант цього прізвища — Хилечський) був службовцем (землянином) Олеського замку і одержав Єлеховичі як «вислугу» за свою військову службу. Він вважав незаконною передачу Єлихович Яну Сенинському і намагався через суд довести своє право на це володіння. Втім його зусилля не увінчалися успіхом.
Від Яна Сенинського Єлиховичі перейшли у спадок його синові Павлові – львівському підкоморію, дідичу Золочева. У 1532 році Золочівський маєтковий ключ, разом з Єлиховичами, був проданий яворівському старості Андрієві Ґурці. Наприкінці XVI століття села Єлиховичі та Городилів разом з багатьма іншими селами Золочівщини купив Марек Собєський, воєвода любельський. Пізніше ці маєтності перешли до Якова Собеського і його сина Яна ІІІ Собеського — одного з найвеличніших польських королів, що народився в Олеському замку. Його мати — Софія Теофіла Даниловичівна — представниця давнього руського роду, донька руського воєводи Івана Даниловича. 1627 року Яків Собеський передав римо‑католицькій парафії у Золочеві єлиховицький фільварок і таким чином на довгі роки створив економічні умови для зростання в Єлиховичах польського релігійного і суспільно‑політичного впливу.
На північно‑східній стороні від села, у сосновому лісі, довгі роки зберігалися могили, які місцеве польське населення пов’язувало з битвами часів Яна ІІІ Собеського, а українське населення — з козацькими походами під проводом Богдана Хмельницького.
Школа, яка мала статус філіальної, заснована у 1856 році. Наприкінці ХІХ століття у ній навчалося 60–70 дітей. Мовами навчання були українська і польська. [7]
Згідно з офіційною статистикою 1900 року в Єлиховичах нараховувалося 614 жителів, з яких 558 мешкали у самому селі, 37 осіб проживали на хуторі Заболоття і ще 19 — в окремих розкиданих хатах.
За віросповіданням 375 осіб вважали себе римо‑католиками, 229 — греко‑католиками, а 10 мешканців — юдеями. На той час римо‑католики належали до парафії у Золочеві (костел Успіння Діви Марії), а греко‑католики — до парафії у сусідньому селі Жуличах (церква святителя Миколая).
В кінці 1992 року, отцем Василем Саганом з громадою було прийняте рішення про будівництво храму в Єлиховичах, та почато пошуки місця. У 1993 році на свято Благовіщення, архієпископ Петро Петрусь, освятив місце під будову храму. Архітектором храму був Ярослав Андрусів. В 1995 році було освячено збудований храм на честь святого пророка Іллі. Наступним настоятелем був о. Ярослав Савчук, який служив тут протягом одного року. Восени 1996 року парохом став о. Юрій Юречко. Різьбив іконостас Федір Крупка в кінці 1990‑х років. Ікони до іконостасу малював Любомир Залеський. У 2010 році за посередництвом о. Василя Сагана, о. Юрій Юречко з громадою, замовили виконання ікон в екстер’єрі храму в техніці сграфіто у львівського художника та іконописця, доцента кафедри сакрального мистецтва ЛНАМ, Костя Марковича. Виконували сграфіто за проєктом Костя Марковича: Кость Маркович, Ігор Пиріг та Володимир Петришин [2, 33]. У 2011 році тим ж іконописним гуртом «Фавор», під керівництвом Костя Марковича і за його проєктом, розпочався розпис храму в інтер’єрі [2, 30–31]. Вітражі у вікнах барабану виконав Тарас Балух. Участь у розписі храму також брали Ігор Теплий та Тарас Лесів. Роботи над розписом тривали з перервами і були завершені у 2019 році.
Архітектура
Мурована, п’ятиверха, хрещата в плані церковна споруда. Знаходиться на осі захід‑схід. В архітектурі храму домінує симетрія. Храм є більш видовженим по центральній осі, рамена є коротшими. Дахи над святилищем, навою та бічними раменами є двосхилими. Фасади кожного з рамен увінчуються півкруглими портиками з випрямленнями на краях, які здіймаються над схилами дахів. На кінці кожного з рамен храму на квадратних в плані вежах, які в половину свого об’єму втоплюються у фасади, є восьмигранні барабани на яких розміщені чотири невеликі куполи цибулясто‑восьмигранної форми. Грані барабанів декоровані аркоподібними заглибленнями. Барабан зі сторони святилища, має ажурний прорізи з чотирьох сторін. Більший центральний купол розміщений над навою, також опирається на квадратну в плані основу, на якій розташовується високий восьмигранний барабан з аркоподібними вікнами у кожній з граней. Кожне з вікон знаходиться в арчатому заглибленні. Усі верхи увінчані ліхтарями з маківками та хрестами. Ліхтар над центральною банею є відкритим, над іншими — закриті. Маківки на ліхтарях, мають дещо круглішу і приземленішу форму, порівняно з банями. По периметру стіни храму прикрашені двома смугами карнизів, один з яких проходить по лінії піддашшя, а інший на метр нижче. У квадратних вежах є прямокутні вікна. На південній і північній, вони є з трьох сторін, на східній і західній лише з однієї. Усі вони втоплені в подовгасті аркоподібні ніші, які у верхніх частинах перерізають лінію карнизу. На фасадах рамен, по обидві сторони від веж, розміщені сегментні вікна, які повторюють форму арки. З північної і південної сторін, до фасадів рамен нав, примикають невеликі приміщення з похилими дахами. У них в нижній частині втоплюються бічні вежі. Ці приміщення мають тригранну форму і є продовженнями бічних нав. Фасади цих виступів прикрашені півкруглим необароковим портиком. На цих фасадах є арчаті заглиблення. З північної сторони це додатковий вхід до храму, а на південній стороні ніша на якій зображена ікона Богородиці Одигітрії в техніці сграфіто. З північної і західної сторін до вхідних дверей ведуть бетонні сходи. На західному і на східному фасадах, є по два прямокутні горизонтальні вікна, під сегментними вікнами. Зі східної сторони є додаткове вузьке прямокутне вікно у квадратній вежі. Також є окремий вхід в цю вежу з північної сторони, до якого ведуть сходи. Вікна присутні по периметру цокольного поверху. На північній і південній стінах храму, є по дві арчаті ніші, які у верхній частині перерізають карниз. В цих нішах є чотири постаті святих виконані у техніці сграфіто: Іван Предтеча та пророк Ілля з південної сторони, та Володимир і Ольга з північної. У вікнах храму були автентичні решітки, які замінені пластиковими вікнами. Цинкові бані храму помальовано в коричневий колір, а стіни в теплі охристі і темно‑оранжеві відтінки. Над західними і північними вхідними дверима є півкруглі дерев’яні вікна які діляться на три частини.
Інтер'єр
В інтер’єрі хрещатого храму домінують арчаті форми. Центральна нава в плані має квадратну форму. На чотири стовпи‑пілястри опираються чотири підпружні арки, між якими утворюються чотири вітрила які підтримують круглий світлий барабан з восьма арчатими вікнами у верхній частині. Над барабаном є глухий купол до центру якого кріпиться великий павук. Святилище, рамена і бабинець завершені склепіннями, присінок ― плоскою стелею. З трьох сторін бабинця розташовані хори, відгороджені металевою решіткою. Вівтарна частина прямокутна в плані. Східна стіна святилища має аркоподібну форму. Розділена по центрі стіною, яка поділена карнизом на рівні верхнього вікна. У верхній частині стіна є вужчою. На східній стіні святилища є чотири вікна, два прямокутні в нижній частині і два сегментні вгорі. У бічних навах є декоративні галереї. У верхній частині арка ділиться на три частини завдяки двом стовпам що відходять від вежі. Склепіння під галереями є плоским, з квадратним отвором посередині, що забезпечує додаткове джерело освітлення. У верхній частині кожної з галерей бічних нав є по два сегментних вікна і по три прямокутних у стінах вежі. По периметру храму між стінами і склепінням проходить карниз. Хори мають п‑подібну форму. На дерев’яних поручнях намальовано сім прямокутних картин із зображенням сцен зі Старого Заповіту: Вигнання Адама і Єви з Раю, Вбивство Каїном Авеля, Спалення Содому і Гомори, Жертва Авраама, Давид перемагає Голіафа, Суд Соломона та Проповідь пророка Йони. На західній стіні на хорах є три вікна: два сегментні і одне прямокутне посередині. По середині хорів є декоративний арчатий виступ з двома циліндричними колонами. Під хорами, вхід до бабинця має аналогічну арчату форму, так як і сам вхід до храму. На західній стіні під хорами є два прямокутних горизонтальних вікна. З північної сторони є дерев’яні сходи які ведуть на хори.
Іконостас
Іконстас храму є чотириярусним. Спочатку іконостас був запроєктований і виконаний як одноярусний. Це бачимо по архівних фото 2006 року. Згодом було дороблено ще три яруси, а різьблені завершення одноярусного іконостасу, перенесені у святилище. Між намісним і апостольськими ярусами є три арчаті ажурні прорізи. В проміжках між цими прорізами, які нагадують вітрила, бо розширюються до верху, розміщено 12 празників у круглих медальйонах. Апостольський ряд знаходиться на одному рівні, за винятком центральної ікони Христа Вседержителя на троні, вона розміщена вище, оскільки під нею ще є ікона Тайної Вечері в овальному горизонтальному медальйоні. Апостоли зображені повнофігурно на шести іконох, по двоє на одній. Над ними, аналогічно в медальйонах півфігурно намальовані 12 пророків. Над іконою Христа Вседержителя є ікона Бога Отця. Завершують іконостас різьблені ажури з мотивами виноградної лози і мушель, які увінчані хрестами. Посередині хрест є більшим. Намісний ряд є традиційним, складається з двох півкругло‑арчатих намісних ікон Богородиці Одигітрії та Христа Вчителя та двох дияконських дверей з меншими арчатими іконами святого Архангела Михаїла та св. Юрія Змієборця. Рами ікон декоровані ажурними орнаментами, між іконами є шість колон з капітелями. Царські ворота є низькими, ажурними, різьбленими, мають півкругле заглиблення посередині та п’ять круглих медальйонів і з зображенням Благовіщення та чотирьох євангелистів з символами. Предели декоровані різьбленими позолоченими орнаментальними накладками. Над колонами що обабіч царських воріт, є дві скульптурки ангелів. Над бічними колонами — дві вази.
Ікони
У святилищі є запрестольний образ аркоподібної форми «Вознесіння святого пророка Іллі» в різьбленій позолоченій рамі з мотивом виноградної лози. В правому приділі на східній стіні є образ де зображений Ісус що навчає в храмі. У лівому приділі, симетрично розміщена ікона Благовіщення Пресвятої Богородиці. В центрі південного приділу знаходиться ікона Воскресіння Христового.
Стінопис
У храмовій поліхромії домінують холодні кольори, зокрема сірий і синій. У святилищі над запрестольною іконою зображений Христос як Великий Архиєрей. Основною ідеєю розпису святилища, є зображення Небесної Літургії, тому на бічних стінах бачимо двох святителів творців Літургії – Василія Великого та Івана Золотоустого. Біля святителів зображені архангели. Кожен несе атрибут який супроводжує Великий Вихід з Дарами під час Літургії. Під вікнами на східній стіні зображені Євхаристійні символи: П’ять хлібів і дві риби та два птахи що п’ють з джерела. На склепінні намальований Святий Дух у вигляді голуба в круглому медальйоні та сяйві. На стовпах у святилищі за іконостасом у круглих медальйонах зображено чотири святителі: Апостол Яків Брат Господній, Афанасій Великий, Григорій Двоєслов та Авмрозій Медіоланський. Кожен святитель має згорток з текстом. В куполі зображена Новозавітна Трійця у композиції Вітцівство у восьмигранній зірці. Між променями якої, над кожним вікном є херувим. В барабані намальована Богородиця Втілення з Похвалою, тобто з чотирнадцятьма пророками, які звіщали про пихід Месії. У вітрилах, в круглих медальйонах є чотири євангелисти, під ними бачимо їх символи. Арки та стовпи нави розписані орнаментальними фризовими композиціями. На склепінні північної нави зображено сцену Різдва Христового, на склепінні південної – Преображення Господнє. Під карнизом по периметру бічних нав, у круглих медальйонах намальовані святі. На склепінні хорів бачимо майстерно виконану сцену «Вознесіння святого пророка Іллі». Обабіч неї, житійні сцени з пророком, з північної сторони – «Ілля воскрешає сина вдови, з південної - „Св. Ілля перемагає жерців Ваала“. На східній стіні хорів з північної сторони зображений преп. Андрей Критський, з південної сторони бачимо св. Романа Солодкоспівця. На північній стіні хорів намальований св. Ілля, який перепиняє води Йордану, на південній, його учень пророк Єлисей, отримує плащ Іллі. По центрі на внутрішніх стінах галереї на хорах, з північної сторони бачимо св. Івана Предтечу як ангела пустелі, а з південної – святого пророка Іллю в пустелі. На плоскому склепінні під хорами зображений Спас Нерукотворний. У бабинці на стелі намальовані чотири ангели.
текст: Богдан Зятик
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Золочівщина: її минуле і сучасне: розвідки, спомини, публікації, пам'ятки, постаті / Фундація енциклопедії України, Торонто, Канада; упорядник М. В. Дубас. — 2-ге. — Львів : Мс, 2006. — 759 с.
- Описане Слово. Сакральне малярство Костя Марковича : альбом / [вступна стаття Л. Волошин]. — Львів : Друкарські куншти, 2012. — 52 с.
- Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej… Т. XIV. — S. 247.
- Jelechowice // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1882. — Т. III. — S. 554.
- Sokalski M. Jelechowice // Rys geograficzno-statystyczny złoczowskiego okręgu szkolnego wraz z dokładnym opisem poszczególnych miejscowości obu powiatów (złoczowski i brodzki) — Złoczów: nakładem Towarzystwa Pedagogicznego oddziału złoczowskiego, 1885. — S. 86—87.
Церква Успіння Пресвятої Богородиці
Церква в центральній частині с. Верхобуж, якихось кількадесят метрів від промаркованого витоку ріки Західний Буг, постала у 1730 р. внаслідок перенесення з розташованої неподалік г. Збіч. Є однією з найгармонійніших оригінальних пам’яток дерев’яної церковної архітектури Галичини хрещатого типу з одним шоломовим верхом. Заворожує збережена камерна притемнена атмосфера сільської дерев’яної церкви першої половини XVIII ст., яку забезпечують невеликі віконні прорізи восьмигранного барабану верху і рамен просторового хреста в наві і вівтарі. Однак найбільше вражає автентично збережений дух епохи рококо в інтер’єрі, який окрім витриманої стильової однорідності обстави XVIII ст. передає унікальний характер канонічних змін у вистрої унійного храму, спричинений реформою Замойського собору 1720 р. і програмою Василіанського чину, спрямованою на зближення з Святим престолом Римо‑католицької Церкви.
Історія
Назва села відображає його географічне розташування якихось кількадесят метрів від промаркованого витоку ріки Західний Буг, яка століттями формувала історично ментальний кордон між західною і східною частинами України (межа між Російською та Австро‑угорською імперіями). У 1730 р. вже існуючу дерев’яну, ймовірно тридільну одноверху церкву, з гори Збіч перенесли в центральну частину села, очевидно доповнивши бічними раменами, відповідно до обрядових нововведень Замойського собору 1720 р. З метою розширення простору церкви ймовірно 1825 р. (цей рік вказаний як рік будівництва церкви у Шематизмі 1914 р.) або 1827 р. (коли парафією заопікувався о. Платон Тарнавський, який доєднав до парафії ще й село Колтів) бічні рамена були розбудовані, що змінило традиційні пропорції, надто видовживши поперечну вісь об’ємно‑просторової композиції споруди.
У 1848 р. Успенська церква у Верхобужі змінила статус з матірної на дочірню.[1] Російсько‑радянська окупація села у 1944 р. принесла трагедію — поважаного парафіянами о. Володимира Теленка, який відмовився підкоритися московському патріархату, було заслано. Довгий час церковні відправи виконували священики з с. Ушня, зачиненою церква простояла від 1973 до 1988 рр. З липня 1988 р. у церкві відновлено богослужіння за сприяння о. Василя Сагана. На честь цієї події встановлено біля святині пам’ятний хрест.[2] після невдалого ремонту не лише дахи, але й стіни надопасання церкви були вкриті оцинкованою бляхою. На щастя, проведена 2014 р. реставрація повернула споруді автентичний вигляд.
Архітектура
Церква дерев’яна, одноверха, хрещата в плані, з прямокутними в плані бічними раменами, ліве рамено по довжині дещо більше від правого. З північного боку до прямокутного вівтаря прилягає невелика ризниця. Піддашшя оперте на випусти зрубів. Стіни надопасання кожуховані ґонтом. Зруб підопасання відкритий. Прямокутні вікна невеликих розмірів. Над навою, на приземистому восьмерику, розміщений шоломовий верх, увінчаний глухим восьмигранним ліхтарем з маківкою і кованим ажурним хрестом. Над вівтарем розміщений відкритий восьмигранний ліхтар. 2014 р. відбулась реставрація церкви, внаслідок якої стіни надопасання звільнили від зашиття бляхою і повернули їм автентичний вигляд.
Інтер'єр
Інтер’єр церкви невисокий, притемнений. Вражає автентично збережений дух епохи рококо, який окрім витриманої стильової однорідності обстави XVIII ст. зберіг унікальний характер канонічних змін у вистрої унійного храму, спричинений реформою Замойського собору 1720 р. і програмою василіанського чину, спрямованою на зближення з Святим престолом Римо‑католицької Церкви. Це виразно простежується у просторовій розбудові вірогідно первісно тридільного храму на хрещату композицію з розвиненими раменами обабіч нави для встановлення престолів пристінних бічних кількаярусних вівтарів з метою відправлення окремих Літургій біля них, окрім головного престолу у святилищі. Вони добре акцентуються донині у формі домінуючих по висоті у раменах шести триярусних вівтарів, що за архітектонікою створені на зразок римо‑католицьких пристінних аналогів, які своєю чергою наслідують форми головних фасадів костелів епохи бароко й рококо з переважно розірваними фронтонами і в оточенні об’ємної фігурної пластики. Ікони цих вівтарів виконані в стилістиці XVIII ст. Вівтарний ансамбль нави смислово й стилістично завершує найбільш багато оздоблений запрестольний вівтар Богородиці Почаївської у барокових ризах і рококовому обрамленні зі скульптурами святих Петра і Павла. Доповнює рококовий ансамбль інтер’єру двобічний, автентично збережений феретрон з головною процесійною іконою «Вознесіння Богородиці» та винятково рідкісна казальниця зі збереженими на усіх шести гранях іконографічними образами Отців Церкви, виконаними в бароковій живописній манері.
Іконостас
Загальну іконографічну панораму бароково‑рококового ансамблю обстави вивершує по центру нави чотириярусний іконостас, скомпонований з двох різночасових частин. Царські і дияконські врата, намісний та пророчий ряди відповідають загальній іконографічній програмі вистрою храму після перебудови 1730 р., натомість апостольський ряд і ярус П’ятидесятниці відповідає стилістиці більш раннього періоду — XVII ст. Очевидно, це — збережена частина первісного іконостаса церкви, коли вона ще стояла на г.Збіч. Ймовірно, Царські врата середини XVII ст. з цього більш давнього іконостаса нині є в пристінному вівтарі чолової стіни лівого рамена церкви, обабіч ікони Страждального Христа в терновому вінку.
Ікони
У церкві є рідкісний образ Богородиці Непорочного зачаття, який відрізняється від решти високопрофесійної іконографії церковного інтер’єру монастирської василіанської школи. Він створений місцевим малярем у стилістиці наївного народного примітиву. На ньому зберігся напис: «Правдивий візерунок чудовного образа Матки Стон Тартаковскій сооружи раб Божий Андрей Василишин року Божия 1785».
Стінопис
Розпис стін виконано в контрастних вохристих і голубих тонах з включенням орнаментів зі стилізованих рослин, поданих як імітація рельєфу. Стінопис виконаний 1989 р., тоді ж позолочено іконостас і пофарбовано на біло його тло.
Довкілля церкви
З південно‑західного боку від церкви розміщена дерев’яна дворівнева дзвіниця каркасної конструкції, увінчана чотирисхилим наметовим дахом. Нижній рівень дзвіниці вертикально шальований дошками.
текст: Андрій Клімашевський
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Верхобуж. Церква Успіння Пр. Богородиці http://decerkva.org.ua/verkhobuzh.html
- Церква Успіння Пресвятої Богородиці (Верхобуж) https://uk.wikipedia.org/wiki/
Церква Собору Пресвятої Богородиці
Поморянська церква Собору Пр. Богородиці збудована 1690 року — дерев’яна, тридільна, триверха, первісно з відкритою галереєю та емпорою над бабинцем, де розташовувалася мала церква з престолом. Центральний зруб увінчаний великою шоломовою банею, що виростає зі світлового восьмигранного барабану. Вівтар та бабинець вінчають фальшиві цибулясті бані, які безпосередньо виростають з дахів, що є унікальною рисою в церковному будівництві. Такого типу галицькі церкви були поширені у XVII–XVIII ст. на широкій околиці Золочева. Особливістю церкви є вікна у північній і південній стінах нави, кожне з яких складене з п’ятьох круглих віконець у формі хреста. Нава і бабинець оперезані піддашшям на випустах, вівтар — опасанням на простих стовпах; стіни надопасання кожуховані ґонтами і стягнені лисицями. В інтер’єрі стіни були розписані (збережені фраґменти ахроматичного стінопису), іконостас XVIII ст. потребує реставрації, увагу привертають запрестольний та бічні вівтарі XVIII–XIX ст.
Історія
У Поморянах віддавна є дві церкви, які безпосередньо пов’язані з урбаністичним розвитком містечка. Поселення Поморяни відоме з середини XIV ст. У 1504 році Ян та Вікторин Сененські отримали від короля Польщі Олександра дозвіл на перетворення села на місто. Ймовірно, що у тодішньому селі, що після розпланованого міста стало передмістям, існувала своя церква. Перша згадка про передміську церкву Собору Пресвятої Богородиці зафіксована у вкладному написі на «Тріоді цвітній», подарованій церкві 1647 року; тоді парохом церкви був о. Василь. На початку XVII ст. в місті була заснована парохія Св. Трійці, фундаційний привілей для якої надав новий дідич міста Якуб Собєський.
У 1672 році Поморяни були спалені татарами; в пожежі згоріли обидві церкви — міська і передміська, а також костел. У 1674 була збудована нова передміська церква, яка згоріла вже наступного 1675 року під час здобуття міста турецько‑татарською армією.
Поморянська передміська церква під посвятою Собору Пр. Богородиці (в документах якийсь час відзначається посвята Втечі до Єгипту Пр. Богородиці) – та, що збережена донині, постала 1690 року. Про це свідчить збережений різьблений напис на надпоріжнику південних дверей в бабинець: «Кто до храму Престои Бци со вѣрою припадае Той быит в ѧком смутку то ѽте утѣху приймае Рок Бож АХЧ мцѧ августа КГ». Напис на правому одвірку: «За Епскпа Іѽсіфа Шумлѧнскаго Іеріа Андреѧ Дашківскаго». Напис на лівому одвірку: «За держави его млсти королѧ Іана Третого Anno Domi 1690 за дѧка Андреӕ Тучапскаго». Як говорить напис, до її будови причинилися о. Андрій Дашківський та дяк Андрій Тучапський. На жаль, не відомі залишаються імена майстрів. Але з самої будівлі видно, що це були професійні цехові майстри.
Історію поморянських церков дослідив історик церкви Василь Слободян [10]. Отже передміська церква збудована на місці попередніх церков, які були зруйновані під час турецько‑татарських набігів і відбудовані. Тридільна, триверха, з опасанням довкола, первісно мала емпору над бабинцем з окремим входом у південній стіні з галереї, що оточувала другий ярус бабинця; вихід на галерею вів по сходах з північного боку бабинця. На емпорі містилася каплиця (мала церква, посвята якої, наразі, невідома) з престолом, а, може й з невеликим іконостасом. Пов’язувалося це з тим, що на одному престолі двічі на день не можна освячувати Святі Дари. Як твердить Василь Слободян, з прийняттям Львівською єпархією унії у 1700 році відпала необхідність у влаштуванні окремої церкви, позаяк в греко‑католицьких церквах, як і в костелах, були дозволені бічні вівтарі, на яких можна було здійснювати друге освячення Святих Дарів. Поморянська церква дуже докладно описана у візтаційному акті, який уклав 1760 року генеральний візитатор Львівської єпархії о. Микола Шадурський: «Церква на передмісті, званому Зарудка, Собору Пр. Богородиці, на підвалинах дубових і зі споду дубова, далі в стінах зі соснового і липового гибльованого дерева, з трьома високими верхами, ґонтами побита, коштом тутешніх парохіян 1690 року, як вказує напис на одвірку, тільки за чиїм дозволом, на жаль невідомо, виставлена, покійним о. Іваном Смеречанським, тодішнім деканом поморянським посвячена. Сама по собі досить простора і гарна. З дверима дубовими на пасах і гаках залізних висячими і на такий же залізний внутрішній замок замиканими, а ззовні на колодку і скобу. В бабинці з тертиць дубових, а у вівтарі з кам’яних квадрів підлога укладена. Стеля в бабинці з дощок соснових укладена. Довкола церкви цвинтар від вулиці парканом в стовпи запущеним, а решта плотом огороджений з фірткою одною. На ньому дзвіниця в дубові стовпи в’язана висока, де‑не‑де направи даху вимагає. На ній один більший дзвін, два середні а два менші.…».
Після входження Галичини до Австрійської імперії нова влада провела реґуляцію парохіяльної мережі. До передміської поморянської парохії була приєднана міська церква Св. Трійці на правах дочірньої. На той час передміська церква і дзвіниця вимагали ремонту, що відзначено в документі за 1805 рік. На час візитації церкви митрополитом Михайлом Левицьким у 1828 році церква Собору Пр. Богородиці (Втечі до Єгипту), як відзначено: «через свою давність не є в добрім стані»… Кілька кроків від церкви на південь є дзвіниця добра». Отже, на той час церква вимагала ґрунтовного ремонту, проте жадні роботи не велися, бо про необхідність ремонту і церкви, і дзвіниці відзначає запис в церковному інвентарі, укладеному 1848 року.
Роботи розпочалися щойно 1852 року, якими церква була ґрунтовно реставрована та реконструйована. Дата ремонту відзначена на чудотворній коронованій іконі Пр. Богородиці, вмонтованій в престіл 1862 року: «Сей Храмъ Божій воздвиженъ Р.Б. 1689. Подвиженъ Р.Б. 1852. Престолъ сей с образом старимъ первіє носачимъ, Матери Божой въ многих случаях нещасныхъ для вѣрныхъ єи чтителей ласкавый поставлен естъ Р.Б. 1862». Під час тодішніх робіт церкву підважили і підвели нові дубові підвалини [під вівтарем залишилися старі] та частково пересипали зруби (збережені теслярські знаки і зачоповані гнізда від важелів в перших брусах північної і південної стін нави), зруби стягнули лисицями. Тоді розібрали аркову галерею довкола бабинця, а каплицю на ній ліквідували, перетворивши двері у південній стіні на вікно; вхід на емпору влаштували по драбині в південно‑східному куті бабинця. Про зняття галереї свідчить вищий рівень припусниць піддашшя навколо бабинця, яке сягало нижнього краю галереї, що фіксують світлини 1939 р. Тоді ж прибудували захристію до північної стіни вівтаря.
Після того, як наприкінці XIX ст. на місці дерев’яної церкви Св. Трійці збудували муровану, передміська церква Собору Пр. Богородиці стала її філією. Під час її ремонту 1901 року ґонтові покрівлі дахів і бань, та кожухування зрубу восьмерика нави було замінено на бляху. У 1903 році церкву обміряв архітектор Тадей Обмінський, працюючи над своєю дисертацією про дерев’яні церкви Галичини. Наступний поточний ремонт був проведений 1932 року, при якому вікно на місці давніх дверей на емпору закрили ґонтами. У 1930-і роки ікона Богородиці з головного вівтаря, стала вважатися чудотворною. Совєтська окупаційна влада церкву закрила для богослужінь. У 1969–1970 роках були проведені ремонтно‑реставраційні роботи (архітектори Іван Могитич, Людмила Дмитрович, будівельник Богдан Бокало). Тоді повернули ґонтове покриття бань і дахів та замінили кожухування восьмерика і стін церкви; ліквідували стовпи піддашшя довкола бабинця, розібрали захристію; у південній стіні бабинця відновили двері з колишньої емпори, але влаштувавши перед ними невеликий балкон. Також тоді відновили первісну трипелюсткову форму вікна у південній стіні вівтаря, та світловий ліхтар бані нави.
Під час Незалежности, на початку 1990‑х років, коли церкву передали греко‑католицькій громаді, знову були проведені ремонтні роботи. Тоді був ліквідований балкон, а бані, дахи і піддашшя знову вкрили оцинкованою бляхою, звели захристію — гранчасту в плані з входом у північно‑східній грані; в інтер’єрі стіни оббили ДВП та вкрили аматорськими розписами. У 2010 році замінили кожухування бабинця та знову безпідставно відтворили балкон з 1970 року.
Архітектура
Церква збудована з різаного дерева на дубових підвалинах, тризрубна, триверха, орієнтована вівтарем на схід. Складається з квадратових в плані нави і бабинця та гранчастого вівтаря; до північної стіни вівтаря прилягає пізніше зведена гранчаста в плані захристія. Центральний зруб увінчаний шоломовою банею, що виростає зі світлового восьмигранного барабану, завершеною світловим ліхтарем з маківкою. Вівтар та бабинець вінчають фальшиві цибулясті бані, які безпосередньо виростають з п’ятисхилого і трисхилого їхніх дахів. Дахи і бані вкриті оцинкованою бляхою. По периметру нава і бабинець оточені піддашшям на випусках, а вівтар — опасанням на простих стовпах. Стіни зрубів нахилені досередини. Вхід у південній стіні бабинця підкреслений дубовим порталом з різьбленим написом з датою на надпоріжнику і одвірках. Церква освітлена вікнами у північній і південній стінах нави, кожне з яких складене з п’ятьох круглих віконець у формі хреста, круглим вікном у східній стіні та вікном ключової форми у південній стіні вівтаря, прямокутними з сеґментним завершенням вікнами у північній та південній гранях барабану (первісно було кругле вікно лише у південній грані).
Інтер'єр
В інтер’єрі простір нави розкритий до дна маківки; бабинець і вівтар перекриті пласкими стелями. Нава об’єднана з бабинцем сеґментною аркою. Вузькі хори влаштовані при західній стіні нави, оперті на два прості стовпи, з виходом по крутих сходах, влаштованих у південно‑східному куті бабинця (первісний вхід вів через вузький проріз з каплиці на емпорі – з галереї через двері у південній стіні бабинця). Кам’яна хрестильниця з бабинця перенесена у вівтар і використана як підставка для запрестольної ікони (ікона з феритрону). Підлога в наві та бабинці – нова дерев’яна, на одному рівні з бетонною підлогою у вівтарі. Стіни — відкриті бруси (донедавна були оббиті картоном і вкриті непрофесійними розписами), на яких збережені фраґменти орнаментальних ахроматичних розписів.
При північній стіні нави, прилягаючи до іконостасу, розміщений вівтар (1862 р., згідно з написом на звороті ікони) – різьблений з мотивом виноградної лози (різьба ідентична з іконостасом), золочений з посрібленими виноградними ґронами, з коронованою чудотворною іконою Пр. Богородиці-Замилування в золотих шатах, вверху два образи «Пр. Богородиця‑Замилування» та «Христос‑Учитель» в картушах (XVIII ст.).
При південній стіні нави вівтар з іконою «Ісус в терновому вінку» (XVIII ст.) – різьблений, золочений у вигляді архітектурної композиції – фланкований колонками з іонійськими капітельками, з путті на антаблементах; по боках, на висоту колонок декорований різьбою у вигляді рокайлів; завершений променями зі всевидячим оком, з херувимом.
Запрестольний вівтар — дерев’яний, в стилі бароко, у вигляді здвоєних колон з капітелями по краях, на які спирається розірваний антаблемент. Ікона «Пресвята Богородиця в славі» в бароковій рамі, над нею — різьблений накладний символ Марії, в тимпані фронтону – ікона «Благовіщення», фронтон увінчаний голівкам ангелів.
Престіл з накладною золоченою різьбою, над жертовником – ікона «Пр. Богородиця з Ісусом з кулею», над нею ікона в картуші. Феритрон в пишному оздобленні з іконою «Пресвята Трійця».
Іконостас
Іконостас кін. XVIII ст., п’ятиярусний з пределами, рядової побудови, різьблений з мотивом плоду, золочений; ікони розділяють різьблені колонки. Частина ікон перемальована, празничковий ряд викрадений. Царські двері – традиційні, різьблені з мотивом виноградної лози, золочені з посрібленими плодами, в компонуванні – чотири євангелисти в краплевих клеймах та Богородиця і Благовіщення; на одвірках – Іван Золотоустий та Василій Великий (записані). Дияконські двері з образами свв. архангелів Михайла і Гаврила на повний зріст (записані); на одвірках — диякони та архангели; на піднебіннях одвірків — херувими. Ікони намісного ряду — традиційні з храмовою іконою «Собор Пр. Богородиці» (XVIII ст.); збережені ікони на пределах з біблійними сюжетами (XVIII ст.).
Ікони
На північній стіні бабинця розміщена ікона «Оплакування Христа» (XIX), Ікона «Василій Великий» в золоченій рамі, вгорі з образом (не читається) в картуші (XVIII ст.), ікона «Пр. Богородиця зі стрілою», дві з’єднані по вертикалі ікони «Бичування Христа» та «воїн‑сторож» (XIX), здвоєна ікона «Христос і Богородця» поміщена під піддашшям.
