Василь Нагірний
Василь Нагірний (1848–1921) — видатний уркїнський, галицький архітектор і громадський діяч, один із засновників кооперативного руху та різноманітних товариств, діяльність яких вивела на якісно новий рівень життя українців Галичини.
Кожна четверта церква Галичини була збудована за його проєктом — загалом понад 200 храмів. За основу своєї першої церкви у с. Малий Яричів на Львівщині взяв головний візантійський храм — Софійський собор у Стамбулі. Стиль Нагірного називають новітньою галицькою школою сакрального будівництва. Церкви цього стилю мають зазвичай від однієї до п'яти бань.
Євген Нагірний
Євген Нагірний — український архітектор. Син Василя Нагірного. 1912 р. закінчив архітектурний факультет «Львівської політехніки».
Працював у Львові на початку XX ст., спочатку разом з батьком. Використовував при проєктуванні храмів у 20–30-х роках XX століття різноманітні стильові форми — від необарокових та неовізантійських до стилістики функціоналізму. При проєктуванні дерев'яних храмів переважно розвивав традиції бойківської школи. Євген Нагірний належав до Українського технічного товариства, а у 1930 році був обраний його головою. Творчий доробок Євгена Нагірного налічує понад 500 спроєктованих і близько 300 побудованих об'єктів.
Лев Левинський
Основною спеціалізацією Лева Левинського та його спілки було проєктування храмів. Цією справою архітектор займався, ще працюючи в бюро Івана Левинського. З того часу відомий один його проєкт, реалізований 1910 року в селі Кальна (нині Калуського району). Фахово підходив до мистецької сторони проєктування: споруджуючи храми в різних місцевостях Галичини, в кожному окремому випадку застосовував різні схеми, в залежності від місцевих традицій. У той самий час трапляються елементи не властиві галицькому храмовому будівництву, ймовірно запозичені з архітектури російських церков. Нині відомо про понад 50 створених Левинським проєктів церков, з яких 12 не реалізовані. Деякі з них розташовані на території нинішньої Польщі.
Лев Левинський, окрім будівництва нових храмів, займався їх реставрацією. Зокрема, на Брідщині відновив кілька храмів архітектора Василя Нагірного, що постраждали під час першої світової війни. 1926 року реставрував дзвіницю церкви Святого Духа у Львові. Того ж року виконав проєкт реставрації церкви в Язлівці. На замовлення комітету відбудови церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Крилосі, виготовив два проєкти, що відтворювали церкву на різних етапах її існування. У 1925 році на тему реставрації церкви опублікував статтю в журналі «Технічні вісти», що містила історичний огляд і обґрунтування проектів реставрації[5]. Проєкти однак незважаючи на високу фаховість не були прийняті.
Олександр Лушпинський
Народився 11 липня 1878 року в селі Буцнів на Тернопільщині у сім'ї коваля. Навчався в Тернопільській гімназії[джерело?, протягом 1898—1904 років — на відділі архітектури Цісарсько-королівської політехнічної школи у Львові (нині — Національний університет «Львівська політехніка»). Серед викладачів був, зокрема, Іван Левинський. Протягом 1904—1919 років працював у фірмі Левинського. Автор або співавтор проєктів багатьох будівель, споруджених фірмою. В багатьох випадках ступінь участі у тому чи іншому проєкті встановити проблематично. Брав активну участь у пошуках українського стилю в архітектурі, на зразок інших національних стилів, що виникали в тогочасній Європі. В архітектурі застосовував ідеї Отто Вагнера. Стиль будівель Лушпинського з елементами народних стилів часто характеризують як «Гуцульська сецесія». Багато будівель виконані в дусі візантійсько-романських стилізацій. Вивчав народне дерев'яне будівництво, зарисовував зразки гуцульських і бойківських будівель (нині зберігаються у Національному музеї Львова).
Олександр Пежанський
Олександр Пежанський — український архітектор і фотохудожник, живописець, вояк Української Галицької армії. Син архітектора Григорія Пежанського.
Проєктував житлові, громадські, та культові споруди у стилях модерну та функціоналізму у Львові та різних населених пунктах Західної України. Був членом Карпатського лещатарського клубу, Туристично‑краєзнавчого товариства «Плай», Союзу українських власників реальності у Львові.