Стінопис
Збережені фраґменти ахроматичних розписів XIX ст. у вигляді орнаментів, зірок та куртини.
Довкілля церкви
Церква стоїть на північний захід від ринкової площі, на пагорбі, на колишньому передмісті Підгай; до неї веде ґрунтова дорога. Церковна ділянка вирівняна, квадратової форми, опарканена; зі старим ясеном — при західному пряслі огорожі, та групою листяних дерев — на захід від дзвіниці. По периметру, за огорожею ділянка обсаджена листяними (ясени) та шпильковими деревами. На церковне подвір’я веде двостулкова металева брама у південно‑східному куті огорожі, та дерев’яна фіртка — у західному пряслі огорожі; від брами до церкви веде асфальтова доріжка. При південному пряслі огорожі розташована дерев’яна триярусна дзвіниця стовпової конструкції, вкрита наметовим дахом з кованим хрестом на підхрестовому яблуку; нижній ярус відкритий, верхній голосниковий — у вигляді аркатури з 6‑ти півциркульних арок з кожного боку; стіни кожуховані ґонтами, дахи покриті бляхою. Між церквою та дзвіницею встановлений дерев’яний хрест, огороджений дерев’яним парканом.
текст: Оксана Бойко
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького (НМЛ), відділ рукописів, Ркл-17, арк. 241-243.
- НМЛ, відділ рукописів, Ркл-21, арк. 14 зв.-18 зв.
- Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІАУЛ), ф. 146, оп. 20, спр. 637, арк. 2.
- ЦДІАУЛ, ф. 159, оп. 9, спр. 1111.
- ЦДІАУЛ, ф. 201, оп. 1, спр. 1547.
- ЦДІАУЛ, ф. 201, оп. 1а, спр. 1664, спр. 4157 Поморянський деканат.
- ЦДІАУЛ, ф. 408, оп. 1, спр. 70.
- Каталог кириличних стародруків Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника Національної академії наук України. Вип ІІІ. – Львів, 2000. – С. 32-33.
- Ігор Скочиляс. Недатований реєстр духовенства церков і монастирів Львівської єпархії часів Онуфрія Шумлянського // Записки НТШ. – Львів, 2000.
- Василь Слободян. Історична довідка на церкву Собору Пр. Богородиці в Поморянах, 2013 р. Департамент архітектури Львівської обласної державної адміністрації.
- Sokalski B. Rys geograficzno-statystyczny złoczowskiego okręgu szkolnego. – Złoczów, 1885.
- Zamorski B. Kronika Pomorzańska według źródeł miejscowych opowiedziana. – Lwów, 1867.
Церква Св. Миколая
Дерев’яна тридільна триверха церква Св. Миколая у Сасові збудована 1731 р. Первісно належала до невеликого жіночого монастиря, який було закрито 1759 р. через малу кількість черниць. Церква стала парафіяльною. Монастир славився чудотворною іконою Сасівської Богородиці 1680–1710‑х рр., яку монахині перенесли зі собою до монастиря у Словіті (тепер в монастирі у Львові). В інтер’єрі церкви Св. Миколая розташований прекрасний високий іконостас. Три його нижні яруси намальовані у 1680‑х рр., а ікони неділь‑п’ятидесятниці, чину Моління та пророків — орієнтовно у 1730–1740‑х рр. Іконостас виділяється також майстерною різьбою декоративних елементів. Професійна манера малярства ікон верхнього ярусу вказує, що вони могли належати майстерні монахів василіан. Ікони нижніх ярусів подібні до творів майстрів жовківської та кам’янко‑бузької школи. На східній стіни бабинця церкви є розпис орієнтовно 1730–1740‑х рр. (частково поновлений).
Історія
Містечко Сасів засноване 1615 р. воєводою Іваном Даниловичем на місці села Комарів (про це село є письмова згадка з 1439 р.). За родовим гербом «Сас» власника містечко отримало назву Сасів. Тоді ж отримало магдебурзьке право яким користувалося до 1682 р. У 1731 р. у Сасові було збудовано нову дерев’яну церкву Св. Миколая, яка належала до невеликого жіночого василіанського монастиря. Дата будови церкви уміщена на одвірку її західних дверей. Проте через малу кількість черниць монастир був закритий церковною владою у 1759 р., а п’ять його монахинь переведено до монастиря у Словіті. Монахині забрали зі собою деякі цінні речі та чудотворну ікону Богородиці зі срібною шатою (тепер ікона Сасівської Богородиці зберігається у монастирі сестер василіянок у Львові). Церква Св. Миколая стала парафіяльною. У візитації 1732–1733 рр. вказано, що церква ще не посвячена архієреєм, а дзвіниця ново виставлена. У церкві описані лише ікони Христа, Богородиці і Миколая, які були «пристойної роботи» [1, 72].
У візитації 1762 р. детальніший опис церкви та її майна. Церква описана як триверха на восьмерику, гарна всередині. Побудована 1731 р., посвячена деканом Андрієм Зборовським. Коло церкви був цвинтар огороджений парканом в якому було дві фіртки. На цвинтарі розташована «гарна дзвіниця під ґонтом». На престолі у святилищі був антимінс 1750 р. Над престолом згадана ікона на дошці Коронування Богородиці, а над жертвенником велика ікона на дошці Богородиці [2, 96]. У церкві був срібний з позолотою хрест, датований 1633 р. На той час у церкві описаний повний іконостас: «Деісус цілий з апостолами, пророками, царськими вратами і намісними образами різьбярської і малярської роботи». На намісних образах були срібні корони, воти та шнурки коралів. У бабинці церкви були розміщені старі апостоли на полотні, ймовірно, з попереднього іконостасу церкви та три ікони на дошках: Богородиці, св. Миколая і Покрови. Там також була процесійна ікона з Богородицею та св. Миколаєм [2, 97]. Вгорі над правим крилосом був образ на полотні Страшного суду. Записано, що парох живе не у плебанії, яка малого розміру, а в монастирськім будинку, з якого недавно вибралися василіянки.
Біля церкви була лікарня, якою опікувалося братство [2, 98–98 зв.].
На початку 20 ст. церкву ремонтували, два її менші верхи тоді перекрили бляхою. Від середини 1960‑х рр. до 1989 р. церква стояла зачиненою [3]. У 2007 р. перекрита метало черепицею. Церква належить до пам’яток архітектури національного значення.
Церква діюча, парафія належить до УГКЦ.
Архітектура
Споруда тридільного типу, триверха з барокового типу гранчастими банями. Будівля складається із квадратної нави, квадратного бабинця, який менший за розміром, аніж нава та рівновеликого з бабинцем святилища, східна стіна якого гранчаста. Церква виділяється стрункими пропорціями за рахунок високих четвериків її нижнього об’єму. Над четвериками бабинця та святилища розташовані дві гранчасті бані. Над навою розміщений восьмерик, який увінчується більшою (аніж бокові) гранчастою банею. Таким чином домінантою архітектури є середня баня, яка вивищується над боковими. Усі три бані мають невеликі світлові ліхтарі з маківками. Четверики вгорі зовні по периметру оточені опасанням. Внизу по периметру церква оточена галереєю з арками у верхній частині. З північного боку до святилища у пізнішому часі була прибудована прямокутна ризниця. Основний вхід до храму – із заходу через галерею.
Інтер'єр
Простір церкви розгортається по осі захід‑схід. З бабинця через фігурний отвір, прикрашений вгорі декоративними різьбленими ламбрекінами з поліхромією потрапляємо в наву. Східну стіну бабинця понад входом до нави прикрашає декоративна композиція з різьбленими мотивами, які обрамляють образи Трьох святителів. У центрі зображено св. Миколая — покровителя церкви, зліва — св. Василія Великого — патрона монахів василіанського чину, справа, ймовірно, св. Івана Золотоустого. Зліва і справа до цієї мальованої композиції примикають два пристінні вівтарі, що виконані у тому ж стилі. (У тому ж стилі виконана також пристінна композиція у святилищі та верхня частина іконостасу, що засвідчує, що у новозбудованій церкві проводилися комплексні роботи по її облаштуванню). Основними іконами вівтарів у бабинці є св. Анна з Марією (зліва) та Богородиця Покрова зі символами Непорочного Зачаття (справа) (обидва зображення поновлені). Тематика вівтарів та загалом іконографії бабинця засвідчує, що їх малювали, коли церква належала монахиням василіянкам.
Нава церкви добре освітлена вікнами у четверику. Основним акцентом тут є високий іконостас. У святилищі при східній стіні розташована велика декоративна композиція з основним образом Богородиці з Ісусом 18 ст. (ікона перемальована). У верхній частині цієї композиції округле вікно, у яке вписана «глорія» – коло з сайвом, що створює гарний світловий ефект.
Іконостас
Окрасою інтер’єру церкви є високий шестиярусний іконостас. Структура іконостасу є бароковою із піднятими до центру трьома верхніми ярусами. Бокові ікони верхніх ярусів заходять на північну та південну стіну нави. Таким прийом був типовим для іконостасів 17 ст. авторства майстрів львівської школи. Втім іконостас у церкві Св. Миколая складається з різночасових ікон. Ймовірно, зі старої церкви були взяті ікони трьох нижніх ярусів, які намальовані у 1680‑х рр. На іконі Втечі Богородиці в Єгипет у нижньому цокольному ярусі написана дата 1681 р. Вкладний текст та дата 1685 р. (?) (ця дата зараз не прочитується) написані також на цокольній іконі Перенесення мощів св. Миколая. Майстерно намальовані намісні ікони, дияконські та царські врата й ікони празників слід датувати приблизно тим самим часом. На іконах Христа, Богородиці з Ісусом та св. Миколая є накладні шати та корони з позолотою. Слід звернути увагу на майстерно намальовані сцени житія св. Миколая намальовані на рамі намісної храмової ікони, що нагадують мініатюри рукописів. Ікони намісного ярусу та образи на дияконських вратах подібні за манерою малярства до ікон 1680‑х рр. з церкви в Кутах на Золочівщині, що засвідчує діяльність одного майстра/майстрів у цьому регіоні. Манера малярства вказує на кам’янко‑бузький або жовківський осередок.
Ікони трьох верхніх ярусів: неділь‑п’ятидесятниці, молільного ярусу та пророки на завершенні іконостасу намальовані не менш майстерно, проте пізніше — орієнтовно у 1730–1740‑х рр. до новозбудованої церкви. Виділяються складні ракурси окремих апостолів у чині моління. Зауважимо, що подібно, однак не тим самим автором, намальовані ікони в іконостасі церкви Св. Дмитрія на Збоїщах у Львові, що первісно належав до церкви львівського жіночого василіанського монастиря Введення Богородиці у храм. Ці ікони намальовані у 1733 р. Професійна манера малярства у бароковому стилі обох іконостасів дозволяє припустити діяльність майстерні монахів василіан.
Слід звернути увагу на майстерну барокову різьбу на завершенні у центрі іконостасу, що виділяється ажурними витими колонами, об’ємними фігурами ангелів‑путті та декоративними вазонами з квітами.
Ікони
На стінах нави церкви розташовані великі ікони на полотні Страшного суду та Страстей Христових. Ікона Страшного суду намальована у 1730–1740‑х рр. (вона згадана у візитації церкви Св Миколая 1762 р.). Ікона Страстей складається із 15 сцен (ікона, на жаль, перемальована). Ця ікона, ймовірно, первісно належала до церкви Переображення в Сасові, бо у візитації 1762 р. тільки цієї церкви згадана «ікона Страстей Господніх на полотні стаціями намальована» [2, 102]. Відповідно до згадки у візитації, ікону Страстей слід датувати до 1760 року. Окрім того у наві церкви розміщені дві процесійні ікони 18 ст. Одна з них представляє патрона церкви св. Миколая, на другому боці – Богородицю з Ісусом. На другій майстерно виконаній процесійній іконі зображено сцену Переображення Господнього та образ чудотворної Богородиці Римської (відповідно на різних боках). Ця ікона первісно могла також належати до церкви Переображення у Сасові, оскільки відтворює її храмовий образ.
Стінопис
Східна стіна церкви над входом до нави має стінопис виконаний ймовірно у 1730–1750‑х рр. (частково поновлений), коли церква ще була монастирською. На це вказують зображення св. Василія Великого із палаючим стовпом — гербом василіанського чину зліва. У центрі намальовано св. Миколая, патрона церкви, справи, ймовірно, св. Іван Золотоустий. У святилищі церкви розкрито фрагмент первісного стінопису 18 ст.
Довкілля церкви
При церковна територія огороджена. На південний захід від церкви стоїть мурована дзвіниця стінного типу з трьома арками на три дзвони зведена у 1910 р. (дата вказана на дзвіниці). Попередня дзвіниця, що була споруджена тоді ж коли й церква у 1731 р. була дерев’яною.
текст: Роксолана Косів
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Генеральна візитація Львівської дієцезії 1732–1733 рр. Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького. Відділ рукописів і стародруків. Ркл-12.
- Генеральна візитація Львівської дієцезії 1732–1733 рр. Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького. Відділ рукописів і стародруків. Ркл-23.
Церква Святої Параскеви
Дерев’яна церква Святої Параскеви у Крехові побудована у другій половині 17 ст. за взірцем церкви Переображення Крехівського монастиря. У 1724 р. церкву Св. Параскеви ремонтував (перебудував) майстер Іван Хом’юк. Церква тридільна, триверха. Біля церкви розташована дерев’яна дзвіниця 18 ст., через нижній ярус якої колись був вхід на церковне подвір’я. У церкві є високий шестиярусний іконостас складений з ікон різного часу: 16, 17 та 18 ст. Частина ікон: пророки в пророчому ярусі, ап. Петро в молільному ярусі близькі за манерою виконання до творів Івана Рутковича. Медальйони з Архангелом та Богородицею 1740‑х рр. над царськими вратами є авторства жовківського майстра Василя Петрановича. Особливою майстерністю також вирізняється ікона Богородиці з Ісусом 17 ст. в намісному ярусі іконостасу. Окрасою церкви є епістилій 16 ст. зі святими та двома Нерукотворними Образами Спаса, що розташований на зовнішній стіні хорів. Ймовірно, первісно він входив до іконостасу старої парафіяльної церкви в Крехові. Він є унікальний за іконографічною програмою та немає аналогів в українському іконописі.
Історія
Перша відома письмова згадка про Крехів відноситься до 1456 р. У другому десятилітті 17 ст. (у деяких дослідженнях вказано, що давніше) на південній околиці села було засновано монастир Св. Миколая у якому згодом було побудовано велику дерев’яну триверху церкву Переображення Господнього. Цю церкву спорудили львівські майстри Андрій та Адам, розписав всередині Микола Петрахнович. Церква була освячена у 1633 р. митрополитом Петром Могилою (церква не збереглася, згоріла у 1824 р.) [2, 218; 7].
Теперішня парафіяльна церква Св. Параскеви у Крехові збудована у другій половині 17 ст., за переказами, за взірцем дерев’яної церкви Переображення Господнього Крехівського монастиря. У 1724 р. церкву Св. Параскеви ремонтував майстер Іван Хом’юк, про що свідчить напис на північно‑східному парусі церкви. У документах візитації 1740 р., записано, що прицерковна територія була огороджена парканом, біля церкви був цвинтар. Дзвіниця на той час потребувала ремонту [1, 142 зв]. У 1740‑х рр. при церкві було старше і молодше братство та два священики [1, 143].
У 1894 р. до церкви була добудована захристія [5, 82–83]. На карнизі іконостасу біля ікони ап. Петра у чині моління написано про поновлення іконостасу у 1983 р. коштом парафіян церкви Св. Преподобної Параскеви та протоєрея Івана Клеби (тоді поновлено всі написи на карнизах іконостасу й окремі ікони). У 1971–1972 рр. церкву реставровано. Парафія належить до УПЦ.
Архітектура
Дерев’яна парафіяльна церква Св. Параскеви у Крехові тридільного типу, триверха. Нава церкви є квадратною і більшою, ніж бабинець та святилище. Святилище та бабинець також квадратні у плані рівновеликі. Святилище на східній стороні є гранчастим. На другому ярусі розташовані хори, східна стіна яких виходить у наву. Світлові четверики церкви мають прямокутні вікна. Четверики увінчані восьмигранними банями зі сліпими ліхтарями з маківками. Центральна баня є вищою, ніж бокові. У банях над бабинцем та над навою є невеликі округлі віконця. Тепер прямокутні вікна також є у західній стіні бабинця. Церкву оточує широке піддашшя на фігурних кронштейнах‑випустах вінців зрубів [5, 82–83]. Бані церкви тепер покриті бляхою, піддашшя з металочерепиці. Церква має два входи: із західного боку в бабинець та з південного — в наву. Як уже згадано, за переказами церква Св. Параскеви була побудована на взірець церкви Переображення Крехівського монастиря (ця церква не збереглася). За архітектурою церква Св. Параскеви подібна до Троїцької церкви у Жовкві. Барокового вигляду верхи церкви напевно набули під час перебудови у 1724 р. майстром Іваном Хом’юком (запис про перебудову церкви цим майстром є на північній стіні нави). В описі 1740 р. церква Св. Параскеви згадана як триверха «покрита ґонтом» [1, 142 зв].
Інтер'єр
Простір церкви розгортається по осі захід‑схід. З бабинця через широкий півкруглий отвір потрапляємо в наву. Наву освітлюють чотири вікна на північній та південній стінах (по два на кожній). При північно‑західній стіні нави є вхід на хори вузькими сходами. При північній стіні нави розташований пристінний вівтар кінця 18 — початку 19 ст. з образом Богородиці з Ісусом (малярство поновлене), вгорі у медальйоні – Новозавітної Трійці. Також тут розміщений процесійний хрест 1853 р.
У святилищі при східній стіні розташована велика композиція з копією чудотворного Милятинського Розп’яття у центрі та образом Богородиці Непорочного Зачаття вгорі. Оригінальне Розп’яття у 1745 р. було проголошене чудотворним і за два роки після того перенесене зі села Новий Став неподалік від Кам’янки Бузької до костелу у Милятині (Львівщина). З того часу Милятинське Розп’яття прославилося численними чудами. У Крехівській церкві є одна із давніх його копій (оригінальку чудотворну ікону після ІІ світової війни з Милятина вивезено до Кракова). В бабинці церкви розташовані два високі пристінні вівтарі кінця 18 ст. з образами Архангела Михаїла та св. Миколая (ікони поновлені).
Іконостас
Майстерний високий шестиярусний іконостас церкви має ренесансну структуру з поділом на горизонтальні та вертикальні яруси. Іконостас містить цокольний ярус з орнаментальними композиціями, намісний ярус, ярус неділь п’ятидесятниці, празниковий, молільний та пророчий. Іконостас складається з різночасових ікон кінця 16, 17 та 18 ст. Ймовірно, коли у 1776 р. до церкви було куплені царські врата з церкви Св. Миколая Крехівського монастиря, іконостас частково «перебудували». Тоді було змінено центральну вертикаль іконостаса, вмонтовані нові царські врата з майстерним різьбленням та додано арку над ними з медальйонами з архангелом Гавриїлом і Богородицею та картуш з Нерукотворним Образом Спаса. Царські врата з різьбленою композицією Древа Єсеєвого, що представляє родовід Христа, та арка над ними були створені у 1740‑х рр. Медальйони з архангелом та Богородицею та Нерукотворний Образ також того ж часу, за манерою малярства належать видатному жовківському майстрові Василеві Петрановичеві, що виконував ікони до іконостасу у монастирській церкві св. Миколая. Центральна ікона чину Моління у церкві Св. Параскеви — Христос на престолі – була при «перебудові» іконостасу піднесена вгору і розміщена у центрі пророчого ярусу.
Найдавнішими в іконостасі церкви Св. Параскеви є ікони апостолів у чині Моління: Томи, Вартоломія, Андрія, Марка, Матея (ліва частина ряду), Луки, Івана, Симона та Пилипа (права частина ряду). Ці ікони можна віднести до кінця 16 ст. Ймовірно, вони походять з іконостасу старої парафіяльної церкви в Крехові. Ікона ап. Петра 1680 — поч. 1690‑х рр. та ікони пророків подібні до творів Івана Рутковича, який тоді працював на Жовківщині. Ці твори можна віднести до спадщини самого Рутковича або його оточення [3, 87; 4, 207].
На іконах іконостасу є кілька дат. Дата 1689 р. написана на одвірку північних дияконських врат з образом архідиякона Стефана. Ця дата є ймовірним часом створення обох дияконських врат. Друга дата — 1691 р. — написана внизу на центральній іконі чину Моління. У проміжку цих дат були намальовані більшість ікон іконостасу: празникові, неділь п’ятидесятниці та пророків. Помітно, що над іконами празників та неділь‑п’ятидесятниці працював один вправний майстер.
Ікони ап. Петра, пророків, намісна ікона Богородиці з Ісусом та центральна ікона чину Моління виділяються майстерністю виконання. Інші намісні ікони, як й образи архангелів на дияконських вратах та ікони ап. Павла і Якова в чині Моління зазнали поновлень, відповідно оцінити первісний авторський малюнок складно (оригінальна ікона Успіння з намісного ярусу зберігається у Львівській національній галереї мистецтв; в іконостасі розміщена копія, зроблена під час реставрації іконостасу у 1983 р.). Храмова ікона двох св. Параскев (преподобної та великомучениці) відноситься до першої половини 18 ст. (ймовірно, до часу поновлення церкви у 1720‑х рр.). Ґрунтовне вивчення ікон цього ансамблю ще попереду.
Ікони
На стінах церкви розташовано доволі багато ікон різного часу 16–20 ст. Основну цінність становить епістилій (довга горизонтальна дошка) зі святими та біблійними сценами намальованими у другій половині 16 ст. Епістилій розташований на зовнішній стіні хорів, однак первісно він, припускаємо, належав до іконостасу старої церкви. Такий спосіб розташування зображень в іконостасі на довгій горизонтальній дошці притаманний для середньовічного іконопису. Однак щодо тематики зображень крехівський епістилій є унікальним. Тут представлено (зліва направо): св. великомученицю Параскеву з хрестом та пилою у руці (інших її прикладів з пилою в руці – символом мучеництва нам не відомо), св. монаха Саву з посохом, Нерукотворний Образ Спаса, Старозавітну Трійцю, В’їзд Христа в Єрусалим, Нерукотворний Образ Спаса, Христа Пантократора, св. Миколая, св. Микиту Бісоборця, св. преподобну Параскеву (яка тут в короні, що є атрибутом мучениці, а не монахині). Отож на епістилії зображено двох святих Параскев, так само як і на намісній іконі в теперішньому іконостасі, що свідчить, що давніше у церкві шанували і преподобну Параскеву і великомученицю (подібно, обом святим Параскевам посвячено церкву у Львові). Епістилій також виділяється двома майже ідентичними Нерукотворними Образами Спаса. Окрім того, не так часто на іконах того часу можна побачити св. Микиту Бісоборця та монаха св. Саву Освяченого, які також зображені на цьому епістилії. Можливо їхні образи пов’язані зі святими патронами замовників. Загалом пам’ятка є унікальною у всіх відношеннях і є цінним джерелом до історії українського іконопису.
На увагу також заслуговує ікона Переображення Господнього, яка, ймовірно, намальована жовківським майстром Іваном Поляховичем (за архівними джерелами діяв у 1624–1668 рр.). І. Поляхович був братом ігумена Крехівського монастиря Васіяна Савчака. Бароковими рисами вирізняється майстерна ікона Богородиці Замилування. Вкладний текст та дата — 1773 р. — написані на іконі св. преподобної Параскеви, що представляє святу покровительку церкви у повен зріст.
Довкілля церкви
На захід від церкви в одній з нею лінії розташована дерев’яна дзвіниця. Дзвіниця квадратна у плані, триярусна, вкрита високим чотирисхилим наметовим дахом. Нижній перший ярус дзвіниці колись був відкритим, через нього вів вхід на церковне подвір’я [5, 82–83]. Тепер дзвіниця покрита металочерепицею.
текст: Роксолана Косів
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Генеральна візитація Львівської дієцезії 1740–1744 рр. Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького. Відділ рукописів і стародруків. Ркл-17.
- Вуйцик В. Монастир Св. Миколи ЧСВВ у Крехові. Володимир Вуйцик: вибрані праці. До 70-річчя від дня народження. Вісник Укрзахідпроектреставрації. Львів, 2004. № 14. С. 194-227.
- Зілінко Р. До питання атрибуції та датування творів Івана Рутковича і його оточення. Літопис Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького. Львів, 2007. № 5. С. 79-99.
- Овсійчук В. Майстри українського барокко: Жовківський художній осередок. Київ: Наукова думка, 1991.
- Слободян В. Жовківщина. Т. 5. Історико-архітектурні нариси церков. Львів, 1998.
- Українські церкви Жовківського району. Книга 2. Ілюстрований каталог. Львів: ЛНАМ, 2021.
- Кубай М. Історико-архітектурна довідка на пам'ятку архітектури і містобудування Крехівський монастир св. Миколая. http://diaz-zhovkva.org.ua
Церква Священномученика Йосафата
Церква Священномученика Йосафата в Дев’ятниках збудована 1904 року з ініціятиви дідича села графа Казимира Шептицького (блаженного Климентія), брата митрополита Андрея. Хрещата, одноверха мурована церква, яку увінчує шоломова баня на високому восьмибічному барабані, є виразною домінантою мальовничого краєвиду села. В її архітектурному вирішенні архітектор Василь Нагірний поєднав візантійський тип храму з принципами традиційної галицької церкви. Особливістю споруди є те, що по периметру її оперізує широке піддашшя на приставних дерев’яних профільованих кронштейнах — елемент, властивий дерев’яним церквам. Оскарпування стін піддашшя та оздоблення фасадів аркатурними поясками і вузенькими вертикальними нішками у вигляді бійниць нав’язує до оборонної романської архітектури. Всередині церква — простора і велична, чого надає їй піднятий над восьмериком купол та щедре освітлення. Автором різьбленого іконостасу 1937 року є відомий різьбар Андрій Сабарай та художник Антон Манастирський. Є неперевірені відомості, що церкву 1909 розписав Модест Сосенко, але нині вона вкрита трафаретним стінописом з сюжетними образами.
Історія
Село Дев’ятники розтягнулося в два ряди по обидва боки річки Боберки. Вперше Дев’ятники згадані у писемних джерелах під 1404 роком. Як доносять архівні записи, на початку XVI ст. село було спалене татарами [2, с. 360–361]. Тоді могла згоріти найдавніша церква в селі.
З другої половини 1830‑х років дідичами Дев’ятників стала родина Шептицьких. Дід митрополита Андрея Петро Павло Лєопольд Шептицькиий (1808–1843) одружився з Розалією Терезою (1808–1888), що походила зі шляхетського роду Коссєцьких. Власне маєток у Дев’ятниках був її дівочим віном. Петро Шептицький разом зі своїм старшим братом Юзефом провадили господарство у Прилбичах та Дев’ятниках і Кологурах [4]. Останнім власником Дев'ятників був Казимир граф Шептицький, рідний брат митрополита Андрея. Видимим знаком його діяльности є парохіяльна церква, що була зведена завдяки його зусиллям. Саме тут, у Дев’ятниках, 1911 року Казимир прийняв остаточне рішення цілковито присвятити своє життя Богові у монашому житті. Звідси вирушив, щоб як єромонах Климентій, служити монахам Студійського Уставу ігуменом, а опісля архимандритом. Климентій Шептицький загинув мученицькою смертю 1 травня 1951 року. Беатифікований святим Папою Іваном Павлом ІІ 27 червня 2001 року.
Стара дерев’яна церква, попередниця мурованої, походила з 1667 року і була посвячена Святому Юрію [5]. На кінець XIX ст., напевно, стан її був не найкращий. Дідич села граф Казимир Шептицький надумав звести нову церкву. На його замовлення архітектор Василь Нагірний 1901 року виготовив проєкт дерев’яної церкви в українському стилі. Але напочатку 1902 року громада запротестувала проти нового будівництва, про що навіть писала львівська газета «Свобода». Однак стараннями пароха о. Миколи Стисловського будову таки розпочали, але не дерев’яної будівлі, а мурованої. Завершили будівництво 1904 року, а 1905 церква була освячена [1, с. 77.] – як попередня – іменем Святого Юрія. Постала мурована церква на місці дерев’яної. До неї перенесли обладнання зі старої церкви, ікони та інвентар. На давній запрестольній іконі «Пресвятої Богородиці» навіть залишили напис про її перенесення зі старої церкви «ПРЕЧСТΑЯ ДѢВО ПОМИЛУЙ НАСЪ /ОБРАЗЪ СЕЙ ПЕРЕНЕСЕНИЙ ЗЪ СТАРОЙ ЦЕРКВИ ВЬ XVII ВѢКУ ѠСТРОЕНОЙ». У 1911 році церкву переосвятили на Священномученика Йосафата [5]. Під час Першої світової війни храм і проборство зазнали пошкоджень. Лише у 1937 році був виготовлений новий іконостас, автором якого є відомий різьбар Андрій Сабарай з Голоска коло Львова. Ікони до іконостасу малював Антон Манастирський.
Є відомості, що 1909 року церкву розписав Модест Сосенко [3]. І це було би логічно, бо Сосенком опікувався митрополит Андрей, рідний брат дідича Дев’ятників. На жаль, докладних відомостей про стінопис не віднайдено. Але під час Першої світової війни, як пише Шематизм 1918 року: «Церков в Дев’ятниках і мешканя пароха ушкоджені через війну в той спосіб, що майже всі вікна повибивані, дахи на них, як і на прочих будинках дуже ушкоджені, стіни від крісових куль подіравлені». Позаяк церква була сильно поруйнована, особливо стіни, то й розписи Сосенка могли бути серйозно пошкодженими, відтак хтось інший, бо Сосенко помер 1920 р., перекрив їх новими, вже у міжвоєнний період.
Совєтська окупаційна влада зруйнувала родинний маєток Шептицьких. Пам'яттю про родину митрополита Андрея та його брата блаженного Климентія Шептицьких в Дев’ятниках є старий водяний млин, а також велична мурована церква.
Громада Дев’ятників в совєтський час перейшла в підпорядкування московської православної церкви. Тоді було записано намісну храмову ікону Священномученка Йосафата. У 1991 році парохія села Дев’ятників повернута у лоно відновленої Української греко‑католицької церкви. У 1997 році на північний захід від церкви, на місці дерев’яної дзвіниці громада звела стінну двоярусну браму‑дзвінцю — з трьома прохідними арками на першому ярусі і чотирма арками на дзвони — на другому Кований хрест з рештками даху залишені на церковному подвір’ї. У 2010‑х роках, на жаль, були замінені оригінальні стильові входові двері – однопільні, півциркульно завершені, набірні в ялинку, з накладним хрестом посередині, на тафльовані, двопільні, прямокутні зі світликом в арковій частині; також бляхою оббили краї дерев’яних випустів.
Архітектура
Церква розташована на верші пагорба, над селом і є виразною домінантою мальовничого опільського краєвиду Дев’ятників. В архітектурному вирішенні В. Нагірний поєднав візантійський тип храму з принципами традиційної галицької церкви. Мурована з цегли, хрещата, одноверха – до квадратової нави прилягають гранчасті вівтар та рамена і прямокутний бабинець з нартексом. Завершує церкву шоломова баня на високому восьмибічному барабані, що виростає з ширшого четверика зі зрізаними наріжниками, увінчана ажуровим ліхтарем з цибулястою маківкою та кованим хрестом. Всі рамена вкриті стрімкими дахами під оцинкованою бляхою та акцентовані кованими хрестами на гребенях дахів. Особливою рисою церкви є те, що по периметру її оперізує широке піддашшя на приставних дерев’яних профільованих кронштейнах – елемент, властивий дерев’яним церквам. Під піддашшям зі східного боку вівтаря ховається захристія. Чільний фасад акцентований великим півциркульним входом та видовженим арковим вікном, вписаним у грецький хрест, три прямокутні рамена якого заповнені півциркульними нішам з іконами – «Серце Ісуса» і «Серце Марії» – по боках, та Святе сімейство вверху. Оскарпування та оздоблення стін аркатурними поясками і вузенькими вертикальними нішками у вигляді бійниць під кождою аркою нав’язує до оборонної романської архітектури. В півциркульні арки аркатурного пояска вівтаря, бабинця і рамен вписані великі вікна. До головного входу церкви ведуть стрімкі сходи на ширину нартексу.
Дев’ятницька церква – унікальний зразок сакральної споруди в неоукраїнському стилі, в архітектурі якої поєднане муроване будівництво з елементами традиційного дерев’яного.
Інтер'єр
В інтер’єрі простір нави розкритий до основи ліхтаря. Головна нава перекрита піднятим куполом над восьмериком, посадженим на чотири підпружні арки та вітрила. Світло падає крізь вісім вікон, розміщених в розпалубках купола, вписаного у восьмигранник барабану. Вівтар та рамена церкви перекриті конхами з вікнами в люнетах. Хори розташовані в нартексі над присінком з входом в західній стіні бабинця; вхід веде по сходах в стіні. Стіни церкви вкриті нейтральними трафаретними розписами з сюжетними образами. Підлоги вимощені керамічною плиткою двох кольорів — піскового та чорного.
Іконостас — різьблений, з впізнаваним авторським почерком Андрія Сабарая — двоярусний, аркової побудови. Церковні меблі – казальниця, лави, престіл майстерної теслярської роботи. Півциркульний вівтар по периметру, на латинський взір, обладнаний дерев’яними панелями з відкидними стільцями, оздобленими кованими кільцями з голівками, з графським гербом Шептицьких. Престіл з накладною різьбою, рослинного характеру, кивот у вигляді дерев’яної церкви. Бічні вівтарі у північному та південному рамені – «Святого Юрія» та «Богородиці Непорочного Зачаття» – ідентичні – у вигляді ордерних малих архітектурних форм в стилі бароко — фланковані колонками з композитними капітельками, з антаблементом, по боках оздоблені золоченою різьбою з мотивом акантового листя. Плащаниця на полотні, поч. XX ст., – в рамі, оздобленій виноградною лозою. В присінку знаходиться дерев’яне Розп’яття, XIX ст. та мідна хрещальня.
Іконостас
Іконостас — різьблений, з впізнаваним авторським почерком Андрія Сабарая — двоярусний, аркової побудови, 1937 р. На ширину тріумфальної арки писана основна частина — з двох намісних ікон: Христос‑Учитель та Богородиця‑Одигітрія, двох дияконських та царських дверей. Намісні ікони Святий Миколай та Священномученик Йосафат винесені на пілястри східних наріжних пілонів нави. Іконостас різьблений з мотивом геометричної різьби з посрібленими капітельками колонок та делікатним накладним декором. Ікони пензля Антона Манастирського, в академічному стилі. Дияконські двері різьблені з півциркульно завершеними образами дияконів свв. Лаврентія та Стефана на тлі дерев’яних ґратів. Царські двері – двопільні, фігурно завершені, різьблені з мотивом виноградної лози, посріблені, з чотирма чотирипелюстковими клеймами євангелистів та з двома круглими клеймами Благовіщення. Другий ярус іконостасу — празничковий з іконами в круглих рамах, дев’ять ікон на арці, дві празничкові ікони над дяконськими дверима зі св. Лаврентієм, один празник та рівноапостольні Костянтин і Олена над дяконськими дверима і св. Стефаном.
Ікони
Ікони бічних вівтарів (XVIII ст.), перенесені зі старої дерев’яної церкви: храмова ікона «Святого Юрія‑Змієборця» та «Богородиці Непорочного Зачаття» – професійного письма.
Запрестольна ікона «Пресвятої Богородиці», XVII ст. коронована, Ісус з книжкою, внизу — напис про її перенесення зі старої церкви «ПРЕЧСТΑЯ ДѢВО ПОМИЛУЙ НАСЪ /ОБРАЗЪ СЕЙ ПЕРЕНЕСЕНИЙ ЗЪ СТАРОЙ ЦЕРКВИ ВЬ XVII ВѢКУ ѠСТРОЕНОЙ».
В церкві збереглося кілька ікон початку XX ст.: парні ікони «Прнсвята Богородця Нев’янучий цвіт» та «Христос‑Учитель» в оригінальних різьблених, золочених рамах.
Феритрон з іконою «Вознесіння».
Стінопис
Стіни церкви могли бути розписані у міжвоєнний період і «поправлені» на початку Незалежности. Стіни, купол і склепіння вкриті простими трафаретними розписами в блакитно‑сіро‑білій гамі, з рослинним мотивом у розпалубках, на підпружних арках та на віконних гліфах. На склепіннях бічних рамен зображено по два ангели, в центральному куполі – херувими, на вітрилах — чотири євангелисти. На західній стіні бабинця — по обидва боки від входу — свв. Кирло і Методій; на південній стіні бабинця — великий образ зі сценою «Різдво Христове», навпроти на північній стіні – «Хрещення Руси».
Довкілля церкви
Церковна ділянка на вершині пагорба над селом, з трьох боків опарканена простою залізною огорожею, а від заходу кованими ґратками з головним входом по стрімких сходах на ширину нартексу. На північний захід від церкви розташована стінна двоярусна брама‑дзвінця, збудована у 1997 році – з трьома прохідними арками на першому ярусі і чотирма арками на дзвони — на другому. В західній частині подвір’я стоїть два всокі дерев’яні хрести, один — з нагоди 1000‑ліття хрещення Руси; на північ від церкви збережений давній кам’яний мальтійський хрест, ще два кам’яні надгробні пам’ятники розташовані у північно‑східному куті подвір’я. При південному пряслі огорожі розташовані дві білокам’яні скульптури — св. і народна Богородця Діва. До церкви веде вимощена модульною цементною бруківкою широка доріжка.
текст: Оксана Бойко
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- 100 церков Нагірних. Частина перша. Церкви Василя Нагірного. Автори і упорядники Христина Лев, Василь Слободян, Наталка Філевич. – Львів, 2013. – С. 77.
- Історія міст і сіл Української РСР. Львівська область. – Київ, 1968. – С. 360-361.
- Павло Лопата. Згадка про художника Модеста Сосенка (До 145-річчя народження і 100-річчя смерті) Новий шлях – українські вісті. 24 січня 2020.
- Ігор Набитович. Іван Шептицькй https://zbruc.eu/node/116689]
- Церква_Священномученика_Йосафата https://uk.wikipedia.org/wiki/
Церква Святого Миколая
Церква терезіанського типу збудована 1830 р. за проєктом Йосифа Вандрушки. На місці вівтаря давньої дерев’яної церкви поставили пам’ятну придорожню капличку Святого Миколая, яка нагадує двоярусну храмову споруду‑стовп.
Малярський ансамбль в інтер’єрі церкви – ікони та стінопис — виконав Андрій Демкович, маляр зі Старого Самбора. У поліхромії церкви християнські смисли поєднані зі спеціально акцентованим громадянським звучанням. Зокрема, на хорах церкви соборність Україно символічно втілено в образах могил борців за її волю з березовими (ЗУНР) та рівнораменними кам’яними (УНР) хрестами. Значну мистецьку вартість має різьбярсько‑малярський ансамбль іконостасу, бічних вівтарів, Горного сідалища та кивоту. Найдавнішою пам’яткою церкви є унікальний дзвін 1638 р., який перенесли з попереднього храму.
Історія
Уперше Старий Самбір згадується в ХІ ст. 1241 р. його зруйнували татари, переважна більшість мешканців переселилася до село Погонич, яке почали іменувати «Новий Самбір», а згодом просто «Самбір». Від XIV ст. старе поселення офіційно отримало назву Старий Самбір та стало центром повіту. Упродовж століть місто було великим ремісничим і торговим осередком.
Церква у Старому Самборі має давню історію. ХІІІ ст. у місті була заснована окрема Самбірська єпархія. Збереглися згадки про давню дерев’яну церкву з дзвіницею. 1830 р. поряд з нею побудували церкву терезіанського типу за проектом Йосифа Вандрушки. Старий храм розібрали. На місці вівтаря звели муровану капличку Святого Миколая, яка дотепер стоїть перед брамою до церковного подвір’я. Стараннями пароха о. Григорія Літинського на вежу‑дзвіницю новозбудованої церкви з дерев’яного храму перенесли унікальний дзвін 1638 р., відлитий на пожертви міщан.
Церкву Святого Миколая у Старому Самборі неодноразово ремонтували. Перша велика реконструкція відбулася 1910 р стараннями пароха о. Данила Лепкого. Значні зміни в облаштуванні інтер’єру відбулися у 20‑х рр. ХХ ст. за ініціативи пароха о. Андрія Бенціна. Сьогодні про збереження історичної та мистецької вартості церкви дбає парох о. Михайло Николин, зусилля якого науковці та реставратори ставлять у приклад іншим церковним громадам [3].
Архітектура
Після розподілу Польщі від 1772 р. австрійська влада почала процес уніфікації церковної архітектури в Галичині, надаючи типові проєкти для будівництва та фінансову допомогу для їхньої реалізації. Виконували типові проєкти австрійські архітектори, що поселилися у Львові, зокрема італієць Микаель Фабрі, чех Йосиф Вандрушка та ін. Проєкти мали кілька типів: менші однонавні споруди з вежею на чільному фасаді для невеликих сільських громад, однонавні або тринавні храми з двома вежами на головному фасаді для міських громад.
Церква Святого Миколая у Старому Самборі побудована за проектом Й. Вандрушки. Це однонавна споруда, вкрита двосхилим дахом, західний фасад якої увінчує низький четверик вежі-дзвіниці під наметовою покрівлею. На другому ярусі бабинця містяться хори. Зі сходу розташовується квадратна у плані апсида. Бічні фасади організовані чітким ритмом термальних вікон, що тягнуться смугою під самою покрівлею.
На початку ХХ ст. споруду перекрили новою бляхою, а над західним фасадом обабіч від центральної вежі звели дві нижчі та перекрили їх цибулястими банями. 2001 р. стараннями пароха о. Михайла Николина куполам надали дзвонястої форми (проект реконструкції архітектора Володимира Луціва). Дещо пізніше ніші на чільному фасаді заповнили мозаїчними композиціями.
Інтер'єр
Інтер’єр невеликого за розміром храму, завдяки вдалій пропорційній системі та вмілому оперуванню ілюзією стрімкого перспективного скорочення, справляє враження значно просторішого, аніж є насправді. Склепіння церкви з розпалубками та чітким ритмом підпружних арок стало прекрасним тлом для орнаментального стінопису.
Малярський ансамбль в інтер’єрі церкви – ікони та стінопис — виконав Андрій Демкович, маляр зі Старого Самбора, роботи якого широко представлені у церквах Львівщини. Його творчість перебувала під значним впливом іконопису Володимирського собору в Києві Віктора Васнєцова.
У святилищі церкви велику мистецьку вартість має різьбярсько‑малярський ансамбль Горного сідалища з багатим позолоченим різьбленням, що є близьким до барокової стилістики. Усю архітектонічну композицію огортає витончено ажурне золочене плетиво виноградної лози та аканта. Нижня частина вирішена у вигляді екседри, конху якої прикрашає різьблена посріблена мушля. Трон фланкують стрункі позолочені колони. Над кріпованим карнизом у різьбленому кивоті, завершеному трилопатевою аркою, розташована ікона св. Миколая, яку вірні споглядають у будень. У святкові дні за допомогою спеціального механізму перед парафіянами постає коштовна Богородична ікона. Образи датовані 1913 р. та мають підпис А. Демковича [2, с. 123].
Особливо урочисте звучання має хрещатий в плані кивот, завершений тринадцятьма главами (виразна алюзія до тринадцятиверхості Софії Київської). За християнською традицією, тринадцять верхів символізують: центральний — Ісуса Христа, менші — його учнів‑апостолів. Масштабний і впевнений рисунок дванадцяти менших куполів підпорядкований великому балдахіну центральної глави, підкреслюючи єдність і цільність завершення. По кутах розташовуються скульптурні зображення чотирьох євангелістів [2, с. 117].
У святилищі зберігаються дві плащаниці, з якими пов’язані місцеві перекази. Давнішу — реставратори датують XVIII ст. Кошти на відновлення святині офірувала бездітна подружня пара. За словами пароха о. Михайла Николина: «Господь сотворив диво. До року, відколи плащаниця була відреставрована у цієї сім’ї народився хлопчик» [4]. Інша плащаниця появилася в храмі випадково. Під час першої світової війни 1914 р. на околицях Старого Самбора відбувалося кровопролитне протистояння між російською й австро‑угорською арміями. Російський священнослужитель звернувся з просьбою до пароха о. А. Бенціна, обміняти чашу‑потир, якого бракувало для здійснення літургії, на плащаницю.
Репрезентативні бічні вівтарі Святого Миколая та Найсвятішого Серцю Ісуса мають двох’ярусну архітектурну композицію. Їхні дерев’яні площини з покриттям, яке імітує кам’яне мурування, органічно поєднуються з позолотою ордерних елементів та декоративного різьблення.
Іконостас
Чотирьох’ярусний іконостас встановили у середині ХІХ ст. Покриття його дерев’яної конструкції імітує мармур та органічно поєднується з позолотою різьбленого декору. Переходом між намісним і верхніми ярусами є прозора ордерна аркада з ажурним мотивом вазона в інтерколумніях. Давні ікони середини ХІХ ст. виконані на фанері.
Ікони намальовані на полотні датуються 20‑ми рр. ХХ ст., оскільки «Тайна вечеря» та «Спас» апостольського ряду мають підпис і дату — А. Демкович, 1927 р. Слід відзначити нетипову іконографію намісного ряду іконостасу. Замість традиційної за посвятою ікон тут розташовані зображення Святої Олени та Андрія Первозванного, що були святими патронами пароха церкви Андрія Бенціна та його дружини — Олени.
Ікони
У ризниці церкви зберігається ікона А. Демковича «Христос серед учителів».
Стінопис
Поліхромію храму виконав Андрій Демкович. За задумом автора, стінопис у наві та вівтарній частині семантично та стилістично має виразні відмінності. Стіни та склепіння нави церкви вкриті коштовним килимом орнаментальних розписів, доповнених сюжетними композиціями. Трактування орнаменту є близьким до тогочасної книжкової гравюри, схожа строга графічна дисципліна, важлива роль плями, а особливо лінії. Основним декоративним елементом розписів є мотив «рай‑дерева», який найчастіше розташовується на пілонах, «адже стовп, колона мислились ізофункціональними Світовому дереву» [1, с. 350], прикрашає розпалубки склепінь, утворює мотив розквітлого хреста або «Серця Христового». В орнаментальний декор вплетені зображення ангелів і херувимів, що втілюють Царство Небесне. У круглі медальйони закомпоновані сцени «Благовіщення», «Воскресіння» та «Вознесіння Господнього», кожна з яких має обмежену кількість дійових осіб і не перевантажена оповідністю та стафажем.
У часи лихоліття ікону трактували як дієвий інструмент, що повинен ширити ідею єдності відродження держави і церкви, а християнські смисли поєднали зі спеціально акцентованим громадянським звучанням. У стінописі на хорах церкви соборність України символічно втілено в образах могил борців за її волю з березовими (ЗУНР) та рівнораменними кам’яними (УНР) хрестами. Можна сперечатися про доцільність таких доповнень у канонічних релігійних сюжетах, але, безсумнівно, ці сцени були актуальними й зрозумілими для патріотично налаштованих сучасників.
Натомість у структурі стінопису вівтарної частини акцентовано на складних за іконографією сюжетних композиціях, які нагадують картини на релігійну тематику, ніби розвішані на стіні. Чільне місце відведене сцені «Молитва Ісуса на Оливній горі», що прикрашає конху апсиди. Обабіч в орнаментальному обрамленні розташовані сюжети «Оплакування» та «Тайна вечеря». Ці композиції А. Демкович виконав олійної фарбою, вони потребують реставраторського втручання.
У сакральній орнаментиці вівтаря автор створив зрілу мову символів, яка оперувала образотворчими формами наповненими символічними смислами. Усі сюжетні композиції обрамлені декоративним фризом утвореним плетивом виноградної лози з гронами та пшеничним колоссям, яке доповнювали орнаментальними мотивами, що розвивали тему малярських сцен. Наприклад, орнаментальне обрамлення «Молитва Ісуса на Оливній горі» символічно доповнив мотив Агнець Божий. Фриз навколо сюжету «Оплакування» збагатили зображенням знарядь мук Ісуса Христа, а тематику «Тайної вечері» втілили дискос і потир, як літургійні символи Таїнств Євхаристії.
Довкілля церкви
1830 р. на місці вівтаря давньої дерев’яної церкви вимурували пам’ятну придорожню капличку Святого Миколая, яка нагадує двоярусну храмову споруду‑стовп. Вона піднімається на високому цоколі, кожен фасад вирішено у вигляді ордерної едикули. 2022 р. ніші оздобили мозаїками із зображеннями святих.
текст: Мар'яна Студницька
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Герій О. Особливості оздоблення українських церков ХІ – ХІІ ст. і «рай-дерево» // Народознавчі зошити. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2004. – №3-4. – С. 350.
- Студницька М., Студницький Р. Церкви Галичини кінця ХІХ – першої третини ХХ ст.: художній образ храму. Львів: ЛНАМ, 2016. – 252 с.
- https://map.ugcc.uЯкa/view/2094-tserkva-svyatogo-mykolaya-m-staryy-sambir-lvivska-oblast
- https://www.lmn.in.ua/u-tserkvi-starogo-sambora-parafiyany-jdut-do-plashhanytsi-z-yakoyu-pov-yazane-dyvo/
Церква Святого Іллі
У 1810 році в селі Стара Ропа на Самбірщині за проектом Йосифа Вандрушки побудували муровану церкву Святого Іллі, що є зразком храмів терезіанського типу. Церква оздоблена поліхромією, яку виконав маляр зі Старого Самбора Андрій Демкович. Іконостас кінця ХІХ ст. має рідкісну іконографію, що поєднує образ пророка Іллі та Найсвятішого Серця Христового. У різьбленні фігуративних зображень привертає увагу наївна безпосередність майстра‑примітивіста.
Історія
Перша згадка про поселення Стара Ропа датується 1421 р. Історія села невідривно пов’язана з сусіднім містечком Стара Сіль, оскільки Стара Ропа належала до так званої «жупи Сільської». Експлуатація потужних соляних джерел безпосередньо вплинула на історію Старосамбірщини. Про існування солеваріння в околицях м. Сіль (тепер Стара Сіль) згадував М. Грушевський: «Початки солеваріння виходять за всякі історичні границі; найдавнійшу згадку про вивіз соли з сих варниць в східноукраїнські землі маємо в оповіданню про події з кінця XI віка» [1, с. 5]. Виварювання солі тут тривало до 1853 р., а до середини ХІХ ст. жупа Сільська була найбільш економічно багатим регіоном Старосамбірщини.
Церква в Старій Ропі має давню історію: вона отримала ерекційну грамоту від польського короля Сіґізмунда 1540 р., пізніше привілей їй надавали 1572 р. Стефан Баторій, 1657 р. Ян Казимир, 1672 р. Михайло Вишневецький. В інвентарі 1798 р. описана дерев’яна церква з каплицею. 1810 р. (шематизми подають різні дати: 1810, 1829, 1833 рр.) на її місці побудували церкву терезіанського типу за проектом Йосифа Вандрушки [2, с. 629].
Після другої світової війни церкву в Старій Ропі не зачинили. 1989 р. парафія оголосила про своє повернення до Української греко‑католицької церкви.
Архітектура
Після розподілу Польщі від 1772 р. австрійська влада почала процес уніфікації церковної архітектури в Галичині, надаючи типові проєкти для будівництва та фінансову допомогу для їхньої реалізації. За амбітної ініціативи цісаря Йосифа ІІ в усій імперії необхідно було збудувати муровані святині в розрахунку один храм на сімсот парафіян. Віденська Будівельна дирекція прийняла рішення про створення типових проєктів, виконання якого поклала на будівельні бюро при урядах окремих провінцій імперії. Відтак такі проекти називали «урядовими», «йосифінськими» або «терезіанськими» (за іменем імператриці Марії Терезії).
Виконували типові проекти австрійські архітектори, що поселилися у Львові, зокрема італієць Микаель Фабрі, чех Йосиф Вандрушка та ін. Проєкти мали кілька типів: менші однонавні споруди з вежею на чільному фасаді для невеликих сільських громад, однонавні або тринавні храми з двома вежами на головному фасаді для міських громад.
Церква Святого Іллі у Старій Ропі побудована за проектом Й. Вандрушки. Це однонавна споруда, вкрита двосхилим дахом, західний фасад якої увінчує низький четверик вежі-дзвіниці під наметовою покрівлею. На другому ярусі бабинця містяться хори. Зі сходу розташовується квадратна у плані апсида. Бічні фасади організовані чітким ритмом термальних вікон, що тягнуться смугою під самою покрівлею.
Інтер'єр
Інтер’єр невеликого за розміром храму, завдяки вдалій пропорційній системі та вмілому оперуванню ілюзією стрімкого перспективного скорочення, справляє враження значно просторішого, аніж є насправді. Склепіння церкви з розпалубками та чітким ритмом підпружних арок стало прекрасним тлом для орнаментального стінопису.
В обладнанні вівтаря виділяється композиція синтрону з запрестольним образом під балдахіном. До цільного різьбярського ансамблю вівтарної частини належить дерев’яний кивот вирішений у вигляді різьбленої церковці під ажурним куполом. На її кутах, символізуючи наріжні камені християнського віровчення, розташовані скульптурні зображення чотирьох євангелістів під готичними балдахінами.
В інтер’єрі нави привертає увагу портрет українського церковного діяча, митрополита Київського, Галицького та всієї Русі – Петра Могили.
Безпосередня наївність народного примітиву виділяє скульптурну групу апостолів Петра та Павла.
Іконостас
Високохудожнім різьбярським твором є п’ятиярусний іконостас, виконаний у псевдобароковому стилі. Очевидно, за хронологією облаштування храму це була перша оздоба церкви. На царських вратах у надзвичайно тонке ажурне різьблення виноградних лоз, що нагадує твір торевтики, вплетено овальні медальйони із зображеннями чотирьох євангелістів. Дияконські двері скульптор перетворив на мереживний мотив вазона, серед акантових пагонів якого розташовані образи дияконів Стефана й Романа. Ікони обрамлені стрункими коринфськими колонами, стовбур яких вкриває рельєфне різьблення рослинного орнаменту. Пасійний, празничний, апостольський і пророчий ряди утворюють глуху стіну, що стрімкою аркою підноситься над намісним чином. У просторі між двома ярусами іконостаса майстер «розвішав» характерну для барокового стилю завісу з акантового ажуру та ламбрекенів.
Храмова ікона відтворює традиційний сюжет Успіння пророка Іллі, який піднімається на колісниці. Однак, не узгоджено з усталеною іконографією, святий тримає у руці зображення Найсвятішого Серця Ісуса. Акцент на цій деталі додатково підкреслює цитата зі Старого Завіту, що міститься на згортку: «Ти повернеш серце їх до Тебе» (Біб. 18:38). На думку окремих богословів, які, зокрема, посилалися на тексти синоптичних Євангелій (Мт. 16:14; Мк. 8:28), Ісус Христос ототожнюється з старозавітним Іллею, автори проводили особливу паралель між піднесенням Іллі та Вознесінням Господнім. Східно‑католицькі церкви почали шанувати культ Найсвятішого Серця Ісуса в другій половині ХІХ ст., після того як 1856 р. його визнав загальноцерковним святом папа римський Пій ІХ. Українська церква приурочувала свято Найсвятішого Серця Ісуса до вшанування Ісуса Чоловіколюбця, яке припадає на 17 липня, через кілька днів — 20 липня відзначається Свято пророка Іллі. Можна припустити, що ці паралелі зумовили ускладнення іконографії святого. На підтвердження висновків слід навести запрестольний образ з цієї церкви – «Жертвопринесення на горі Кармель» із Найсвятішим Серцем Ісуса, зображеним біля пророка.
Ікони
У церкві зберігаються феритрон у металевому та дерев’яному з позолотою кіоті початку ХХ ст. та ікона «Розп’яття» першої третини ХХ ст. з ініціалами автора «С.М».
Стінопис
Стіни церкви вкриті коштовним килимом орнаментальних розписів, доповнених сюжетними композиціями. Автор стінопису Андрій Демкович. Привертає увагу декоративне багатство стінопису, трактування орнаментики як важливого композиційного елемента, що єднає живопис із архітектонікою споруди. Митець розробляє власну систему розписів, в орнаментиці якої переважає райська тематика — рослинне переплетіння рай‑дерева.
Програма декорування храму чітко продумана — живопис склепінь уславлює Небесний Єрусалим та Ісуса Христа, стінопис стін ніби спускає віруючого на землю. В орнаментальний декор вплетені зображення ангелів і херувимів, що втілюють небесне воїнство. Шлях до раю людям відкрила велика жертва Ісуса Христа. На склепінні вівтарної частини храму розташоване містичне «Розп’яття»: фігуру Христа підтримують й охопили крилами ангели. Склепіння нави відведене сценам «Воскресіння» та «Вознесіння Христа», титульному святому, очевидно, присвячена сцена «Преображення» – у фаворському сяйві на хмарі підноситься постать Ісуса, обабіч стоять фігури пророків Мойсея та Іллі. Кожна сцена закомпонована в поле круглого медальйона, має обмежену кількість дійових осіб, не перевантажена оповідністю та стафажем. Композиції вільні, рисунок бездоганний, незважаючи на складні пози й ракурси, він ніде не відступає від анатомічної правильності та класичних пропорцій. Чіткість рисунку підкреслена темним контуром.
У вівтарній частині Андрій Демкович виконав олійними фарбами композиції «Тайна вечеря» та «Покладення до гробу», які сьогодні вимагають нагальної реставрації.
У стінописі нави яскраво втілилося знамення часу, що вимагало від церковного твору бути ближчим до людини, зміцнювати віру. Зріст патріотизму, що супроводжувався консолідацією моральних і духовних сил українського народу на початку ХХ ст., у Церкві втілився в особливому шануванні слов’янських і, особливо, руських святих. Фрески старосільської церкви пророка Іллі уславлюють рівноапостольні діяння князя Володимира, хрестителя Русі, та княгині Ольги, що першою з руського князівського роду прийняла Христову віру, подвижництво святих Кирила та Методія [3].
текст: Мар'яна Студницька
світлини: Олекса Піджарий
Пов’язані покликання
- Грушевський М. Історія України-Руси. Т. ІV, XIV – XVI віки – відносини політичні. К.: Наукова думка, 1993.
- Слободян В. Церкви України: Перемиська єпархія. Львів [б.в]:1998. 864 с.
- Студницька М. Мистецькі пам’ятки містечка Стара Сіль у контексті художньої культури України XIV – XX ст. // Малі міста на історичній мапі України: проблема збереження історико-культурної спадщини. Збірник наукових праць. Умань: РВЦ «Софія», 2007. С. 195–205.
Церква Святого Онуфрія Василіянського монастиря
Від ХІІІ ст. Василіанський Лаврівський комплекс привертав увагу князів, церковних і політичних діячів, науковців, митців, що перетворило його у визнаний осередок духовності, культури й освіти України. Монастир був некрополем духовних і світських достойників, прихильників культу Святого Онуфрія. За легендою, тут містилися літописні поховання Лева Даниловича та засновника обителі Войшелка‑Лавра.
Особливий науковий інтерес у вчених викликають архітектурно‑археологічні питання при дослідженні початків монастирського комплексу. Найдавнішою спорудою Лаврівського ансамблю є церква Святого Онуфрія – єдиний збережений монастирський храм ХІІІ ст. Галичини. Неподалік на Святоіванівській горі вціліли сліди давньоруського укріпленого городища та ще донедавна стояла — каплиця Йоана Хрестителя.
У нартексі церкви Святого Онуфрія збереглися визначні мистецькі пам’ятки: пізньосередньовічні фрески першої половини XVI ст., фрагменти барокового іконостаса та бічних вівтарів, різьба А. Коверка, ікони Т. Копистинського та К. Звіринського.
Історія
Онуфрієвський Лаврівський монастир — визначна пам’ятка історії, архітектури та мистецтва, знаний культурно‑релігійний центр Галичини. За археологічними даними виник у ХІІІ ст. Згідно з традицією, яка спирається на грамоту галицького князя Лева Даниловича від 1292 р., засновником монастиря був «дядько наш князь великий Лавр» (Лавр — чернече ім’я великого князя литовського Войшелка). Грамота була сфальсифікована в XVI ст., однак, на думку дослідників, базується на достовірних історичних відомостях. Найдавніші документальні згадки про Лаврівський монастир містяться в грамоті польського короля Владислава ІІ Ягайла від 1422 р. 1739 р. обитель увійшла до Руської конгрегації ордену василіян. 1784 р. під час секуляризації, яку проводила австрійська влада, монастир уникнув ліквідації, оскільки тут було засновано німецьку монастирську школу, що проіснувала до 1911 р.
Під час археологічних розкопок 1986 р. Михайла Рожка у вівтарній частині храму виявили нішу‑аркасолію (аркасолії використовували для князівських поховань). Тут могли покоїлися домовини князя Лева або Лавра Войшелка. Наразі їхніх останків не вдалося виявити жодній археологічній експедиції.
Лаврівський монастир об’єднував владик багатьох конфесій, політичних та культурних діячів різних часів, що засвідчують численні поховання XVII–XVIII ст. у підземних криптах Онуфріївської церкви. Під час перебудови церкви 1860 р. за наказом світської влади більшу частину останків з Лаврівської церкви поховали на цвинтарній Святоіванівській горі у спільній могилі.
За церковними переказами впродовж XIII–XV ст. у монастирській церкві зберігалися мощі святого Онуфрія Великого. Реліквію було знищено під час турецько‑татарських набігів 1498 або 1549 р. 1811 р. до Лаврова з сусіднього ліквідованого Білинського монастиря перенесли чудотворну ікону Богородиці. Найбільший розквіт Лаврівського монастиря припав на 20–30-і рр. ХХ ст. Тут діяв Василіянський ліцей. Великий архів та одна з найбагатших бібліотек Галичини приваблювали багатьох дослідників. Лаврів відвідали, зокрема, І. Нечуй‑Левицький, Я. Головацький, І. Франко, М. Грушевський, І. Крип’якевич, О. Барвінський, В. Щурат, М. Голубець, Я. Пастернак, А. Шептицький. При Василіанському монастирі отримав чотирирічну освіту уродженець Лаврова, відомий український митець Карло Звіринський.
1939 р. радянська влада монастир ліквідувала, а його майно було пограбоване або знищене. Парафіяни зуміли частину святинь Лаврівської церкви заховати. 1963 р. монастирському ансамблеві надали статус пам’ятки архітектури, упродовж 70–80‑х рр. ХХ ст. тут проводилися археологічні дослідження. 1990 р. Онуфрієвську церкву передали парафіянам села Лаврів, 1994 р. відновлена діяльність Василіянського монастиря [4]. 2011 р. в обитель повернули мощі Святого Онуфрія.
Архітектура
Головною спорудою монастиря є мурована церква Святого Онуфрія, сучасний вигляд якої є наслідком кількох будівельних періодів. Це хрещата двоверха споруда, яка справляє враження одноверхої, оскільки купол над вівтарною частиною не має підбанника та прихований на фасаді двосхилою покрівлею. Три рамена церкви — прямокутні у плані, апсида вирішена як триконх з великою центральною (східною) конхою‑апсидою.
Церкву заклав, очевидно, князь Войшелк‑Лавр, або князь Лев, які були великими шанувальниками святого Онуфрія. Найдавнішою частиною церкви є невелика квадратна у плані цвинтарна каплиця ХІІІ ст. Під час другого періоду, що припадає на межу ХІІІ – XIV ст., східну стіну каплиці розібрали й прибудували вівтарну частину у вигляді триконха. Наприкінці XVII ст. додали бічні рамена, в яких влаштували підземні крипти; над середохрестям звели високий восьмерик, увінчаний банею; західну частину продовжили бабинцем; на покрівлі встановили п’ять маківок. Таким чином, церква отримала виразні риси барокової стилістики. Нарешті, внаслідок стилізаторської реконструкції 1910–1914 рр. храм набув неороманських рис. [2, с. 140]
Попри численні перебудови церква зберегла характерні особливості церковної архітектури візантійсько‑атонського стилю XIII–XIV ст. Це єдиний збережений монастирських храм ХІІІ ст. Галицького князівства.
Інтер'єр
В інтер’єрі храм справляє враження кількох відокремлених об’ємів, ніби нанизаних на одну вісь. Виразно виявлено просторовий хрест, порівняно чітко прочитується ієрархічний рух різних за конфігурацією криволінійних перекриттів: склепінь, арок, куполів. Висотною домінантою є центральний простір нави, де над середохрестям піднімається вертикальна вісь високого двоярусного восьмерика барабана, увінчаного півсферою бані. Купол над вівтарною частиною підтримує складна система підпружних арок, завдання яких забезпечити перехід від прямокутного підкупольного об’єму до четверика бані.
В інтер’єрі не застосовано ордерний декор, стіни гладкі, не загромаджені зайвими формами та готові прийняти фресковий розпис.
На початку ХХ ст. вікна заповнили орнаментальними вітражами. Різьблені двері виконав А. Коверко (збереглися фрагменти тафель), використавши орнаментальні мотиви ренесансних порталів Чорної кам’яниці у Львові.
Іконостас
1750 р. у церкві було встановлено іконостас, який виконав відомий різьбяр А. Бернакович. Упродовж 60‑х рр. ХІХ ст. бароковий іконостас зазнав значних змін, від нього збереглися фрагменти різьбленої рами та ікона «Коронування Богородиці». У 60‑х рр. ХІХ ст. під час чергової перебудови ансамблю було виконано новий іконостас у необароковому стилі з коштовним різьбленням виноградно‑акантового плетива. Двоярусна композиція іконостасу органічно заповнювала тісний простір передвівтарної арки. Нижній ярус утворювали царські та дияконські двері, а намісні ікони розташовувалися обабіч на стінах трансепту.
1993 р. Карло Звіринський виконав для іконостасу ікони «Богородиця Одигітрія», «Ісус Христос» та «Спас» з посвятою «Моєму Лаврову, на Славу Божу. Карло Звіринський».
Сьогодні, коли в церкві відбувається встановлення нового іконостасу, а давній — перенесли в каплицю монастирського корпусу, чудові ікони К. Звіринського знайшли достойне місце у наві храму.
Ікони
В описі Онуфрієвської церкви 1776 р. згадані сім бічних вівтарів, від яких до сьогодні вціліли нечисленні фрагменти, зокрема, ікона «Новозавітна Трійця», ікона «Святий Онуфрій» у різьбленому кивоті.
До цінних мистецьких пам’яток Онуфріївської церкви належить ікона «Богородиця з Дитятком на троні», яку 1900 р. виконав Теофіл Копистинський. Її нещодавно подарував монастирю анонімний доброчинець [4, с. 75].
Стінопис
Під час реставраційних робіт початку ХХ ст. маляр М. Сосенко та отець К. Морозовський під безвартісним живописом 1872 р. маляра Яблонського виявили пізньосередньовічні фрески [4, с. 32]. 1963 р. розпочали реставрацію стінопису, 2004 р. спеціалісти інституту «Укрзахідпроектреставрація» провели консерваційні заходи та врятували безцінну пам’ятку від руйнування.
До сьогодні суперечливим є питання датування стінопису. Зафіксоване графіті з датою 1586 р. визначає верхню межу датування. Іконографічні та стилістичні особливості фресок вказують на на добу пізнього Середньовіччя, швидше за все — 40-і рр. XVI ст. [1].