Одним із захоплень Олександра Пежанського була фотографія. Активний член Українського фотографічного товариства (УФТ), Пежанський одним із перших у Галичині зацікавився кольоровою фотографією. Брав участь у багатьох виставках УФТ у Львові, а після радянської окупації — у виставках Товариства в США.
Тадей Обмінський
Тадей Обмінський — професор архітектури, ректор Львівської політехніки у 1916–1917 роках. Визнаний спеціаліст у галузі реставрації, був постійним членом Реставраційного комітету. В науковому доробку — багата збірка ілюстрацій дерев’яного будівництва костьолів, церков, палаців, автор проекту бібліотеки Львівської політехніки.
Тадей Обмінський вивчав традиційне народне будівництво в Галичині. Експонував рисунки дерев'яної архітектури на виставці в палаці Чапських у Кракові (13 квітня — 15 травня 1905 р.). 1910 р. експонував фотографії зразків дерев'яного зодчества на архітектурній виставці у Львові в окремій персональній залі. 1978 р. Музей народної архітектури та побуту у Львові влаштував виставку «Народна архітектура України в рисунках Т. Обмінського».
Едгар Ковач
Едгар Ковач (1849–1912) — архітектор, живописець, теоретик мистецтва, ректор Львівської політехніки. За походженням угорець. Автор власної концепції нового галицького стилю в архітектурі та ужитковому мистецтві під назвою «Спосіб закопанський». Основні засади сформулював в однойменному альбомі орнаментальних мотивів, виданому 1899 року.
Його творіння наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття стали справжніми шедеврами європейського мистецтва. Разом з тим, початок формування кар’єри Ковача та її закінчення тісно пов’язані саме зі Львовом.
Сергій Тимошено
Сергій Тимошенко — видатний український архітектор. За роки своєї діяльності він спроєктував понад чотириста споруд та комплексів. Географія його творчості простяглася від України до Кавказу, і досягла берегів двох Америк. Не дарма його називають батьком українського модерну, адже він віддано трудився на цій ниві, не покладаючи рук, і це тоді коли його творчість припала на буремні часи — Перша світова, Українська революція, Друга світова та еміграція.
Тимошенко був активним учасником різноманітних виставок, де здобув чимало винагород. У 1912‑му став одним із засновників «Українського імені Г. Квітки‑Основ’яненка літературно‑художнього та етнографічного товариства», яке було своєрідним відділенням товариства «Просвіти». Згодом увійшов до керівництва Українського художньо‑архітектурного відділення Харківського літературно‑художнього гуртка. Члени цього об’єднання займалися вивченням та охороною архітектурних пам’яток, щорічно влаштовували мистецькі виставки, участь у яких брали митці з різних куточків України. Все це сприяло піднесенню та розвитку культурного життя Харкова.
Мирон Вендзилович
Мирон Вендзилович народився в селі Солинка (нині село Ліського повіту Підкарпатського воєводства). Навчався в Хирівській гімназії (1931–1938) та Краківській академії мистецтв, закінчив інженерно‑будівельний факультет Львівської політехніки (1946–1949).
Працював в Ужгороді в «Облсільпроекті». З 1953 року проживав у Львові. Працював у львівській філії «Діпроміст» (інженер проєкту, згодом головний архітектор). З 1964 року паралельно викладав історію інтер'єру у Львівському державному інституті прикладного і декоративного мистецтва. З 1971 року — доцент, пізніше — завідувач, а з 1984 року — професор кафедри проєктування інтер'єрів там само.
У 1964–1971 роках був головою львівської організації Спілки архітекторів України.
Лауреат Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка з архітектури 1972 року (у складі авторського колективу).
Сильвестр Гавришкевич
Сильвестр Гавришкевич (1833–1911) — львівський архітектор.
Навчався у львівській Технічній академії у 1855–1860 роках. Від 1863 року працював у будівельному департаменті Галицького намісництва. Від 1874 року на посаді інженера. 1878 року став членом Політехнічного товариства у Львові.