Від часу відкриття Лаврівський стінопис зазнавав втрат, він зберігся фрагментарно в чотирьох регістрах на південній та північній стіні. У нижньому ярусі збереженого стінопису відтворено цикл композицій на тему «Акафіста Богородиці», вище — декоративний орнаментальний фриз. Третій регістр — смуга святих у круглих медальйонах, під склепінням відтворено сцени семи Вселенських соборів (збереглися зображення двох) [3].
Цикл «Акафіста Богородиці» представлений фрагментами семи композицій, які вціліли на північній, південній та західній стіні. Проте, очевидно, що первинно програма фрескового циклу була ширшою, окремі сцени розташовувалися також на східній стіні.
Перше зі збережених зображень південної стіни ілюструє Зустріч Марії та Єлизавети (Ікос 3. «Маючи Бога у лонi Своєму, поспiшає Дiва до Єлисавети»), за ним міститься композиція докорів Йосипа Марії (Кондак 4. «Бурею глибоких сумнiвiв охоплений, збентежився праведний Йосиф»). Наступна сцена — рідкісна для українського іконопису іконографія походу волхвів (Кондак 5. «Богопровiдну зiрку побачивши, мудрецi пiшли за її свiтлом, немов за свiтильником»), далі – традиційна композиція поклоніння волхвів (Ікос 5. «Поспiшили дарами Його вшанувати, а Благословенну мiж жiнками привiтали»).
На північній стіні вціліло небагато композицій. Збережений цикл розпочинає сцена поклоніння іконі Богородиці з Дитятком (Ікос 9. «Бачимо, що промовцi велемовнi, наче риби, нiмi перед Тобою, Богородице»). Далі – композиція, що відтворює Розп’яття Христа (Кондак 10. «Свiт спасти бажаючи, прийшов Творець»). Завершує фриз сцена, що відтворює Богородицю, яка простягнувши руки оберігає жінок (Ікос 10. «Ти охорона дiвам, Богородице Дiво»).
У результаті досліджень виявлено, що над лаврівським стінописом працювало щонайменше п’ять майстрів [4, с. 54–59].
Довкілля церкви
Навколо церкви по периметру замкнутого прямокутного, пристосованого для оборони, двору розташовувалися дерев’яні та господарські споруди. Після великої пожежі 1767 р., яка знищила дерев’яну забудову, наприкінці XVIII ст. побудували муровані будівлі. 1902–1910 рр. постав монастирський корпус, що зберігся до сьогодні: відкритий парадний архітектурний ансамбль, що повністю втратив давні оборонні риси.
З середньовічних споруд вціліла вежа‑дзвіниця, її міцні стіни з бійницями були пристосовані для ведення верхнього та нижнього бою. Товща мурів (1,3 м), спосіб мурування та формальні особливості дають підстави датувати дзвіницю XIV ст.
На території монастиря розташовувався розкішний парк, від якого вціли прадавній дуб, липова алея, березові та модринові насадження. Неподалік від монастиря на Святоіванівській горі розташований монастирський цвинтар, а також збереглися підмурки церкви Святого Йоана.
текст: Мар'яна Студницька
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Гелитович М. Фрески церкви Св. Онуфрія в Лаврові // Бюлетень: Інформаційний випуск Львівського філіалу Національного науково-дослідного реставраційного центру України, 2006, № 8. С. 86–89.
- Історія української архітектури / Ю. Асєєв, В. Вечерський, О. Годованюк. За ред. В. Тимофієнка. Київ: Техніка, 2003. 472 с.
- Козак Н. Втрачені фрагменти стінопису церкви святого Онуфрія в Лаврові // Бюлетень: Інформаційний випуск Львівського філіалу Національного науково-дослідного реставраційного центру України, 2007, № 9. С. 34–43.
- Швед М. Василіянський монастир святого Онуфрія у Лаврові: Історія та культура духовного осередку бойківських Карпат. Львів: Місіонер, 2007. 112 с.
Церква Святих Безсрібників Косми і Дам’яна
Стара дерев’яна церква Святих Безсрібників Косми і Дам’яна в Ходорові, була збудована у 1600 році, перебудована в 1798 році. Розібрана у 1919 році. Проєкт нової мурованої церкви у 1922 році розробив Яків Рудницький. Того ж року було посвячено фундамент, але активне будівництво призупинилось через брак коштів. У 1927 році цей ж архітектор, розробив другий проєкт, який було втілено. Будівництво велося методом народної будови. В 1935 році церкву освятили. Остаточному завершенню церкви перешкодила Друга світова війна. Храм є семиверхим, хрещатим у плані, збудований в українському необароковому стилі. В інтер’єрі збереглась ікона св. Косми і Дам’яна кін. ХVIII ст. зі старої церкви. Є дві ікони авторства Антіна Манастирського (одна з 1934 року). Іконостас Йосифа Павлишина з іконами Карла Звіринського. Поліхромія 1956–1957 років авторства Романа Хоми (верх), Зеновія Кецала, Володимира Патика, о. Сергія Борейка, за участі Йосипа Яреми, Ярослава Цибрана, Мирона Карпінського.
Історія
Перша письмова згадка про Ходорів, який на той час називався Ходоростав датується 5 листопада 1394 року. У 1436 році король і князь Владислав ІІІ Варненчик видав локаційний документ на заснування міста на магдебурзькому праві. У податковому реєстрі Руського воєводства за 1578 рік, вперше згадується церква у Ходорові. Стара дерев’яна церква Святих Безсрібників Косми і Дам’яна була збудована у 1600 році. Згадується у реєстрі церков Львівської єпархії які прийняли Унію у 1700 році укладеним львівським єпископом Йосифом Шумлянським (приблизна дата документу 1708 рік). У 1713 році була збудована нова дерев’яна церква, яка з часом також занепала. 1 травня 1798 церкву перебудовували. 1805 роком датує церкву на своїй акварелі Антін Варивода. У 1811 році церква була пошкоджена пожежею і відбудована. Патронесою храму була Єлизавета Баронеса де Во (Vaux) з Відня, а парохом о. Григорій Левицький. Тоді ж була збудована окрема дерев’яна триярусна дзвіниця, яка знаходилась біля храму до 2000‑х років і була перенесена до с. Добрівляни.
У 1905 році церкву замалював архітектор Олександр Лушпинський. Архітектор Тадей Обмінський замалював фрагмент піддашя церкви. В 1908 році з’являється перше фото дерев’яної церкви. У 1912 році, графічний рисунок церкви авторства Рудольфа Мекіцького, опублікував на обкладинці книги про дерев’яні церкви в околицях Львова історик Богдан Януш. Цього ж року храм з канонічною візитацією відвідує Митрополит Андрей Шептицький. Перед Першою світовою війною, церква була в занедбаному стані і громада вирішила перенести її на інше місце та збудувати нову муровану. Війна завадила реалізації цих планів. Громада збудувала тимчасову каплицю. В 1918 році за скеруванням Грона Консерваторів Східної Галичини до Ходорова прибув історик і археолог доктор Йосиф Пеленський, з метою огляду стану церкви. 17 квітня того ж року, він написав звіт, в якому зазначив що церкву за всяку ціну треба зберегти. На жаль у 1919 році, стара дерев’яна церква була розібрана. Проєкт нової мурованої церкви у 1922 році розробив архітектор Яків Рудницький. Того ж року було посвячено фундамент, але активне будівництво призупинилось через брак коштів. У 1927 році Я. Рудницький розробив другий проєкт, який було втілено. Будівництво велося методом народної будови. В 1935 році церкву освятили. Остаточному завершенню церкви перешкодила Друга світова війна.
Храм є семиверхим, хрещатим у плані, збудований в українському необароковому стилі. Будівничі частково відступили від проєкту, змінивши форму бань з шоломовидних на барокові. У 1938 році храм сфотографував Генрик Поддембський. В інтер’єрі збереглась ікона св. Косми і Дам’яна кін. ХVIII ст., дві ікони авторства Антіна Манастирського (одна з 1934 року). Іконостас Йосифа Павлишина з іконами Карла Звіринського. Поліхромія 1956–1957 років авторства Романа Хоми (верхня частина), Зеновія Кецала, Володимира Патика, о. Сергія Борейка, за участі Йосипа Яреми, Ярослава Цибрана, Мирона Карпінського. У 1990–1996 роках стінописи були перемальовані а іконостас невдало поновлений. Поліхромія храму та ікони з іконостасу потребують фахової реставрації. 2 вересня 2007 року в храм привезли мощі блаженної священномучениці Тарсикії Мацьків, уродженки Ходорова, і встановили їх у північному приділі храму. 23 вересня 2018 року до церкви привезли з Риму мощі святих безсрібників Косми і Дам’яна та встановили їх на постійне зберігання в храмі. Цього ж року в першому випуску наукового збірника «Жидачівщина», була надрукована стаття Василя Слободяна про архітектора Якова Рудницького та його церкви. В 2021 році цей ж дослідник опублікував статтю «Історія старих дерев’яних церков у Ходорові» у третьому випуску цього ж наукового збірника. Наприкінці червня 2022 року краєзнавець Василь Лаба видав книгу «Літопис парафії Ходорів, від давніх часів до 1944 року». У 2023 році, фундаментальне дослідження про парафію Святих Безсрібників і Чудотворців Косми та Дам’яна в Ходорові, упорядкував та видав Любомир Калинець.
Архітектура
Мурована, семиверха, хрещата в плані церковна споруда вирізняється значними розмірами і вишуканими пропорціями. Вирішена у необароковому стилі. Між бічними раменами, бабинцем і апсидою з півкруглим виступом розміщені приділи, над якими на восьмигранних барабанах здіймаються чотири невеликі куполи. Барабани декоровані сліпими арчатими вікнами. Більший центральний купол розміщений над навою, такод на восьмигранном барбані з трьома вузькими арчатими вікнами на кожній з сторін. Перед центральним входом є кам’яні сходи, що ведуть до галереї з трьох арок над якими є трикутний портик, накрита двосхилим дашком, що переходить в односхилий. По обидва боки від неї дві прямокутні вежі, які переходять у восьмигранні барабани увінчані бароковими банями. На кожній з веж зі сторони фасаду є аркоподібне вікно. Усі верхи покриті булатом, увінчані ліхтарями та анодованими «під золото» хрестами. Фасад храму прикрашений трикутним портиком хвилясто‑зубчастої форми, увінчаний хрестом на прямокутному постаменті. На портику є арка з трьома арчатими вікнами, над якими знаходиться невелике кругле вікно. Усі вікна прикрашені вітражами. Попід щедро профільованими карнизами церкви вздовж усього її периметра пролягають аркатурні пояски. Бічні нави покриті комбінованим конусним та двосхилим дахом. Півкруглі стіни нав збагачені п’ятьма арчатими вікнами з вітражами, кожна. З північної і південної сторін храму у присінок є окремі входи. Дерев’яні двері головного входу є різьбленими, із зображенням святих безсрібників Косми і Дам’яна. У квітні 2013 року бані і дази храму перекрили булатом.
Інтер'єр
Інтер’єр хрещатий, просторий, темний. Велика нава вгорі, понад підпружними арками, розкривається восьмигранний об’єм з чотирма великими і чотирма малими гранями, який завершується карнизом по периметру. Над ним є восьмигранний барабан, завершений куполом з вісьма арками, в кожному з яких по три вікна (одне вище по середині). На кожній з граней барабану є аркоподібна ніша. В нижній частині барабану по чьотирьох гранях є подвійні арки. Два рамена і вівтар, є півкруглими в плані, завершені комбінованим арчатим та конховим склепіннями, розділені аркою і пілястрами на дві частини. В бічних навах та вівтарі є по п’ять вікон, арчатої форми. Бабинець має арчате склепінням, присінок під хорами ― плоску стелею. З трьох сторін бабинця розташовані хори, відгороджені дерев’яними точеними поручнями та аркою. На західній стіні хорів є три аркоподібні вікна. По обидві сторони від прямокутних вхідних дверей є по одному арчатому вікні. Усі вікна мають металеві рами та вітражні вставки. По боках бабинця є бічні галереї, вхід до яких через арки з бабинця та бічних нав. З північної та південної сторін присінку є приміщення в яких знаходяться сходи на хори, які виконав майстер Татомир. На східних стінах бічних нав є аркоподібні ніші з конховим склепінням, у них розміщені два дерев’яні різьблені вівтарі з іконами Антона Манастирського — Богородиця Неустанної Помочі та Христос Чоловіколюбець. Дерев’яний кивот на престолі прикрашений поліхромними статуями чотирьох євангелистів з символами. Тетрапод виконали брати Дудини. У 2000 році у храмі ще зберігались автентичні лави. З Богослужбових книг‑стародруків у церкві зберігається Октоїх 1644 року, Пісна Тріодь 1667 року, Апостол ХVII ст. та Євангелія 1888 року з підписом Митрополита Андрея Шептицького.
Іконостас
Конструкцію та різьбу дерев’яного чотириярусного іконостасу виконував Йосиф Павлишин. Ікони до іконостасу проєктував та виконував Карло Звіринський. В намісному ряді є Христос Витель та Богородиця Одигітрія на тронах, святий Миколай та святі Косма і Дам’ян в повен ріст. Різьба в іконостасі є позолоченою а колони мармуровими з різьбленими декорами в нижній частині. На царських воротах зображено Благовіщення в арчатих рамах та чотири євангелисти у квадратих рамах. Ворота декоровані ажурною різьбою з мотивом виноградної лози. На дияконських дверях зображені Архангели Михаїл та Гавриїл. Над дияконськими дверима є монограми Христа Царя та грецькі літери Альфа і Омега. Дванадцять празників прямокутної форми знаходяться на одному рівні, погруповані по двоє, розділені різьбленими декоративними вставками. Апостольський ряд також знаходиться на одному рівні. Апостоли намальовані на шести арчатих іконах, по двоє. Між іконами є колони з капітелями. Над аркою царських воріт, на рівні апостольського ряду, розміщена прямокутна ікона Тайної Вечері, над якою велика арчата ікона Деісісу з Богородицею та Іваном Предтечею і двома архангелами. Над апостольським рядом розміщений пророчий. Шість ікон пророчого ряду, згруповані по троє, по дві в проміжках між іконами апостолів, і по доній над ними. На кожній з ікон по двоє пророків. Таким чином в поєднанні з ажурним орнаментом виходять дві піраміди увінчані великими хрестами. Над іконою Моління, є кругла маленька ікона Богородиці Втілення, над якою знаходиться Розп’яття з пристоячими Богородицею та Іваном Богословом. У 1990–1996 роках, іконостас був перемальований і потребує реставрації.
Ікони
В південному приділі храму, знаходиться ікона святих Безсрібників Косми і Дам’яна XVIII ст., зі старої уже не існуючої дерев’яної церкви. Ікона намальована на дошці, має різьблений фон з позолотою. Раніше ця ікона була запрестольною. Святі зображені у зрілому віці з сивими бородами. В руках вони тримають чаші з ліками. На східній пілястрі південної нави, знаходиться повнофігурна ікона святого Миколая, ймовірно ХІХ ст. З протилежної сторони на пілястрі північної нави, ікона Богородиці Непорочне Зачаття, мабуть того ж часу. Одяг Богородиці є у вигляді об’ємної декорованої позолоченої шати. У святилищі над проскомидійником є ікона Моління про Чашу, намальована в реалістичній манері. В ризниці є півфігурна ікона святителя Миколая з XVIII ст.
Стінопис
Розпис верхньої частини храму у 1956 році виконав художник Роман Хома. У 1957 році решту храму розписали Зеновій Кецало, Володимир Патик, о. Сергій Борейко, за участі Йосипа Яреми, Ярослава Цибрана, Мирона Карпінського. У 1990–1996 роках стінописи були перемальовані. Поліхромія храму потребує фахової реставрації. З під нових розписів які не мають жодної мистецької цінності, проглядаються автентичні стінописи, які потрібно відкрити і відреставрувати. Зокрема в конхах арчатих заглиблень бічних нав над пристінними вівтарями Богородиці Неустанної Помочі та Христа Чоловіколюбця, можна побачити півфігурні зображення Святого Миколая та Андрія Первозванного. В бічній галереї над сценою Введення в храм Пресвятої Богородиці в півкруглій арці проглядається орнаментальна композиція у вигляді хреста та виноградної лози. Голова і німб святого проглядається на північній пілястрі бабинця. Щодо решти стінопису, то припускаємо що він був перемальований поверх з приблизним збереженням композиції. Про не професійність тих хто перемальовував ці розписи свідчить той факт, що постать святителя Івана Золотоустого у святилищі підписали як «св. Андрей Первозванний».
Довкілля церкви
З південно‑західного боку від церкви, на схилі пагорба, розташована мурована триярусна стінна дзвіниця, збудована у 2000‑х роках. Довкола нижнього ярусу є галерея. На кожній зі сторін по три арки. На другому ярусі з кожної сторони є півкруглі вікна. Третій ярус має по чотири вікна з кожної сторони, закриті жалюзями. Нижні вікна є прямокутними, верхні арчатими. Завершується дзвіниця восьмигранною банею з закритим ліхтарем та маківкою на вершині якої є хрест. Дахи дзвіниці є чотирисхилими. На пешою ярусі суцільні, на другому перерисаються вікнами, на третьому, переходять у баню. Хахи дзвіниці, так як і храму покриті булатом, що імітує золото і мідь. По обидва боки від фасаду храму є два однакові нові ковані хрести.
текст: Богдан Зятик
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Драган М. Українські деревляні церкви. Генеза і розвій форм : в двох частинах / Михайло Драган. — Харків : Видавець Савчук О. О., 2016. — 2-ге вид., стереотипне. — 450 с. : 273 іл.
- Краївська М. Небесні покровителі завітали на парафію свв. Косми і Дам’яна [Електронний ресурс] / М. Краївська // Народний часопис «Ходорівщина» — Вип.18 (406) від 25. 09. 2018 р. — Режим доступу до статті: https://khodorivshchyna.blogspot.com/2018/09/
- Слободян В. Архітектор Яків Рудницький і його церкви / Василь Слободян // Жидачівщина. Збірник матеріалів Перших Жидачівських читань, які відбулися 8 грудня 2017 року — Вип. 1. — Львів-Жидачів: [б.в.], 2018. — С. 89-96.
- Слободян В. Історія старих дерев’яних церков у Ходорові / Василь Слободян // Жидачівщина. — ІІІ — Львів-Жидачів: [б.в.], 2021. — С. 117-121.
- Слободян В. Українські дерев’яні церкви в рисунках Антона Вариводи. / Василь Слободян. — Львів : Видавництво Українського католицького університету, 2020. — 312 с.
- Парафія Святих Безсрібників і Чудотворців Косми та Дам’яна в Ходорові: як на всецерковному й деканальному рівні, так і на тлі століть / [упоряд. Л. Калинець]. — Косів: Писаний Камінь, 2023. — 216 с.
- Церква Св. Безсрібників Косми і Дам’яна у Ходорові [Електронний ресурс] // Паломницький центр — Режим доступу до статті: https://pilgrimage.in.ua/tserkva-sv-bezsribnykiv-kosmy-i-damyana-u-hodorovi/
- Церква Святих Косми і Дам’яна [Електронний ресурс] // Інтерактивна карта Української Греко-Католицької Церкви — Режим доступу до статті: https://map.ugcc.ua/view/93-tserkva-svyatyh-kosmy-i-damyana-m-hodoriv-lvivska-obl
- Шематизмь Всечестного Клира Митропол. Архідієцезіи греко-католической Львовской на рокь 1882 — Львовь: Изь типографіи Ставропигійського Института подь управленіемь Стефана Гучковского. — 366 с.
- Шематизм Стрийської Єпархії Української Греко-Католицької Церкви / [упоряд. С. Пак]. — Дрогобич : Коло, 2011. — 504 с. : іл.
- Ярема В. Дивний світ ікон / Протопресвітер Володимир Ярема. — Львів : Логос, 1994. — 74 с. + 40 іл.
Церква Святого Миколая, с. Гончарівка, Золочівський район
1906–1911 рр. у с. Гончарівка на Золочівщині стараннями пароха села о. Володимира Підсонського та на добровільні пожертви парафіян побудували велику муровану церкву Святого Миколая. Споруда є одним з кращих новаторських проєктів знаного львівського архітектора Михайла Ковальчука. У цей період було реалізовано різьбярсько‑малярський ансамбль іконостасу, намісні ікони для якого виконав Антін Монастирський.
У церкві зберігаються унікальні ікони та монстранція початку ХІХ ст., цінні стародруки перенесені з попереднього храму.
Історія
Гончарівка до монголо‑татарського нашестя займала територію урочища. Після повного знищення села мешканці перемістилися на сучасну рівнинну місцевість. Перша письмова згадка про Белзець (історична назва Гончарівки) походить із судової записки 1441 р., де йде мова про Альберта Белзецького, спадкового власника села. Після другої світової війни село перейменували на Гончарівку, на честь льотчика, який загинув неподалік [2].
До 1880 р. місцева греко‑католицька громада мала власну парафію з двома дерев’яними церквами. 1949 р. парохом села був о. Роман Лиско. Йому заборонили правити, закрили церкву, а згодом заарештували. Загинув отець у тюрмі на Лонцького, йому було 35 років. Отця Романа Лиска беатифікували в червні 2001 р., коли до Львова приїздив Папа Римський Іван‑Павло ІІ.
Архітектура
Мурована церква у с. Гончарівка збудована за проєктом Михайла Ковальчука. Триверха тридільна тринавна споруда складна за просторово‑об’ємним вирішенням і не має аналогій в українській архітектурі, хоча автор виходив з традицій рідного мистецтва. Він дотримувався традиційної тридільності та трибанності архітектурної композиції, але розв’язував ці проблеми по‑своєму. Уявіть собі три купольні споруди, з’єднані на осі захід‑схід. Передусім центральне приміщення — храм вірних — вирішений як однобанний чотиристовпний хрестово‑купольний об’єм з наріжними приміщеннями, увінчаними сферичними куполами на пандативах, та раменами просторового хреста, перекритими коробовими склепіннями з розпалубками. Зовні утворена струнка пірамідальна композиція: по центру підноситься шоломоподібний купол на високому восьмигранному барабані, середні закомари значно вищі від наріжників, вкритих шатровими покрівлями з декоративними ліхтариками. Об’єми бабинця та вівтаря увінчані шоломовими куполами на восьмигранних барабанах над зімкненими склепіннями з розпалубками (конструкція схожа на заломи верхів дерев’яної архітектури). Зі сходу прибудована півциліндрична апсида. Західна (бабинець) і східна (вівтар) частини чітко відокремлені від центральної. Над бабинцем розташовані хори, відкриті в наву півциркульною аркою. Центральний купол вищий від куполів вівтаря й бабинця та увінчаний декоративним ліхтариком. Кутові компартименти центрального об’єму вкриті наметовими покрівлями з декоративними ліхтариками. В об’ємах масив, таким чином, сильно почленований.
Церква с. Гончарівка унікальною за багатством і еклектичним поєднанням декору. На гладкому тинькованому тлі фасадів виділяються декоративні деталі (аркатурний фриз, обрамлення трифоріїв торцевих фасадів, ромби та розетки), викладені з червоної лекальної цегли. Аркатурний фриз запозичений у оборонній архітектурі князів Острозьких XVI–XVII ст., мотиви ромбів і розеток аналогічні до орнаментики архітектури історизму Галичини, зокрема, споруд Ю. Захаревича [1, с. 67].
Інтер'єр
В інтер’єрі церкви несподівано вражають цільність і гармонія складових частин. Майстер прекрасно враховує закони оптичного сприйняття простору й тому відкриває вид на центральне приміщення, але не на все відразу, а частинами. Це досягається тим, що нава відкривається в бабинець за допомогою арки. Через неї у поле зору потрапляють то освітлена баня, то затемнені частини бічних приміщень навколо підбанного простору, то масивні пілони чи ажурна різьба іконостаса й бічних вівтарів. Глядач не бачить усього інтер’єру, а тому створюється враження неосяжності. Декоративна пластика позначена впливом скульптури домініканського собору Божого Тіла у Львові XVIII ст. [1, с. 68].
Комплекс обладнання церкви утворював цільний стилістичний ансамбль. Це, зокрема, у вівтарній частині храму Горне Сідалище з запрестольним образом Святого Миколая в пишній позолоченій рамі. Кивот, який сприймається як хрещата купольна церква, увінчана чотиригранним ківорієм на низьких масивних колонках. По кутах під балдахінами поставлені різьблені фігури чотирьох Євангелістів.
У наві церкви обабіч від іконостасу стоять бічні вівтарі Благовіщення та Святого Миколая. Останній з іконою в окладі початку ХІХ ст., яку особливо шанують у церкві. Нижня шафка бічних вівтарів має дерев’яні дверцята з іконами.
Серед скарбів церкви слід згадати оригінальний тетрапод з мармуровою стільницею, монстранцію 1826 р., дзвіночок початку ХХ ст., давні стародруки.
Іконостас
Іконостас церкви в Гончарівці типовий для 30‑х років ХХ ст., спокійно та впевнено укомпонований у простір тріумфальної арки храму. Наскрізна арка поділяє його на два яруси з досить значним розривом над намісними іконами: празниковий, апостольський та пророчий чини піднімаються, відкриваючи святилище. Верхній ярус іконостаса укладений півциркульною аркою, що охоплює центральне прясло із Царськими вратами, намісними іконами Богородиці та Ісуса Христа.
Чистота профілів, вивіреність «за лінійкою» всіх ліній і обрисів виділяють іконостас серед інших пам’яток того часу. Чітку логіку структурної будови гармонійно збагачено багатим різьбленим декором. Намісні ікони Богородиці та Ісуса Христа виконав Антін Монастирський 1938 р.
Ікони
Потребують нагальної реставрації унікальні ікони початку ХІХ ст., які перенесли в сучасний храм з давньої церкви. Тогочасний іконописець поєднав західноєвропейську іконографію Мадонни та Христа Спасителя світу (Salvator Mundi) з традиційним для українського іконопису XVIII ст. ритованим золотим тлом.
Довкілля церкви
Біля церкви розташована мурована стінна дзвіниця, яка була побудована одночасно із церквою та утворює з нею цільний архітектурний комплекс.
текст: Мар'яна Студницька
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Студницька М., Студницький Р. Церкви Галичини кінця ХІХ – першої третини ХХ ст.: художній образ храму. Львів: ЛНАМ, 2016. – 252 с.
- https://xn----8sbaagpqto3ab0ac6gzk.xn--j1amh/100-richchya-tserkvy-sv-mykolaya-sela-honcharivka/
Церква Преображення Господнього
Мурований храм Преображення Господнього у Сасові, збудований у 1895–1898 роках за пароха о. Симеона Пітушевського і за проєктом архітектора Василя Нагірного. Будувався за добровільні пожертви що збиралися в краю і панстві. У 1944 році церква була сильно пошкоджена в результаті артилерійського обстрілу і не діяла до 1989 року. За пароха о. Василя Сагана почались відновлення храму. З 1991 року храм є діючим і належить громаді УАПЦ (тепер ПЦУ). У 1999 році ікони святого Архистратига Михаїла та Покрови Пресвятої Богородиці до бічних вівтарів намалював Кость Маркович. У 2005–2006 роках Григорій Лоїк, Ігор Романко та Михайло Голютяк виконали розпис куполу храму. В 2007–2008 роках розпис решти храму виконало іконописне об’єднання «Кипріян» (тепер «Образ») під керівництвом Олексія Чередніченка.
Історія
В містечку Сасів було дві дерев’яні церкви. 28 липня 1887 року, врезультаті пожежі що охопила майже все місто, згоріла одна з церков, яка була посвячена на честь Преображення Господнього і плебанія. Два роки парох о. Симеон Пітушевський був змушений проживати у водолікувальному закладі, що належав двору тодішньої дідички Клавдії Торосевич, далеко від центру міста. За цей час коштами і зусиллями парафіян було побудовано нову муровану плебанію, накриту бляхою, до якої о. Семеон переїхав у 1889 році. 1894 року парох і громада звернулися до архітектора Василя Нагірного з проханням розробити проєкт нової церкви. Навесні 1895 року проєкт був готовий і громада приступила до будівництва. 13 червня того ж року митрополит Сильвестр Сембратович посвятив наріжний камінь. Церкву мурував муляр Михайло Голембйовський. Храм будувався за добровільні пожертви що збиралися в краю і панстві. Готового фонду було лише 4 тисячі ринських. Для будівництва церкви було створено комітет у складі: цісарського королівського намісника Галичини графа Казимира Бадені, греко‑католицького Митрополита Галицького і Архиєпископа Львівського Сильвестра Сембратовича, римо‑католицького Архиєпископа Львівського Северина Моравського, Архиєпископа Львівського Вірменської Католицької Церкви Ісаака Ісаковича, графа Вацлава Боворовського, дідича і колятора Сасова Іоана Вів’єна де Шатейбруна, цісарського королівського старости Золочівського Францішека Родера. Було складено і надруковано відозви на українській, польській та німецькій мовах, в яких говорилося про страшну пожежу в містечку Сасові і що парафіяни, збудувавши своїм коштом плебанію і всі будинки вартістю 8400 ринських не взмозі приступити до будови церкви. Отець‑парох відіслав ці відозви, підписані сімома протекторами, куди тільки можна було: до архикнязів і архикнягинь Австрійських, до єпископату, шляхти і до народу в краї, висилав колектантів. Грошей було зібрано до 20 тисяч, вдалось за них побудувати муровану церкву, покрити її бляхою та спорудити при ній муровану дзвіницю. Дідич Сасова І. Вів’єн дав матеріал на дах на суму 200 ринських. Колектанти більше принесли складок з повітів Східної ніж Західної Галичини. Марія Березович записала поле на будову нової церкви в Сасові, котре було продане за 300 ринських і закуплено камінь у громади Побоча, а решта каменю на фундамент дозволив дідич сасівський лупати у своїй горі. Найбільші пожертви дали: міністерство віросповідань і просвіти у Відні – 500 ринських, власник фабрики — 500 ринських, дідич Колтова граф Вацлав Баворовський — 300 ринських, почмейстер Сасова Теофіл Студзінський — заставний лист на 100 ринських, архикнязь Фрідріх — 40 ринських, колишній митрополит Львівський Йосиф Сембратович з Риму надіслав 40 ринських, архикнягиня Стефанія — 25 ринських, архиєпископ вірменський Ісаак Ісакович — 25 ринських, архикнязь Йосиф з Угорщини — 20 ринських, архиєпископ латинський Северин Моравський — 20 ринських, архикнязь Леопольд Сальватор — 10 ринських. Сасівці дали близько 150 ринських. 1898 року перед днем св. вмч. Димитрія в 22 неділю по П’ятидесятниці церкву було освячено отцем‑прелатом Львом Туркевичем. Вона була благословенна на пам’ять 50‑літнього ювілею панування цісаря Франца Йосифа І, тому комітет будови удостоївся найвищої подяки. На церемонії освячення були присутні: домовий прелат Папи Льва ХІІІ, архидиякон і декан Митрополичої греко‑католицької Капітули Львівської, ректор духовної семінарії, шабелян і декан Золочівський о. Олександр Чемеринський, парох з Ожидова о. Яків Гутковський, о. Олександр Левицький з Олеська, о. Андрей Дольницький з Підгорець, о. Лев Селинський — сотрудник з Ушні, о. декан Олеський Карп Вінтоняк, ігумен монастиря ЧСВВ у Підгірцях о. Лонгин Карпович, почесний крилошанин і професор богослов’я у Львівському всеучилищі, знаний проповідник, римо‑католицький парох Сасова о. Й. Порембський, його вікарій о. Прухніцький, латинський місіонар о. Поліцький, сотрудник Сасова о. І. Потопник, староста Золочівський д‑р Франціск Родер, який помагав при будові храму, маршалок ради повітової, президент окружного суду в Золочеві п. Хоремський, підполковник від уланів п. Юновський. Отець Пітушевський мав трьох сотрудників, а головою церковної громади Сасова був п. Віктор Почекалевич. У 1898–1899 роках о. Пітушевський записує свою автобіографію та історію побудови церкви у Сасові на полях Євангелія, в Побочі – в кінці Євангелія на підшитих додаткових аркушах. Отець Семеон був парохом до своєї смерті 16 березня 1905 року. В першій половині ХХ століття парохами були: о. Микола Салій, о. Юрій Дудик, о. Володимир Лиско. В церкві служилося й у воєнні роки, аж до часу наступальних бойових дій червоної армії у 1944 році. Під час наступальної акції, що ввійшла в історію під назвою «Колтівський коридор» в ніч з 13 на 14 липня 1944 року, гарматним пострілом з урочища Грабина, було знесено купол церкви. В результаті пожежі згорів іконостас роботи місцевого різб’яра Василя Черкавського. Церква залишалася зруйнованою аж до 1989 року. Цінні речі були перенесені до ц. Святого Миколая, яка з липня 1944 по червень 1946 року була діючою. Весною 1946 року, до села прибули українці, депортовані з Польщі, з етнічних українських земель Закерзоння. З червня 1946‑го о. В. Лиско відправляв Богослуження в приміщенні костелу, який на той час пустував. Восени 1948 року, о. Володимир був заарештований і Богослужіння в Сасові перервалось. Обслуговував парафіян с. Сасова о. Л. Костюк з Ушні. Зруйнована ц. Преображення у Сасові, була перетворена на складське приміщення, де зберігався сільсько‑господарський реманент, міндобрива, які сильно пошкодили стіни, а також паливно‑мастильні матеріали, в наслідок чого кілька разів виникали пожежі. У 1980‑х роках горів запрестольний образ який частково зберігся донині. Ранньою весною 1989 року почалися роботи по відновленню церкви під керівництвом пароха о. Василя Сагана. Перекриття дахів храму бляхою виконували майстри з Золочева брати Михайло та Ярослав Кутні. У 1990–1991 роках тривали штукатурні роботи які виконували майстри з Тернопільщини — Топольницькі. Нові вхідні двері і нижній ряд вікон для церкви розробив Мирозсав Кармазин з Бору. Решту вікон і дверей робили Любомир Папірянський, Михайло Спільник і Олекса Бас. Від 19 серпня 1991 року, в церкві відновились Богослужіння громадою Української Автокефальної Православної Церкви. В 1992 році була виготовлена мурована огорожа довкола храму. Ковані секції виконав коваль Василь Вільчинський. З 1994 по 1998 роки тривали роботи над спорудженням іконостасу (художник‑різьбяр Федір Крупка, іконописець Володимир Гратило, позолотні роботи – Ігор Тимків). В 1997 році була проведена заміна підлогового покриття. У 1992 році була відновлена дзвіниця. Участь у відновленні храму і дзвіниці також брали і місцеві підприємства. У 1999 році ікони святого Архистратига Михаїла та Покрови Пресвятої Богородиці до бічних вівтарів намалював Кость Маркович. У 2005–2006 роках Григорій Лоїк, Ігор Романко та Михайло Голютяк виконали розпис куполу храму. В 2007–2008 роках розпис решти храму виконало іконописне об’єднання «Кипріян» (тепер «Образ») під керівництвом Олексія Чередніченка.
Архітектура
Мурована, одноверха, хрещата в плані церковна споруда, вирішена у неовізантійському стилі. Орієнтована по осі схід‑захід. Храм належить до характерних церков авторства Василя Нагірного. Великий восьмигранний шоломовидний купол з відкритим ліхтарем, розміщений над центральною навою. Восьмигранний барабан з вісьмома аркоподібними вікнами в арчатих нішах, плавно переходить у купол. Прямокутний підбарабанний простір центральної нави височіє над двосхилими дахами бабинця і бічних рамен, та п’ятисхилим дахом святилища. Кути рамен храму прикрашені вісьмома восьмигранними вежами‑колонами, бази яких є чотиригранними. Верхи колон увінчують восьмигранні закриті ліхтарі візантійського типу з маленькими маківками та хрестами. Стіни храму у верхній частині по периметру прикрашені щедро профільованим карнизом та зубчастим аркатурним фризом. Верхи гребенів рамен увінчані кам’яними хрестами. Прямокутні дубові двері головного входу з накладними точеними та столярними елементами, та півкруглим вікном з дерев’яною рамою та вітражними вставками, захищені потужним мурованим порталом, накритим двосхилим дашком. Над вхідним порталом на рівні хорів розміщене аркоподібне вікно. Дугастий профільований карниз над вікном підкреслює його форму. Велика арчата ніша повторює обриси внутрішньої сторони вхідного порталу. На північній та південній стінах бабинця розташовані по двоє арчатих вікон обрамлені у верхній частині дугастими профільованими карнизами, які в своїй нижній частині стикуються з декоративним горизонтальним профілем, який з’єднує віконний проріз та арчату нішу, що повторює його форму. Аналогічний хід застосовано на двох вікнах на фасадах бічних рамен. Прямокутний стик рамен, бабинця та святилища згладжений додатковими стінами під кутом 45 градусів до них. Святилище в плані має п’ятигранну форму. Західна його грань прикрашена арчатою нішею, а північно та південно східні – арчатими вікнами з дерев’яними гратами і рамами. З північної та південної сторін до святилища і з західної до рамен примикають невисокі прямокутні в плані приміщення ризниці і паламарні, які накриті двосхилим дахом що примикає до стін храму. З західної сторони ці приміщення декоровані двома арчатими нішами (по одному на приміщення), з північної та південної чотирма арчатими вікнами (по двоє з кожної сторони).
Інтер'єр
Інтер’єр хрещатий, просторий, світлий. Велика нава вгорі, понад підпружними арками, розкривається в рівноширокий квадратний об’єм і з допомогою великих вітрил переходить у циліндричний світлий барабан, з вісьмома арчатими вікнами, завершений глухою банею. Бічні рамена та хори завершені півкруглим арчатим склепіннями, бабинець ― хрещатим вітрильним, а присінок ― плоскою стелею. З трьох сторін бабинця розташовані хори, відгороджені суцільною дерев’яною перегородкою‑поручнями. Бабинець від присінка відгороджений мурованою перегородкою, в якій є троє дерев’яних дверей з вітражними півкруглими вікнами над ними. Вівтарна частина півкругла в плані, розділена аркою і пілястрами на дві частини, завершена комбінованим перекриттям ― конхою і склепінням. Кивот одноверхий початку ХХ ст. з іконами Воскресіння Христового та Покладення до гробу.
Запрестольний образ Преображення Господнього намальваний у 1991 році Володимиром Гратило. Давній, пер. пол. ХХ ст., який був пошкоджений пожежею, ймовірно належить пензлю Юрія Магалевського. У святилищі також зберігається овальна ікона Богородиці Одигітрії XVIII cт., у пишному різьбленому ажурному обрамленні з мотивом аканту і лаврового вінка (ймовірно частина феротрону) та Євангеліє 1780 року. Серед інших цінних стародруків у церкві зберігається Часослов 1777 року, Требник 1695 року та Мінея празнична 1769 року. Тетрапод є позолоченим і пишно оздоблений ажурною різьбою з мотивом виноградної лози. Оригінальну але більш геометричну форму має і аналой, який також є позолоченим. Автором ікон до двох бічних вівтарів Архангела Михаїла та Богородиці Покрови є доцент кафедри сакрального мистецтва ЛНАМ — Кость Маркович.
Над іконою Богородиці Покрови, у південному приділі є маленька ікона Старозавітної Трійці, а над іконою св. арх. Михаїла у північному є така ж маленька ікона Деісіс. Обидві ікони мають форму трилисника, та обрамлені орнаментальним різьбленням у вигляді картуша. Виготовлені ці бічні вівтарі у 2000 році. Того ж року виготовлений цикл із 14 стацій Хресної Дороги, який знаходиться під вікном південного приділу. Праворуч від іконостасу між пілястрами у пристінному вівтарі розміщена ікона‑список Чудотворної Богородиці Сасівської, яка є творчою інтерпретацією оригіналу, авторства Костя Марковича, виконана у 2015 році. Також він є автором ікони Преображення Господнього (2014 р.), яка розміщена на тетраподі. В інтер’єрі храму зберігається феротрон ХІХ ст. зі сценою Преображення Господнього та іконою Богородиці Непорочного Зачаття. Окрім цього в церкві є дві зелені хоругви ХХ століття з іконами святих рівноапостольних Володимира і Ольги.
Іконостас
Пірамідально‑східчастий силует чотириярусного іконостасу зумовлений півциркульним арковим ажурним прорізом над намісним рядом, який надає динамічного архітектонічного ритму верхнім ярусам. Уся конструкція іконостасу органічно вписана в тріумфальну арку. Виготовлення іконостасу тривало з 1994 по 1998 роки. Різьбу виконував Федір Крупка, ікони малював Володимир Гратило, а позолотні роботи здійснював Ігор Тимків. Різьблений декор царських врат та колон складають реалістичні мотиви виноградної лози. Конструкція іконостасу є блакитною, а всі елементи різьби, обрамлення та колон є позолоченими. Ікони намальовані у реалістичній манері. Цікаво що в намісному ряді замість храмової ікони Преображення Господнього, бачимо ікону Трьох Святителів над якими зображено Новозавітну Трійцю. Також цікавим є розміщення ікон на царських воротах, зокрема те що ікона Благовіщення, знаходиться по середині на лінії центральної осі між зображеннями чотирьох євангелистів у круглих медальйонах. Обабіч традиційних намісних ікон Богородиці Одигітрії та Христа Вчителя, на дияконських дверях бачимо Юрія Змієборця на білому коні та св. арх. Михаїла. Зліва традиціно розміщена ікона святителя Миколая. Фон ікон здебільшого є також блакитним. В пределах, під іконою Христа Вчителя зображена Зустріч Марії і Єлизавети, під іконою Богородиці Одигітрії – Жертва Авраама, під іконою св. Миколая — Втеча в Єгипет, а під іконою Тьох Святителів — Вознесіння Пророка Іллі. Обабіч малої арки над царськими воротами поміщено дві скульптурки позолоченгих ангелів. Ікони дванадцяти празників намальовані у круглих медальйонах, які розміщені у формі великої арки. На верху цієї арки є ікона Тайної Вечері. Вище розміщений апостольський ряд з дванадцятьма апостолами, які намальовані повнофігкрно по двоє, та Христом Великим Архиєреєм у центрі на троні. Над апостолами у картушах так само по двоє, але півфігурно, зображено дванадцять старозавітних пророків. Над іконою Христа Великого Архиєрея – ікона Бога Отця у картуші. Увінчаний іконостас традиційно хрестом, під яким є ажурне орнаментальне різьблення.
Стінопис
У 2005–2006 роках випускник кафедри сакрального мистецтва ЛНАМ, Григорій Лоїк, за участі Ігора Романка та Михайла Голютяка виконали розпис куполу та барабану храму. В куполі вони зобразили Христа Вседержителя із закритим Євангелієм у лівій руці. У простінках між вікнами барабану намалювали вісім херувимів, а в нижній частині барабану — Богородицю Оранту в мандорлі з двома архангелами та дванадцятьма апостолами. В 2007–2008 роках розпис решти храму виконало іконописне об’єднання «Кипріян» (тепер «Образ») під керівництвом Олексія Чередніченка. Початку робіт за свідченнями пароха о. Василя Сагана, передувала солідна робота митців з виконанням великої кількості ескізів, та пошук найкращих композиційних та колористичних рішень, оскільки треба було підлаштуватись уже під наявну поліхромію та іконостас. Над виконанням стінописів храму в складі іконописного об’єднання «Кипріян» окрім лідера гурту і головного художника, також працювали: Дмитро Гордіца, Дмитро Васильків, Євген Тищенко, Михайло Барабаш, Дмитро Пшеничний, Ігор Кістечок, Світлана Чередніченко та Олег Мисяк. Зокрема Михайло Барабаш виконував символи євангелистів у вітрилах. Дмитро Гордіца намалював Нерукотворний Образ Спаса та двох архангелів на хорах, що можна впізнати з його характерної стилістики. Двох херувимів над входом намалював Ігор Кістечок. Привертає увагу майстерно виконана в круглому медальйоні на склепінні бабинця сцена Гостинності Авраама, в якій головний акцент зроблений на зображенні Старозавітної Трійці. Поруч над вікнами намальовані Старозавітні сюжети Жертви Авраама та Мойсея що бачить Неопалиму Купину. Нижче на стінах бабинця зображені святі рівноапостольні Константин і Єлена, Володимир і Ольга, та Кирило і Мефодій. В північному приділі обабіч вікна зображена сцена Преображення Господнього та Благовіщення Пресвятої Богородиці. У південній наві, аналогічно сцени Воскресіння Господнього та Успіння Пресвятої Богородиці. Головним сюжетом поліхромії святилища є зображення Небесної Літургії. У консі апсиди бачимо Христа Великого Архиєрея перед престолом. Поруч Нього чотири архангели що виконують функції дияконів та піддияконів. Далі на склепінні бачимо ще шість архангелів у священичих та дияконських ризах зі Святими Тайнами в момент Великого Входу. Над ними зображені чотири херувими з рипідами. Загалом поліхромія склепіння і конхи апсиди побудована на контрастах теплих і холодних кольорів. Тому усі теплі і гарячі постаті дуже гарно сприймаються на холодному сірувато‑синьому фоні. На стінах святилища бачимо зображення десяти святителів, серед яких також є два українські митрополити: Дмитро Туптало та Петро Ратенський.
Довкілля церкви
З південно‑східної сторони церкви, ліворуч від входу на церковне подвір’я, знаходиться мурована, двоярусна дзвіниця на чотири дзвони (три на першому ярусі і один менший на другому). Дзвіниця збудована в той же час що і церква. Оздоблена десятьма пілонами на першому ярусі і чотирма на другому. Дзвіниця має стримані необарокові форми. Кожен ярус прикрашений щедро профільованим карнизом. На вершечку дзвіниці є невеличкий кам’яний хрест.
текст: Богдан Зятик
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Волошин Б. Золота галицька провінція. Сасів - село біля витоків Західного Бугу [Електронний ресурс] / Богдан Волошин // Локальна історія — 8 серпня 2019 р. — Режим доступу до статті: https://www.facebook.com/LokalnaIstoria/posts/1176044042575019
- Історія села Сасів [Електронний ресурс] // Бібліотека-філія села Сасів Золочівського району Львівської області — Режим доступу до статті: https://sasivlibrary.jimdofree.com/%D0%BF%D1%80%D0%BE-%D0%B1%D1%96%D0%B1%D0%BB%D1%96%D0%BE%D1%82%D0%B5%D0%BA%D1%83/
- Описане Слово. Сакральне малярство Костя Марковича : альбом / [вступна стаття Л. Волошин]. — Львів : Друкарські куншти, 2012. — 52 с.
- Пустиннікова І. Сасів [Електронний ресурс] / Пустиннікова Ірина // Замки та храми України — Режим доступу до статті : https://castles.com.ua/s.html
- Сасів [Електронний ресурс] // Вікіпедія — Режим доступу до статті: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D1%81%D1%96%D0%B2#cite_note-7
- Церква Преображення Господа Ісуса Христа [Електронний ресурс] // OBRAZ — Режим доступу до статті і галереї: https://sacral-art.com/galery/sasiv
- Церква Сасів [Електронний ресурс] // Youtube — Режим доступу до каналу: https://www.youtube.com/@user-zk3ip9li5t
- Юречко Ю. Сасів та його церкви / о. Юрій Юречко — Золочів : [б. в.], 1999. — 48 с.
- 100 церков Нагірних. Частина перша. Церкви Василя Нагірного : альбом / [автори та упорядники : Христина Лев, Василь Слободян, Наталка Філевич]. — Львів : [б. в.], 2013. — 132 с. : іл.
- Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej… — Т. IX. — — S. 54—55.
- Sasów // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1889. — Т. X. — S. 333. (пол.)
Церква Святого Дмитрія
У 1875 році в селі Волиця стараннями пароха села о. Корнила Саїка побудували велику дерев’яну церкву Святого Дмитрія. Споруда є одним з кращих втілених проєктів дерев’яних церков знаного львівського архітектора Сильвестра Гавришкевича. Стіни споруди вкриті монументальними фігуративними та сюжетними сценами, які виконали місцеві малярі. Ікони високого багаторізьбленого іконостаса виконав відомий український митець Теофіл Копистинський. У святилищі храму зберігаються образи Теофіла Копистинського «Молитва на Оливній горі» та «Коронування Богородиці», кошти на які офірували місцеві мешканці.
Неабияку мистецьку вартість мають ікони та напрестольне Євангеліє XVIII ст., які перенесли з попередньої церкви.
Історія
Вульки Мазовецькі (давня назва села Волиці) вперше згадуються у письмових джерелах 1513 р. Наприкінці ХІХ ст. власницею посілості, була княжна Северина Сапіга. Попередня церква, побудована очевидно XVIII ст., згадується у документах від 1803 р. і 1828 р. 1842 р. її з канонічною візитацією відвідав єпископ Іван Снігурський. Храм визнали замалим для парафіян [1, с. 25]. 1875 р. стараннями пароха села о. Корнила Саїка за оригінальним проєктом Сильвестра Гавришкевича побудували велику дерев’яну церкву. 1901 р. за ініціативи тодішнього пароха о. Омеляна Заремби у церкві встановили іконостас з іконами Теофіла Копистинського.
Архітектура
Структура цього храму унікальна для церковної спадщини Східної Галичини останньої третини ХІХ ст. У ній виявилися ідеї новаторства властиві для доби пошуку самобутнього стилю української архітектури. Хрещата в плані п’ятиверха споруда оточена по периметру опасанням на стовпцях. До бабинця приставлений присінок. Ризниці сховані під опасанням, однак їхні дахи піднімаються над ними.
Вівтарна частина та бічні рамена п’ятигранні в плані, бабинець — прямокутний. Над дуже високими стінами підносяться масивні восьмерики, увінчані шоломовими банями. Навколо центрального приміщення прорубано навхрест арки у ще чотири. Кожна баня відкрита знизу до зеніту, причому пандативи влаштовано на значній висоті. Арки‑вирізи дуже великі, сягають залому. Завдяки цьому всі п’ять бань об’єднані в єдину просторову композицію: вони ніби зависли у повітрі, як балдахін над сакральним простором. Під час руху в інтер’єрі спостерігаємо гру світлих і темних площин, прямих і кривих ліній. Форми арок вирізів перетинаються, створюючи несподівані комбінації.
Усі бані не диференційовані за висотою, поставлені близько, практично на одному рівні та зібрані в цільну структуру. Грандіозна за розмірами і за зосередженою в ній енергією композиція впливає в першу чергу могутнім втіленням сили, складеної з рівних величин. Куполи не послідовно виростають з об’єму, який увінчують, а контрастно протиставляються настільки ж компактному кубічному масиву. Замість традиційної послідовної ієрархії форм архітектор використав принцип зіставлення. На межі підкупольного простору та бічних рамен встановлені двох’ярусні трифорії-аркади.
Центрична композиція споруди змусила будівничого рівноцінно вирішити архітектуру фасадів і три входи. Через які б двері не заходити в храм, уже з першого погляду відкриваються всі бані, об’єднані арками‑прорізами. Однакові за розмірами та конструкцією, вони створюють надзвичайно цільний, гармонійний простір. Відповідно до законів оптичного сприймання предметів у просторі, висока споруда здається значно вищою, оскільки стіни мають нахил до середини.
За словами дослідника церковної архітектури Василя Слободяна, церква вражає своєю монументальністю і належить до найкращихдерев’яних будівель реґіону [1, с. 25].
Інтер'єр
На контрасті з монументальністю зовнішньої брили церкви, її інтер’єр вражає примхливістю зорових ефектів. Організація внутрішнього простору храму не видається однорідною. У нижньому ярусі більшою мірою виявлено повздовжній осьовий напрям до вівтаря. Проте при сприйнятті інтер’єру з балконів‑містків верхнього ярусу вже виразно прочитується хрещатий план споруди та її п’ятиверхість. У храмі багато півциркульних форм. Це — арки трифоріїв першого та другого ярусів, великі підпружні арки нави, розташовані під пандативами куполів, завдяки чому не тільки виразно прочитуються, а й буквально обручем охоплюють простір під центральним куполом. Здається, саме завдяки багатству дугоподібних ліній та особливо підпружним аркам головного купола створюється враження енергійного руху до вівтаря [2, с. 84].
Унікальна за художнім звучанням композиція ківорія церкви с. Волиця відтворює невагоме нервюрне склепіння. Масивні колони огорнені звивами виноградних лоз та завершені капітелями композитного ордера. Вони підтримують ажурну конструкцію з чотирьох півциркульних арок, прикрашених вишуканим драпуванням срібних різьблених завіс, підхоплених позолоченими китицями. Ще дві дуги, перехрещені по діагоналі, відтворюють хрестове склепіння. Позолочені рельєфні дуги прикрашені зображенням шестикрилих серафимів. По центру із символічних небес до престолу спускається рельєфна фігурка голуба, втілення Духа Святого, в оточенні срібних хмар і золотого проміння Ґлорії. Увінчують композицію скрижалі Завіту та хрест [2, с. 102].
Два рідкісні для церковної архітектури стаціонарні аналої розташовані на сходинках солеї, вони мають опори у вигляді масивного восьмигранного стовпа та прикрашені яскравими орнаментами.
Іконостас
На початку ХХ ст. яруси іконостасів частково втратили чіткий порядок розташування та тяблову структуру. Вони сприймаються як легка перегородка, в якій важливу роль відіграє пластичність архітектурної будови та скульптурне багатство.
Іконостас храму с. Волиця можна сміливо зарахувати до визначних пам’яток сакрального мистецтва Галичини цього періоду. Він займає всю ширину центральної нави, а по висоті сягає підбанника над святилищем. Середнє прясло іконостаса спрямовується вгору з такою силою, що деформує горизонтальні членування, які з наближенням до центру теж заламуються по вертикалі. Тут поєднана гармонія виразних вертикальних ліній різьблених колонок і рам не з горизонтальними лініями, яких майже немає, а з опуклими й навскісно піднятими вгору карнизами, що утворюють особливий хвилястий ритм, надаючи композиції стрімкої динаміки й вишуканості. Іконостас вирізняється сміливістю, несподіваною свободою та енергією в оперуванні класичними формами, акцентуванням різьбленого декору, виразною скульптурністю, яка перетворює іконостас на пластичний об’єм. До цього слід додати, що різьблення ажурне, рельєфне і дуже пишне. Акант, пальмети, лоза, антемій, стилізовані троянди, рокайлі, квіти граната та інші мотиви вирізьблені професійно, гарно.
Тріумфальна арка виявилася надто вузькою для того, щоб вмістити усі прясла традиційного іконостасу. Тому намісні ікони Святого Миколая та покровителя церкви Святого Дмитрія винесли в бічні вівтарі. Саме ця особливість дозволяє зробити висновок, що таку композицію передбачив Сильвестр Гавришкевич. Бічні вівтарі датовані кінцем ХІХ ст. Архітектор, проєктуючи споруду храму, передбачив їхнє розташування в інтер’єрі та прорізав круглі віконця у стінах бічних рамен. Верхній ярус вівтарної композиції встановили навпроти вікна, використовуючи природне світло для освітлення вітражної композиції [2, с. 186]. Намісні ікони Богородиці з Дитятком та Ісуса Христа походять з попереднього іконостасу та є сучасними з вівтарними образами.
Стараннями пароха о. Омеляна Заремби ікони для нового іконостаса виконав Теофіл Копистинський. Маляр спирався на традиції українського іконопису XVIII — першої половини ХІХ ст. Не відмовляючись від церковних канонів, відповідно до нових вимог часу, великої уваги надавав проблемі психологічної виразності, емоційності та портретності образів. Ікони вражають життєвою переконливістю, побутивізмом конкретного середовища та неперевершеною майстерністю виконання.
Ікони
У святилищі храму зберігаються образи Теофіла Копистинського «Молитва на Оливній горі» та «Коронування Богородиці», кошти на які офірували місцеві мешканці.
З попередньої церкви у храм перенесена ікона XVIII ст. з рідкісною іконографією апостола Петра, що тримає у руках каміння.
1902 р. до церкви закупили феритрон з іконами Ісуса Христа та Богородиці у різьбленому позолоченому кивоті.
У наві церкві зберігається ікона «Покладення у гріб», яку виконав Яків Хомик 1921 р.
Стінопис
Церква у Волиці рідкісний зразок надзвичайно широкої іконографічної програми поліхромії. Фігуративні зображенні та сюжетні композиції, що чітко відділені одна від одної орнаментальними рамами, у декілька ярусів вкривають площину стіни. Ведучи глядача від картини до картини, малярі розповідають основні епізоди Старого та Нового Завітів, доповнюючи їх важливими сюжетами з історії української церкови.
Композиції з безпосередньою наївністю малярської манери виконали очевидно місцеві майстри, які орієнтувалися на знані зразки релігійного малярства К. Устияновича та Т. Копистинського.
Довкілля церкви
На подвір’ї церкви стоїть сучасна мурована дзвіниця 1979 р. з трьома дзвонами. Головний з них має назву «Дмитрій» на честь покровителя храму, його відлили 1922 р.
текст: Мар'яна Студницька
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Слободян В. Жовківщина. Т5. Історико-архітектурні нариси церков. Львів: Балтимор, 1998. 188 с.
- Студницька М., Студницький Р. Церкви Галичини кінця ХІХ – першої третини ХХ ст.: художній образ храму. Львів: ЛНАМ, 2016. – 252 с.
Церква Успіння Пресвятої Богородиці
Церква Успіння Пресвятої Богородиці колись була висотною домінантою та мистецькою окрасою Куликова. Як засвідчують давні знимки, місто мало свій Монмартр… Невдала реконструкція, змінивши пропорції, фактуру та декор фасадів, до невпізнання спотворила архітектурний образ храму. Художній ансамбль церкви Успіння Пресвятої Богородиці – видатна пам’ятка, іконографічні та художньо‑виражальні особливості якої зумовлені специфікою культурно‑конфесійного порубіжжя. Вона потребує повернення минулих автентичних форм.
Церкву побудували 1901 р. за проєктом знаного львівського архітектора Сильвестра Гавришкевича (у співавторстві з Михайлом Голейком). В облаштуванні та ідейній програмі декорування церкви відобразилося прагнення до збереження національної мистецької традиції та культивування реґіональної духовної ідентичності. Від початку ХІХ ст. у попередній дерев’яній церкві пристосували до вимог східного обряду вівтар кінця XVIII ст., що його перенесли з католицького храму. Проєкт адаптації давньої пам’ятки до нової архітектурної ситуації виконав видатний скульптор Петро Герасимович. Ікони належать пензлю Теофіла Копистинського.
Історія
Найдавніші поселення на місці сучасного Куликова — це давньоруські городища ХІ – ХІІ ст. відомі за археологічними дослідженнями. Існує припущення, що тут був один з оборонних пунктів на шляху до Львова, так званий «стовп» Кулика. Перша письмова згадка про поселення походить з 1399 р. У XV ст. на території Куликова існував замок Яна Конецьпольського. 1469 р. король надав Куликові міські права.
Перша задокументована згадка про парафіяльну церкву Успіння Пресвятої Богородиці датована 1515 р. Згідно з актом візитації 1763 р., церква отримала привілей від королевича Якуба Собеського. Вона згоріла 1799 р., а вже 1801 р. побудували новий дерев’яний храм. Це була тридільна одноверха церква. Стіни вкривала поліхромія. В інтер’єрі розташовувався вівтар кінця XVIII — початку ХІХ ст., перенесений із католицького костелу. Його доповнили різьбленими царськими та дияконськими вратами [2, с. 90–91].
У 1880 році проєкт нової споруди виконав Сильвестр Гавришкевич у співавторстві з Михайлом Голейком. 1889 р. урочисто посвятили наріжний камінь під нову муровану святиню, завершили будівництво 1901 р.
Архітектура
Церква Успіння Пресвятої Богородиці - це хрещата одноверха споруда. Центральне хрещате ядро на західному фасаді доповнене широким нартексом, фланкованим двома квадратними в плані сходовими баштами, вкритими куполами. У північній башті розташований дзвін. Створено композицію, у якій дві вертикалі башт обрамляють центральний купол, він здається розташованим ближче та більше злитим з фасадом.
У декоруванні фасадів С. Гавришкевич застосував мотиви, що асоціюються з особливою інтонацією романської архітектури. Це враження створюють масивні пропорції, прості обриси форм, підкреслена замкнутість «блочної архітектури», ніби складеної з окремих кубів, аркатурний фриз, монументальні лопатки та пілони. Усі торцеві фасади завершені ступінчастими фронтонами.
Слід нагадати, що напрям Середньовічного Відродження був характерним для тогочасної української архітектури. Іван Труш у мистецтвознавчих працях підкреслив вартість романіки для формування української самобутньої архітектури: «Романщина — це стиль для нас найвідповідніший, що лишає передовсім свободу для нової конструкції і дозволяє увести архітекторові здобутки нашого оригінального архітектонічного і орнаментаційного доробку» [1, с. 43].
Сьогодні церква в Куликові не справляє того величного враження, що відразу ж кидається у вічі при огляді давніх знимок. Спотворила довершений пропорційний лад споруди заміна куполів і тинькування фасадів. Художній образ храму був побудований на контрастному протиставленні масивної величі мурованих стін і стрімких куполів, які колись були увінчані видовженими ліхтариками й оздоблені ступінчастими аттиками.
Інтер'єр
Храм побудовано на основі рівноваги повздовжнього та вертикального спрямування архітектури. Він має план на основі латинського хреста з дуже видовженим нартексом, глибина якого посилюється ритмом могутніх пілонів.
В інтер’єрі чітко виділяється центральне квадратне ядро, вкрите куполом на пандативах, ширина яких гармонійно врівноважена з величиною основних підпружних арок. Величні арки основи купола крупним узором огортають простір нави, увінчуючи його розкішним балдахіном. Архітектор відмовився від гри ритму, усі вінцеві форми виглядають однаково монументально, тому домінує враження впевненості та грандіозності. Величний купол владно підпорядковує собі всі інші форми. Могутні пілони, що підтримують купол, звернені до центру гранями, візуально фіксуючи розвиток рукавів хреста. Яскраве світло ллється у храм через високі, щільно розташовані вікна барабана купола, створюючи враження світлового кільця, яке ніби відрізає склепіння від самої споруди. Провідним мотивом є урочистість, розкриття внутрішнього простору у висоту.
Один з небагатьох, кивот церкви Успіння Пресвятої Богородиці у Куликові вирішено у вигляді Ковчегу Завіту. У християнській традиції Ковчег Завіту, як і інші священні предмети Єрусалимського храму, сприймається як прообраз елемента християнського храму — кивота або дарохранительниці. Ковчег зберігали в Святая Святих храму, і в ньому лежали Скрижалі Завіту, водночас і дарохранительниця у вигляді Ковчега Завіту, розташована у вівтарі храму, утворює Новий Завіт людини з Богом. У кивоті відтворено всі священні елементи Ковчегу — стовпи, жердини, кільця, а також зображені херувими, про яких у Писанні сказано, що вони крилами покривають таїнства, що лежать у кивоті. На вікові кивота лежить білосніжний жертовний агнець, якому поклоняються і славлять два ангели за те, що Він «Кров’ю спокутував нас Богу» [3, с. 114].
В інтер’єрі привертають увагу бічні вівтарі «Розп’яття» (з рельєфною фігурою Христа) і «Непорочного Серця Марії» кінця XVIII — початку ХІХ ст., які в попередню церкву перенесли з невідомого костелу.
Іконостас
Як уже згадувалося, церква Успіння Пресвятої Богородиці у Куликові успадкувала католицький вівтар, який у попередній церкві пристосували до вимог східного обряду, доповнивши царськими та дияконськими вратами.
Проєкт іконостасу та Горного сідалища виконав 1906 р. знаний львівський скульптор Петро Герасимович. Як уже згадувалося, у попередню дерев’яну церкву з католицького храму перенесли вівтар кінця XVIII ст.
Автор проєкту, використавши архітектонічну композицію великого вівтаря, доповнивши його новими деталями, органічно включив давню пам’ятку в архітектурне середовище нової споруди. Нижній ярус на зразок ордерного портика розташували під східною стіною апсиди та перетворили на ускладнену композицію Горного місця. Верхню частину вівтаря з несучими елементами розташували на тріумфальній арці, доповнили новоствореним намісним ярусом, побудувавши таким чином складну іконографічну програму іконостаса.
У масштабній композиції Горного місця внутрішня напруга задуму максимально повно виявлена в зовнішній експресії архітектурної пластики. Портик не має чітко окресленої площини — стіна розчленовується, подрібнюється, вигинається під різними кутами, ніби прагне проникнути в простір криволінійної апсиди, злитися з ним, практично розчинитися в ньому [3, с. 125].
У намісному ярусі іконостасу скульптор не копіює, а творчо інтерпретує архітектурні та різьблені мотиви з арсеналу рококо: розірвані фронтони, кріпування, примхливі картуші, рокайль, трельяж. Скульптурні голівки херувимів доповнюють та збагачують пластику композиції. Намісні ікони, медальйони з зображенням чотирьох Євангелістів на царських вратах і медальйони дияконів на дияконських дверях виконав Теофіл Копистинський.
Іконостасний ансамбль чимось нагадує живу та динамічну матерію. Величезна кількість різьблених позолочених деталей — картушів, гірлянд, фестонів, пальметок, рослинного плетива (аканта, виноградних лоз, лілій, троянд тощо), рокайлів та інших прикрас беруть участь у цій динамічний побудові. Ордерні елементи — колони, пілястри, кріповані антаблементи, кріповані та розірвані фронтони — виступають уперед, інші, навпаки, занурюються в товщу стіни, утворюючи хвилеподібні лінії силуету архітектонічної композиції.
Ікони
Особливо шанованою сакральною пам’яткою храму є коронована ікона Богородиці з Дитятком кінця XVIII — початку ХІХ ст.
Значну мистецьку та історико‑культурну вартість мають ікони католицького вівтаря кінця XVIII ст. з зображенням Докторів Церкви та Христа Вседержителя.
текст: Мар'яна Студницька
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Антонович Д. Із історії церковного будівництва на Україні. Прага : б.в., 1925. 124 с.
- Слободян В. Жовківщина. Т 5. Історико-архітектурні нариси церков. Львів: Балтимор, 1998. 188 с.
- Студницька М., Студницький Р. Церкви Галичини кінця ХІХ – першої третини ХХ ст.: художній образ храму. Львів: ЛНАМ, 2016. 252 с.
Церква Святого Миколая
Церква Святого Миколая у містечку Глиняни побудована 1894 р. за проєктом Сильвестра Гавришкевича. Храм сприймається як цілісний художній організм, оскільки практично усі елементи обладнання, що були виконані в останньому десятилітті ХІХ ст. позначенні мистецько‑стилістичною єдністю. Автором церковної поліхромії був Северин Борачок, що працював тут упродовж 1932–1934 рр. Молодий митець, який отримав професійну освіту в Краківській академії мистецтв, вирішив відновити технологію фрескового малярства. За свідченням старожилів, парафіяни для роботи над стінописом щоденно приносили молоко та яйця.
У радянські часи церкву перетворили на склад, ікони з іконостасу вирізали, вікна повибивали. Поліхромія С. Борачека практично була втрачена, від неї залишилася слабка тінь з вицвілими кольорами. 1989 р. у храмі відновили Богослужіння. Незабаром парафіяни почали помічати дивні речі: фрески поступово «самовідновлювалися»: кольори ставали більш насиченими, а рисунок — чіткішим.