Спроектував і реставрував пам’ятки: будинки Нар. дому для чол. академ. гімназії, б‑ки і укр. театру «Руська бесіда» на вул. Театральна, № 22 (1851–64; співавт. В. Шмідт), дзвіницю Святодухів. церкви (1862), вежу Корнякта (1880), палац митрополита при соборі св. Юра (1885). Керував будівництвом Галиц. намісництва на вул. В. Винниченка, № 18 (1877–84; проект Ф. Ксенжарського). Збудував за влас. проектами у стильових формах пізнього ампіру, неоготики і неоренесансу: Преображен. церкву на вул. Краківська, № 21
Помер у Львові, похований на Личаківському цвинтарі, поле № 75[5] 1993 року іменем Сильвестра Гавришкевича названо вулицю у Львові.
Василь Турчиняк
Турчиняк Василь(1864–1939) народився у селі Луги поблизу Делятина Івано‑Франківської області.
Унікальний народний майстер — будівничий, архітектор, різьбяр, винахідник. Працював у техніці «сухої» плоскої різьби, інкрустації, інтарсії, рельєфної та круглої різьби. Майстерність різьбярського ремесла, столярної та теслярської справи перейняв у батька. Створював різьблений вистрій інтер’єрів світських і церковних споруд. За переказами, володів даром провидця.
Василь Турчиняк зажив слави ще при житті, будував церкви, виготовляв іконостаси, престоли, ікони. Твори зберігаються у музеях України та приватних колекціях.
Володимир Дидинський
Володимир Дидинський (?–1937) народився в родині інженера Спиридона Дидинського в Ясениці Сільній біля Дрогобича. Після закінчення Дрогобицької гімназії навчався у Львівській політехніці. Після Першої світової війни у Галичині були створені інженерні експозитури, будівництво можна було розпочати тільки за проектом дипломованого архітектора та за узгодженням з цією установою. В. Дидинський був керівником експозитури в Сяноку, а згодом Рогатині. Відкрив власне приватне інженерне бюро в Дрогобичі. У Дрогобичі відновив філію та став головою Товариства «Сільський Господар». Був директором місцевого «Українбанку», очолив місцевий «Сокіл». Був одним із засновників ремісничого кредитного кооперативу «Зоря».
Відомий проект — дерев’яна церква Св. Юрія села Дуліби на Стрийщині
Михаель Фабрі
Сколоздра (?)
Ілля Пантелимон
Ірина Кміть
Мельникович
Василь Іваникович
Ярослав Андрусів
Народився 3 листопада 1965 року в с. Студінка Калуського району Івано-Франківської області. У 1983 поступив на навчання у Львівський політехнічний інститут (тепер Національний університет «Львівська Політехніка») на архітектуриний факультет. В 1984-1986 роках служив у війську. У 1989 р. під час навчання у інституті працював у Львівській філії інституту «Укрпроектреставрація» на посаді архітектора. В 1990 році закінчив навчання і почав працювати в проєктному інституті «Львіваргопроект». З 1993 року працював в Управлінні архітектури Львівської міської ради. Є автором проєктів церков: Св. Юрія в Колодрубах Стрийського району (1990 р., не реалізований), Пророка Іллі в Єлиховичах (1993), Рівноапостольних Кирила та Методія у Хмелевій (дерев’яна), Мучеників Бориса і Гліба у с. Руда Колтівська (1990), усі три в Золочівському районі та ц. Св. Володимира у Перемишлянах (1993). Помер 28 січня 1995 року в м. Львові. Похований на цвинтарі в Сокільниках.
Йосиф Вандрушка
Яків Рудницький
Михайло Ковальчук
Симеон Козак
Мельничук
Іван Левинський
Один з найвідоміших архітекторів Габсбурзького Львова, підприємець, один з найбільших роботодавців свого часу у місті. Його фірма була причетна до незліченних будівництв і реконструкцій по всьому Львову та краї. Викладач Вищої технічної школи, активний громадський діяч пов'язаний із українським народовецьким рухом.
Брав активну участь у виставках: Будівельній (1892), Загальній крайовій (1894), Ювілейній виставці до 25-ліття Товариства політехнічного (1902), Гігієнічно-медичній (1907), Костельній виставці (1909), Виставці польських архітекторів (1910) у Львові. Вироби його фабрики представлялися на Всесвітній виставці у Парижі (1900).