Такі народні перекази є виявом історичної пам’яті, важливим свідченням міфологізації місцевої культурної спадщини та кодування в образі-символі «самовідновлення» ідеї відродження та невмирущості Української церкви.
Історія
У першій половині XIV ст. Глиняни входили до складу Галицько‑Волинського князівства. 12 травня 1397 р. Владислав ІІ Ягайло надав Глинянам Магдебурзьке право. Король передав глинянські маєтності шляхетському роду Крушельницьких. XV ст. місто було центром найменшого в Галичині повіту.
На момент входження Галичини до складу Польщі Глиняни були важливим оборонним центром, тут неодноразово відбувалися військові збори. Оскільки місто стояло на шляху до Чорноморських портів з Магдебурга, через Краків — Перемишль на Київ, в ньому активно розвивалися торгівля та ремесла. Місто швидко розросталося. 1621 р. тут зафіксовані три синагоги, дві церкви та костел. Від XVII ст. Глиняни стали одним із центрів ткацького художнього промислу, зокрема, килимарства.
Після першого поділу Польщі 1772 р. Глиняни стали власністю магнатського роду Потоцьких. Розвивалась торгівля і ремесла, особливо ткацтво, працювали млини та пивоварні. 1866 р. в Глинянах організували художньо‑промислове «Ткацьке товариство» та відкрили ткацьку школу. 1921 р. в місті було створено килимову фабрику, продукція якої експонувалася на виставках у Варшаві, Парижі, Нью‑Йорку і, зокрема, відзначена золотою медаллю на виставці у Познані 1929 р. До 1939 р. глинянські килими здобували нагороди на міжнародних виставках у Парижі та Нью‑Йорку [3].
Окрасою Глинян є його церкви. На пагорбі височіє монументальний мурований храм Святого Миколая, побудований 1894 р. за проєктом Сильвестра Гавришкевича. На цьому місці колись було кілька поколінь дерев’яних церков. Про ці часи нагадує давній кам’яний хрест. Освятив храм Львівський греко‑католицький архиєпископ Сильвестр Сембратович. Побудована церква стараннями пароха о. Филимона Решетиловича, який був знаним у місті культурним діячем москвофілом. Він підтримував одну з читальнь Глинян – «Імені Качковського». Отець радо вітав російські війська, які увійшли в Глиняни у серпні 1914 р. А вже наступного — 1915 р., після повернення австрійсько‑німецьких військ, кілька десятків родин звеличників царя, серед яких був Ф. Решитилович, подалися за російськими загонами у Росію. З часом злощасні біженці повернулися додому, за винятком отця, який дорогою помер [2].
За радянських часів церкву закрили. Довгі десятиліття вона стояла з повибиваними вікнами та дверима, занедбаною покрівлею, порослою кущами. Люди згадують, що в храмі вирізали усі ікони. У ній влаштували склад і хлів з нутріями. Богослужіння в церкві відновили 30 січня 1989 р.
Архітектура
Мурована церква Святого Миколая в Глинянах збудована 1894 р. за проєктом Сильвестра Гавришкевича. Її пропорційний лад, архітектурні форми та декор виконані у руслі стилістики історизму з послідовним звертанням до національної української спадщини. Хрещата триверха споруда синтезує виразну осьову орієнтацію схід‑захід з хрещатим планом. Зовні вівтар, нава та нартекс увінчані півсферичними банями на масивних гранчастих барабанах. Укорочені рамена трансепта вкриті двосхилими покрівлями [1, с. 59]. Торцеві фасади вирішені як двох’ярусна ордерна побудова: масивні тосканські пілястри, типові для античної римської архітектури, підтримують легкі три чвертні колонки з кубовими капітелями, характерними для візантійського мистецтва. Окремі формотворчі принципи архітектор запозичив у львівській маньєристичній архітектурі XVI ст. Це, зокрема, своєрідно інтерпретований дорійський фриз, що оперізує будівлю, вінцеві карнизи з модильйонами та неузгодження ордерних членувань. Такі риси еклетичного поєднання різнорідних елементів були загалом показовими для художньої культури другої половини ХІХ ст.
Інтер'єр
У вирішенні інтер’єру традиційні світоглядні уявлення продиктували необхідність розширення і виділення центричного підкупольного ядра, виявлення конструктивної та символічної ролі центрального купола. Величний купол владно підпорядковує собі всі інші форми. Могутні пілони, що підтримують купол, звернені до центру гранями, візуально фіксуючи розвиток рукавів хреста. Провідним мотивом є урочистість, розкриття внутрішнього простору у висоту. Стіни бабинця огортають металеві ґратки хорів.
Храм сприймається як цілісний художній організм, оскільки практично усі елементи обладнання (іконостас, вівтарі, амвон, синтрон тощо), що були виконані в останньому десятилітті ХІХ ст. позначенні мистецько‑стилістичною єдністю. Традиційно тим об’єднавчим центром був іконостас.
Бічні вівтарі Богородиці Неустанної Помочі та Святого Миколая продовжують іконографічну програму намісного ряду іконостасу. Вони мають репрезентативну двох’ярусну архітектурну композицію: нижній ярус з центральним образом завершується кріпованим антаблементом, верхній — має вигляд едикули, по центру якої міститься ажурний медальйон з символічним поєднанням хреста й Євангелія, що втілює Спаса Вседержителя та віру в перемогу християнського віровчення.
У Горному сідалищі повністю збережені автентична архітектоніка та різьблення, а також три ікони верхнього ярусу кінця ХІХ ст. Центральний образ відтворює фронтальну постать Миколая Чудотворця, бічні сцени належать до житійного циклу. Одна з них відтворює сюжет про порятунок трьох мешканців міста Мири, яких несправедливо засудили до страти. Обрано момент, коли святий постав перед царем уві сні та наказав звільнити несправедливо засуджених. Інше диво не має історичного підґрунтя. Моторошна подія «Дива воскресіння дітей» є пізньосередньовічним доповненням житійного циклу Святого Миколая. Вона розповідає про замаринованих у бочці трьох дітей, яких різник заманив у свій будинок і планував продати як шинку. Дуже популярний сюжет, іконографія якого значною мірою зумовила те, що Святого Миколая вважають покровителем дітей.
Непримітний пристінний амвон, один з небагатьох, що має дверцята в заплічнику, з входом із ризниці.
За усною традицією, 1905 р. Андрей Шептицький цільово для глинянської церкви привіз плащаницю зі Святої Землі.
Ікону «Богородиці з Дитятком» та житійну ікону Святого Миколая «Диво порятунку від бурі» для конструкції феритрону ХІХ ст. виконала відома львівська малярка Любов Яцків.
Іконостас
У композиції іконостасу митці усвідомлено орієнтувалися на місцеву традицію, прагнули зберегти і продовжити реґіональну духовну ідентичність. Зокрема, його програма й архітектоніка базуються на шанованій сакральній пам’ятці – іконостасі XVIII ст. з занедбаної дерев’яної церкви Успіння Пресвятої Богородиці, що розташовується неподалік.
Високий іконостас укладений шістьма чинами ікон. Нижній ярус має горизонтальну будову рядів. Празничний, апостольський та пророчий чини вирізняються ступінчастим укладом, енергійними кріпованими карнизами. Активно застосований ажур у різьбленні колон, обрамлень, консолей тощо. Пластичне різьблення у високому рельєфі відтворює мотиви виноградної лози та акантового листя, поєднання яких втілює світлу ідею Воскресіння. На жаль, ікони були знищені радянськими функціонерами.
Ікони
У церкві зберігається ікона Тайної Вечері 1887 р., яку перенесли з сусіднього дерев’яного храму Успіння Пресвятої Богородиці.
Стінопис
Поліхромію храму виконав Северин Борачок (на окремих фресках зберігся підпис автора). Митець закінчив Краківську академію мистецтв, пізніше продовжив навчання у Франції, де брав активну участь у складі «Паризької групи». За сприяння митрополита Андрея Шептицького, молодий маляр упродовж 1932–1934 рр. виконував стінопис церкви Святого Миколая.
Розпис чітко зонований, зображення сюжетних сцен органічно поєднується з орнаментальними композиціями. Саме орнаменти найповніше відображають самобутній творчий метод автора, який прагнув традиційним символічним мотивам надати модерного виразу.
Залежно від задуму автора орнаментальні композиції є стилістично вкрай неоднорідними. Орнаменти виконані у жвавій акварельній гамі, не конкуруючи своєю легкістю з зображеннями святих, не тільки об’єднують загальну композицію, а й збагачують її символічними сенсами. Натомість народні взори виконані у більш жорсткій графічній манері утворюють чіткі орнаментальні рами для багатофігурних композицій. Неперевершеним за вишуканістю колориту є декоративне вирішення софітів підпружних арок — стилізовані орнаменти виноградної лози, пінії, ангельських крил, що своєю щільною фактурою нагадують переплетіння глинянських килимів, додатково підкреслюють архітектоніку споруди.
У занедбаній за радянських часів церкві поліхромія С. Борачека практично була втрачена, від неї залишилася слабка тінь з вицвілими кольорами. Після відновлення богослужіння віряни почали помічати дивні речі: фрески поступово «самовідновлювалися»: кольори ставали більш насиченими, а рисунок — чіткішим. Такі народні перекази є виявом історичної пам’яті, важливим свідченням міфологізації місцевої культурної спадщини та кодування в образі-символі «самовідновлення» ідеї відродження та невмирущості Української церкви.
текст: Мар'яна Студницька
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Студницька М., Студницький Р. Церкви Галичини кінця ХІХ – першої третини ХХ ст.: художній образ храму. Львів: ЛНАМ, 2016. 252 с.
- Хамула М. Глиняни – місто моїх килимів. Лондон: Українська Видавнича Спілка в Лондоні, 1969. 139 с.
- Глиняни - Глиняни (hlynyany.org)
Церква Пресвятої Трійці
Під склепіннями церкви Пресвятої Трійці у Поморянах відчувається нашарування епох, оскільки тут у єдиний мистецький ансамбль об’єднанні пам’ятки віддалені одна від одної довгими століттями. Своєрідна естетична декларація, якою керувалися митці, при створенні синтетичного сакрального комплексу — це продовження перерваної традиції, культивування національної мистецької спадщини. Саме звертання до давнього дозволило митцям кінця ХІХ ст. сформувати новий художній ідеал.
Церква збудована в 1899–1890 рр. за проектом Сильвестра Гавришкевича. У новозбудований храм перенесли пам’ятки (іконостас, бічні вівтарів, церковні книги та посуд) із давньої дерев’яної церкви XVIII ст. Старий іконостас реконструювали та доповнили власним живописом Теофіл Копистинський і Корнило Устиянович. Поліхромію виконав 1921 р. львівський маляр Петро Сенюта.
Споруда церкви Пресвятої Трійці у Поморянах сприймається, як цілісний художній організм, із ідеально виваженим середовищем.
Історія
Поселення, де зараз розміщені сучасні Поморяни, має давню історію. Приватне містечко в різні часи належало руським та польським шляхетським родам — Кердеїв, Свинок, Сенинських, Собеських, Радзивілів, Прушинських і Потоцьких. Перша писемна згадка про Поморяни датується 1391 р. За подільського воєводи Яна Сененського 1564 р. Поморяни набули маґдебурзьке право. Поморяни багаті на архітектурно‑мистецьку спадщину: тут розташовуються замок‑палац (XV — ХІХ ст.), неоготична ратуша (ХІХ ст.), костел Пресвятої Трійці (XVII — ХІХ ст.). 1689 р. була побудована дерев’яна церква Собору Пресвятої Богородиці, яку в Поморянах називають «горішньою» [3].
1718 р. нижче від «горішньої» за підтримки Якуба Людвиґа Собеського збудували «долішню» дерев’яну церкву Пресвятої Трійці. Вона була однобанною, з двома вежами, поряд стояла дзвіниця з шістьма дзвонами. 1878 р. через аварійний стан споруди австрійський уряд заборонив у ній проводити богослужіння. Будівництво нової мурованої церкви закінчили 1889 р., а освячення храму відбулося 15 липня 1890 р.
Архітектура
Мурована церква Пресвятої Трійці в Поморянах збудована 1889–1890 рр. за проєктом Сильвестра Гавришкевича. Хрещата триверха споруда синтезує виразну осьову орієнтацію схід‑захід з хрещатим планом. Зовні вівтар, нава та нартекс увінчані півсферичними банями на низьких циліндричних барабанах. Укорочені рамена трансепта вкриті двосхилими покрівлями. Торцеві фасади фланковані широкими лопатками та оздоблені аркатурним фризом. У неглибоких нішах західного фасаду розташовані скульптурні зображення Богородиці, апостолів Петра і Павла [2, с. 59].
Інтер'єр
Традиційні світоглядні уявлення продиктували необхідність розширення і виділення центричного підкупольного ядра, виявлення конструктивної та символічної ролі центрального купола. Тому то в інтер’єрі панує центральна баня на масивному барабані. Впадає у вічі невідповідність між зовнішнім і внутрішнім вирішенням куполів над бабинцем і вівтарною частиною: в інтер’єрі півсферична чаша купола спирається безпосередньо на пандативи, зовні куполи підносяться на високих циліндричних барабанах, прорізаних круглими вікнами. При західній стіні бабинця влаштовані хори. Архівольти підкупольного об’єму підтримують масивні дорійські пілястри.
Бічні вівтарі Найсвятішого Серця Ісуса та Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці перенесли зі старої церкви. Вони мають репрезентативну двох’ярусну архітектурну композицію: нижній ярус з центральним образом завершується кріпованим антаблементом, верхній — має вигляд едикули з невеликим образом і фігурним щитом, увінчаним хрестом. На на картуші вказано 1893 р., який фіксує дату відновлення композиції.
Непримітний пристінний амвон, один з небагатьох, що має дверцята в заплічнику, з входом із ризниці.
Кивот церкви в Поморянах вирішено у вигляді Ковчегу Завіту. У християнській традиції Ковчег Завіту, як і інші священні предмети Єрусалимського храму, сприймається як прообраз елемента християнського храму — кивота або дарохранительниці. Ковчег зберігали в Святая Святих храму, і в ньому лежали Скрижалі Завіту, водночас і дарохранительниця у вигляді Ковчега Завіту, розташована у вівтарі храму, утворює Новий Завіт людини з Богом. У кивоті відтворено всі священні елементи Ковчегу — стовпи, жердини, кільця, а також зображені херувими, про яких у Писанні сказано, що вони крилами покривають таїнства, що лежать у кивоті. На вікові кивота лежить білосніжний жертовний агнець, якому поклоняються і славлять два ангели за те, що Він «Кров’ю спокутував нас Богу» [2, с. 114].
Іконостас
Художній ансамбль іконостасу церкви Пресвятої Трійці формувався впродовж багатьох століть. Час викристалізував ансамбль. Справа, звичайно, не в самому факторі часу. Хоча усвідомлення того, що різьбярсько-малярський ансамбль втілює нашарування історичних епох, надає особливої глибини, своєрідний стереоефект сприйняттю його творів. Основне, однак, полягає в тому, що поетапний розвиток комплексу перетворив його в об’єкт колективної творчості й, одночасно, у своєрідний об’єкт художньої конкуренції, змагання. Відповідальність за продовження праці попередників, зустрічі в часі, яку обов’язково відчував художник, що брав участь у формуванні ансамблю, змушував його шукати позачасові, глибоко сутнісні співставлення свого твору з творами попередників. Принаймні очевидно, що митці кінця ХІХ ст. усвідомлювали, що крок уперед буває конструктивним і надійним тільки тоді, коли опирається на розуміння логіки попереднього розвитку.
Іконостас перенесли з попередньої дерев’яної церкви. Михайло Драган аналізуючи пам’ятку, наводить дані з візитації церкви 1760 р., де згадується, що під час візитації іконостас не був повністю намальований. Дослідник зазначає, що в композиції іконостасної стіни, в деталях різьблення ця пам’ятка є близькою до краснопущанського іконостасу [1, с. 115–118].
Високий іконостас укладений шістьма чинами ікон. Нижній ярус має горизонтальну будову рядів. Апостольський та пророчий чини вирізняються скісним укладом, енергійними кріпованими карнизами. Активно застосований ажур у різьблені кручених колон, обрамлень, консолей тощо. Пластичне різьблення у високому рельєфі відтворює мотиви виноградної лози, акантового листя, соняшника, кампанули. Ці стилістичні особливості дозволяють датувати пам’ятку 30-ми рр. XVIII ст.
Малярство іконостасу поновлювалося під наглядом Теофіла Копистинського. Датувати збережені ікони допомагає зображення апостола Павла, на мечі якого вказано 1737 р. Ікони намісного та цокольного чинів виконали Корнило Устиянович і Теофіл Копистинський. В іконографії намісного ряду митці відійшли від усталеної традиції, зобразивши у храмовій іконі Трьох Святителів. Цікавий вибір сюжетів предельних ікон: Диво Святого Миколая «Заспокоєння бурі», Неопалима Купина, Христова наука дітям, Покрова. В іконі Покрови Богородиці зображено місцевий краєвид з Поморянською церквою Святої Трійці.
Ікони
Запрестольний образ Новозавітної Трійці виконав Корнило Устиянович.
Стінопис
Поліхромію храму виконав 1921 р. Петро Сенюта (на окремих фресках зберігся підпис автора). Розпис чітко зонований, зображення сюжетних сцен органічно поєднується з орнаментальними композиціями. Саме орнаменти є важливим засобом архітектонічної організації стінопису, його своєрідний кістяк. Стіни не перевантажені розписами та дозволяють зберегти повітряну легкість інтер’єру.
У зеніті чаші центрального купола в круглому медальйоні митець зобразив Пантократора. Нижче — поміж раменами розквітлого хреста — чотири Архангели з тетраморфоном, як небесна сторожа, що охороняє Його. У підбаннику містяться чотири Новозавітні сюжети: «Поклін волхвів», «Воскресіння Лазаря», «Вознесіння Господнє». Четверта композиція розташована над апсидою унікальна за трактуванням. Іконостас, що його перенесли з попередньої церкви, по вертикалі не відповідав висоті тріумфальної арки. Рельєфну сцену «Розп’яття з пристоячими» прикріпили до поверхні підбанника, а пейзажне тло з Голгофою для цієї сцени виконав П. Сенюта. На пандативах традиційно розташовані зображення чотирьої Євангелістів з їхніми символами. Чаша купола над хорами відведена «Покрові Богородиці».
Довкілля церкви
Біля церкви стоїть «колона тверезості», одна з небагатьох, що вціліла до наших днів.
текст: Мар'яна Студницька
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Драган М. Українська декоративна різьба XVI – XVIII cт. Київ: Наукова думка, 1970. 200 с.
- Студницька М., Студницький Р. Церкви Галичини кінця ХІХ – першої третини ХХ ст.: художній образ храму. Львів: ЛНАМ, 2016. 252 с.
- https://risu.ua/pomoryani-mistechko-pid-pokrovom-svyatogo-ivana-hrestitelya_n80376
Церква Свв. безсрібників Косми (Кузьми) і Дам’яна
Церква Свв. безсрібників Кузьми і Дам’яна у Цеблові збудована і посвячена 1871 року. Характеризується гармонійною композиційною цілісністю традиційної дерев’яної архітектури. Три зруби по периметру оперезані широким піддашшям на випустах вінців зрубів, увінчана трьома ідентичними шоломовими банями з ліхтарями та цибулястими маківками з хрестами. Ім’я її будівничого — Симеон Козак, який звів подібні дерев’яні церкви в поблизьких селах Гільче та Корчів. Внутрішній простір церкви висотно розкритий до зенітів куполів нави, вівтаря і бабинця. Стіни вкривають розписи з двох періодів, які напрочуд вдало поєднані між собою. Їх автор — місцевий художник Ілля Петришин. Його святі на стінах у вигляді ілюзорних скульптур на консолях та в ренесансових едикулах, а площинні ангели у вишиванках огортають своєю беззастережною опікою з купольних небес. Пізніші трафаретні геометричні орнаменти вдало підкреслюють архітектоніку церкви та її українську ідентичність. Верхні ряди іконостасу розміщені на східній стіні над східчастою тріумфальною аркою, широкі, з чотирьох полотен царські двері з євангелистами змонтовані з двох царських дверей.
У 2012 році з ініціятиви та старанням мешканця Цеблова Віктора Вергуна церква внесена до державного Реєстру пам’яток культурної спадщини національного значення.
Історія
Мальовниче село Цеблів, що розкинулося у підніжжі сокальських горбків на віддалі 6 км від княжого Белза, правдоподібно, було засноване ще за княжих часів. Перша згадка про село датована 1420 роком. Коли в Цеблеві постала найдавніша церква, не відомо. Документи 1564–1565 років засвідчують існування в селі парафії. Всі цеблівські церкви були дерев’яними і, напевно, стояли на одному й тому ж місці. Принаймні нинішня церква стоїть на місці попередньої, що зафіксовано на військовій карті австрійського картографування 1779–1783 рр. У 1830 році на парохію Цеблева для душпастирської опіки був наданий о. Мартин Лотушка. Згідно з дослідженнями історика церковної архітектури Василя Слободяна, сучасна дерев’яна церква Свв. безсрібників Кузьми і Дам’яна в Цеблеві, постала 1871 року і збудував її майстер Симеон Козак. Хоча дата постання в шематизмах має незначні розбіжності: зокрема, шематизми за 1910–1920-і роки подають дату зведення і посвячення церкви — 1867 рік, шематизм 1932 року — 1862, а шематизм 1939 відзначає, що церква зведена у 1869 році. Будівничий цеблівської церкви С. Козак збудував подібні дерев’яні церкви в поблизьких селах Гільче та Корчів. Всі вони — триверхі і характеризуються гармонійністю форм та об’ємів.
За о. Кирила Сілецького стіни цеблівської церкви всередині вкрили розписами. Виконав їх художник, уродженець Цеблова Ілля Петришин (похований на цвинтарі в Цеблеві), котрий дістав мистецьку освіту у Віденській школі образотворчого мистецтва. Роботу над академічними розписами церкви він виконував задовго до Першої світової війни. У міжвоєнний час стінопис щедро був доповнений геометричними українськими орнаментами та ангелами у вишиванках в стилі ар деко.
При західному пряслі огорожі була збудована мурована чотириаркова стінна дзвіниця, завершена трикутним фронтоном.
Цеблівська парохія була дочірньою парохією села Жужіль (тепер Жужеляни). Від 1874 по 1918 року парафію в Цеблеві обслуговував парох села Жужіль відомий греко‑католицький священник о. Кирило Сілецький, що був активним громадським діячем. У 1893 році в Жужелі він заснував першу в Галичині захоронку для дітей; був засновником та опікуном новозаснованого в Цеблові 1898 року згромадження Сестер св. Йосифа Обручника Пречистої Діви Марії, що функціонує донині, а домівка розташована поруч з церковним подвір’ям. Саме за отця К. Сілецького стіни церкви були розписані.
Після о. К. Сілецького цеблівську парохію обслуговував о. Володимир Ринявець, а з 1930 — о. Віктор Жук. В Шематизмі 1934 року Цеблів зареєстровано як самостійну парохію. В селі діяли згромадження сестер служебниць і сестер Св. Йосифа.
З ліквідацією УГКЦ Львівським псевдособором 1946 року, цеблівська греко‑католицька парохія, не бажаючи переходити до московської церкви, перейшла у підпілля. Багато вірних, в тому числі і сестри‑монахині (блаженні Олімпія і Лаврентія) були вивезені на Сибір. Від 1946 до 1989 року церква в Цеблеві була зачинена для богослужінь, а приміщення окупаційна влада використовувала як склад колгоспного зерна. Парафію обслуговували підпільні священики.
Наприкінці 1989 року, з відновленням УГКЦ, цеблівська церква була відкрита — спочатку як православна, а невдовзі її повернули греко‑католицькій громаді. З 1990 по 1998 рік парохію обслуговував греко‑католицький священик о. Дмитро Дмитраш, 1998 прйшов священник о. Василь Партика.
У 2012 році з ініціятиви та старанням мешканця Цеблова Віктора Вергуна церкву Свв. безсрібників Кузьми і Дам’яна занесли до Реєстру пам’яток культурної спадщини національного значення.
Нині церква відреставрована ззовні. Роботами, які провадило підприємство «Центр комплекс» з кінця 2019 року на суму 6,8 млн. грн, відновлено шалювання стін, знято бляху з підбанників, замінено бляшану покрівлю дахів та бань, відновлено вікна, замінено карнизи з оцинкованої сталі. На жаль, унікальний стінопис продовжує осипатися.
Архітектура
Церква — дерев’яна, тризрубна, триверха, на дубових підвалинах, покладених на підмурівок. Складається з ширшої квадратової нави, вужчого гранчастого вівтаря та рівно широкого з вівтарем квадратового бабинця. Всі три зруби завершують невисокі світлові восьмерики, що виростають з четвериків нави і бабинця, та восьмерика вівтаря, вкриті шоломовими банями з ліхтарями під маківками з кованими хрестами; ліхтарі над вівтарем і навою — світлові. По периметру церкву оперізує широке піддашшя, оперте на випусти вінців зрубів. З північного боку вівтаря прилягає прямокутна захристія. Входи до церкви влаштовані у західній стіні бабинця через прибудований присінок, та у південній стіні бабинця. Стилеві дерев’яні двері – характерні для XIX ст. — набірні в ялинку, з притвердженою посередині кованою коладкою. Всі стіни ошальовані вертикально дошками з лиштвами. Освітлюється церква сегментним вікнами: в стінах четвериків — з лінійними сандриками, в стінах восьмериків — з вітроломами. Дахи, бані та ліхтарі покриті оцинкованою бляхою.
Інтер'єр
Внутрішній простір церкви висотно розкритий до зенітів куполів нави, вівтаря і бабинця. Простора квадратова нава через трикутні вітрила переходить у восьмигранний барабан, завершений гранчастим куполом. Така ж конструктивна структура бабинця. Гранчаста східна частина зрубу вівтаря плавно переходить у вужчий барабан, а західна — через трикутні вітрила. Тріумфальна арка між навою та вівтарем — трикутна зі східчастими сторонами, заповнена лише частиною намісного ряду іконостасу, східчастий проріз арки — відкритий, прикрашений різьбленими золоченими пальметами на кожному східці. Верхні ряди іконостасу скомпоновані на східній стіні нави, кожна ікона в окремій рамі розміщена паралельно до сторін високого аркового прорізу.
Нава і бабинець поєднані сеґментним арковим прорізом. При західній стіні бабинця влаштовані хори з виходом по дерев’яних сходах при північній стіні; дощаті перила розписані геометричним орнаментом. При західній стіні нави, з північного боку розташована казальниця столярної роботи. Кивот у вигляді архітектурної споруди з банею.
Стіни вкривають розписи з двох періодів — давніші сюжетні, які напрочуд вдало поєднані з пізнішими орнаментальними та ангельськими сюжетами, які підкреслюють українську ідентичність церкви.
На західній стіні бабинця поміщені дві таблиці з іменами мешканців Цеблова — Українських січових стрільців (УСС), загиблих у 1914–1917 рр. та воїнів Української галицької армії (УГА), загиблих у 1918–1920 рр.
Іконостас
Іконостас — чотирирядний, аркової побудови; долішній ярус у вигляді ордерної дерев’яної конструкції – тосканські колони з золоченими іонійськими капітелями тримають антаблемент, розірваний над царськими та дияконськими дверима. Верхні ряди іконостасу розміщені на стіні над східчастою тріумфальною аркою. Намісні ікони в золочених овальних рамах, прикрашених накладною різьбою – «Богородиця Одигітрія» і «Христос‑Учитель» – у вужчих рамах між царськими та дияконськими дверима, по боках на стіні «Святий Микола» та храмова ікона «Свв. Кузьма і Дам’ян». Всі постаті зображені на повний зріст. Царські двері – широкі, різьблені та золочені, змонтовані з чотирьох стулок (з двох дверей), різьба з мотивом виноградної лози з гронами, з шістьма мальованими клеймами — чотири євангелисти та два клейма зі сценою Благовіщення. Дияконські двері – аркові, різьблені, золочені з рослинним мотивом і виноградними гронами та з зображеннями свв. архангелів Михайла та Гаврила.
Верхні ряди розміщені паралельно до східчастих сторін тріумфальної арки — у пряслах, фланкованих вузькими пілястрами (по три з кожного боку). Апостоли у повний зріст згруповані по два в овальних рамах, під кожною з них — по два празнички в півциркульних рамах, над апостолами — по два пророки в картушах. Завершується іконостас іконою «Христос Архієрей» у великій овальній рамі, під ним — невелика ікона «Таємна вечеря», над ним — Розп’яття. Ікони іконостасу академічного письма другої пол. XIX ст.
Стінопис
Стіни вкривають розписи з двох періодів — давніші сюжетні, які напрочуд вдало поєднані з пізнішими орнаментальними та ангельськими сюжетами, де сецесійні українізовані ангели поєднуються з площинними рисами в стилі ар деко. Автор давніших — місцевий художник з віденською освітою Ілля Петришин. Його святі на стінах у вигляді ілюзорних скульптур на консолях та в ренесансових едикулах, а площинні ангели одягнуті в різні українські вишиванки. Пізніші трафаретні геометричні орнаменти вдало підкреслюють архітектоніку церкви та її українську ідентичність. В окремих місцях (у вівтарі на південній стіні та в наві на північній стіні) під осипаним розписом проглядається давніший.
В центральному куполі зображена орнаментальна восьмикутна зірка. На вітрилах нави — чотири євангелисти з символами в круглих орнаментальних рамах. Над ними, на гранях восьмерика — біблійні сцени в орнаментальному обрамуванні: «Чудо помноження хлібів», «Зцілення сліпого», «Втеча до Єгипту», «Христос навчає в Храмі». На східній грані восьмерика нави — обіч «Розп’яття» зображено два скорботних ангели у вишиванках, між ними напис на стрічці – «Слава вам сьвяті мученики». На західній стіні нави в круглій орнаментальній рамі – «Марія Маґдалина». На північній стіні нави між вікнами — св. Йосиф Обручник в ілюзорній мушлевій ніші в орнаментованому обрамуванні, по краях стіни — свв. рівноапостольні Володимир і Ольга на ілюзорних консолях. На південній стіні нави — св. архангел Михайло в ілюзорній мушлевій ніші, обрамованій геометричним орнаментом; по краях стіни — свв. Кирило і Методій на ілюзорних консолях. Над св. Йосифом і св. архангелом Михайлом — херувими у вишиванках, з синьо‑жовтими крилами.
В куполі вівтаря зображено вісім сецесійних херувимів у вигляді вінка — з дитячими голівками та у різних вишиванках. На двох вітрилах — сидячі сецесійні ангели у вишиванках, в зеленій та рожевій спідницях, з розпростертими руками та з великими площинними орнаментованими крилами в стилі ар деко. Стіни вівтаря вкриті килимовою трафаретною орнаментикою. Над дверима до захристії – композиція з двох площинних ангелів з чашою між ними. На скісних гранях вівтаря в ілюзорних мушлевих нішах, на консолях — св. Андрій і св. Йосафат. На південній стіні – трафаретний килим з «Хусткою Вероніки» в круглій рамі. Під осипаним геометричним орнаментом проглядає фраґмент зі святим на ілюзорній консолі.
В куполі бабинця — вісім українізованих ангеликів в круглих рамах. Низький восьмерик по периметру підкреслений орнаментальними поясами, між ними напис «…Повні небеса і земля слави Твоєї Осанна во вишніх…». На вітрилах бабинця в круглих орнаментальних рамах зображено: «Діва Марія», «Христос в терновому вінку», «Хустка Вероніки», «Усікновення голови Івана Хрестителя». На східній стіні бабинця, над аркою — сцена «Ангел охоронець»; на північній стіні у повний зріст на ілюзорних консолях зображена св. Меланія, на південній — св. Катерина.
Довкілля церкви
Церква розташована на пагорбі посеред села; на захід від неї розкривається неймовірний краєвид на простору леваду в долині. Ділянка від сходу, півдня та заходу оточена сільськими дорогами та опарканена давньою глухою цегляною огорожею; від півночі кована огорожа відділяє церковну територію від ділянки згромадження Сестер св. Йосифа Обручника. На подвір’я від сходу та заходу ведуть брами у вигляді мурованих півциркульних арок, в південному пряслі огорожі – кована брама з фірткою, від якої до церкви веде широка доріжка. При західному пряслі огорожі стоїть мурована чотириаркова стінна дзвіниця, завершена трикутним фронтоном з двома арковими та круглим прорізами; перед південним входом до церкви стоять два дерев’яні хрести, у південно‑східній частині подвір’я росте смерека, в північній частині збережений кам’яний надгробок з залізним хрестом.
текст: Оксана Бойко
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Василь Слободян. Церкви України: Перемиська єпархія. – Львів, 1998. – С. 27.
- В. Слободян, О. Бойко. Паспорт церкви Свв. безсрібників Кузьми і Дам’яна. Внесення до реєстру пам’яток культурної спадщини України, 2010 р. Управління охорони культурної спадщини Львівської обласної державної адміністрації.
- Шематизм греко-католицького духовенства злучених епархій Перемиської, Самбірської і Сяніцької.
- Galizien und Lodomerien (1779–1783) - First Military Survey...https://mapire.eu/en/map/firstsurvey-galicia/
Церква Успіння Пресвятої Богородиці
Церква Успіння Пресвятої Богородиці в Пустомитах була зведена у 1909 р. на місці дерев’яної триверхої церкви, яка згоріла 1898 р. Збудована за проєктом колятора Абрамовича у неороманському стилі. Однонавна, безверха, базилікального типу. По центру двосхилого даху над навою встановлено закритий восьмигранний ліхтар з маківкою. Вівтарна частина рівноширока з навою, дещо нижча. До вівтаря прибудована низька ризниця, а до чільної сторони нави — невеликий присінок. Бічні стіни церкви збагачені розміреним ритмом невеликих контрфорсів, між якими влаштовано півциркульні отвори вікон (в крайніх пряслах такої ж форми зроблено ніші). Інтер’єр просторий, світлий. Його тиньковані та побілені стіни і склепіння делікатно вкриті сценами релігійного змісту, які вдало підкреслюють архітектурні членування споруди. Високий чотириярусний іконостас виготовлений у 1930‑х роках. Ікони його верхніх ярусів належать пензлю Дем’яна Горняткевича, а намісні ікони створив Карло Звіринський.
Історія
Церква Успіння Пресвятої Богородиці в Пустомитах згадується вже у документах XVII ст. За описами, це була невелика дерев'яна тризрубна споруда з трьома верхами на червериках. [1] 1898 р. вона згоріла. Будівництво нової церкви завершили 1909 р. за проєктом місцевого колятора Абрамовича.[2]
Архітектура
Мурована церква Успіння Пресвятої Богородиці в Пустомитах вирішена у формах однонавної безверхої базиліки. Видовжена, прямокутна в плані нава доповнена такої ж ширини, але дещо нижчим вівтарем зі східного боку та невеликим присінком із неороманським порталом із західного боку. Нава і вівтар накриті двосхилим дахом, по центру гребінь даху нави вінчає закритий восьмигранний ліхтар, завершений маківкою. Усі фасади гладко тиньковані, бічні стіни ритмічно розчленовані невеликими контрфорсами, між якими влаштовано півциркульні віконні отвори, а в крайніх пряслах — такої ж форми ніші. Попід карнизом розташований аркатурний фриз. Чільний фасад пристінними пілястрами розмежований на три прясла, в центральному є портал головного входу та кругле вікно над ним, а в крайніх — два яруси вузьких вікон. Цей фасад теж вгорі підкреслює аркатурний пояс. Загалом церква має риси неороманського стилю.
Інтер'єр
Інтер’єр світлий, сприймається цілісно, за допомогою акцентованих пристінних пілястр в західній частині нави відділено зону для бабинця. Завдяки влаштуванню складної форми перекриття нави, коли воно вздовж бічних стін горизонтально плоске, а посередині склепінчасте, створено враження розподілу простору на три нави. Простінки між вікнами бічних стін нави, як і в екстер’єрі, прикрашає вверху аркатурний пояс, стінописні композиції вдало підкреслюють архітектурні членування, адже розташовані у прямокутних полях попід вікнами і в нішах крайніх бічних прясел, які формами однакові з віконними прорізами.
У вівтарній частині зберігся кивот, виготовлений за проєктом відомого львівського архітектора Олександра Лушпинського, який автор експонував на Промислово‑літургійній виставці 1909 р. У 2012 р. дослідник А.Клімашевський знайшов уламки цього кивота у підземеллі церкви і закликав реставраторів, щоб вони повернули до життя унікальну пам’ятку. Кивот вирішений у формі своєрідної моделі нової української купольної церкви «о сильветці чисто візантійській» та «орнаментиці русько‑народній з майоліковою прикрасою» (за словами В. Шухевича). [3] Модернової акцентованої новизни дерев’яному різьбленому кивоту надавали яскраві кольорові майолікові керамічні вставки, закомпоновані у формі стилізованого повторюваного квіткового орнаменту в вузьких потрійно спарених на гранях півкруглих нішах широкого восьмерика підбанника. По суті, у формі кивота як макета О. Лушпинським була продемонстрована концепція уніфікованої моделі модерного українського храму у стилізованих романо‑візантійських формах, у витриманій сецесійній декорації, як символічний підсумок пошуків народно‑орнаментальної фази національно‑романтичного модерну в Галичині поч. ХХ ст. Фактичне виконання престолу з кивотом було здійснене різьбярем Д. Стачишиним. Одразу після цього форма даного кивота була успішно впроваджена на практиці у цілому ряді однотипних восьмигранних церковних барабанів верхів з трикутними начільниками, увінчаними хрестами (характерний приклад — церква Успення Прсв. Богородиці в с. Гуманець.
Довкілля церкви
З північно‑західного боку від церкви встановлено високу двоярусну муровану восьмерик на восьмерику дзвіницю, завершену шоломовою банею, увінчаною закритим ліхтарем з маківкою такої ж форми. Усі грані обох ярусів дзвіниці прорізані півциркульними отворами, а вверху оздоблені аркатурним пояском, подібним на декор фасадів церкви. Таким чином зведена дзвіниця вдало згармонізована з будівлею церкви в один ансамбль, вирішений у романо‑візантійському неостилі.
текст: Андрій Клімашевський
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Скочиляс Іг. Генеральні візитації Київської унійної митрополії XVII–XVIII cт.: Львівсько–Галицька–Камʼянецька єпархія (Т. 2: Протоколи генеральних візитацій). Львів, 2004. НМЛ. Відділ рукописів та стародруків.
- Історія парафій УГКЦ Пустомитівщини / упоряд. Слободян В., Закалик Б. Львів, 2009. С. 69-72.
- Діло. № 154. Львів, 1909. С.2.
Церква Воздвиження Чесного хреста
Один з кращих зразків дерев’яних церков України середньовічного наметового типу. Церква поставлена у 1613р. Тризрубна, спершу була одноверхою, а в 1661 р. стала двоверхою внаслідок спорудження на емпорі над бабинцем каплиці Йоана Хрестителя під стіжковим наметовим верхом. Згодом каплицю перетворили на хори, вирізавши стіну між бабинцем і навою. У 1715 р. споруда була оновлена, а в 1823 р. відремонтована, важена. Темперний стінопис в інтер’єрі різночасовий — найдавніший, початку XVII ст. пензля майстра Григорія (?), зберігся по периметру граней вівтарної частини. Каплиця на емпорі розписана у 1672 р. за фундації Івана Кобриновича, а східна стіна нави — у 1736 р. Незбережений іконостас каплиці виконав у 1669 р. маляр‑попович Стефан Медицький, окремі ікони у 1694 р. домалював його син – Іван Медицький. Нижні яруси іконостаса в церкві з першої третини XVII ст., натомість верхні — 1780 р. Великий чотириярусний пристінний вівтар середини XVII ст. має високомистецьке оздоблення львівської різьбярської школи маньєризму. З 1987 року церква у використанні відділу пам’яток дерев’яної архітектури музею «Дрогобиччина».
Історія
Розташована у передмісті Дрогобича — Зварич, недалеко від старих міських солеварень і дерев’яного храму святого Юра, що входить у спадщину ЮНЕСКО. Храм поставлений у 1613 р., згідно з написом на бантині нави. Більш рання церква — попередниця нинішньої – вперше згадується в документах під 1496 р. Через три роки після цієї дати храм був спалений в результаті татарського нападу.
Зведена 1613 р. споруда — тризрубна, спершу була одноверхою, однак у 1661 р. церква стала двоверхою внаслідок спорудження на емпорі над бабинцем каплиці Йоана Хрестителя під стіжковим наметовим верхом. З верхньої галереї веде вхід на емпору через двері, на одвірках яких є напис, що сповіщає про існування тут каплиці Різдва Йоана Предтечі. «Изволенієм Отця и поспішенєм Сна и содійством Стого Духа создася храм сей Стого Іоана Рождество Хва Прдчи Мца юня дня 3 року Божого АХЗА (1661)». Згодом стіну між бабинцем і навою вирізали, а з каплиці на емпорі зробили хори. У 1715 р. споруда була оновлена, а в 1823 р. відремонтована.
Церква була закрита у 1961 р. і донині як храм не використовується. Архітектура і стінопис храму були реставровані у 1970–1971 роках (архітектори Ігор Старосольський, Іван Могитич, художники А. Ерко, Н.Сліпченко, П.Лінинський), тоді ж споруда взята на облік як пам’ятка архітектури.
Архітектура
Нині споруда має вигляд дерев’яної тризрубної двоверхої церкви. До її найбільшого квадратного зрубу нави зі сходу прилягає п’ятигранний зруб вівтарної частини. З західного боку — дещо менший квадрат бабинця. Домінанту обширного квадратного центрального зрубу споруди накрита стрімким чотирисхилим наметовим дахом, увінчаним складним високим двоярусним восьмигранним глухим ліхтарем з наметовим завершенням. Вівтарний зруб накритий п’ятисхилим дахом, бабинець — восьмигранним стіжковим верхом на низькому восьмерику, опертому на квадрат завершення емпори.
Бабинець по периметру з трьох боків оточує двоярусна галерея. Наву і вівтарну частину оточує широке піддашшя, оперте на випусти вінців зрубу. Вхідний портал оздоблений оригінальним хвилястим вирізаним обрамленням початку 17 ст. з розміщеними обабіч двома унікальними зображеннями бородатих ктиторів з поглядами, спрямованими на вхід до храму. по зовнішньому периметру портал обрамлений зубчастим пояском. Споруда — один з кращих зразків дерев’яних церков середньовічного наметового типу в Україні, який за давністю і ступенем збереження первісного автентичного вигляду поступається на Львівщині лише храму Зіслання Святого Духа в с. Потелич на Жовківщині.
Інтер'єр
В інтер’єрі відчутне висотне розкриття внутрішнього церковного простору, оскільки всередині храму верхи розкриті за формою дахів.
Витими бароковими колонами з розкішним різьбленим обрамленням XVIII ст. привертає увагу двоярусний вівтар з центральним образом св. Миколая, створений у 1746 р. о. Василем. Чи не найбільше вражає великий чотириярусний пристінний вівтар середини XVII ст. з центральним образом Різдва Прсв. Богородиці, напрочуд майстерно оздоблений високомистецьким різьбленням, що нагадує коло пізнього Пфістера і львівської різьбярської школи маньєризму. Тут акцентовано скульптурне зображення Спаса Нерукотворного, оточеного ангелами.
Іконостас
Великий горизонтальний трапецієвих форм чотириярусний іконостас формувався у 2 історичні періоди. Нижні яруси, зокрема намісний ряд з пределами і празниками належить до першої третини 17 ст., натомість верхній апостольський намальований 1780 р. парохом церкви св. Параскеви у Дрогобичі о. Петром Метельським.
Стінопис
Стінопис має різночасовий характер. У святилищі по периметру граней вівтарної частини зберігся найдавніший темперний розпис початку XVII ст. пензля майстра Григорія (?) з зображеннями в намальованих півкруглих нішах повнофігурних в людський зріст постатей Отців Церкви. Натомість у центральній грані з боку горнього місця за престолом є зображення Христа на престолі і поруч Богородиці в позі моління. Вище у медальйонах — ярус пророків, ще вище — сонм ангелів, а над ними, на завершенні стрімкого стрілчастого склепіння — образ Богородиці Воплочення поміж архангелів. Вгорі увінчує композицію ряд огненних шестикрилих серафимів і херувимів. Цікаво, що центральне прямокутне віконце та круглі віконні отвори з боків органічно вписуються у систему розписів вівтаря, що свідчить про їх давніше походження (до появи стінопису). Натомість два інші прямокутні вікна на бічних стінах святилища були очевидно прорубані пізніше, але не раніше XVIII ст., оскільки грубо порушують іконографію пророчого ряду. Найцікавіше, що з тильного боку іконостасної стіни у святилищі збереглися того ж часу дві великі прямокутні, темперою виконані, композиції стінопису, що обіймають усю ширину іконостасної стіни з тильного боку. Одна з композицій зображає Тайну вечерю.
Каплиця на емпорі була розмальована у 1672 р., за фундації Івана Кобриновича, а східна стіна нави — у 1736 р. Незбережений іконостас каплиці виконав у 1669 р. маляр‑попович Стефан Медицький. Окремі ікони, як ось Христос з апосторами і Богородиця у 1694 р. намалював його син — маляр Іван Медицький.
Довкілля церкви
З північно‑східного боку від храму височіє велика монументальних форм дерев’яна дзвіниця, яка нагадує муровані дзвіниці-аналоги оборонно‑сповіщального призначення. Це триярусна, квадратна в плані споруда каркасної конструкції, збудована у другій половині XVII ст. На верхньому, третьому, спостережному ярусі під чотирисхилим наметовим верхом добре видно галерею у вигляді ажурної аркади з підсябиттям на зразом мурованих оборонних веж. Стіни вертикально шальовані дошками, по периметру на рівні першого ярусу дзвіницю опоясує широке піддашшя. Увінчує споруду давній кований ажурний хрест з кулястими завершеннями на кінцях, подібними на хрест на самій церкві.
Загалом створені в споріднених монументальних формах зі стрімкими наметовими верхами церква і дзвіниця формують однорідний єдиний оригінальний сакральний архітектурно‑просторовий ансамбль XIV–XVII ст.
текст: Андрій Клімашевський
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Вечерський В. Хрестовоздвиженська церква та дзвіниця в Дрогобичі. Велика Українська енциклопедія https://vue.gov.ua
- Вуйцик В. Про датування церкви Воздвиження Чесеого Хреста у Дрогобичі // Вісник інституту «Укрзахідпроектреставрація». 2004. № 14: Вибрані праці: До 70-річчя від дня народження. С. 185–189.
Церква Преображення Господнього
Церква Преображення Господнього в Бориславі-Тустановичах побудована в 1907–1908 рр. за проєктом архітектора-інженера Мельничука стараннями пароха о. Івана Дашкевича. Це одноверха хрещата у плані споруда з архітектурним декором фасадів у неороманському стилі.
Храм сприймається як неподільний естетичний організм, оскільки декорування інтер’єру відбувалося за стилістично цілісною художньою програмою 1909 р. Обставу церви (іконостас і бічні вівтарі) різьбив львівський майстер Андрій Сабарай. Малярство іконостаса виконав видатний український митець Антін Монастирський. Паралельно відбувалося декорування стін храму. Своєрідним маркером національної ідентичності у поліхромії церкви стало зображення рівноапостольних хрестителів України Володимира та Ольги.
Історія
Тустановичі та монастир Борислав вперше згадуються у писемних джерелах від 19 березня 1387 р. Документ 1525 р. фіксує, що с. Тустановичі перебувало у володінні Матвія Міхаловського, Ігнатія та Михайла Тустанівських, а також згадує річку Осничу, в якій у місці броду була солена вода. Тобто вже на початку XVІ ст. тут зафіксована соляна ропа, яку використовували для виварювання солі в найдавніших промислах Прикарпаття.
З другої половини XIX ст., коли після винаходу гасової лампи та процесу рафінації нафти зростає попит на чорне золото, село починає бурхливо розвиватися. 1908 р. — зі свердловини «Ойл Сіті» у Тустановичах з глибини 1016 м отримали рекордний фонтан нафти з дебітом близько 3 тис. т на добу. Чисельність населення Тустанович і сусідніх сіл почало стрімко зростати.
1930 р. села Мражниця, Баня Котівська, Губичі й Тустановичі приєднали до Борислава, а 26 липня 1933 року розпорядженням Міністра внутрішніх справ Польщі Борислав і приєднані до нього села отримали статус міста, так званий Великий Борислав, який став найбільшим центром видобутку нафти в Європі.
Перші відомості про парафію в Тустановичах датуються 1507 р. Подальші згадки належать до 1515 р. та 1589 р. Тут були дві церкви: парафіяльна — в центрі села, інша — Святого Миколая — на цвинтарі. Попередня церква Преображення Господнього була збудована коштом дідича села, графа Миколая Наленча Остророга 1745 р. Це була дерев’яна хрещата в плані, одноверха будівля. Низький восьмерик нави, який ховався у двосхилих дахах бокових рамен, вкривала шоломова баня з маківкою [2, с. 53].
На місці цієї церкви 1908 p. звели новий мурований храм. Заопікувався будівництвом і внутрішнім вистроєм споруди парох о. Іван Дашкевич гербу Корибут.
Сином отця був знаний громадсько‑політичний діяч, генерал‑хорунжий армії УНР, правник Роман Дашкевич. Генерала Романа Дашкевича вважають батьком української артилерії. Він був одним з організаторів і діячів товариства Січових Стрільців у Галичині та одягнув вояків у блакитні мундири. За словами Петра Франка: «Дашкевич за власні кошти і за кошти своїх батьків закупив січовикам не лише мундири, а й кріси та кулемети. Ця родина добре усвідомлювала, що таке формування власної держави, і дуже дбала про вишкіл молодого покоління» [4]. Дружиною Романа Дашкевича була Олена Степанівна. Син Ярослав Дашкевич — історик, директор Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України.
Архітектура
Церква збудована в 1907–1908 рр. за проєктом архітектора-інженера Мельничука. Вона належала до найчисленнішого в сакральній архітектурі Східної Галичини кінця ХІХ — початку ХХ ст. архітектурного типу — хрещатого, увінчаного великим куполом, храму. Архітектурний декор фасадів з аркатурними фризами, біфоріями та півколонами з кубовими капітелями близький до неороманської стилістики.
Інтер'єр
У цій центричній споруді простір сприймається неподільним цілим, що поєднує паству в спільній молитві. Широкі проходи, незагромадженість інтер’єру дозволяють сприймати вівтар як ціле. Хори в наві при такій структурі неможливі, тому вони винесені з основного простору й розташовуються над нартексом.
Композиція інтер’єру проста, маси виразно почленовані, простір прозорий та елегантний. У цьому храмі особливо виразно виявлено просторовий хрест, порівняно чітко прочитується ієрархічний рух різних за конфігурацією криволінійних перекриттів: склепінь, арок, пандатив. В інтер’єрі застосований ордерний декор, стіни гладкі, не загромаджені зайвими формами та готові прийняти фресковий розпис.
При вході в церкву, перш за все, привертає погляд іконостас, вплив якого поширюється на все предметне середовище храму. З ним узгоджуються амвон, бічні вівтарі, ківорій, синтрон тощо. Він є тим об’єднавчим центром, що надав організуючого начала внутрішньому простору храму. Автор різьбленого декору Андрій Сабарай, який об’єднав елементи обстави спільністю орнаментальних мотивів і композицій [1, с. 150]. У церкві сім бічних вівтарів. Два з них — з живописними іконами «Василія Великого» та «Йосафата Кунцевича», які виконав А. Монастирський. Інші вівтарі (Найсвятішого Серця Ісуса, Непорочного Зачаття Богородиці, Святого Миколая, Зняття з хреста, Оплакування) мають рельєфні поліхромні композиції.
В архітектурі церкви важливе художнє значення має амвон, призначений для читання Святого Письма, виголошення богослужебних текстів і проповідей. Це типовий для церков того часу пристінний амвон з пластичним позолоченим декором.
У вівтарі привертають увагу киворій у вигляді легкого балдахіна з декоративним ліхтарем, увінчаним хрестом, що піднімається на чотирьох стовпах, які поставили на кутах престолу та архітектурно‑скульптурний ансамбль Горного сідалища з рельєфним образом «Преображення Господнього». Слід зазначити, що надто яскраві барви рельєфних образів дещо дисонують з виваженою за колоритом і пропорціями архітектонікою бічних вівтарів і синтрона.
Добре збереглися типові для церков Галичини початку ХХ ст. тетрапод, лавиці та семисвічник. Фронтальна площина тетрапода має традиційне різьблення, у якому в одній символічній композиції «Дар Бога» переплітаються мотиви, що втілюють християнські чесноти: хрест як втілення віри, книга закону — символ справедливості, якір — надія та спасіння, лавр — символ вічного життя, лілія — непорочної чистоти.
Непересічними за майстерністю виконання та мистецькою вартістю є хрест і два свічники на тетраподі, виконані технікою сухого різьблення.
Іконостас
Іконостас церкви в Тустановичах авторства А. Сабарая та А. Монастирського — невеликий за розмірами, але досконалий формами й пропорціями. Він органічно вписується в інтер’єр і вартий того, щоби розглянути його докладніше. Іконостас не широкий, а високий, щоби надати композиції більшої імпозантності, майстер піднімає його на невисокий цоколь, над яким проходить ярус предел, вище — намісний ряд, далі «празники» у два яруси. Середнє дуже широке прясло, фланковане коринфськими пілястрами та колонами, вміщує царські врата. Царські врата з намісними іконами обабіч утворюють урочистий чотириколонний портик, уступом нижче розташовані дияконські врата, теж обрамлені колонами. У різьбленні царських і дияконських врат впадають у вічі високий рівень майстерності та засвоєння законів класичного пластичного моделювання. Над шестиколонним портиком розташований антаблемент, на вузькому фризі якого в прямокутних рамах зображені празники. Апостоли згруповані по два в широких арках, над ними, серед ажурних орнаментів у медальйонах, — зображення пророків.
У намісному чині храмову ікону та зображення Святого Миколая розташовували над дияконськими вратами. Програма предельних ікон розкриває старозавітні прообрази Богородиці та Ісуса Христа. Під намісною іконою з зображенням Богородиці з немовлям розташована композиція «Неопалима купина», зображенню Ісуса Христа відповідає предела з композицією «Скрижалі Мойсея».
Багате на різьблені оздоби завершення центрального прясла, де міститься ікона Христа‑Вседержителя обрамлена акантовими завитками, переплетеними з розетками та голівками херувимів. Вище у круглому медальйоні – ікона Бога‑Отця. Увінчує композицію центрального прясла Розп’яття, якому поклоняються стрункі ангели з розправленими золотими крилами та молитовно складеними руками. Вони одягнені в шати білого, зеленого та червоного кольору — кольору Віри, Надії та Любові [3, с. 145].
Ікони
З попереднього храму перенесли вівтарний образ Благовіщення, намісні ікони Ісуса Христа і Богородиці з Дитятком XVIII ст. Вони виконані на дереві та мають ритоване позолочене тло. Ікони потребують реставрації, зокрема, дослідження щодо записів.
Стінопис
На думку Л. Скопа, поліхромія церкви належить пензлю А. Монастирського. Стилістика стінопису повністю узгоджена з неороманським декоруванням фасадів і виконана у руслі так званого Середньовічного Відродження, одного з варіантів історизму. Стіни вкриті щільним килимом орнаментики. Рівні поверхні оздоблені рапортними композиціями, утвореними пальметками, розетками, квадрифоліями заповненими хрестами тощо. Значна площа стін відведена під імітацію кам’яного мурування (цей малюнок характерний для тогочасних паперових шпалер). Архітектурні членування підкреслені фризами з зображенням акантових завитків, виноградних лоз, терну і шипшини, останні мотиви запозичені з готичних ілюмінованих книг.
Криволінійні поверхні відведені фігуративним зображенням і сюжетним композиціям. Склепіння над вівтарем і хорами заповнені сценами, що пов’язані з небесною сферою: на тлі блакиті та хмар намальовані «Новозавітна Трійця» і «Непорочне Зачаття Богородиці». Культ непорочності Діви Марії набув популярності на українських теренах у ранньомодерну добу. Східна православна церква не визнає цього догмату, однак не заперечує непорочності Марії. Митці зіткнулися з проблемою зображення такого абстрактного поняття як Непорочне Зачаття. В іконографії Непорочна Марія зображується у вигляді діви (відображення душі Богородиці), одягненої в білу туніку та блакитну мантію, оточеної сяйвом, довкола Її голови — ореол із дванадцяти зірок, а біля ніг — земна куля та місяць. Символічно збагачують іконографію зображення корони, херувимів, троянд і лілей.
Слід відзначити, що центральний купол підноситься на надто високому підбаннику Це помітив митець і прагнув приховати диспропорцію архітектури за допомогою фризової композиції поліхромії. У нижній смузі на тлі ілюзорної аркової побудови розташовані величні постаті святителів і отців церкви. Вище у перестінках між вікнами — символічна сцена «Голгофа» (ступінчаста піраміда увінчана хрестом, якому поклоняються ангели). Завершує композицію чаша купола вкрита блакиттю небес і золотими зорями, у зеніті якої – розетка у вигляді вінка херувимів.
На торцевих стінах трансептів відтворені величні постаті Константина Великого й Олени, Володимира Великого й Ольги. Їхні зображення повністю узгоджені зі стилістикою Середньовічного Відродження та піднімаються на постаментах‑консолях, властивих для порталів готичних соборів. Зображення рівноапостольних хрестителів України Володимира та Ольги у поліхромії церкви стало своєрідним маркером національної ідентичності.
Довкілля церкви
На подвір’ї розташована стінна дзвіниця на три дзвони, побудована одночасно з церквою.
текст: Мар'яна Студницька
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Скоп Л. Реставрація та дослідження церкви Преображення у селі Тустановичі // Сакральне мистецтво Бойківщини. П’яті наукові читання пам’яті Михайла Драгана [збірн. статей]. Дрогобич-Львів : Логос, 2001. С. 150—153.
- Слободян В. Церкви України: Перемиська єпархія. Львів [б.в]:1998. 864 с.
- Студницька М., Студницький Р. Церкви Галичини кінця ХІХ – першої третини ХХ ст.: художній образ храму. Львів: ЛНАМ, 2016. – 252 с.
- Дашкевич Роман Іванович — Вікіпедія
Церква Святих Володимира і Ольги
Один з яскравих зразків мурованої церковної архітектури зрілого авторського стилю знакового архітектора Галичини Євгена Нагірного. Створена у формах раннього конструктивізму у 1935–1938 рр. Значних розмірів велична церква, тринавна, хрестово‑купольна, з виразною оббудовою геометричних об’ємів рівнораменного просторового хреста, до якого з північного і південного заходу прибудовані квадратні в плані дві вишукані монументальні вежі. Усі три верхи храму та його західний фронтон увінчують ажурні восьмигранні ліхтарі. В інтер’єрі увагу привертає сучасний високохудожній ансамбль стінопису і оригінально потрактованих у конструктивістській манері лаконічних вітражних композицій у вікнах. Монументальний розпис у концепції сучасного неовізантизму виконали на початку 2000‑х рр. художники мистецького об’єднання «Образ» під керівництвом сучасного знакового художника Олексія Чередніченка.
Історія
Попередня дерев’яна церква у селі була зведена 1633 р. Згоріла під час І світової війни, коли, відступаючи з Галичини, російські окупаційні війська спалили її разом з дзвіницею у липні 1915 р.
У середині 1920‑х рр. місцевий будівельний комітет замовив проєкт мурованого храму Євгену Нагірному, і вже 1927 р. ним було запропоновано завершене креслення у вигляді триверхої церкви з круглими барабанами і круглими світловими ліхтарями верхів, розміщеними на одній поздовжній осі та акцентованими фігурними фронтонами у стилі ар‑деко з вхідного західного вузла, півночі та півдня. Однак цей проєкт не прийняли і архітектор розробив концептуально інший, відмінний проєкт, який був погоджений 1935 р., а вже 2 жовтня 1938 р. храм освятив владика Іван Бучко.[1]
Архітектура
Ця значних розмірів велична церква, розміщена посеред села, на рівній місцині, є хрестово‑купольним тринавним храмом, з виразною оббудовою геометричних об’ємів рівнораменного просторового хреста, до якого з північного і південного заходу прибудовані квадратні в плані дві вишукані монументальні вежі, виразно стилізовані в дусі конструктивізму. Їм вдало асистують в унісон три рамена просторового хреста, які з заходу півночі і півдня завершують лаконічні двосхилі дахи з трикутними причілками. Вхідний, конструктивно вирішений прямокутний в плані присінок зверху завершений розлогою парадною терасою з огородженим парапетом, на яку виводить величезне півкругле вікно, вирішене у формах візантійської архітектури.
У бічні нави ведуть з заходу окремі входи, акцентовані прибудовами у вигляді двоаркових наметових навісів на трьох колонах, вирішених в манері ар‑деко. Невеликі східчасті контрфорси вдало виділяють бічні рамена з загального масиву споруди. Гладко тиньковані стіни посилюють монументальність вертикального силуету і вдало вирішених пропорцій великих геометричних об’ємів аж до основи барабанів верхів з ритмічним горизонтальним урівноваженням двох оперізуючих споруду невеликих карнизів. Їм висоту задають розміри потрійно спарених вузьких півкруглих вікон бічних рамен. На жаль, множинно трактовані площини шестигранних барабанів двох менших верхів і 16‑бічного головного барабану центрального шоломового верху зі світловими віконними півкруглими прорізами дещо дисонують з цілісним монументальним вирішенням основного масиву храму. Усі три верхи храму та його західний фронтон увінчують ажурні восьмигранні ліхтарі, натомість східна гранчаста вівтарна частина накрита п’ятисхилим дахом.
Бічні нави мають конхові завершення, які на низовому рівні прикриті симетричними захристіями, прямокутними в плані.
Інтер'єр
В інтер’єрі добре продумана інсоляція, величне розкриття внутрішнього церковного простору за рахунок високо посадженого широкого гранчастого барабану центрального верху з 16 півкруглими вікнами. Його вагу утримує монолітний каркас просторового квадрата нави, сформований з чотирьох вітрил і великопролітних арок. У конхових просторах бічних рамен, добру інсоляцію яких забезпечують потрійні півкруглі вікна, вирішені на візантійський манер, є аркові проходи в торці, в яких на одній лінії з іконостасом акцентуються великі триярусні пристінні вівтарі. Вони створені в однорідній трафаретній манері максимальної сучасної стилізації іконографії і різьби, як і решта комплексу обстави: великого чотириярусного іконостаса, тетраподу, казальниці, а також кивота і проскомидійника у вівтарній частині храму.
Стінопис
Натомість на якісно кращому візуальному контрасті з тривіальним вистроєм церкви сприймається сучасний високохудожній ансамбль стінопису і оригінально трактованих у конструктивістській манері лаконічних вітражних композицій вікон рамен просторового хреста храму. На одному з них хрест увінчує композицію Голгофи в формі стилізованого східчастого храму‑зіккурата з домінуючою яскравою синьо‑жовто‑гарячою грою кольору скла сонячного дня.
Ще виразніше сюжетно багатокомпонентно і водночас, як єдине ціле, сприймається монументальний розпис, у концепції сучасного неовізантизму створений на початку 2000‑х рр. монументалістами мистецького об’єднання «Образ» під керівництвом знакового художника Олексія Чередніченка.
Практично у всіх композиціях домінують охристо‑жовто‑багряні тони на контрастному небесно‑синьому тлі. Особливо вражає відмінно акцентований розпис головного підбанного простору з центральним образом Христа Вседержителя на тлі веселки, вирішеної в кольорах національного прапору і в коловому оточенні сонму шестикрилих ангелів і архангелів. Ще майстерніше й ефектніше виглядає стінопис святилища, складно закомпонований поміж вікон у дзеркальному зіставленні двох частин, що розгортаються в боки від постаті Христа у центральній сцені Євхаристії. У трактуванні постатей святих цієї сцени художники трансформують в стилізаторській модерній манері канонічну візантійську сцену Євхаристії з мозаїки Михайлівського собору в Києві.
текст: Андрій Клімашевський
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Лев Х., Слободян В, Філевич Н. 100 церков Нагірних Ч.2. Церкви Євгена Нагірного. Львів, 2015. С. 116.
Церква Успіння Пресвятої Богородиці
Церква Успіння Пресвятої Богородиці в Глинянах — це свідок нашої історії, шедевр національного мистецтва, а також поколіннями намолений сакрум з особливою аурою та енергетикою. Невелику дерев’яну споруду побудували в центрі містечка 1749 р. Вона залишалася неушкодженою під час кількох великих міських пожеж. На початку ХХ ст. стан споруди був загрозливим і її вирішили розібрати та спалити. Церковні пам’ятки в інтер’єрі храму потребували відновлення, особливо запрестольний образ «Розп’яття» XVIII ст., який настільки потемнів, що не можливо було прочитати зображення.
Зберегти сакральний ансамбль допомогло диво. На свят вечір 1936 р. «Розп’яття» почало вигравати сяйвом, а через три тижні постало перед зчудованими вірними повністю самовідновленим. Папа Пій ХІ 1938 р. коронував ікону, а згодом митрополит Андрей Шептицький надав церкві право відпустів. Оновлення «Розп’яття» врятувало від знищення церкву та її скарби, зокрема, іконостас першої половини XVIII ст.
Історія
Глиняни — це місто з давньою історією, з багатою архітектурною та мистецькою спадщиною. Археологічні знахідки переконують, що на місті сучасних Глинян існувало велике поселення часів Київської Русі (XII–XIII ст.). У першій половині XIV ст. місто входило до складу Галицько‑Волинського князівства. Про тісні контакти Глинян і Львова доби Середньовіччя вказує назва одного з головних шляхів, що пролягав через Львів — Глинянський гостинець.
В Історичному Архіві Львова зберігається документ про заснування міста Глиняни, де зазначається, що король Владислав ІІ Ягайло 12 травня 1397 р. надав Глинянам Маґдебурзьке право. Король передав глинянські маєтності шляхетському роду Крушельницьких. XV ст. місто було центром найменшого в Галичині повіту. У місті розвивалися торгівля та ремесла. Вдале розташування приваблювало сюди не тільки купців і ремісників, а також татар, які неодноразово плюндрували Глиняни. Їхні набіги відомі ще з часів Лева Даниловича (ХІІІ ст.). За підрахунками істориків, упродовж1506–1512 рр. татари спустошували Глиняни біля сотні разів.
Стратегічне розташування міста зумовило його важливу роль у військовій історії України. 1411 р. у Глинянах відбувся огляд боєздатності військ під егідою польського короля Владислава ІІ Ягайла та Великого князя Литовського Вітольда. 1648 р., готуючись до штурму Львова, тут зупинявся Богдан Хмельницький, а в наступні роки — польський король Ян Казимир, виступаючи проти військ Богдана Хмельницького. Неодноразово (1673–1683 рр.) у місті зупинялися війська перед наступом на Хотин і Кам’янець‑Подільський супроти турецької навали. 1705 р. місто зустрічало Івана Мазепу.
Після першого поділу Польщі 1772 р. Глиняни стали власністю магнатського роду Потоцьких. Розвивалась торгівля і ремесла, особливо ткацтво, працювали млини та пивоварні. 1866 р. в Глинянах організували художньо‑промислове «Ткацьке товариство» та відкрили ткацьку школу. 1921 р. в місті було створено килимову фабрику, продукція якої експонувалася на виставках у Варшаві, Парижі, Нью‑Йорку і, зокрема, відзначена золотою медаллю на виставці у Познані 1929 р. До 1939 р. глинянські килими здобували нагороди на міжнародних виставках у Парижі та Нью‑Йорку [2].
За документами 1562 р., у Глинянах існувала церква Успіння Пресвятої Богородиці. Сучасна споруда була зведена 1749 р. Під час її будівництва можливо використали придатні до вжитку матеріали з якоїсь старшої розібраної церкви [3]. За матеріалами досліджень, до іншого висновку прийшов Іван Могитич. Він уважав, що будівля була старшою, а 1749 р. відбулася її ґрунтовна перебудова. Зокрема, розширили бабинець і змінили форму верху.
Під час пожежі 1886 р., коли Глиняни згоріли вщент, церква залишилася неушкодженою. Наприкінці XIX ст. бабинець храму продовжили. Ґрунтовна реконструкція будівлі відбулася 1931 р. — було замінено гнилі конструкції підвалин, стін і бані [3]. Церква особливо стала відомою з 1936 р. завдяки самовідновленню запрестольної ікони Розп’яття Ісуса Христа.
За радянських часів у церкві влаштували музей килимарства. 2011 р. святиню повернули в користування громади УГКЦ.
Архітектура
Церква дерев’яна тризрубна однобанна. Складається з підквадратної у плані нави, прямокутного бабинця і гранчастої вівтарної частини. Четверик центрального об’єму переходить у приземкуватий восьмерик, який завершується великим шоломовим верхом з ковніром. Баня увінчана високим ліхтариком з маківкою. Піддашшя, що оточуює тільки центральний зруб, плавно переходить у схили покрівель бабинця і вівтаря. З півдня до вівтарного зрубу прилягає приміщення ризниці [1, с. 135].
Церква належить до галицької школи дерев’яної архітектури.
Інтер'єр
Об’єм центральної нави розкритий у простір інтер’єру. Східний та стара частина західного зрубу вкриті коробовим склепінням. Нова західна добудова має стелю у формі зрізаної піраміди. В інтер’єрі відчувається хист майстра, який зумів надати невеликій за розміром споруді відчуття простору. Головна сила впливу полягає саме в майстерності організації об’ємів, у скупості та виразності мистецьких засобів, якими оперував будівничий.
Мистецтвознавці наголошують на цінності запрестольного вівтаря ХVІII ст. з іконою «Розп’яття» у центральній частині. У декоруванні використано типові для стилю бароко‑рококо орнаментальні мотиви — звиви акантового листя, рокайлі, трояндові гірлянди, вази та волюти. Завершує композицію осяйна ґлорія серед кучерявих хмар.
У наві добре зберігся тетрапод ХІХ ст. Фронтальна площина тетрапода має традиційне різьблення, у якому в одній символічній композиції «Дар Бога» переплітаються мотиви, що втілюють християнські чесноти: хрест як втілення віри, якір — надія та спасіння, зображення Найсвятішого Серця Христового як джерело добра.
Іконостас
Високий іконостас укладений шістьма чинами ікон. Нижній ярус має горизонтальну будову рядів. Празничний, апостольський та пророчий чини вирізняються ступінчастим укладом, енергійними кріпованими карнизами. Активно застосований ажур у різьблені кручених колон, обрамлень, консолей тощо. Пластичне різьблення у високому рельєфі відтворює мотиви виноградної лози, акантового листя, кампанули. Ці стилістичні особливості дозволяють датувати пам’ятку 30–50‑ми рр. XVIII ст. На думку дослідників, царські та дияконські врата походять з попереднього іконостасу, датуються 1638 р.
Намісні ікони виконані на межі XVII–XVIII ст. Вибір сюжетів предельних ікон розкриває символіку образів намісного чину. Під іконою Святого Миколая відтворено житійну сцену «Перенесення мощей Святого Миколая», іконі Богородиці Замилування відповідає сюжет «Відпочинок на шляху в Єгипет», зображенню Ісуса Христа — «Спокуса пустелі», храмовій іконі — «Зустріч Марії та Єлизавети». Ікони празничного чину доповнені сюжетами з «Цвітної Тріоді» — подіями страсного тижня, Великодня, П’ятидесятниці та Неділі усіх Святих. У різьблення царських врат вплетені чотири медальйони з поколінними зображеннями Євангелістів. Дияконські двері мають погрудні зображення Богородиці та Святого Миколи.
Ікони
Чудотворний образ «Розп’яття» уже майже століття привертає у Глиняни прочан. Про нього розповідають легенди. Кажуть, що ікону подарував глинянській церкві Богдан Хмельницький. Ніби то гетьман 1648 р., готуючись до штурму Львова, відпочив на подвір’ї храму. Однак науковці датують пам’ятку другою половиною XVIII ст.
Церква занепадала, ікона «Розп’яття» вкрилася кіптявою та настільки потемніла, що було важко розгледіти зображення. Відправи у храмі відбувалися тільки один раз на рік, його вирішили розібрати і спалити. Але сталося диво.
Як розповідали очевидці, на сам Святвечір 1936 р. сільські діти, що гралися неподалік покинутої церкви, помітили у вікнах яскраве полум’я. Налякані тим, що у храмі пожежа, вони кинулися кликати дорослих. Селяни, що поспішили на порятунок, відкрили двері та зчудовано застигли, побачивши сліпуче сяйво, яке охопило запрестольну ікону «Розп’яття». Диво нерукотворного сяяння образу справило величезний духовний вплив на людей: вони падали на коліна та молилися, огорнуті благоговійним почуттям вдячності до Божої ласки. Ікона сяяла вдень і вночі до Водохреща. А тоді сяйво згасло, образ оновився — на ньому виблискувала позолота, повернулася давня яскравість барв.
Парох церкви о. Володимир Левицький розповів про подію митрополитові Андреєві Шептицькому, який скерував у Глиняни спеціальну комісію. До комісії входили о. Василь Лаба — крилошанин Митрополичої капітули, о. Гавриїл Костельник — професор гімназії, о. Петро Козіцький — квестор Богословської академії, які докладно оглянули ікону та склали протокол огляду 11 червня 1936 р. «Ми, підписані в нинішньому дні, докладно оглянули відновлений запрестольний образ Розп’яття в церкві Успення Діви Марії в Глинянах. Насамперед на його звичайному місці над престолом, а потім ми його зняли і взяли до захристії, щоб його оглянути при повнім деннім світлі. Цей образ від давніх років не міг бути руханий зі свого місця, бо при зніманні рясно обсипувався порох з його рам довкола. Сам образ Розп’яття (фарби) виглядає неначе новісінький, з дуже виразним лицем і зі всіма подробицями, як, наприклад, кров довкола цвяхів на руках і ногах. Золоте дно з десенями виглядає, як старанно відчищене. Воно не могло бути відчищене людською рукою, бо на дуже багатьох місцях є виприски, тріщини і частинки, які ледве тримаються, а при відчищуванні ці відстаючі частинки мусили б обсипатися.
Фарба на цьому образі не має запаху свіжої фарби. Цей образ Розп’яття, цілком певно, старший як 100 літ, а як виказує його фотознімка з 1933 року, він був до Різдва 1936 року зовсім темний» [4]. Комісія з Кракова підтвердила висновки попередників
1938 р. Папа Римський Пій ХІ коронував Розп’яття та надав церкві Успіння Пресвятої Богородиці право відпустів. Протягом 1936–1939 років зафіксовано близько 3 000 оздоровлень. За радянської влади у церкві діяв музей килимарства, ікону вдень завішували тканиною, але протягом цього часу люди приходили сюди молитися.
Довкілля церкви
За гроші, зібрані під час відпустів, 1937 р. біля входу в подвір’я спорудили дзвіницю. На головному дзвоні можна прочитати напис: «На славу Божу жертвували Степан Леськів і жена Катерина з Куліцьких в честь відновлення образа в Глинянах».
Після повернення церкви в користування громаді на подвір’ї встановили пам’ятний хрест Андрею Шептицькому
текст: Мар'яна Студницька
світлини: Олекса Піджарий
Пов'язані покликання
- Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР / Иллюстрированный справочник-каталог. Том 3. Київ: Будівельник, 1985. 336 с.
- Хамула М. Глиняни – місто моїх килимів. Лондон: Українська Видавнича Спілка в Лондоні, 1969. 139 с.
- Глиняни - Глиняни (hlynyany.org)
- Церква Успення Богородиці (с. Глиняни) (ivanna-site.in.ua)
Церква Святого архангела Михаїла
Один з кращих величних зразків церковної архітектури міжвоєнного часу, створений за проєктом племінника Івана Левинського — Лева Левинського в 1936–1941 рр. у дусі пошуку яскравого монументального образу і виразного силуету української церкви, базованому на засадах переосмислення візантійсько‑романського зодчества та козацького бароко. Приклад пізнього авторського стилю Лева Левинського, коли архітектор досягнув максимуму у реалізації своєї концепції монументальності церковної архітектури. Головною окрасою церковного інтер’єру є ансамбль з 33 вітражних композицій, створених у стилізаторській лаконічній манері з додаванням ромбових хрестових композицій, вирішених на конструктивістських засадах. Привертають увагу майстерно виконані вітражі з образами св.Миколая, архангела Михаїла і особливо — Йосафата Кунцевича. Розпис інтер’єру храму створювався у два історичні етапи — у кінці 1970‑х рр. і на поч. ХХІ ст. Високий чотириярусний іконостас містить ікони пензля Карла Звіринського.
Історія
Найдавніша літописна згадка про село походить з 1469 р., а вже під 1478 р. згадується місцева церква на честь того ж патрона, що і нині — архангела Михаїла. Відомо, що від 1705 р. парохом Запитова був о. Іван Левицький, який 1735 р. добився підтвердження церковних привілеїв від самого королевича Якова Людовіка Собєського. За довголітнього місцевого пароха о. Лева Курмановича, якому при вході присвячена таблиця, розпочалось будівництво нової церкви, яке завершили вже під час ІІ світової війни, бо освячення храму відбулося в 1941 р. Восени 1953 р. парохом церкви став о. Йосиф Будзан, який розробив проект кивота та величного іконостаса, ікони до якого створив один з найвизначніших українських художників другої половини ХХ ст. Карло Звіринський (дерев’яну основу зробили майстри Мужик та Столяр). У 1978–1979 рр. храм був розписаний художником М. Кухарським. Увесь інтер’єр церкви заповнює ансамбль з 33 вітражних композицій, що є абсолютним рекордом з кількості вітражів на одному об’єкті в Галичині.
Архітектура
Церква є однією з найбільших мурованих сільських церков не лише Львівщини, але й усієї Галичини. Розміщена посеред села, на невеликому пагорбі, ця значних розмірів хрестово‑купольна п’ятиверха споруда в планувальній структурі формує на рівні двоповерхових геометричних мас великий просторовий хрест, який із заходу завершений складним прямокутним об’ємом з подвійним трикутним фронтоном на квадратних пілястрах, а з інших боків його торці замикають високі вежеподібні півкруглі апсиди, замкнені конхами. Поміж конхами з чотирьох боків проміжки між раменами просторового хреста заповнюють квадратні високі багатоярусні об’єми, які в інтер’єрі доформовують квадратний простір нави, а ззовні акцентовані з боку бабинця триярусними вежами, натомість від вівтарної частини — такої ж висоти, але двоярусними вежами. Однак ці вежі виростають не з нульового рівня храму, а обабіч півкруглої вівтарної апсиди від рівня карнизу конхи. Верхні яруси усіх чотирьох веж навколо домінанти — центрального верху — формують восьмигранні глухі високі барабани, завершені гранчастими верхами у формі великої грушастої бані, яка через подовжений ажурний ліхтар переходить у грушасту маківку. Над ними по центру просторового хреста вивищується такої ж форми головний верх, посаджений однак вже на восьмигранний світловий барабан з потрійними півкруглими віконними прорізами, вишукано замкненими у білих півкруглих нішах граней. Окрім світлових ліхтарів верхів такими ж білими контрастними акцентами сприймається оперізуючий усю будівлю широкий пояс між першим і другим ярусами стін та аналогічної ширини, але менший за протяжністю поясок під карнизом храму, за винятком вхідного західного вузла, виділеного окремим великим блоком бабинця з присінком. Цей об’єм вирізняють вишукано стилізовані, наче необроблені, білі контрфорси, ритмічно розміщені поміж вікнами бічних фасадів першого ярусу бабинця. Окремо виділяється біла колонада своєрідного портика входу, що вивищується над центральними парадними сходами, як і розташована вище під трикутним розірваним фронтоном велика півкругла біла ніша вікна з потрійними прорізами на зразок давніх великих мурованих церков ранньої княжої доби ХІ-ХІІ ст.
До храму ведуть парадні двері, вирізьблені у манері історизму з центроформуючими у великих верхніх тахлях барельєфно вирішеними у фронтальній стилізаторській манері архангелів Гавриїла з квітковою символікою Благовіщення і Михаїла з опущеним мечем.
Інтер'єр
В інтер’єрі панує величне розкриття внутрішньо‑церковного простору за рахунок високо посадженого широкого восьмигранника світлового барабану центрального верху на масивний четверик нави, який підтримує система з чотирьох підпружних великопролітних арок, опертих на масивні восьмигранні стовпи. Це перегукується з подібними конструктивними вирішеннями давніх храмів княжої доби. Великий світловий барабан центрального верху з потрійними півкруглими вікнами у кожній з восьми граней забезпечує відмінне освітлення центральної частини церкви.
Головною колористичною окрасою церковного інтер’єру є безпрецедентно кількісно значний ансамбль з 33 вітражних композицій, створених здебільшого в однорідній стилізаторській лаконічній манері середини ХХ ст. побудови видовжених геометрично ромбових і хрестових композицій на конструктивістських засадах із певними впливами пізнього ардеко. Це особливо помітно в групі з трьох півкруглих вітражних вікон у вівтарній консі, з зображенням євхаристійного потиря у центрі та потрійних тотожних композицій з хрестовими мотивами у бічних раменах храму. Переважна більшість вітражів створені в двокомпонентному поєднанні солярних (верхня частитина) і хрестових (нижня частина) мотивів. З антропоморфних вітражів привертають увагу майстерно виконані монументалізовані зображення св. арх. Михаїла, св. Миколая, та особливо — св. Йосафата Кунцевича. У вітражах застосована багатоколірна гама відтінків з перевагою холодних тонів.
Іконостас
Поміж колон чолової арки нави з повнофігурними зображеннями святих рівноапостольних Володимира і Ольги добре виокремлюється високий чотириярусний іконостас 1940–50‑х рр. з класицистично витриманим художньо‑декоративним каркасом побудови з характерними колонами і високомистецькими іконами середини ХХ ст. пензля видатного художника Карла Звіринського, створеними ним в рамках традиційної іконографії.
Ікони
У вхідному вузлі храму на стіні висить майстерно виконане у кращих традиціях школи Пінзеля Розп’яття з відлунням духу галицького рококо. З давніх вельми вартісних предметів у храмі зберігається антимінс митрополита Ангеловича, вірогідно з попередньої церкви, а також частина давньої бібліотеки з старовинним євангелієм і трифологіоном XVIII ст. (видання Львівської ставропігії) і частиною збереженого архіву храму, в якому насамперед виділяється дивом уцілілий «Пом’яник Церкви». У ньому зокрема записано, що «на будову Церкви в Запитові зложили многі ревні парохіяни добровільні і великі жертви — понад 15 тисяч золот. в тім набожнім наміреню, щоби їх імена були вписані в пом’яник Церкви св. Михаїла в Запитові, а за їх душі відправлялися по вічні часи служби Божі». Цей напрочуд цікавий допис, а по суті звернення до владики церкви митрополита Андрея Шептицького погодив напис, написавши далі: «Потвержується і поручається Церковному Братству в Запитові, щоби дбало о відправу…за упокій душ криторів і благодітелів храма св. Михаїла в Запитові»…. Львів, дня 28 січня 1938. Андрей.
На стінах вівтарної частини збереглися 2 намісні ікони Богородиці Одигітрії і Христа ХІХ ст., які походять з іконостаса попередньої церкви.
Стінопис
Розпис інтер’єру храму сформовано у два різні історичні періоди: кінця 1970‑х рр та поч. поч. ХХІ ст. До першого етапу належать 2 великі композиції стінопису, збережені на рівні першого ярусу півкруглих апсид бічних рамен. Виконані у манері академічного історичного реалізму другої пол. ХІХ ст. із зображенням зустрічі Христа з Марією Магдаленою та однієї сцени страстей Христових. Вони значною мірою інспірують впливами стилістики Генріха Семирадського (визначного польського художника перербурзької школи кінця ХІХ ст.). Решта стін і підбанного простору храму розписані в іншій стилізаторській манері 2000‑х рр. з чітко структурованим архітектурно‑просторовим розмежуванням: підбанний простір, склепіння конхи і рамен заповнені новозавітньою сюжетною програмою з акцентуючою тематикою вознесіння Господнього і Богородиці, ангельського чину у куполі та Святої Трійці у вівтарі. Арки пілястри колони і хори натомість густо покритві переважно орнаментальними композиціями з хрестових і солярних знаків і з вкрапленнями національної символіки — прапора, тризубів. На рівні середніх регістрів стін бічних рамен акцентуються багатофігурні композиції новочасних мучеників української греко‑католицької церкви, починаючи від о. Омеляна Ковча до Климентія Шептицького. Загалом домінують у стінописі небесно‑золотисті тони.
Довкілля церкви
З північного сходу від храму недавно поставлена сучасна дерев’яна двоярусна дзвіниця, накрита шоломовим верхом з цибулястою маківкою, а поруч в 2007–2008 рр. постала велика продовгаста споруда «Недільної катехитичної школи». Майже навпроти входу до церква на віддалі височіє давній пам’ятний знак на честь відміни панщини (нижня кам’яна частина давніша, натомість верхня — у формі литого ажурного хреста, створена на зразок католицької пластики кінця ХІХ ст.
текст: Андрій Клімашевський
світлини: Олекса Піджарий
Церква Святого Архангела Михаїла
Це перший не лише в Галичині, але й в Україні яскравий приклад українського модерну в монументальному стінописі церкви, створений у 1908–1909 рр. основоположником цього мистецького напряму, видатним художником Модестом Сосенком. Разом зі збереженим комплексом вітражів у вівтарі цього ж митця, стінопис формує однорідний авторський іконографічний ансамбль внутрішнього вистрою храму. Саме монументальні розписи у цьому храмі прославили М. Сосенка на весь край.
Наприкінці ХІХ ст. в Підберізцях, на місці старої дерев’яної церкви постала необхідність звести нову, муровану. До будівництва було залучене уславлене в Галичині архітектурно‑проєктне бюро видатного українського урбаніста і найбільшого будівничого Львова за всю його історію – Івана Левинського. Архітектурні форми, планувальне і просторове вирішення, весь комплекс декоративних і оздоблювальних робіт як в екстер’єрі, так й в інтер’єрі храму 1891 р. були виконані підприємствами цього видатного архітектора. У результаті постала дещо незвична хрестово‑купольна церковна споруда з вкороченими бічними раменами, але дуже протяжною навою, що разом з бабинцем формує подовжений простір на зразок базиліки. Трикутні фронтони замикають усі рамена просторового хреста храму, за винятком східної півкруглої вівтарної частини. Вона вирішена у формах середньовічної ротонди романського зразка з вікном‑розетою по центру. Над середохрестям, на гранчастому барабані вивищується досить об’ємний верх, накритий шоломовою банею з високим ліхтарем і маківкою.
Історія
Це перший не лише в Галичині, але й в Україні яскравий приклад українського модерну в монументальному стінописі церкви, створений у 1908–1909 рр. основоположником цього мистецького напряму, видатним художником Модестом Сосенком. Разом зі збереженим комплексом вітражів у вівтарі цього ж митця, стінопис формує однорідний авторський іконографічний ансамбль внутрішнього вистрою храму. Саме монументальні розписи у цьому храмі прославили М. Сосенка на весь край.
Наприкінці ХІХ ст. в Підберізцях, на місці старої дерев’яної церкви постала необхідність звести нову, муровану. До будівництва було залучене уславлене в Галичині архітектурно‑проєктне бюро видатного українського урбаніста і найбільшого будівничого Львова за всю його історію – Івана Левинського. Архітектурні форми, планувальне і просторове вирішення, весь комплекс декоративних і оздоблювальних робіт як в екстер’єрі, так й в інтер’єрі храму 1891 р. були виконані підприємствами цього видатного архітектора. У результаті постала дещо незвична хрестово‑купольна церковна споруда з вкороченими бічними раменами, але дуже протяжною навою, що разом з бабинцем формує подовжений простір на зразок базиліки. Трикутні фронтони замикають усі рамена просторового хреста храму, за винятком східної півкруглої вівтарної частини. Вона вирішена у формах середньовічної ротонди романського зразка з вікном‑розетою по центру. Над середохрестям, на гранчастому барабані вивищується досить об’ємний верх, накритий шоломовою банею з високим ліхтарем і маківкою.
Архітектура
У результаті постала дещо незвична хрестово‑купольна церковна споруда з вкороченими бічними раменами, але дуже протяжною навою, що разом з бабинцем формує подовжений простір на зразок базиліки. У загальному об’ємно‑просторовому вирішенні церква має вигляд просторового латинського хреста з лаконічним трикутним фронтоном і крупним вікном‑розетою над півкруглим входом до храму із заходу, як в романських базиліках. Аналогічні трикутні фронтони однаково симетрично замикають усі рамена просторового хреста храму, за винятком східної півкруглої вівтарної частини. Вона вирішена у формах середньовічної круглої ротонди романського зразка з вікном‑розетою по центру святилища і прибудованою невеликою прямокутною ризницею з південного сходу.
На середохресті рамен вивищується досить об’ємний верх, який виростає з не зовсім гармонійно посадженого гранчастого барабану, накритого шоломовою банею з високим ліхтарем і подібної форми маківкою. Цікаво, що всі кути храму від низу і до карнизу є вишукано ритмічно акцентовані лаконічними пілястрами, які на класицистичний манер стримано декоровані горизонтальним рустом, подібно до стилізованої в аналогічній манері Звіринецької брами у м. Жовква, реставрованої Іваном Левинським.
Ззовні привертають увагу три входи до храму з трьома автентично збереженими дубовими дверима, виконаними у характерній для того часу стилістиці історизму із використанням середньовічних геральдичних мотивів лілей і трилисників, які на європейський манер маркували міське і сакральне середовище Львова і Галичини в інтерпретації естетики Юліана Захаревича, провідника цих ідей в Галичині. Тахлева композиція дверей добре структурована подекуди лаконічно застосованим архітектурним ордером, усі збережені вишукані вставні металеві елементи, насамперед високомистецькі ручні клямки, гармонійно узгоджені з первісною частиною внутрішнього вистрою храму: дубовими панелями, комплексом лав, металевою конструкцією парапету хорів, в якому ажурно переплетені пелюсткові рапортні композиції.
Хори оперті на три однакові ажурні металеві консолі, майстерно декоровані нависаючими шишковими прикрасами, які перегукуються з тотожною декорацією металевого оздоблення Галицької ощадної каси у Львові, створеного на відомому підприємстві Яна Дашека. Це підприємство наприкінці ХІХ ст. брало участь у багатьох реалізованих проєктах Ю. Захаревича та І.Левинського, де використовувався на той час метал.
Слід зазначити, що ансамблевий характер застосування металевого декору в гармонійному поєднанні з дерев’яним облаштуванням та оздобленням храму ззовні і всередині як у загальній концепції художнього оздоблення, так і в багатьох деталях, на зразок металевих ручок вхідних дверей, металевих прикрас у вигляді шишок парапету хорів, уподібнене більш помпезній палацовій системі декорування знаменитої Галицької ощадної каси у Львові (проєкт Ю. Захаревича, виконання більшості робіт, зокрема декорування стін сходових кліток — фірма Івана Левинського). Зіставними є навіть мотиви орнаментики на обох об’єктах — рапортні композиції з лілей, трилисників. Подібності виявляються тому, що головним виконавцем робіт в церкві в Підберізцях і в Галицькій ощадній касі була фірма Івана Левинського у співпраці з підприємством Яна Дашека. Навіть рік здачі в експлуатацію обох об’єктів один і той самий — 1891.
Інтер'єр
Головний престол у вівтарі церкви, акцентований трьома прямокутними тахлями на чоловому фасаді, має вигляд предмета, створеного з алебастру, однак насправді він виконаний на фабриці штучного каменю Івана Левинського, яка на той час вже запустила у масове виробництво технологію виготовлення штучного каменю, зокрема мармуру і алебастру. Престол у Підберізцях став наступним об’єктом демонстрації нової технології виробництва штучного каменю, опанованої І. Левинським і вперше публічно показаної в тому ж 1891 р. в експериментальних зразках тахель в актовій залі, в стінових панелях вхідного вузла та парадної сходової клітки Галицької ощадної каси у Львові (нині – Музею етнографії та художнього промислу).
На окрему прискіпливу увагу заслуговує створена на зразок давньої середньовічної кафедри окремо стояча і добре акцентована в інтер’єрі зліва від тетраподу впритул до стіни велична двоярусна дерев’яна казальниця, більшість площин якої густо, але майстерно заповнені добре витриманим рапортним різьбленням стилізованих тригранних грон виноградної лози в манері ар‑деко з пташками, інспірованих графічними першоджерелами цієї стилістики ще епохи українського модерну поч. ХХ ст. Додатково вздовж периметру кафедра є густо декорована рапортними солярними мотивами, композицією омфалія. З чолового боку на висунутій допереду різьбленій колоні з романського зразка капітеллю увінчує стилізовано подана різьблена скульптура фронтально поданого орла з крилами, підтримуючого головою невелику стільницю казальниці аналойного зразка. На бічній верхній грані амвона в півкруглій тахлі з датами 1914–1920 пам’ятно вирізьблено великий перелік місцевих вояків, полеглих в період І світової і Українсько‑польської війни. Автор казальниці – різьбяр Іван Весна створив її у манері, близькій до художньої стилістикпи свого вчителя і дядька — видатного провідного скульптора сакральної різьби міжвоєнного часу Андрія Коверка. Внизу при основі казальниці розміщена табличка з написом: «Виготовив, офірував місцевий житель Весна Іван Іванович 1937 рік».
Іконостас
В такій іконографічній організації стінопису М. Сосенка, що передбачала підпорядкування собі усього вистрою храму, низький іконостас, поставлений раніше, зайняв виразно підпорядковане становище. Подібно до того, як ззовні, так і в об’ємно‑просторовому вирішенні інтер’єру, образна архітектурна концепція церкви відповідає середньовічним зразкам храмів пізньовізантійської і романської доби, так і каркас іконостаса співзвучно відтворює ранньохристиянські мармурові передвівтарні темплони, але вже не з білого мармуру, а у вигляді чорної мармурової з білястими прожилками низької перегороди. За словами місцевих мешканців, іконостас був привезений з Італії, однак ці свідчення спростовує аналіз матеріалу іконостасної перегороди, який вказує на те, що він є аналогічний матеріалу чорних пілястр актової зали Галицької ощадної каси у Львові, де він уперше був застосований публічно з декоративною метою серед зразків своєрідної зовнішньої реклами штучного каменю щойно запущеного підприємства Івана Левинського.
Яскраво на контрасті з чорним масивом іконостаса по центру виділяються майстерно виконані з металу золочені царські врата, які попри втрати і різнорідні реставраційні втручання, зокрема на завершенні стулок, сприймаються напрочуд вишукано в ажурному витонченому золоченому переплетенні виноградної лози із срібленими крупними плодами винограду (можливо, виконані на підприємстві Яна Дашека).
Ікони Богородиці і Христа намісного ряду є копіями, зробленими у 1960‑х рр. з оригінальних образів авторства Марселія Гарасимовича, створених художником на поч. ХХ ст. Натомість оригінали нині є в бічних раменах храмах. Водночас новочасні дияконські двері сконструював у дереві Тарас Олійник, а ікони архангелів виконала місцева вчителька малювання Юлія Кінзер, подавши їх в жіночих іпостасях. Завершує передвівтарну перегороду ряд з 8 окремо стоячих об’ємних дерев’яних поліхромованих скульптур апостолів, виконаних у Римі на бароковий лад. Ще 2 скульптури апостолів виставлені в кутових нішах нави з боків від іконостаса. Всього з Рима встигли привезти до початку І світової війни 10 скульптур апостолів, 2 скульптури так і не прибули в село.
Можливо, інтерпретація вівтарної перегороди як зразка синтезу ранньовізантійського темплону і римо‑католицького трактування іконографії апостольського ряду була продиктована рішеннями неоднозначного Львівського синоду 1891 р., на якому під тиском кардинала Чіяска УКГЦ під тодішнім проводом Сильвестра Сембратовича пішла на тіснішу унію з Ватиканом.
На кшталт темного лабрадору виготовлена стільниця масивного тетраподу, вірогідно створена на тому ж підприємстві штучного каменю Івана Левинського більш менш в один період з іконостасом, адже вони зображені вже на передвоєнній світлині 1913 р., яка зберігається у місцевої мешканки Олександри Шкробут. Цікаво, що латунні, цибулястої форми опуклі ніжки і стилістично співзвучне їм ажурне окуття периметру стільниці формотворчо уподібнене до цибулястих верхів обрамлення постатей святих у наві храму, виконаних М. Сосенком.
Стінопис
У 1907 р. подаючий великі надії молодий художник Модест Сосенко з ініціативи свого родича о. Євгена Шухевича (пароха церкви) підготував перші ескізи внутрішньої системи стінопису, а з весни 1908 р. розпочав перші роботи. Користуючись тісною співпрацею з Іларіоном Свєнціцьким — директором Національного музею у Львові, який для роботи надав митцеві «подлініки» та зразки оздоблення рукописних книг пізньої доби Галицько‑Волинської держави, прислухаючись до порад митрополита Андрея Шептицького та Іларіона Свєнціцького, Сосенко відтворив у Підберізцях дух сакрального світу середньовічної української церкви, але у модерній інтерпретації. В авторському поданні середньовічного колориту барв усього стінопису домінують на стінах багряно‑золотисті тони, а у склепіннях — сині та блакитні. При уважному розгляді застосованої ритмічно повторюваної живописної архітектоніки обрамлення святих можна зауважити деякі впливи як західноєвропейських підходів реінтерпретації середньовічної естетики в дусі школи Вільяма Моріса, так і впливи російської школи в дусі Прахова, Васнєцова. Однак пошуком відтворення витоків нашої княжої сакральної традиції стінопис М. Сосенка у всій своїй програмній повноті не стільки перегукується, скільки перевершує ідейно, цілісно і стилево славнозвісні розписи Володимирського собору в Києві, що проявляється насамперед у формуванні візії українського церковного простору.
Загальна іконографія розписів храму побудована вздовж лінії руху від входу до вівтаря: до центральних сюжетних композицій в підбанному просторі з чином ангелів, до найбільш видимої з бабинця композиції Святої Трійці з ангелами у консі святилища візуально провадить відвідувача довга протяжна іконографічна дорога життя святих, розміщена вздовж стін видовженого бабинця і нави. Ця загальна концепція розташування розписів доповнена динамічним вкрапленням світлової віконно‑вітражної сюжетної лінії з повчальним наративом, втіленим у двох композиціях у вікнах вівтаря – «Христос‑учитель, оточений дітьми», «Христос і Марія Магдалина». Однак, одними з найбільш ефектних знахідок авторського модерного стилю М. Сосенка є множинні образи ангелів (серафимів та херувимів), подані в перспективному скороченні з наростаючим до центрального ядра ритмом крил, вперше апробовані на склепіннях бабинця та нави. Добре відчуваючи специфіку архітектурно‑просторового вирішення інтер’єру у базилікальному форматі, М. Сосенко створив своєрідний іконографічний світловий коридор з виходом в центральний підбанний простір храму вірних і підпорядкував рухові вздовж центральної осі усю систему розписів з фокусом на монументальному образі Святої Трійці у консі святилища, як у ранньовізантійських храмах.
Попри непереконливе поновлення і реставраційне втручання 1970 р. і 2008 р. ансамбль стінопису належить до числа декількох найкраще збережених розписів М. Сосенка, хоча відчутно, що з часом в окремих місцях, авторський колорит дещо побляк. Саме монументальні розписи у цьому храмі прославили М. Сосенка на весь край.
Довкілля церкви
На південний захід від храму розташована оригінальна монументальна триярусна дзвіниця, реконструйована в 1920‑х роках архітектором Євгеном Нагірним. Початково вона мала три дзвони з назвами: Данило, Кирило, Іван (зберігся лише 1 дзвін 1923 року). Дзвіниця позначена рисами історичної стилізації, до якої майстерно доклав рук Є.Нагірний, стилізувавши перший ярус у дусі оборонних веж і дзвіниць 17 ст. з нахилом стін досередини. Цей ярус оригінально виділений великим півкруглим входом, широким виступаючим карнизом і нижнім поясом, що нагадує ряд машикуль. Натомість верхній, дерев’яний з заломом ярус, який переходить у чотирисхилий наметовий верх, є продуктом лаконічної стилізації Є.Нагірного традиційної дерев’яної верхньої галереї дзвіниці з двома рядами півкруглих прорізів по периметру.
Неподалік від церкви, на північний‑захід від неї, Євген Нагірний у міжвоєнний період збудував вишуканий народний дім у формах пізнього українського модерну з елементами ар‑деко у вигляді двосекційної будови з трапецієвих форм головним входом і частково дахом над ним. Справжньою окрасою споруди є крита, піднята на 3 східці, відкрита галерея з чотирьох арок, опертих на низькі, стильно випуклі колони з пальметковим декором капітелей. Аркада виконана в характерній авторській манері Є.Нагірного.
текст: Андрій Клімашевський
світлини: Олекса Піджарий